Останнє соло

В той час я ще не встиг оговтатися після смерті сестри, яка загинула через мій егоїзм і постійні бажання відкинути оточення у погоні за славою, тому дуже здивувався, коли незадовго після вступу до старшої школи друг затягнув мене у місцевий гурт, посилаючись на мої марення можливістю стати відомим гітаристом, а найпростіший спосіб заявити про себе – це заграти на літньому косплей-фестивалі нашого невеликого містечка. Ця ідея мені спершу не подобалося, та після перетинання мною порогу музичного кабінету, здавалося б, кімната наповнилася пелюстками сакури, що бурхливим вихором здіймалися вгору, на мить зависали у повітрі, після чого хвилями, повільнішими од течії теплої річки у найспекотніший липневий день, опускалися на ламіновану підлогу, розчиняючись у променях Сонця, яке от-от збиралося заснути на кілька квітневих годин. Природне руде волосся, що своїми пасмами нагадувало найгарячіші язики купальської ватри розліталося в різні боки від бурхливого танцю у виконанні крихітної дівчини і, здавалося б, непропорційно великої для її зросту матово-чорної бас-гітари, заклеєної стікерами, поглянувши на які можна зрозуміти зразу всі захоплення цієї маленької людини. Виписуючи кола так, ніби це олімпіада з фігурного катання на ковзанах, а не звичайна репетиція непочутих світом школярів, вона заплуталась у своєму ж кабелі й гучно стукнулась головою до роялю, судячи з подряпин на якому, вже не вперше. У той день я вирішив, що повернуся у світ музики.

Зустріч з Діаною було мов для мене мов спуском курка пістолета у напрямку мішені під назвою «мрія», надалі ж курс випущеної кулі залежав тільки від мене та прикладених зусиль. Вона ж надалі виконувала роль зірки, яка допоможе дійти до кінця, не збиваючись зі шляху, світила, що зцілюватиме рани від терену, який простилається цим шляхом, сяючи десь вгорі, на рівні з іншими зорями. І я завжди думав, що якщо захочу наблизитися до цього світла – воно спопелить мене, після чого і саме згасне, назавжди затуманивши стежину, якою проводило мене до цього.

Наш гурт складався із 4 людей – ударника-інтроверта Андрія, довговолосого блондина Саші, що грав партії для ритм-гітари і стояв на бек-вокалі, басистки і фронтвумен Діани, і мене, що виконував роль соло-гітари, і хоч кожен з нас грав достатньо посередньо, а про якусь синхронність не могло бути і мови, та якщо не зважати на мої внутрішні переживання, то два місяці, протягом яких ми напів пасивно готувалися до фестивалю, були, мабуть, найкращими у моєму житті: щоденна насиченість, динаміка і барви, які я до цього ніколи не бачив принесли друге життя у моє змарніле від постійного картання себе тіло . Час, проведений з ними став годинами, які я ставитиму в своєму сховищі спогадів на повтор до кінця життя, прокручуючи касети із ними знову і знову.

За місяць до виступу почуття до дівчинки-вогника огортали кайданами серце, після чого перетікали у отруйний плющ, що сковував душу, повільно висмоктуючи з мене волю. Але замість того, щоб сказати їй всього лише три слова, через страх втратити усе, що в мене є зараз, я вирішив принести своє сковане серце і отруєну душу в жертву музиці, присвятивши усього себе підготовці. У той час кожен, хто залишався у школі до вечора міг побачити в музичному кабінеті схожу на примару постать із гітарою, природу якої через надмірну змарнілість було майже неможливо дізнатися, і лише декотрі могли впізнати у холодних, сповнених болю та любовної туги, дещо меланхолійних етюдах мій відбиток. Чомусь тоді здавалося, що якщо ми переможемо – Діана точно мені не відмовить, хоч і жодних підстав так вважати не було, і це всього лиш було мотивацією більше працювати, щоразу більше розширюючи це пекельне коло, яке складалося із страждань і музики.

Після того, як отак пройшло кілька десятків днів, точну кількість яких можна було легко порахувати по моїх зморшках під очима, настав переддень фестивалю. Ми вирішили виступати у костюмах прислуги, щоб виділитися на фоні інших і відповідати тематиці дійства. Почалася генеральна репетиція. Наші результати були набагато кращими, ніж раніше, кожен протягом цих трьох місяців готувався, не покладаючи рук, і, що головне, ми всі були згуртованими. Прогнавши перед цим кілька композицій, ми почали грати пісню, на якій я мав засяяти, відігравши складне гітарне соло, яке до цього відпрацьовував сотні разів щодня. Ось уже закінчився другий приспів, всі почали затихати, я ж навпаки додав звуку – почалося. Пальці перестрибували ладами мов скажені, з неякісного шкільного комбіка долинав дещо спотворений, трішки металічний, проте рівний, правильний звук, і коли палець зробив слайд з третього ладу до десятого, туман клубочками розповзся полем зору, породжуючи важкість на серці, і при цьому натягуючи на свідомість маску миру та спокою. Останніми звуками, які я чув, були фальшиво зіграні ноти на моїй гітарі

Свідомість повернулася у незнайомому місці, яке, мабуть, було лікарняною палатою. Коли я через силу розплющив очі, мені відкрилася неймовірна картина: рудоволосе дівча, що сиділо поряд, тихо схлипуючи і обіймаючи мене за руку, купалося у таких же гарячих, як і вогники в її очах променях сідаючого сонця. Подібна схожість і водночас контраст з нашою першою зустріччю змусили мене в стані афекту промовити те, що раніше здавалося тільки мрією. Тихі слова «я тебе кохаю» прорізали тишу, ніби блискавка прорізає хмари, з усією своєю напругою розколюючи випадкове дерево. І в цей ж момент, можливо через звільнення мого серця від ланцюгів, чи засліпленість найяскравішим сайвом зорі, яка от-от мене спалить, та на моїх очах заблищали сльози. Вони не були слізьми радості чи суму, радше з особливим смаком. Смаком міцного американо з молоком, до якого вкинули зовсім трішки цукру. Діана ж у свою чергу кинулася мені в обійми, виплеснувши всі сльози, що їх стримувала до цього.

Певний час ми лежали так, просто обіймаючи одне одного і проливаючи сльози без жодної причини, та атмосферу перервав стук лікаря, який дізнавшись, що я отямився, повідомив дещо неоднозначні новини: раптова втрата свідомості була простим наслідком перевтоми, але кілька днів варто відлежатися, і навіть мови бути не може про якийсь виступ, і якщо знехтувати цими рекомендаціями наслідки наступного разу будуть набагато гіршими.

Тоді я й постав перед найскладнішим вибором у своєму житті: залишитися в тіні, не знаючи чи випаде шанс ще колись, або ж ризикнути всім що маю, і заявити про себе світові. Руденька переконувала мене забути про фестиваль, обіцяла, що вони обов’язково знайдуть заміну, що моє здоров’я для неї важливіше. Та й мені не сильно хотілося втрачати те, що я тільки-тільки отримав. Залишитися в лікарні і відпочити здається справді найкращим вибором. Тільки от… невже для цього я все життя готувався? Невже попри все, мені треба шукати іншої нагоди щоб вийти з тіні у цьому місті, де майже ніколи нічого не відбувається? Невже пліч-о-пліч з Діаною, тепер вже не побоюсь цього сказати моєю Діаною на сцені має виступати хтось інший? О ні, не так просто. Для мене необхідно бути там, потрібно заграти своє соло, почути оплески адресовані не комусь іншому, а саме мені, тому мені, який стоятиме там, на сцені, тримаючи в руках свій старенький, обшарпаний Cort і посміхаючись у сяйві прожекторів.

Коли наступного дня я заявився на фінальну репетицію – всі сприйняли це спокійно, тільки дівчинка-лисичка ледь стримувалася, щоб знову не розплакатися. Ми без зайвих проблем пробіглися програмою, після чого зібрали апаратуру і поїхали до сцени. Атмосфера за кулісами була нервовою: майже кожен з гуртів-учасників, включно з нами, виступав уперше перед натовпом. Їхня нервовість була помітна й на сцені під час виступів: типові, хоч і малопомітні помилки проскакували у кожного першого під час виступу.

Черга плавно підступила до нас, і ось, четверо музикантів у костюмі прислуги стоять перед виходом на сцену, засліплені білими прожекторами і підбурені криками натовпу. В той момент ми стали єдиним організмом, що відчував тремтіння і неймовірне піднесення від такої кількості глядачів. Підключивши інструменти до підсилювачів, ми стали на свої місця, представилися, і почали грати першу пісню. І з цього моменту все пішло не по плану,бо Андрій задав занадто швидкий темп, за яким ми ледве могли поспівати. Кожен витискав свій максимум на цій пісні, в голові уявляючи як краще відігратися за таку помилку над нашим ударником потім. В кінці вдалося закінчити пісню успішно, але ми були занадто втомлені, тому Діана вирішила перехопити в свої руки ініціативу і поговорити з публікою, вигравши нам трохи часу. Близько за пів хвилини всі були вже готові продовжувати і, щоб даремно не витрачати час, наш квартет продовжив грати. Наступні дві пісні пройшли набагато рівніше ніж перша, бо всі вже зловили хвилю, приєдналися і стали одним цілим з тим великим організмом, яким була фан-зона – бурхливим, агресивним, але неймовірно качовим.

Зал був готовий, залишилося зіграти ще одну пісню щоб підірвати цю бомбу з оваціями заповільненої дії. Останню і найважчу – ту саму. Початок пішов як треба, кожен показував свій максимум, піднімав планку все вище, і коли, здавалося б, краще бути не може я почав своє останнє соло. Гітара була готова запалати під натиском і ковзанням моїх пальців по ній, та навіть так вона б не горіла сильніше, ніж мої очі, які бажали більшого, кращого. Найскладніший момент – зміна тональності і серія з надскладних слайдів та стакато – виконаний бездоганно, все що чекає далі – це тріумф та оплески. Але саме в цей момент я зрозумів, що падаю просто на аудиторію…