Частина 1, Розділ 1

Цьогорічна весна стрімко влетіла до мого вікна, зачарувала, приворожила... але, всупереч усім очікуванням, не принесла на своїх крилах нічогісінько, крім задушливої меланхолії. Весна – час спогадів і надій... частіше на щось, чому ніколи не відбутися без твого втручання в цю, свого роду, долю. У казані зрання кипіло те, що люди називають «приворотним зіллям», з червоного вина, трояндових пелюсток, гвоздики, лаванди та коріння імбиру.

В кутку тихо плакала жінка, плекаючи на руках немовля.

– Полиште мене на самоті, – попросила я. – Маю трохи поворожити.

– Як звелиш, свята. Аби це тільки допомогло, – схлипуючи, вона слухняно вийшла надвір, а там впала навколішки й заскімлила.

«Жінка... – подумала я, – створіння тендітне. Створіння прекрасне і вразливе, із серцем нарозхрист, що прагне довіритися всім і кожному, десь на підкірках свідомості віруючи в непорочність світу.

А як часто її зраджують... Як часто плюють в душу, штурхають ногами, дорікають «дурними жіночими примхами», не розуміючи, що не примхливий лише той, хто не має прагнення до досконалості. Легка і витончена, вона створена для кохання, а аж ніяк не для приниження тими, що вважають себе гіднішими за неї, не для ралля на жалюгідну скоринку хліба, і не для омани та чийогось боягузтва перед зародженнями життя у її лоні.

Ах, люди... Наскільки брехливі їхні слова і сутності, які неміцні обіцянки та присягання... І часом, коли хочеться на них покластися такою ось весною як зараз, насилу втримуєшся над прірвою, не даючи їй затягнути тебе у вир закоханості».

Доторкнувшись до казана, я схилилася і прошепотіла декілька латинських заклять, далі швидко відійшла і завмерла в очікуванні.

У величезному люстрі́ позаду мене поспіхом майнула темна фігура. Напружено обернулася, та згодом полегшено зітхнула: то ж бо моє власне відбиття. Темна сукня водограєм спадала на підлогу, туго перев’язана розкішним ба́йором. Пістрявий вінець з польових квітів підкреслював легкі світлі кучері трохи нижче поясу, королівську білизну обличчя й очі смарагдового кольору.

– Гаррр-на, – відгукнувся чорний крук з підвіконня.

Я покликала його до себе.

– Що ти сказав? – грайливо перепитала.

– Гаррр-на!

– Лестиш, Корніксе. Краса вже давнісінько затьмарилася історією моєї хвороби, – я ніжно провела пальцями по його чолу.

– Корнікс – дррруг, – лише нетямуще крякнув той і вп’явся клювом у мою щоку.

Я дістала маленьку прозору колбу, набрала в неї декілька грамів зілля і вийшла надвір. Засмучені очі спинили на мені свій повний віри погляд. Я вклала колбу до тремтячої долоні.

– Кількох крапель до чаю буде достатньо. І помоліться Марії, нехай допоможе.

– Дай, Боже, тобі здоров’я, любонько, – жінка кинулася мене обіймати. – Чого хочеш взаміну? Проси!

– Спогадайте мене добрим словом. Йдіть.

– Вік пам’ятатиму тебе, голубко!

Вона впевнено попрямувала углиб лісу і незабаром зникла з очей.

***

Я зачинила двері. Кімнатою плинув приємний квітковий аромат. Узявши глиняну чашу, я долила в неї залишок чар-зілля. Немає нічого прекраснішого, ніж любовне зело, сповнене золотою відьомською енергією. Сьогодні воно особливо смакувало і майже не гірчило.

Сонце затоплювало світлом моє житло, за вікнами млосно зітхали гори, вбираючи в себе залишки прохолодного туману. Спекотнішало. Квітень відзначився раптовим потеплінням, і земля, не дочекавшись навіть його середини, вже повністю розмерзлася й укрилася рідким шаром молодої травички. Зазвичай о цій порі під моїми вікнами розквітали фіолетові шафрани, але цього року вони розпустили свої голівки на цілий тиждень раніше, піддавшись передчасному теплу сонячного проміння.

Цей день був особливим для мене: сьогодні виповнювалося вісімнадцять років з дня мого народження і п’ять, відколи людський світ мені обрид. Усе дитинство я провела у нескінченній боротьбі за його підтримку та віру в мене, а він тільки знав, що глумився наді мною й дедалі більше відторгав мою безпорадну душу.

Що ж, коли в твоїй чистій кімнаті побувало забагато брудного взуття, замикаєш її на ключ, лишаючи на дверях кревний напис: «Вхід заборонено!» А потім сідаєш за філіжанкою тиші та жаждиво впиваєшся нею, вгризаєшся зубами у тонкостінну порцеляну, немов саме в ній ховається твій останній порятунок.

Ні, я більше не хочу бути частиною людського світу! Ні, я не бажаю ставати черговою сторінкою його посібника з пафосу, егоїзму та дріб’язковості. Ах, як я втомилася від цього... Я втомилася бути людиною.

Власне, хто ж я тоді? О, я – душа небес, я – втілення живого, я – арфа лісу, дихання вітрів, я – веселковий шепіт дощового неба до сонячного диска... Та тільки не людина, немає в мені людського. Лише тіло, й навіть те не вічне, і розум, наточений до гостроти титанової голки, та чи знадобиться він мені, коли постану перед ворітьми вічності?..

– Корніксе!

Ворон повернув свою чорну, як ніч, голову і спрямував на мене мудрий погляд.

– Чи ти не забув який сьогодні день? – на моєму обличчі проскочила хитра посмішка.

Він ураз стріпонувся, змахнув могутніми крилами, ледь не вдаривши мене по обличчю, і вилетів надвір.

Повітряними поступами метнулася за ним. Біля старого колодязя він розгріб землю, і я побачила невеличку дерев’яну скриньку. Потому птах покрутив кігтем у дрібній колодочці на ній, підчепив дзьобом кришку, і переді мною заблищало коштовне каміння найрізноманітніших намист і браслетів; засяяли відблисками срібні фактури сережок та обручок.

– Дідька лисого! Скількох же ти пограбував, злочинець? – захват і навіть деяка зловтіха тим, чиї неуважні очі більш ніколи не зможуть помилуватися цією красою, поглинули мене з головою.

– Корнікс – хоррро-ший, – самовдоволено завідомив кряч, притулившись лобом до мого перенісся.

– Шкода тільки, що мої вбрання надто скромні для цих прикрас, – я понурила погляд. – Та як відпустиш мене до міста, дістану найвитонченішу тканину, аби пошити новеньку сукню до Вальпургієвої Ночі.

Крук насупився і збентежено відвернувся. Я добре знала, що він не любив залишатися наодинці, але ж тільки так я була певна, що його не скривдять.

– Серденько, тобі ж вісно, як до нас ставляться. Відьом завжди зневажали і зневажатимуть, хоч як би ті не стреміли людям назустріч. Бач, суспільство – правило, яке не зносить виключень.

– Дурр-ні люди.

– Ні, – зітхнула, – не дурні – просто дещо слабкі. Трухляві сховки барвистих спогадів, надій, забутих прагнень, незбутніх мрій, німих пісень, нестримного гніву, невдоволення, страху... О, як багато може вмістити в себе маленька людська душа! Як багато... і як мало втримати. Побільше б цим душевним сховкам майстерних рук, що могли б їх зміцнити, залікувати. Май тоді люди були б зовсім іншими: добрішими, а може й винятковішими…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.