Петля

Жоден чоловік із нашого роду не пережив свою 26 зиму. Так уже з тих часів повелося, що Леадаський замок іще був купою неотесаних брил, як кожен, кому стукало 26, вмирав. По-різному. І останнє, певно, єдине, що втримувало простолюдинів іще раніше побрати факела й здійняти до небес кубла чорного диму, щоб вони пахли паленим м'ясом і деревиною. Частково нам навіть вдавалося відсунути ту народну цікавість, змушуючи думати, що той, хто вчора розпоров собі швидким рухом тепле горло іще досі ходить по землі, але люд усе одно боїться нас. Вони думають, що то прокляття страшне і древнє, і чорт зна як воно витає у повітрі і в чий бік від нашого обійстя його задує вітер. Є й такі, що злісно насміхаються, мовляв, дивно, як рід усе ще живе. Раз їхали ми на ярмарок, то своїми вухами чув, як гидкі беззубі роти тішилися з нас. Якби я міг, я б кожному із них пустив кулю в лоба, але тоді вони вже точно повідкопують рушниці і понамазують палиці смолою. І жінки наші ходять повсякчас сумні і після кожної втраченої душі ніби самі вмирають, але ж так хочеться вірити, що саме твій син житиме до віку. І завжди просять, молять їх, щоб ті навіть і не думали піти. А потім неодмінно сильно плачуть, як у саду з'являється новий сірий надгробок; картають себе, що знали, але все одно дали життя, заздалегідь обрікши його на ранню і болючу смерть. Сидять ночами, потім, згадують, як їхні хлопці ще малі були і як любили Леадах у його високий мурах і старих залах, залитих м'яким місячним світлом. А під ним оживають і потвори із книжок і казок, і предки роду, що дивляться на вас своїми захололими чорними очима з полотен масляних портретів. Я теж колись любив ніжитись під світлом того нічного місяця. Щось бачилось мені у ньому таке, що не відкривалося і найдревнішим старцям, а ті книжки, що лежали на високих полицях відносили кудись так далеко, куди й сон часто не міг дійти. Мо мірі того, як кожен із нас старшав, до рук сам собою втрапляв важкий антрацитовий фоліант. Його ніхто ніколи не помічав, аж поки ми самі не починали знервовано водити очима по полицях, ніби знаючи що шукати. Ненависть до цього чорного тому по жіночій лінії, схоже, передавалася у спадок. Його ненавиділи усім єством, а надто бо не могли знайти. Бо як жінки його шукають, то він у жодному закутку не знаходиться. Питають потім хлопця «Куди поклав?», а той незмінно відказує «не пам'ятаю». Раз дізналися про книжку маги з Ґюльфурта. Тільки за своє життя я двічі бачив їхні бурі плащі і знак у вигляді кленового листка на зап'ястях. Обидва ті рази вони розклали Леадах на камінці, але книжку так і не знайшли, а в матері від того очі кров'ю наливаються. Я теж не пригадав, куди приклав той том. Маги полюють на такі книжки і забирають їх, як де побачать, принагідно залякуючи людей, щоб якщо хтось де той том і прочитав, то ніде не умудрився прохопитись. Колись давно його написав Трувос Чорний. Ґюльфуртці як чують його ім'я, зразу стають задумливі, ніби згадують щось, а в очах починають бісики божевільні грати. І в мене грали. З листів цієї проклятої макулатури на мене дивився В'алх. Він сидить у підніжжі позамежжя, в ущелині свого імені і пожирає душі вмерлих. Такі умілі були ілюстрації Трувоса, що ніби я на свої очі бачив ту потвору. Вона з насолодою запихала до свого огидного рота з кількома рядами кривих гострих зубів тих, кого раніше я бачив серед живих. А надто добре мені тепер у світлі місяця бачилось, як пропадає у сморідній пащі мій брат, як він кричить від жаху й болю. Торік йому виповнилося 26. Як уже останні брунатно-жовті листи спадали з майже голих дерев, він прокинувся по перших півнях й з нетямлячими очима почав метатись по обійстю. «Вона їх усіх убила! Вона вбиватиме нас, поки останній не лежатиме в землі! Бачить, що невинні, і вбиває». І все дивився кудись угору, ніби на горищі щось таке живе, чому не варто було б жити взагалі. Тоді ми його заспокоїли, налили молока гарячого з медом. Той притих, але очі розпливались у невидінні, немов би знав чудово, що навіть якби він був у стократ сильнішим, не розійшлися б ті лещата і можна тільки чекати. А ми чекали разом із ним. Через місяць брат помер. Була зимова уже ніч. Він плакав і кричав, мов різана свиня. Як не гидко було мені чути його схлипи й завивання, до кімнати брата я прибіг перший. Він сидів у кріслі з виряченими і вже невидячими очима, а на обличчі завис біль. Тим часом за вікном лютувала завірюха, немов би їй подобалось, як ми вмираєм в темряві і холоді. І це останнє, що я бачив. Коли прийшов до тями, лежав уже на ліжку у своїй кімнаті, але й тоді ще був не при собі. А мати обвила теплими старечими уже руками мою шию і плакала. Благала мене, молила всіх богів, щоби не забирали. А я плакав невидимими сльозами, бо і раніше бачив смерть, але лише тепер вона здавалась мені такою реальною. Ніби мені самому скоро час відчути на шиї її холодні іхорозні руки. Якось я прокинувся глибокої ночі, як від страшного сну. Був холод і відчуття того, що хтось зжирає тебе поглядом ховаючись десь у тіні. Кошмару я не пам'ятав, проте не встиг іще від нього відмахнутися, коли побачив, як вона тихим кроком іде до мене із закутка, що в іншому кінці кімнати. Я закляк, думки ніяк не збиралися до купи, а лице обдало жаром. Я не міг рухатись, а лише спостерігати за тим, як вона скрадається до мене. Коли вона підійшла ближче, на неї полилося місячне світло, освітивші її руді кудрі, що спадали на бліді шию і плечі хворобливо-жовтого відтінку. Страшно мені стало від того, що я її впізнав. Це саме лице з правильними й жорстокими рисами я бачив на одному з тих родових портретів, що висять на високих стінах Леадаха. Потім моя здатність запам'ятовувати притупилася і все розпливалося, ніби від медової наливки, хіба що без дурного почуття задоволення. І вже зранку з жахом знову я згадав ту кляту книгу. Одна із ілюстрацій малювала таких само блідих худих істот. Раніше вони були людьми. А потім укладали пакт, домовлялися із риб'ячим ротом поміж тим, як той зжирав чергову душу. Він обіцяв наділити силою і довголіттям дуба, лиш тільки ви б скидали душі прямо до його пащі. А потім він забере і вас. З тих пір, як вона прийшла до мене, минув уже майже місяць, а її шепіт усе ще лунає у мене в голові: «Трусишся? І мені було холодно, як твоєму хтивому предкові закортіло розважитись». Добре, що я живу на горішній кімнаті, і ніхто нічого не почує. Зараз мені як ніколи боляче. Щось дюгнуло збоку у голову і розповзається у горло й груди, у чоло, у очі. І показує мені ту колоду, що під стелею. Мотузку я приніс іще раніше. Знову свистить і співає хуртовина. На столі я залишив записку для матері, тому скажу там набагато більше, а поки, Мамо, вибач. Пробачте мене всі. Зараз розумію, що я вас завжди ненавидів.