Творіння Ібліса

Це сталося у часи, коли землями Аллак простягались нескінченні долини, а боги ходили серед людей, як серед рівних. Вони опікувались містами, допомагали стати на ноги хворим і проводили в останній шлях померлих. Діти великої Аллак були великодушними та справедливими. Принаймні, до людських повстань та переродження матері, однак ця історія про інше.

Малар був покровителем міста Анатаїф, що належав народу талам. Він був молодшим сином третьої доньки Аллак і хоча в його жилах майже не текло божественного провидіння, виглядав як молодий парубок з чорними кучерями, рясною борідкою та незвичайними очима пісочного кольору. Його краса, якою той вирізнявся серед усіх чоловіків поселення, приваблювала жінок, що усміхались йому кожного разу, коли проходили повз. Так само зробила й Хейона, дружина місцевого тесляра Наріда. Він був заздрісним чоловіком, славився містом чорнотою свого серця, а тому неодмінно розгнівався на дружину за таку зраду і привселюдно її вдарив. Малар, бувши богом справедливим, заступився за жінку й покарав жорстокосердого чоловіка.

Це стало для Наріда останньою краплею, що переповнила бездонне озеро заздрощів. Коли сонце змінилось нічною зорею, він підстеріг Малара біля його дому й вбив. Ніхто того не бачив, ніхто не здогадався ким міг бути вбивця, а тому ніхто не помстився за доброго бога. Відтак, той, в чиїх жилах текло божественне провидіння підійнявся з володінь Омари, аби власноруч помститися за свою смерть. Проте чорна кров Наріда заплямувала божественне провидіння Малара і йому заборонили повертатись в обитель божественної вічності. З того часу, дух цього нещасного бога блукає землями, на яких лежить Анатаїф і, не відчувши бажаної розради від помсти, полює на тих, в чиєму серці криється гниль. 

Ця легенда отримала друге життя, коли наша ватага солдатів удачі й армія царя-завойовника Равія безкровно заволоділа містом. Одразу після цього, ми прибрали хажива Анатаїфа, оскільки зрадник це така змія, яку навіть приласкавши, ти не змусиш перестати кусатись. Населення тому дуже зраділо, деякі обережно шепотіли про наше милосердя. Втім, ніхто не обманювався. Певно, кожен чув й інші легенди, про білого дикуна з далеких земель за річкою Борисфен, якого прозвали вовком пустелі. І зараз він зі своєю зграєю зайняв таверну «Пінний Іфрит».

Я сидів за центральним столом, прикрашеним по краях помаранчевою фарбою, разом з найближчими соратниками: Яремою, що перейшов зі мною через норовливий Борисфен і Кхарамом, чорношкірим волоцюгою з народу берберів, якого ми врятували від смерті в пустелі Аллак. Інші пиятики в приміщенні були з нашої ватаги, тож ми могли спокійно гиготіти, не зустрічаючи переляканих поглядів місцевих. Звісно окрім недовірливого позиркування кельнера, що приніс нам ячмінного пива.

– Бачили у що сьогодні вирядився командувач Селевкін? – перев’язуючи у хвіст золотисте волосся, гиготнув Ярема. – Він у тому халаті виглядав як павич, ну чесне слово.

– Він, – відпив з кухля Кхарам, – просто хоче сподобатись місцевим. Кажуть, у нього мати з таламів.

– Вони нас терпітимуть, поки не почнемо обносити їхні домівки. До речі, коли чекати на Кайона? – запитав я в Яреми.

Ми затримались у місті вже на досить довгий час, аби командувачу зменшили видатки на армію, тож потрібно було якось виходити з цієї неприємної ситуації. Сусіднє місто Фаліс, яке належить царству Талам, робить вилазки на патрулі нашої армії, але через свою незграбність і погану підготовку воїни міста часто втрачають зброю, коли втікають назад за свої неприступні стіни. Ми все ж не такі погані хлопці, як про нас говорять, тож за символічну плату повертаємо оборонцям їхнє. А допомагає у цьому місцевий контрабандист, який вже як кілька днів мав повернутися в Аанатаїф.

– Вже ходять чутки, що його забрав марид, – понуро відказав Кхарам.

– Знову ти зі своїми забобонами! –  пирхнув я. – Крутії на то й крутії, що час від часу відправляються до предків. Така вже в них природа. Яремо, – звернувся я до друга, – якщо він не повернеться за два дні, то знайди когось, хто буде спритнішим.

Я вже хотів піти у кімнату трохи подрімати перед нічним оглядом пунктів спостереження, коли в приміщення увірвався знервований рядовий армії. Він зняв з голови жовту куфію, витер піт з чола і жадібно облизнувся, побачивши на столі три майже повні кухля пива. Я підштовхнув свій ближче до краю і солдат одразу ж скористався цим дозволом, майже досуха випивши його вміст.

– Отамане, знайшли черговий труп, – він відхекався, набрав повні легені повітря і, повернувши кружку на стіл, договорив на одному видиху, – на цей раз один з ваших.

Після смерті хажифа легенда про привида, або ж марида, Анатаїфа отримала друге життя і хтось аж надто хитрий вирішив цим скористатися. Дві попередні жертви були з царської армії. Їх знайшли зарізаними в темних закутах протилежних кінців міста, однак винних так і не знайшли. Проблема ще й в тому, що ті люди були ще тими покидьками й смерті їм бажав мало чи не кожен другий, тому розібратися в цьому ділі практично неможливо. І я сподівався, що нашу зграю цей «привид» омине десятою дорогою. Що ж, схоже, примарі лишилось недовго.

– Трясця, – крізь зуби вилаявся я, – Яремо, ти йдеш у порт. Кхарам, збери всіх, розпитай хто де був і що робив. Якщо хтось з наших вирішив таким чином свою проблему, треба діяти відповідно.

Я встав зі столу, поправив пояс, прив’язав до нього лезмач з шаблею і пішов слідом за солдатом, який вже чекав на мене ззовні. Землі Аллак здебільшого пустельні, однак з невідомих причин безкрайні пісочні дюни перериваються вічнозеленими долинами. Анатаїф стояв саме на такій землі, а тому був багатим на харч, торгівців та ремісників, що вибудували доволі гарне місто.

Дорога тут була з витоптаної пилюки, втім обабіч неї стояли цегляні та кам’яні будинки, яких мало де ще зустрінеш на просторах земель Аллак. Вулицею ходили вояки у жовтих куфіях та звичайному одязі, під яким не було жодного захисту, та місцеві, яких виділяли тюрбани і схожі до елінських сандалії. Ті, хто вірить у реальне існування великої богині Аллак, вдягають на вулиці ці дивні убори, як символ покори древньому покаранню. Однак тут співіснують й інші переконання. На зустріч мені йшла молода дівчина з неприкритим, але заплетеним у косу, волоссям. Вона помітила мою усмішку і на її смаглявих щічках з’явився рум’янець.

– Його знайшли у цьому провулку, – вирвав мене з думок солдат.

Від приємної прогулянки сонячним, проте не спекотним, містом ми перейшли до темної та прохолодної смуги, що вела до скупчення з кількох людей. Серед них був і командувач Селевкін: смаглявий, зі звивистим волоссям і дещо видовженим обличчям, на якому не росте борода, він дійсно нагадував чоловіків народу талам. Жінки вважають його красенем, чоловіки – справедливим управителем та добрим послідовником постулатів великої Аллак. Мені ж достатньо, що він з тих небагатьох, хто знає як потрібно воювати.

В кількох інших людях я впізнав офіцерів зі штабу. Привітавшись з усіма, я поглянув на тіло жертви. Він дійсно був з наших. Хоча я зовсім не засмутився його смерті, оскільки Дулам був дуже проблемним типом. Кілька днів тому він з п’яну переплутав якогось діда зі своїм ненависним батьком і, зрештою, нам довелося платити сім’ї за втрату члена родини. Тобто в черговий раз «привид» вбиває того, за ким не заплаче жоден живий.

– З твоїх? – коротко запитав Селевкін.

– Так, – кивнув я.

– Не впевнений, що це на краще, – почав він, потерши щелепу долонею, – але, прошу, скажи, що це ваші внутрішні чвари.

– Ні, – відповів я, присівши біля колишнього бійця, – рани такі ж, як у попередніх жертв. Будь-який цирульник скаже тобі, що це зроблено одною рукою.

Шия вояка була перерізана одним чітким рухом. Я, звісно, знаходжу дивним той факт, що привид орудує холодною зброєю, а не якоюсь магією чи більш вишуканими способами, однак за легендою вбивцю бога знайшли саме у такому стані. Після цього короткого огляду, я підійняв голову Дулама і намацав на його потилиці м’яке місце. Тобто спочатку його оглушили, а потім вже зарізали. Точно так само, як і попередніх, тож сумнівів бути не могло.

– Не думаю, що це робить хтось із місцевих, все ж таки ми домоглись їхньої довіри, – задумливо промовив Селевкін.

– Тоді хто? – його впевненість у вдячності серед захопленого населення викликала у мене іронічну посмішку, яка помітно роздратувала командувача.

– Той, хто не відносить себе до народу талам! – гиркнув він на мене. – А можливо той, хто виносить зі складу зброю? Я помітив, що деякі цифри у паперах не сходяться з реальністю, тож дуже сподіваюсь, що це прикра помилка моїх людей. Сподіваюсь, – вже спокійніше продовжив він, – ти сприймеш це за попередження і прослідкуєш за тим, аби наші зовнішні вороги більше не потрапляли у місто. До зустрічі у палаці.

Затримавши на мені свій важкий погляд, командувач Селевкіен розвернувся на п’ятці й попрямував до центральної вулиці. За ним одразу ж поспішили офіцери, залишивши мене на самоті з трупом. Втім, залишався я тут недовго, а пішов назад до «пінного іфрита». Там я наказав двом своїм хлопцям зайнятися похороном загиблого бійця і пішов трохи прогулятися містом.

Зважаючи на обставини, вузькі вулички приховували в собі небезпеку, однак центральна дорога зараз була особливо людною, а вся та кількість коней та верблюдів створювали не найприємніший у світі аромат. Коли звичайні цегляні будинки почали змінюватися потрісканим домівкам без даху, я звернув праворуч. Дорога поступово йшла на підвищення, поки не випрямилась навпроти головного храму міста, що належав старшій дочці Аллак Палімір. За легендами саме вона стоїть за тим, що в сухих піщаних землях є зелені долини, які омиваються постійними річками.

Ззовні ця будівля зовсім не вражала. Просто величезний цегляний будинок з таким самим цегляним вітрильним куполом. Втім, талам знаються на садівництві, тож вся ця сірість міста добре розбавлялась плодовими деревами, квітами та декоративними чагарниками. Я вже не раз ловив себе на думці, що аби не зрада хажифа, мені б, напевне, було трохи шкода випалювати ці старання поколінь.

Далі дорога знову йшла на підвищення, закінчуючись біля воріт палацу. Командувач, попри мої поради, все ж вирішив залишити їх відкритими, щоб кожен місцевий без перепон міг звернутися по допомогу до нової влади. Більшості такі нововведення сподобались і присмак пригнічення від захоплення змінився загальним погодженням. Втім, завжди знайдуться незадоволені й подібне безглуздя може призвести до нашої поразки. А головне – втрати грошей.

З внутрішнього двору я підійнявся на стіну, що відгороджувала палац від міста. Тут, в східній частині, є вежа, в якій я люблю лишатися на довгі години. Вид з неї припадає на зелені лани, які поступово переходять у смугу чагарників та поодиноких острівків жорстких трав. Далі, на лінії обрію, ледь виднілась крива лінія пісків, що насправді являють собою височенні дюни та піщані скелі. Щоденно вдивляючись у горизонт, я знаю, що мені це лиш здається і всі ці піски знаходяться в неосяжній далечі. Однак тут вони наче поряд, заспокоюють і дають змогу подумати.

Люди починають вірити в існування примари, що несе справедливість. Втім, про кожного з трьох убитих ходили чутки, тож про їхнє гниле нутро знали абсолютно всі. В цілому, в їхній смерті немає нічого поганого, але той            , хто вбиває за один лиш поголос – досить небезпечний божевільний, який може бути скерованим будь-ким з достатньою клепкою в голові.

– Цікаво, – звернувся я до червоного неба, – ким?