Воскресіння

Я розплющив очі. У відбитку замість тридцятирічного чоловіка на мене дивиться залитий кров'ю дідуган із запливлим оком і розпухлою верхньою губою. Я посміхаюся йому і відразу корчуся від болю. Відображення у наповненій водою дерев'яній діжці не відстає. Я подумки посилаю йому сигнал триматися, бо чудово розумію — кінець близький.

— Він нелюд ! Він – вовк! Весь цей час, користуючись нашими благами, поряд з нами жив грішник, справжній звір! Покидьок, місце якому — у вогні!

З кожною фразою з гнилого рота старійшини вириваються потоки слини, що летить на людей, що обступили його.

Але який же огидний голос — писклявий, бридкий, як і сам Вірай . Не вождь, не лідер. Просто істерична баба.

А ті, хто зібрався, збуджуються і лютують все більше, переходячи на крик. Заводяться. Дехто продовжує метати каміння. Іноді потрапляє по тілу, голові поки що щастить. Вона своє отримала трохи раніше.

Я запам'ятаю і Вірая , і кожного з них. Тих, кого вважав ближче за інших, запам'ятаю краще — приймати від них удари завжди болючіше.

Зілла , Терон , Камме – ваші тумаки я зберіг у пам'яті: кожен удар. Кожен ляпас. Кожен батіг.

Спокійний і розважливий Нардале , куди ти подівся, лише почувши історію цієї брехливої людини?! Де ти зараз?

Чому замість тебе, одного з багатьох, кому я допоміг і небагатьох, з ким міг поговорити, стоїть звір із перекошеним обличчям? Ти кинув камінь і влучив мені в око. Вдарив. Плюнув і прокляв, бажаючи моєї смерті.

Я запам'ятав. Я і так приречений, Нардал. А ти? Тобі це навіщо? Кожен камінь, кинутий тобою сьогодні, може полетіти до тебе завтра.

Якби ти взяв приклад із дружини і просто стояв поруч із нею, обійнявши свою Ривію і заплющуючи її очі від цього кошмару, щоб вона не бачила своїх одноплемінників, що терзають мене, розривають на частини. Щоб не бачила тебе…

Якби! Але ти вибрав інший шлях, і я не стану тебе ні в чому звинувачувати. Я просто запам'ятав.

— Він виродок! Вчинки, подібні до скоєного, не прощаються! Віра в його невинність зникла! Жодна людина не зробить такого, а отже, перед нами — не людина!

Старійшина продовжує плюватись, навіть до мене долітають слини з його чорного рота. Здається, він заводить не лише натовп, а й сам себе.

Непоказне правління, бездарність. А я його шанс продовжити владу. Він думає, що безкарно зможе пудрити голови людям ще довгий час, але я сподіваюся, що все піде за планом, і відплата набагато ближча, ніж Вірай може собі уявити.

Ілла не просто померла – її вбили. Зараз цей сучий син паплюжить не тільки мої ім'я та честь, Вірай робить все, щоб люди зігнали на мені свою злість, а отже, відволіклися від убивці.

Але не я вбив дружину, хай про це знаємо тільки я і той, хто це зробив. Він себе покаже, повинен показати!

— А що, якщо це він позбавив вашу улюблену дочку життя, Іллад ? Іллія ? Що, якщо викрав тіло, намагаючись приховати сліди злочину? Що, якщо він — демон, якому підвладне мистецтво сладослів'я , якому ми всі піддалися?

Вірай не вгамовується, і навколо злякано зашепотілися:

— Чари?!

— Демон?!

Ні, дурні. Все набагато гірше, ніж ви вважаєте.

— Вірай , ти звинувачуєш нашого сина у вбивстві нашої дочки. Вбити її він не міг. Його вина в іншому, ще страшнішому злочині, злочині проти тіла. Я, батько Ілли , забороняю тобі пов'язувати ці два злочини. Не тому, що я можу зрозуміти друге. Бо треба розкрити перше.

— Він не син тобі, Іллад . Сином може бути людина, не звір. І заборонити не в твоїх силах, але я прощаю тебе. У тобі говорять горе і спрага помсти, так виплесни цю чашу прямо в його бісівське рило!

Вірай вказує на мене довгим скрюченим пальцем. Він надто завзято напирає на мою вину. Я один це помітив?

— Так, вождю, не можу заборонити тобі говорити. Але вбили мою дочку і заборона стосується не слів. Вона стосується дій. Я просто хочу правди. Хочу покарання для винних. Щоправда в тому, що перед нами один злочинець. Другого ж досі не знайдено. Я прошу слова, Вірай . Але не для себе. Вшануй старого — дай слово Ролану.

Ого. Подарунок, на який я не розраховував. Цікаво, що відповість вождь?

— Ти просиш дати відкрити пащу злослову , Іллад ? Ти хочеш, щоб ми впали під лестощами його псиного гавкоту? Можливо, ти сам під його чарами?

Що ж, передбачувано.

— Вожде, я лише хочу почути, чому він скоїв злочин. Хочу знати, де тіло моєї дочки. Я не заперечую, що Ролан вартий смерті, але подивися на нього — хіба так поводиться відщепенець? Хіба так поводиться загнаний звір, яким ти його уявляєш? Твоя мова не переконала мене, і я не забираю прохання. Якщо ти проти, то воля твоя. Але, може, ми послухаємо інших?

Вірай відкрив рота, але тут же заткнувся, бо до нашого з ним здивування люди, що кидали в мене каміння, люди, що побили мене до безпам'ятства, стали на бік Іллада.

— Дай йому сказати!

— Хай каже!

— Слово Ролану!

— Слово! Слово!

Обличчя Вірая набуло землистого відтінку, але на ньому не здригнувся жоден м'яз. Він мовчить, а коли крики стихають, виносить вердикт:

— Я чую вас. Нехай буде так. Хай в'язень каже.

Мене піднімають на ноги, піддавши по ребрах ручкою кинджала. Втім, удар набагато слабший за попередні.

Ведуть до Вірая та кидають на підлогу, на коліна. Я не опираюсь, бо визнаю свою провину і маю понести покарання.

— Говори, Ролан.

Ну що ж. У роті пересохло, але, гадаю, я впораюся.

***

Я винен. Усі ви знаєте, як я любив Іллу . Усі знаєте, що це було взаємно. Мені коштувало величезних зусиль завоювати повагу Іллада та Іллії. Всі ви знаєте, які щасливі ми були, призначаючи дату нашого спільного місяця.

І всім відомо, що наш перший місяць став останнім.

Бо Ілла померла. Її вбили. Підступно, віроломно. Про це вам добре відомо. Вона померла вночі, в ритуальній сукні, переплутавши вбивцю зі мною.

Вірай намагається звинуватити в її смерті мене, чудово знаючи, що я стояв на посту і повинен був повернутися за дві години пізніше, це підтвердили вартові. Я й повернувся, знайшовши її мертвою. Хто ж убивця? Хто мав мотив? Кому так сильно не давало спокою чуже щастя? Можливо, ти відповість, Вірай?

Вірай мовчить. Його погляд сповнений зневаги.

Я продовжую.

Я винен. Зламаний горем, я пішов із села. Мене не було декілька днів, та ніхто не має уявлення де та що я робив. Ця таємниця тягнеться за мною давно — ви всі знаєте, що я не місцевий. Не виплеканий вашим селищем, не шаную ваших богів. Але я навчився жити серед вас і навіть знайшов друзів.

Я винний і перед ними. Перед людьми, які відкрилися чужинцю, довірилися моїм словам.

Вам невтямки, що моє дитинство пройшло в навчанні. Я не пам'ятаю батьків, не знаю їх — і це правда, яка вам відома. Вихованням моїм займався Шелль - сліпий старець, якому віддали мене юнаком у служіння. Я чув, що мене подарував старцеві один впливовий боярин за вирішення його проблеми. За можливість мати дітей. Іншої правди я не знаю, тому дотримуюсь цієї.

Шелль навчав мене не тільки бути добрим слугою. Він побачив у мені щось більше, хоч ніколи цього не говорив. Часом слова зайві — я це просто відчував.

Ми жили далеко від решти, в горах. У печері, де завжди панував холод. Я не знав, для чого потрібні такі страждання, а вчитель казав, що я все зрозумію, коли настане час.

Навчання давалося легко. Шелль говорив, що отримані знання неодноразово врятують мою шкуру і допоможуть не одній людині, але справжнього значення цих слів я не розумів — він був дуже загадковим старцем.

Одного разу мені вийшло те, що багато років не вдавалося Шеллу. Вчитель з того часу дивився на мене якось по-особливому, мабуть, тому що я перевершив його. З того часу мене більше не торкався батіг.

До смерті Ілли.

Іллад та Іллія , я пішов у гори. Біда надломила мене, а почуття, які не знаходили виходу, зводили з розуму.

Через кілька днів після похорону я взяв вина і подався до склепу. Сидів там до пізньої ночі, розмовляючи з Іллою , наче з живою. Я ридав і навіть пустив собі кров по п'яні - ось рани.

- Де тіло, Ролан? Куди ти її дів?

Я винен. Досі не розумію, як усе сталося. Іллад , Іллія , — ваша дочка повернулася до життя.

***

Ропот. Наростаючий, немов гул осиного рою, що наближається. Агресивний, злий.

Я чую їхні голоси спочатку окремо, потім вони зливаються воєдино, в гул, крізь який долинає ріжуче вуха скрипіння вождя.

— Я вам казав! Він демон, істинно!

Але Вірая заглушили.

Коли це сталося, Іллад підняв руку, закликаючи до мовчання тих, хто ще не припинив обурюватися.

- Допустимо, Ролан. У це важко повірити, але… припустимо. Я приймаю це, бо хочу почути правду, якою б важкою вона не була. Продовжуй.

— Якщо ви готові слухати. Але буде тяжко, попереджаю. Наступні події не мають пояснення, вони просто є, і вони можуть здатися вам огидними.

— Боги... але... я готовий, Ролан. Розкажи нам правду.

— Ну що ж, це ваше бажання і, певне, моє останнє слово. Я бачу реакцію людей, я відчуваю її на собі — мої рани ще болять. Я продовжу, але смію просити про останнє бажання. Обіцяйте мені швидку смерть, і що тіло моє залишать на поживу воронам на другій третині гори. Це важливо для мене, як важливо вам дізнатися правду.

Іллад і вождь переглянулись.

— Твоє слово, Вірай .

Потрібно віддати йому належне, Вірай виглядає велично. Він стоїть, склавши руки на грудях, високо задерши підборіддя і, здається, глибоко замислившись. Мабуть, вперше я бачу в ньому вождя, лідера, а не жадібного пройдисвіта, яким він, без сумніву є. Він начебто оцінює ризики. Безумовно, прийняття мною смертного вироку має тішити його, але сумніви залишаться. Ніби відчуваючи, що йти на поводу у бажання смертника — погана ідея, після паузи, що тривала, він все ж таки невпевнено киває:

— Тільки з поваги до тебе, Ілладе. Згідно з твоїм проханням, Ролану буде дарована швидка смерть. Його тіло залишать на другій третині гори - там, де опускається холод.

***

Я посунув плиту. Мені хотілося востаннє поглянути на своє кохання. Повторюся, я був п'яний. Коли я знову побачив її — таку гарну, мов живу, у мені щось надломилося. Я зажадав смерті, щоб залишитися поряд із нею назавжди. Я не думав про вас, Іллад, Іллія, і це моя непробачна помилка.

Я пустив собі кров і дивився, як вона втекла з вени. Болю не було, з'явилася лише слабкість, тому я ліг поряд і обійняв Іллу , випадково зачепивши глечик. На вашу дочку пролилося вино, що змішалося з моєю кров'ю.

Але смерть не йшла. Я лежав, продовжуючи плакати від горя і розпачу, а потім відчув, що сили покидають мене. Я зрозумів – це кінець. Я поцілував Іллу в губи і заплющив очі, готуючись померти.

Але я помилився.

Наступного моменту я опинився в її обіймах. Вона вчепилася в мої зап'ястя і притягла до себе. Від неї разило трупним смородом, а холод мертвого дихання обпалював мої легені.

Я прийшов до тями і намагався видертися, але сил на боротьбу не вистачало.

Коли її ноги обвилися навколо мене, ще сильніше притискаючи, немов бажаючи близькості, я знепритомнів.

Прокинувся під ранок. Кров зупинилася — Ілла наче врятувала мене від смерті. Але я не на жарт злякався, побачивши порожній склеп. Тіла не було.

Весь цей час, поки не був тут, я шукав її. Я ходив у всі наші улюблені місця, наївно вважаючи, що знаю, де зможу її знайти. В одному з них мене й побачили, то я й попався.

Я винен. Бо повернув вашу дочку до життя.

***

Цього разу невдоволення більше. Шум розростається до загального гвалту, крізь яке до мене доноситься перше звинувачення.

— Винен! Смерть некроманту!

За ним чуються й інші, але це вже не має ніякого сенсу, бо я впізнав цей повний люті і страху голос.

Я повертаю голову щоб переконатися і одразу ловлю в натовпі знайомий зацькований погляд. Це Валдай, син Віраю . Відкинутий Іллою залицяльник, якому вона відмовила, віддавши перевагу безродному чужинцю. Єдина людина, боягузливість якого перевершує боягузливість його батька. Єдиний, хто погрожував убити мене, але не наважився. Він зміг замахнутися лише на беззахисну жінку.

Натовп біснується. Їм хочеться крові, і я можу їх зрозуміти. Я кидаю погляд на вождя. Вірай дивиться мені за спину та киває.

У волосся вчепилася рука, задираючи голову. Шиї торкнулася холодна сталь леза. Я бачу, як з горла хлюпає кров, а потім все застигла непроглядна чорна пелена.

***

Я розплющив очі. Ілла дивиться на мене та посміхається. Вона бліда, але все також дуже вродлива.

Я встав і підійшов до діжки з водою. Схожа була переді мною в день страти, і цей спогад змусив торкнутися шиї. Я намацав, потім і побачив шрам у відбитку. Майже від вуха до вуха неймовірно.

Я обернувся. Ілла, з посмішкою, стежить за мною поглядом. Що ж, наслідки бувають різні. Добре ще, що все вийшло — адже могла і промазати голкою.

— Ілла, завтра вночі ми вирушимо до села відвідати твоїх родичів. Ти не проти?

Та сама посмішка.

— Уявляєш, вони навіть не підозрюють, де тебе шукати. Не знають, що весь цей час ти була тут, чекаючи на вирішення нашої маленької проблеми. Ось здивуються, правда?

Ілла не зводить із мене щасливих очей.

— Спасибі улюблена. Ти все зробила правильно, і тепер ми знову разом. Якщо ти не проти, відвідаємо і тих, хто намагався нас розділити. Ти пам'ятаєш Вірая та Валдая?

Найкращою відповіддю стала сяюча усмішка найкрасивішої жінки мого життєвого шляху.

Я відкидаю щільну завісу, що розділяє печеру, і підходжу до найближчої нерухомої фігури. З зашитого черева старого виглядають готові вивалитися кишки, але він дивиться на мене з обожнюванням. Майже як Ілла .

— Треба підлатати тебе, Шелль . Завтра важливий день, і мені потрібно, щоб ви всі добре себе виявили.

Я оглядаю простір. Ловлю у відповідь море сяючих радісних поглядів.

Моя армія посміхається. Вони знають, що скоро їхні лави поповняться тими, хто нещодавно кидав у мене каміння.