Не сьогодні

Крізь залізну слизьку решітку в камеру заглядав щербатий місяць. Йому як і Томеку було невтямки, чому її мешканець лежить, підперши лобом стіну з полущеною фарбою. Та фарба має бридкий колір: чи то багна, чи то гною — сліпим по цимбалах, а вартові звикли. Ходять тут набундючені, так наче минулого тижня їхнього колегу не полоснули склом по наїденому пузі. А нема чого пляшки об голови в’язнів розбивати, он хто треба скористався, шматок заховав за пазуху й помстився. Крові з нього було, як зі свині, і вищав він так само. А в’язні раділи, довго смакували ту страшну втіху, перестукуючись по поверхах — най всі знають, що «отих» стало на одного менше.

І що з того, що здоровий, що без вад. Зате тепер його смердюча туша годує хробаків у глевкій землі. З вікна, чи пак продлубаної дірки своєї камери Томек бачив той занехаяний цвинтар. Поночі над ним сновигають невпокоєні, розсипають дурнозілля. Кажуть, геть безнадійні після третіх півнів порошки оті збирають і вдихають. Потім бігають коридорами секцій, з повітрям здоровкаються. Томеку така поплава не до душі — він вже втрачав рештки здорового глузду.

— Приніс? — старий акуратно торкнувся Томекового обличчя.

— Як домовлялися, — він простяг худий стос перемотаний цупкою мотузкою.

Хлопець довго збирав листи паперу для Поводиря. Не всі вони були чисті та неушкоджені. Старий хмурив брови й прицьмокував. Він обмацував кожен листок, нюшив як звір упійману здобич, відразу визначаючи його в «придатні» чи «непридатні».

— Годне вам? — Томек колупав задирок на пальці.

Якщо плата не влаштує діда, то йому доведеться ще чортзна-скільки стирчати в ізоляторі для зіпсованих. Кожен день гнітив його, забиваючи в голову думку про звільнення від страждань. Хіба він винен, що народився з невиліковною вадою серця? Двадцять років нормально жив, будував плани, здобував освіту інженера, мріяв поїхати автостопом до Скандинавії… Доки не отримав повістку з військкомату. Тепер, пробувши тут пів року, Томеку здавалося, що то все було в іншій реальності, не з ним. То був інший, справжній Томек, який лишився там, з батьками й капосною, але любимою сестрою.

Профкомісія швидко визнала його марним для суспільства й заслала в ізолятор до таких самих як він. Тут ніхто не дбав про ув'язнених. Вони всі затавровані жирним хрестом, один раз і на все життя. Сіра роба, кеди, алюмінієва миска, ложка, кухоль і плаский матрац — бережи скарб, карасику, більше не дадуть. Державі не вигідно на вас витрачатися. Родичі є? Пощастило. Побачення раз на рік.

— Порчених багато, але я візьму, — Поводир, спершись на тростину, підвівся з солом’яного настилу.

Йому би прибратися. Дрантям закидана вся підлога, он у кутку купа аж до поясу виросла. На шматі фанери посеред камери лежали його «скарби» — не лише Томек носив діду папір. Щури таке люблять. Вони шастають по вентиляційних ходах, прибігають на запах, падають прямо зі стелі. А з камери подітися нема куди, кам'яні стіни їм не прогризти. Доводиться відганяти їх від себе, поки тяжкі двері не відкриють вартові. Вони навчені чекати кілька хвилин, поки гризуни, скриплячи зубами, не повискакують з камер і не розбіжаться увсебіч. Місцеві називають в'язницю щуроловкою. І Томеку дуже скоро стало зрозуміло — це не лише через гризунів.

— Коли підемо? — Томек прикусив губу.

Не підлещуватися, не благати, не жалітися. За сорок років старий бачив і не таке. Скільки невпокоєних вештаються ізолятором завдяки Поводирю? Завідувач викликає чистильщика з найближчого села, і він щораз їде сюди довше, відбріхуючись невідкладними справами. Так, ніби в селі більше паторочі водиться, ніж тут.

Якби вони не обридали працівникам ізолятора, ніхто не рипнувся б. Стражденні душі хочуть на волю, як колись, бувши людьми, хотіли повернутися у світ «корисних».

— Поспішаєш? — дід зайшовся гавкучим кашлем. — Ненавиджу сезон припливів. Від холоду та сирості загострюються старі болячки.

Він сам як стара болячка. Худий, скоцюрблений, блідий, весь у пігментних плямах, без очей. Повіки криво зшив хірург. Томеку розповідали про нього байку. Молодим Поводир був дуже гнучкий і верткий. Кочував з бродячим цирком, показував чудеса гутаперчевості на канаті. А вночі так само спритно й вправно пролазив у вікна. Швидкий і легкий заробіток зробив його настільки безтурботним, що одного разу він, не переконавшись у відсутності господарів, проник у дім. А там бабця на софі, шкарпетки перед телевізором в'язала. Перелякана жінка налетіла на нього, і по спиці в кожне око встромила…

Томек, рвучко озираючись, пропустив старого в коридор.

— Чого смиканий такий, думаєш, хтось відмовляти прибіжить?

Наївний. Усі знали, навіщо Поводир водить ув'язнених до ланцюга печер. Керівництво не заперечувало, немає людини — немає проблеми. Їхня жахлива мовчазна згода давала карт-бланш «втікачам». В'язні воліли не лізти зі своїми смішними втіхами й жалюгідними аргументами. Вирішив і вирішив. Може там справді краще?

Тростина старого гостро цокала по вимощеній каменем підлозі. Томек пройшов сомнамбулою коридором, спустився на подвір'я, перетнув прогулянковий майданчик. Цок-цок-цок. Якби в нього був годинник, що відраховує його час, то хвилинна стрілка ходила б із такою ж швидкістю.

— Ти добре подумав? — Поводир знав, як складно зважитися на останню прогулянку.

Хлопець мовчки ступив у широку тріщину, що криво чорніла на сірувато-сріблястій скелі. Камінь іскрився у місячному світлі. Самотній серп наче навмисно не ховався за хмари. Прощався.

— Куди розігнався, герою. Пусти мене першим. Я йтиму й говоритиму, скільки кроків у який бік, коли пригнутися, коли повзти. Зрозумів?

— Зрозумів.

Старий вів його до глибокого урвища. Кажуть, воно утворилося від вибуху підземних газів, тому з сірниками туди ніхто не ліз. Навіть якби вони в когось були. Про ліхтарики й говорити нема чого. Якось один відчайдух вмовив невпокоєного провести його до урвища. Вони хоч слабко, але світяться у темряві. Невідомо, чи невпокоєний трапився лихий, чи в’язень чимось його образив — через кілька діб знайшли його біля скелі. Він з’їхав з глузду. Торочив щось про тисячі очей в стіні, що спостерігають за нами.

Ноги тремтіли не від холоду. Кумедно, але хлопець боявся оступитися, поранитися, померти в непроглядній темряві, стікаючи кров'ю у вузькому лазі. Слухаючи вказівки Поводиря, Томек пробирався навпомацки до хибної свободи. Але чомусь йому ставало лячно, а не спокійно. Нутрощі скрутило в тугий вузол, у горлі лоскотало, зуби стукотіли — все це гальмувало рухи хлопця.

— Зараз опустися на карачки й повзи, — попереду шелестів Поводир.

— Що ви робите з папером? — він захотів відволіктися.

— Я пишу історії та передаю їх другу на волю.

— Ви жартуєте? — Томек аж зупинився.

— За стільки часу в мене накопичилася маса історій, та й практикуватися було коли. Попервах складно писалося, а потім наловчився, і мої каракулі стали більш-менш зрозумілі.

— Навіщо це вам?

— Там мої історії читають. Ось надрукують збірку, і виявиться, не такий я вже я марний, — він хрипко засміявся. — Про тебе також напишу.

— Було б що, та й…

— В тебе ж хтось є там, — не питав, стверджував Поводир. — Хіба вони не заслуговують дізнатися, що з тобою сталося? Коли тебе не знайдуть на наступний день, їм відправлять повідомлення: «Помер від пневмонії, такого-то числа…», і довідку прикріплять з лазарету. А керівник заповнить бланк і додасть до твоєї справи. Через три роки картонну теку разом із сотнями таких самих закинуть у піч, чи спалять за цвинтарем.

Він згадав маму, її заплакані очі, плямисту шию й обличчя — вона вкривалася червоними плямами, коли нервувала, чи сміялася. Згадав, як вона міцно, до хрусту кісток обіймала його на прощання. Як вона переживе його смерть? Чи переживе?

А що буде з ним потім? Може, його невпокоєна душа тинятиметься під товстим муром ізолятора, лякаючи вартових, чи буде приходити до в’язнів у камеру, щоб нагадувати про гірке буття після смерті. Ні, не треба думати про це, він же прийняв рішення. Його жалюгідне життя все ще належало йому. І тільки він може припинити чи продовжити страждання.

Томек подолав вузький лаз і опинився у просторому гроті. Від побаченого він застиг, задерши голову й роззявивши рота. Тисячі світлячків обліпили слизьке склепіння та стіни, випромінюючи блакитне світло. Небо під землею, шматочок чумацького шляху в братській могилі. Томек обережно доторкнувся до комашки, від чого та струснула крильцями й злетіла у повітря.

— Звідки ви знаєте про це місце? — ошелешено прошепотів він.

— Мене так само привели сюди багато років тому. Як тут гарно — можу лише уявити. Проте я чую, як вони тихенько стрекочуть, перемовляються між собою, — Поводир підніс палець до Томекових вуст. — Послухай, вони схвильовані нашою появою.

Комашки замерехтіли, переміщаючись невеликими групками над їхніми головами. Печерою гуляло відлуння — шелест тисячі хітинових крилець.

— Мій поводир посадив мене на той виступ і довго зі мною розмовляв. А потім ще раз, і ще...

Дід усміхнувся, по-справжньому, безтурботно. Ніби він привів хорошого знайомого у гарну місцину, помилуватися краєвидом. Ніби не збирався попрощатися востаннє, лишивши хлопця на краю чорної холодної прірви, сам на сам зі страшним наміром.

— Гаразд, урвище знайдеш сам, більше я тобі не потрібен, — так само безтурботно кинув він.

— Зачекайте, — попросив Томек, не зводячи очей з живих зірок. — Я теж хочу поговорити. А урвище, мабуть, не сьогодні.

— Тоді запасайся папером, просто так я сюди не полізу. Особливо під час припливу, — злукавив Поводир.