Зміст
  • Озеро
  • Озеро

    Сім разів по сім днів минуло, а за мною ніхто не прийшов.

    Я вплітаю сестрам у волосся водяні лілії та слухаю наспіви; їхні голоси — невловимий людському слуху передзвін і звук крапель дощу, що розбиваються об гладь озера. Мені подобаються маки з легкими червоними пелюстками та жовто-білі кульбабові корони, пухнасті вершечки яких розлітаються від найменшого подиху, але тут такі не ростуть.

    Тут узагалі мало квітів росте; трава на берегах густа й кошлата — малою я їздила на спині нашого пса, тому зараз здається, що мої холодні босі ступні ходять спиною дивно-зеленого, терплячого до наших дитячих витівок звіра.

    Сестри заводять пісню, мрійливо-веселу, і хоч я знаю її та можу доєднатися до їхнього хору, все одно цього не роблю. Я завжди соромилася співати, бо голос мала тихий і несильний; тепер він став незгіршим, ніж у сестер, та зніяковіння все одно важко побороти.

    Коли я вперше сюди прийшла, то трусилася від жаху й холоду: в оповитому сутінками лісі постійно чекаєш, що ось та гілочка, заворушившись, виявиться змією, а переблиск останніх сонячних променів — вовчими очима. Якби після дня блукань у мене залишилися сили, побачивши на березі озера дівчат, чиї голоси й вселили мені надію на порятунок, я дременула би в пащу нічного лісу, забувши про небезпеки, що там могли чигати. Тому що нечисть лякала більше, ніж невідомість.

    Я змалечку була боязливою. Рідко заходила сама в ліс, не гуляла довго вечорами, обходила чужих собак, але найбільший острах у мене викликали нелюдські істоти. Часом мені снилося, як у вікна шкребеться вовкулака або як мене тягнуть на болото потерчата, і я прокидалася та з неспокійним серцем чекала світанку.

    Русалки обступили мене, а я не могла навіть ридати, бо за день виплакала всі сльози, й лише тихо скиглила, як побита. Вони заспокоювали мене та навіть наламали сухого очерету, щоб я могла ним вкритися на ніч. Зранку другого дня поруч лежала купка зібраних ягід і сиділа Рута, яка пояснила, що вони не в праві відпустити заблукану душу саму, але якщо мине сім раз по сім днів і за цей час за мною хтось прийде — вони не стануть мене тримати.

    Перші кілька днів я майже нічого не їла та постійно плакала, хоча дівчата старалися мене забавляти. Русалки допитувалися, чи є в мене парубок, а коли нарешті отримали відповідь, то запевнили, що немає чого хвилюватися — гожий сміливий хлопець обов’язково прийде за такою красунею, як я.

    Коли я наважилася запитати, чи топлять вони людей, над озером забринів дівочий сміх.

    — Тільки злих і нечесних, — сказала Рута.

    Русалки всі були красивими, але вона навіть серед них вирізнялася. Хвилі її лискучого темного волосся висохли на сонці й здавалися м’якшими за пух, і саме тоді я вперше попросила дозволу заплести їй складну косу — одну з тих, які зазвичай у нашому селі плели дівчатам на весілля. Рута погодилася. Поки мої тремтячі пальці перебирали пасма, що на дотик здалися трохи жорсткішими, ніж уявлялося, вона розповіла, як більше тридцяти років тому один із численних залицяльників не витримав, що вибрали не його, поглумився над нею й втопив у цьому озері.

    — Я мріяла затягнути його під воду, але він поїхав з наших країв.

    Рута не плакала — ніхто з них не плакав, русалки цього не вміли — але я бачила гіркоту в її зеленкуватих, як ряска, очах.

    Дівчата розповідали про себе: хтось тут топився, провалившись під кригу, одну скинула з човна заздрісна сестриця, білокоса Звінка сама стрибнула у воду, коли батько вкотре побив її та матір. Якщо спершу я їх боялася, то з кожним днем усе більше починала переповнюватися співчуттям. Їхні долі були нелегкими, то чого мені — з добрими батьками та сміливим нареченим — жалітися? Через те, що в лісі заблукала?

    Я була певна, що мене знайдуть.

    — Якщо він тебе любить, то обов’язково прийде. Закохане серце чує дорогу до своєї любки, — Рута постукала долонею себе зліва по грудях, хоча я знала, що там усередині вже нічого не б’ється.

    — А якщо не любить, — гукнула одна з дівчат, — ми його потім самі затягнемо до себе в гості.

    Рута зіштовхнула її у воду.

    — Не слухай їх. Ми хоч і нечисть, але губити лишню душу не хочемо. Ще стільки часу залишилося, без сумніву, по тебе ще прийдуть.

    Не прийшли.

    Коли п’ятдесятого дня холодні дівочі руки потягнули мене вниз, а в нутро проривалася вода, я все ще сподівалася, що зараз із лісу вийде мій рятівник, але цього не сталося. Поверхня озера кам’яним склепінням зімкнулася наді мною.

    Я часто плету своїм сестрам коси й люблю слухати, як вони співають. У житті русалки небагато розваг, але й сумного теж небагато. Я розумію, що мала би переживати за те, що батько й мати зараз побиваються за мною, але мені вже все одно. Я часом згадую, як по-дурному наївно вірила, що якийсь закоханий парубок прийде й забере мене від нечисті.

    Я знаю, що він лежить на дні озера ще з тої самої першої ночі, коли я виснажена спала після блукання в лісі.

    Звінка розповіла мені це на третій місяць мого буття русалкою, коли ми випадково натрапили на тіло.

    — Виходить, він мене любив, — кажу я.

    Я його, напевно, теж, раз до останнього подиху вірила, що він мене не кине.

    — Любив-любив, — запевняє Звінка, — все кликав, поки ми тягнули бідаку до води, але ти дуже міцно спала.

    Я була покірною й полохливою за життя, і русалкою лишилася такою самою. Не посміла навіть словом дорікнути за брехню. Я дослухаюся до старших сестер, корюся їхнім словам і вчуся не жаліти потопельників. Не жаліти — це найлегше, бо жалю русалки не вміють відчувати.

    Я гладжу Рутині коси, складаючи їх у химерну корону навколо голови, а вона дякує мені, бо з відображення у воді дивиться справжня царівна. Я знаю, що в лісі є місце, куди жодна людина не може дійти — там б’є джерело мертвої води: якщо хоч кількома її краплями скропити урожай — вимре все поле. У навколишніх деревах немає мавок, бо джерело отруїло собою природу, а лісовик туди не заходить — нечисть теж підвладна цій страшній силі. У гущавині темно й страшно, і людиною я би думати боялася про такі моторошні місця.

    Але я вже не людина.

    Я милуюся своїми сестрами — вони гарні й сміхотливі, й турбуються про мене щиро, як про найменшу в сім’ї. Я думаю про те, що завтра піду за мертвою водою й виллю її в наше озеро.

    Не за парубка на дні: я навіть не пам’ятаю його імені. За обман.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Оксана Ковальчук
    19.11.2021 13:49
    До частини "Озеро"
    Не змогла пройти повз обкладинку - дуже люблю Офелію Мілле, арти перекликаються з цією картиною. І не обманулася, бо за настроєм ваша оповідка теж така ж повільно-безнадійна, обрамлена у зелень і квіти. А ще вона сповнена тугою за нездійсненими мріями, холодною байдужістю до майбутнього. Отож, у підсумку вийшло щось дійсно гарне. Цікаво було спостерігати за логікою героїні, звичаями русалок. І гарно звучить фінал, ви зуміли передати оту піщинку непрощення, яка так муляє героїні. Удачі вам)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше