Настанови відставного генерала

Всі хвороби від нервів.

Наприклад, зачаїв ти на когось образу – ну, й сконаєш від цирозу печінки. Тому що чимось її, цю образу, треба ж заливати?

Або рак. То така хвороба, що хапає нерозважливих – отак живеш собі, дряпаєшся сходинками соціальної драбини – а тут раз, і тобі кажуть – вам залишилось хіба що пів року.

Хоча кажуть, що зараз люди видряпуються. Регулярно ходи на перевірку, а тоді ударна доза хіміотерапії – і все, як новенький!

Коротше, хвороби переслідують тебе на кожному кроці. Ну, а особливо в старшому віці! Це ще як ти був молодим, то брався за що завгодно, встрягав – і з усього виплутувався! Чисто від надлишку сил...

А сила – вона така, самі знаєте – то приходить, то йде. От ти себе відчував на вершині світу – ну, хоча б метафорично, у власній уяві – а тут оп-па, і вже біля розбитого корита.

Це як Сонце – то воно є, то його нема. Або як погода – то б'є в потилицю, наче якась звірюка, а то вдарить морозами, що й батареї не врятують.

Всяке буває. Це як приповідка: у хороші часи пам'ятай про погане, а в погані – не втрачай надії на хороше!

І я так собі думаю, що це навіть може бути не з тобою пов'язано. Звісно, буває, що життя тебе пробує отямити – чи то ляпасом, чи то копняком – не без того.

Але переважно мені здається, що хтось там, ну, десь, просто колоду перетасовує. От не можна ж грати весь час на тому самому розкладі – будь-кому, навіть найтупішому, набридне.

Хоча, звісно, можна жити не думаючи – одним днем. як то кажуть, Є така країна, де ніхто нічого не вказує і нічого нікому не винен. Щоправда, там можуть убити щомиті – але якщо вже вб'ють, то ти все рівно про це не дізнаєшся! Отож, живи собі і не сумуй – а, головне, до голови дурного не бери.

От як учора вдарили по Львову. Господи, а я ж у тому Львові, можна сказати, 13 років прожив – переходив його і вздовж і впоперек! І мені одразу здалось, що я знаю цей будинок – ну, який розтрощило. А як іще згадали про гуртожитки.

Перше кохання, перша робота, перша квартира – все в мене із тим Львовом пов'язано. Перші розчарування, перші прозріння, перші роздуми про невловимо одвічне.

Туристи бачать там гарну картинку, а я переважно згадую львівські нетрі. Із тих старовинних будинків, у яких напхано гонорових львів'ян, наче оселедців до діжки – ну, знаєте, чисто за радянськими стандартами.

Звісно, відтоді багато що змінилось – з'явились нові українці, які можуть тебе купити з усім твоїм споднім, а тоді одного разу викинути, як то кажуть, на узбіччя.

Коротше, нема в мене до нього якогось пієтету – тому що якщо я й стрічав там гідних людей, ну, за своїми, дуже вибагливими критеріями – то хіба що одного чи двох.

Та й то були зовсім якісь диваки. Я іноді навіть пристаю до думки, що увесь цей Всесвіт – якась голограма. Витвір чиєїсь уяви, а ми там – мікроскопічні частинки, що вдають із себе цабе. Круто, правда?

І не те, що б ти одразу хотів звідти вирватись – адже хто тобі забороняє думками жити за межами, а цим вразливим і водночас невмолимим тільцем – на крихітній планетці?

Просто після такого припущення якось дуже важко бігати за грошима, визнанням, жінками. (От я собі думаю, чи не сексизм це – адже за чим тоді мають бігати жінки?)

Наче космос дихає – і в кожного суб'єкта є свій ритм. Наприклад, світло від Сонця сягає Землі за 8 хв. – от і вважай, що варто тобі хоча б щось подумати таке... ну, екстравагантне, і вже за 10 хв. все почне змінюватись.

Або чорна діра в центрі Галактики – адже кожен знає, як вона прагне нас усіх зжерти. І от саме цим невгамовним бажанням вона, виявляється, й тримає всіх на орбіті – а що там всередині неї робиться, то хіба тільки жінки знають:)

Одного разу вона, наприклад, подумає, що динозаври – то занадто гротескні істоти, та й виплюне астероїд у наш бік – ще й добре так прицілиться, аби геть усі загинули, але хоча б хто-небудь – вижив.

І що наше людське життя – у масштабах такого Всесвіту? Так, хіба насмішка.

Ну, хіба що навчитись оцим часом керувати. Наприклад, якщо зануритись у тонкі хвилі медитації, то можна відчути, як кожен рух секундної (якщо не мілісекундної) стрілки смачно клацає у нічній або просто тиші сторожко зачаїлої квартири.

Або як біжиш у справах – ну, знаєте – не встигнеш озирнутись, а тобі вже 45. І так дивишся на власну дружину – а змарніла твоя квіточка. Дивишся на сина (або доньку) – а вони більше думають про те, як їх усе задовбало. Можна сказати, жодної тобі вдячності!

Маєш квартиру, маєш дачу, кілька автівок та довколасвітних подорожей. І можна було б на цьому із полегшенням зітхнути, аж тут – війна.

Воно до цієї війни, можна сказати, ось уже 20 років ішло – але якось усе не до війн було. А може воно й нормально – що війна? Збирав гроші для подорожі на Марс? Тепер збираєш на мавіки – і байдуже, що, за великим рахунком, вони китайського виробництва. Десь у глибині душі ти все рівно віриш, що все буде добре... наприкінці... обов'язково буде!

Або, наприклад, подорожі в часі: щось у цьому також є! Отак згадуєш щось, до болю переживаєш, що колись було не так – у такі хащі підсвідомості забираєшся, що відчуваєш себе якоюсь квантовою частинкою. А тоді щось клацає, і ти шкереберть вертаєшся — дивишся, а всі люди вже трішечки інші... Не пробували?

Всім уже надоїло це моралізаторство. Хтось навіть вірить, що можна казати й робити що завгодно – і все рівно тобі нічого не буде. Хто знає, може воно так і є – я не пробував.

Я лиш знаю, що скинуті тобою, наприклад, відходи в річку аукнуться якщо не твоїм, то українським дітям – 100%! Що це змахування рукою на уявні принципи – щодо етики – миттєво вкидує тебе у вир, в якому несеться все людство. І ти ще й вигляд такий прибираєш, що це ти насправді всім керуєш, що в цьому і є твоя свобода вибору – зливаючись разом з усіма до каналізаційної труби.

Ну, я, наприклад, не великий прихильник усяких монотеїстичних релігій. Свого часу був Зевс із Одіном – а тепер у Швеції, наприклад, привселюдно спалюють Тору з Кораном.

Ви ж розумієте, що якийсь порядок має бути? І якщо ти переріс один закон, то обов'язково маєш відчути ще якийсь, іще кращий – ну, коли всі вже втомляться від нескінченних війн.

Тому що коли хтось у цих війнах перемагав? Чим вище ти зносишся, тим сильніше падаєш. І всі твої помилки одного разу вилізуть не тим боком. І ця твоя віра, що геть — геть усіх можна перехитрити — ну, щоб усе сталось, врешті-решт, саме так, як ти цього хочеш – то просто черговий щабель самообману.

Багач ти чи майже злидар – гідність знайди таку, що й Богам не снилось!

Може одного разу ти прокинешся, а все дивовижним чином зміниться.

Саме тому, о Боже, може, що тобі вже майже нічого не хочеться.

Знаєте, треба мати, мабуть, для цього справжню сміливість!

P.S. До речі, мені справедливо дорікнули, що, мовляв, яка користь з усіх оцих розмірковувань? Що з твоїх медитацій?

Ну, це не зовсім ніби розмірковування – можна сказати, я ділюсь власним досвідом. А сила це чи суперсила – то вже вам вирішувати!

Розкажу ліпше про один випадок (тому що він не поодинокий).

Коротше, восени 2021 року коронавірус іще не здався. Нас у школі всіх примусили робити щеплення: спочатку перше, тоді друге.

Я тоді якраз освоювався в новому класі, в якому дуже строгим моїм контролером виявилась донька нашої директорки.

Одного разу, чекайте, коли ж це було – наприкінці жовтня, здається – я кажу, що рівно за місяць вся Україна вийде з червоної зони.

Вони дивляться на мене – мовляв, що це за цирк? Кажу їм, аби заохотити: плачу кожному по 100 грн... Ну, якщо мій прогноз не справдиться.

І що ви думаєте? Рівно за місяць, день у день, нацкомісія приймає це рішення.

Вони й досі питаються, як я це зробив:)