Намисто сили

О, як в цей момент Марильця ненавиділа Горація! Зараз лиш одна згадка його імені змушувала тремтіти як у лихоманці. Вона дивилась на невеликий пакуночок і ледь стримувала себе від люті.

- Виглядає загадково, - протягнула Златка та потягнулась до пакунка.

Марильця кинула на подругу сердитий погляд.

- Це не твоє, – буркнула вона і перехопила його з рук відьми. Пакунок в руках був легким. Дівчина обережно ним потрусила і звузила очі. На підлогу випав невеликий клаптик. Марильця й отямитись не встигла, як Златка вже схопила його.

- Це записка. Від Горація! – втішено вигукнула вона.

- Віддай! – Марильця вже відверто сердилась. Подруга кинула на неї хитрий погляд і взялась голосно читати, комічно перекривляючи Горація.

- «Люба Марильце!» Ти чуєш? Він назвав тебе любою! Хіба це не мило? А ось! - Златка вчасно ухилилась від роздратованої дівчини, ледь не потрапивши під прокляття. Втім швидко пригадала про нелегке становище Марильці і нахабно посміхнулась. - «Вибач за шкоду. Щоб загладити свою провину, я благаю про зустріч…»

- Що? Цей нікчема викрав моє намисто і благає про зустріч? – все у хаті забриніло від голосу Марильці. Відьма не тямила себе від люті. Кролик, який сидів у кутку, припинив гризти морквину та вирячив на неї свої червоні очиці. – Вибач Щиплику, – винувато зітхнула вона. – Що ще пише цей нахаба?

Златка швидко забурмотіла,

- «Думаю тобі сподобається подарунок, а щоб не залишати тебе в нерозумінні, будь ласка, переглянь те, що на диску. Я думаю, це допоможе тобі знайти мене на фестивалі. Коли будеш готова, доторкнись до печатки на квитку, точні координати часу та місця вказані чарами. Тобі не варто хвилюватись, все буде безпечно!» Ого! Де він тільки такому навчився?

- Це дуже необачно, залишати квиток із вільним доступом. А якби хтось раніше торкнувся печатки?

- О, не будь такою занудою! – скривилась Златка. Вона і далі продовжувала торочити щось своє, але Марильця вже не слухала. Дівчина мовчки взяла записку із рук подруги, зім’яла її і жбурнула в смітник. Вона й не намагалась там щось прочитати. Всім було відомо, що у Горація був огидний почерк і ніхто в Академії ніколи не міг розібрати написане, тільки Златці це завжди якось вдавалось.

У пакунку Марильця знайшла синю тканину та швидко запідозрила, що то було якесь вбрання.

- Тут є диск. Якийсь «Мандрівний замок » , - Златка невинно посміхалась і трусила диском в повітрі. – Глянемо, що там?

Відьма важко зітхнула, визнаючи поразку.

Загалом анімація їй навіть сподобалась. Легкість та невимушеність оповіді захопила її з перших хвилин та змусила тимчасово забути і про нав’язливого Горація, і про прокляту записку.

- Мені здається, я знаю ким він буде... – протягнула Златка.

- Хаулом! – в один голос вигукнули відьми і голосно зареготали.

- Ти не підеш зі мною? – жалібно заскиглила Марильця. – Без намиста я зовсім не маю сили. Я не чую свого фамільяра. Я навіть не знаю, що мені б порадив у такій ситуації Щиплик! – вона ще раз зиркнула на білого кролика, який ніби й не зважав на переживання своєї господарки. Той спокійно сидів у кутку і хрумкотів морквою, а його червоні очиці світились від задоволення.

- О, я б залюбки вирушила з тобою, але в мене є деякі справи.

Мабуть, в цей момент Марильця виглядала засмучено, бо подруга відразу ж прийнялась її заспокоювати.

- Годі тобі! Все буде гаразд. Повернеш намисто і будеш чути свого Щиплика.

- Так, але до того, я буду зовсім безсилою. Раптом щось станеться?

- Горацій хоч і йолоп, але не настільки, – впевнено мовила Златка.

Коли Марильця врешті залишилась сама, їй знадобився деякий час аби прийняти неминучість події, що станеться. Вона обережно розгорнула синю тканину плаття, про себе відмічаючи, що те було точною копією вбрання Софі. Причепурившись та схвально оглянувши себе у дзеркалі, відьма кінець кінцем торкнулась печатки на листі.

- Хай тобі грець!

Марильця стояла посеред пишно прибраного залу. Мабуть, її з’ява з повітря посеред фестивалю здивувала б інших учасників, втім людей довкола було настільки багато, що дівчина легко розчинилась у натовпі. Звичайно, вона знала, що має шукати хлопчину схожого на Хаула, однак ніяк не очікувала, що таких Хаулів буде декілька!

- Один Хаул, два Хаули, три Хаули…

Марильця рахувала юнаків і, нарахувавши до одинадцяти, врешті кинула цю справу.

«Це як шукати голку в копиці сіна!» - роздратовано подумала вона. Наряджених у різний одяг і водночас схожих на Хаула юнаків було багато. На якусь мить вона стояла розгублена, очікуючи, що можливо Горацій сам її знайде. Однак простоявши на одному місці якийсь момент та відчуваючи як стає дедалі спекотніше у приміщенні, Марильця зрозуміла, що годі чекати на диво.

- Варто довіритись собі, – пробурмотіла вона і обережно промайнула крізь натовп, вишукуючи менш людне місце. Знаючи Горація, зараз він теж відчував себе некомфортно.

Марильця з цікавістю оглядала людей, їхні пишні костюми, дещо дивакуваті зачіски та вигадливі прикраси. Серед них були й такі, що взяли з собою домашніх улюбленців, не забувши нарядити їх у кумедне вбрання.

Кількість людей зростала, шуму ставало дедалі більше. Все ще відчуваючи задуху, Марильця обережно рушила в бік стіни. Перед очима пройшлись тіні, і деякий час дівчина важко дихала, відчуваючи запаморочення. Перехід в інший світ дався їй нелегко. Відьма ще раз ковтнула повітря і враз відчула себе краще. Наче прокинулась після довгого і жахливого сну. Так вона і збагнула, що намисто було поруч, а її сила кликала до себе.

Завдяки цьому Марильця легко відшукала Горація. Той стояв якомога далі і від людей, опершись до стіни та нарядившись точнісінько так, як Хаул у фінальній сцені. Юнак виглядав дуже самовдоволено, коли побачив відьму.

- Ось і моя Софі! – він ліниво посміхнувся. Його очі сяяли при світлі ламп червонуватим полум’ям, а темне волосся набуло рудуватого відтінку. На якусь мить Марильця спантеличено завмерла від такого звертання, однак швидко отямилась.

- Віддай моє намисто! – налетіла на нього відьма.

Той здивовано витріщився на неї.

- У мене його нема.

- Як нема? Не бреши мені!

- Я кажу правду! - Горацій набундючився. – І його в мене ніколи не було.

- Слухай… - зітхнула дівчина. - Якщо ти досі сердишся…

- Серджусь на тебе? О, Марильцю, не недооцінюй мене. Я не сердитий, я тільки закоханий. А ти відкинула мене.

- Якби ти мене дослухав, а не зник посеред розмови, то ти б почув мою відповідь. Але ти вирішив діяти по-своєму, так? Ти так вирішив мені помститись, викравши моє намисто із силами через розбите серце?

- Та не крав я твоє намисто!

- А я не відмовляла тобі! – вигукнула Марильця і враз замовкла, відчуваючи на собі багато чужих поглядів.

Горацій прудко закрив собою Марильцю від допитливих очей, проте відьма не відчувала полегшення. Бо Горацій тепер дивився на неї своїми глибокими синіми очима і в них знову загорялось щось схоже на надію.

Марильця відчувала задуху, їй хотілось втекти і водночас залишитись, втім вона продовжувала стояти так, немов закам’яніла.

Вони витріщались одне на одного якусь довгу мить, допоки якийсь хлопчина добряче не штурхнув Горація в плече. Відьмак кинув на нього сердитий погляд.

- Чого тобі? – грубо рикнув на нього Горацій.

Хлопчина знітився, а його ластовиння здавалось аж поблідло.

- Відьма Пустирищ надіслала вам записку, – несміливо проторохкотів він, показавши білі ікла.

Горацій лиш сердито вилаявся.

- Яка ще Відьма Пустирищ?

- Зараз будемо знати, – примирливо мовила Марильця, обережно розгортаючи записку.

«Поговоріть нарешті! Я не хочу втрачати друзів через вашу драму закоханих.

Намисто поверну після фестивалю.

Веселіться!

Златка.»

- Хай тобі грець! – вилаявся Горацій. – Твоя подруга – справжнісіньке зло.

- Зате з фантазією, – кинулась захищати Златку Марильця, хоча вона й сама була досі спантеличена таким вчинком подруги. Треба ж таке, поцупила намисто і увесь цей час за її спиною плела інтриги. – Принаймні моє намисто в надійних руках.

- Можливо, нам справді варто повеселитись. Що скажеш? – Горацій весело підморгнув дівчині і від його посмішки Марильця зашарілась.

- Гаразд, - мовила вона. – Чому б і не повеселитись?

Златка хитро спостерігала за закоханими друзями і посміхалась.

- Нарешті помирились, - полегшено видихнула вона. - Ну що, Щиплику, як тобі гулянка?

Кролик на її плечі виглядав кумедно у рудій перуці та з рожевими кліпсами у вухах. Він, мабуть, відчував неймовірну гордість від здивованих поглядів людей, бо його вуха аж тремтіли від задоволення.

- Твоя ідея з садом була нікудишньою, – зарозуміло пробурмотів Щиплик, задерши вверх рожевого носа. – Як бачиш, моя ідея з фестивалем видалась кращою. У вас, людей, зовсім нема фантазії.

Златка голосно зітхнула та похитала головою. Іноді Щиплик був такою ж занудою як і його господарка.