у провалині часу

"...у себе глянути неможливо, аби не глянути на іншого..." (Лі Хаджинян "Композиція клітки")

...цікаво... - знаходжусь у місті, яке ув'язнили тваринно і зіштовхнули у прірву.

тепер замість неба над ним отвір овалом, в який іноді блискає сонце - натякає на захід і схід у днинах, подібних і схожих мов близнюки між собою... - не інакше як вислизнули всі вони із колоди старої й потертої карт минувщиною сьогодення...

те минуле з потворним обличчям завзято вертає порядки свої у місто...у місто занедбане і розграбоване, смердюче, напівзбезлюднене і непотрібне давно вже нікому...місто з біленими вапном бордюрами уздовж хідників і кам'яними біло сяючими парканами дитячих садків, при вході в які майорять прапори московитських злодюжок в законі...

і все, що діється в ньому, у місті оцьому... - як дежавю...і шепочеш здивований сам до себе (несамохіть, усупереч волі)... - ...я це вже знаю, таке вже колись то було... - і жалкуєш, що довго, занадто затримався в часі буття, аби знов споглядати потворність століття минулого і хворобливу гарячку людей, які наче мантру співають молитву у маренні... - ...мені це подобається, до душі, до вподоби то все і влаштовує весь розпорядок і розклад речей у такому знайомому світі...

а за містом, уздовж широких доріг побитих і трас в лісосмугах стихією звалища брухту. сміття, битого посуду, випорожнення блювотинням, фекаліями...і матюки найбрудніші, огидніші най від людей... - чи скорше назвати створіннями їх бездумними, здичавілими, дикими...а ще в глибині лісосмуг тих - міни, розтяжки, смертоносні пастки...

злиденне у сьогоденні - місто живе одним днем. а саме - сьогодні! бо ніяк не загляне світанком наступний із лейбою "Завтра" - тікає воно, оте "завтра", обтікає злощасне населення, скупчення люду у зраді і всіх тих "веселих" загарбників-москалів...біжить - ні! тікає - перелякане "завтра" повз міста як від прокази, як від чуми, стрибає в роззявлений отвір, що неба замість над містом - стрибає у прірву, звідки крім місяця, сонця, зір уночі випадають дощі і сніги дрібні і лопаті, брудні, спижевосірі, мов попіл підмочений і зола...

мешканці місять ногами багно між хатами і проклинають укрів і київську хунту - мовляв, то вони гатять, нагло стріляють цілодобово по них без упину...а ми такі милі. нещасні і мирні прагнемо миру...ми ж бо, мовляв, не бажаєм, ми проти всіх! усіляких там воєн, де б вони не були...дайте нам спокою, врешті!... - і зубоскалять на кожну невдачу у розбудові державності ними зрадженої України...

кучкуються тінями і невдоволено пирскають злі і обурені, і нетерплячі - все з причини, від того, що так повільно пахан московитський веде до московії їхню обкрадену тою ж москвою і зраджену ними - рідну, свою ж! - вітчизну...що єрепуд у москві (цар і божок московитів) такий нерішучий в привласнені вкрадених вже і сплюндрованих ним територій - все українське тут знищено вщент! хіба що в театрі патякають ще, бо тимчасово мова дозволена там окупантом землі української...

...от і кажу я... - цікаво, як ще існую у цьому дурдомі?...може, вже став як усі оці тіні?...чи привидом тіней...що плазують у прірві?...у місті, в якому день від учора вчорашній подовжився вже у роки, які випадають в той отвір, що замість небес...і кінця тому дню - чекай, не чекай і як би того не бажалось - немає кінця тому дню...цікаво іще - навіщо, з якого такого ото я ще тут?......