Доленосний сон

***

Зачіска, макіяж, прикраси, одяг, взуття, а можливо ще й які прибамбаси треба мати…

Ці слова бубоніла собі під ніс руденька дівчина, завзято фантазуючи ніби вперше. Чай на столі холов до її улюбленої температури, а на екрані ноута мінялись яскраві зображення скріншотів та збережених браузерних сторінок, котрі назбирувались не один рік. І всі ці картинки гріли серце, бо з кожним анімешним, книжковим чи телевізійним персонажем пов’язані певні сильні, незабутні та важливі емоції. Затим пролунав пискливий звук надісланого повідомлення, вона потяглася глянути від кого. Від мами. Але перечитувати зараз не хотілось.

Мабуть я з глузду з’їхала…

Півгодинний марафон радісних думок припинила сама ж їх ініціаторка. Посмішка зникла з лиця, а вказівний палець плавно закривав вкладки одна за одною. Бо куди ж їй, вже “дорослій дівчинці” відвідувати такі заходи. Ну й що, що мріяла про таке ледь не з дитинства? Ну й що, що вже подолала минулі стримуючі фактори? Знову знайдеться чергова причина не піти.

Ооо, скільки тих причин було.

***

— Леля, ти дивилась вчорашню серію? — з палаючими очима запитувала однокласниця.

— Ага, типу, бо під кінець тільки встигла! — доля докору й приреченості затаїлись в підлітковому голосі.

— Супер, все найцікавіше залишають завжди на кінець, — не вловила настрою подруга.

— І не посперечатись.

— Думаю Акі дуже на тебе схожа.

— Хіба? — за байдужістю Леля намагалась приховати радість від такого порівняння.

— Ну як же, в тебе таке ж яскраве руде волосся. Щоб косплеїти, навіть фарбуватись не треба буде, природа про все подбала.

— А ти тоді Юмі будеш?

— Чого це? Ні, мені Сакура більше подобається! — замріяно розкривала вподобання однокласниця.

— А як же колір волосся?

— Заради її образу я не полінюсь ні пофарбуватись, ні підстригтись.

— Ого, кардинальненько. А мати гримати не буде?

— Ой, а як і нагримає, то що? Й взагалі, не сип сіль на рану, було б куди так вирядитись, але в нашій глуші такого двіжу нема.

— Нема… А от виїдемо в гóрод, ось тоді зможемо вдосталь напереодягатись, — втішала вона не стільки подругу, скільки саму себе.

— А доти нам лиш заїжджати на горóд світить!

— Та ну тебе, не нагадуй.

Тенденція: навчання, ще раз навчання, і знову навчання, та допомога хоча б по мінімуму посадити-викопати картоплю та бур’яни полякати — були основою її дорослого шкільного життя. Ні про які гульки чи, що вже говорити про поїздку на якісь там фести й мови бути не могло, бо ще мала й грошей на вітер нема, і це з урахуванням маминої необізнаності, що косплей може обійтися в рази дорожче від самої подорожі.

Але навіть опинившись у великому місті, волі робити що заманеться в Лелі не було. Та й з подругою, котра була активним генератором ідей та підначувачем діяти, дівчина опинились в різних кінцях країни. А нові знайомі…

— Леля, ти що, досі мультики любиш? — запитала дівчина з якою вона проживала в одній кімнаті гуртожитка.

— Ну, інколи дивлюся, — відповідати на подібні питання, коли вона лише починала більш-менш підкорювати доросле життя — було справжнім викликом. Не хотілося здатися малою дитиною. Не хотілося, щоб після чесної відповіді на неї дивно дивились. Не хотілося, щоб, лише мізерна ймовірність, але її почали оминати, ігнорити чи ще гірше — булити за вподобання. А тому відповідати доводилось розпливчасто.

З новими друзями було легше, але…

— Ні, Лель, косплей не моє. Ось щось сексі чи моторошне на Хелловін одягти я б могла, але в нас його ніхто не святкує. А заморочуватись над концептом костюма для фесту й пертись в інше місто мені лінь.

— Чого ж я така не везуча.

— А сама не хочеш? Чи з отою однокласницею? Ну з якою досі дружиш.

— Вона в минулому році була, а в цьому вирішила краще на море з’їздити.

— А чому ти тоді з нею не поїхала?

— Мама не дозволила. Та й грошей би мені на це ніхто дати не зміг.

— А зар дозволяє?

— Зар я вже б просто не послухала, — посміхнулась лукаво Леля. — Та й кошти маю свої з підробітку. Майже незалежна.

— Може з отим хлопцем, що клинці підбиває? Не хочеш?

— Ні!

Бо наразі всі знайомі хлопці відповідали не дуже…

— О, ти знаєш про косплей? — запитувала рудоволоса.

— А хто ж не знає, це коли дівчата медсестричками там чи вчительками одягаються.

Того року Леля так і не потрапила на фестиваль. Та й наступного, бо вільний час та заощадження пішли на весілля найкращої подруги зі школи, тієї самої, тієї єдиної, котра обожнювала наряджатись в своїх улюблених персонажів. Ще через рік їй не вдалося взяти відпустку на потрібний період. Потім вона лежала з запаленням легенів. Наступного разу фестиваль припав на день народження тата і проміняти його на фест було б свинством, хоча він би й не образився.

Так, до 25 вона й досі не виконала цієї забаганки, дитячої мрії. А всі накоплені провали лиш підривали внутрішній стержень не припиняти планувати, не здаватись. Тому вона закинула намагання. З плином днів і наближення дня фесту її цікавило лиш одне, яку свиню підкладе доля цього року, але нічого не траплялось. Зранку назначеного дня вона вже готова була їхати, але усвідомлення того, що нічого для косплею не підготовлено, і що вона просто не витримає звичайного пускання слини на старання інших — Леля залишилася дома. А ввечері, залізши на підвіконня, любувалась красою нічного міста, мільйонів мерехтячих вогників… і гірко плакала.

Чи готова вона була знов планувати? Так. Чи вдалося це їй…

— Доцю, та скільки ти цією фігнею будеш маятись? Ні чоловіка, ні дітей, ні житла, а ти шо дитя мале. Наряжатись їй подавай. Ну бачиш же, що не виходить. Може то до кращого. Знак! Зверху! От і цей рік не підеш, бо ж та корона. Не буде нічого.

— …

— От воно тобі треба? Грошей більше викинути нікуди? Збирай краще на щось важне.

— …, — дівчина розуміла, що є в словах мами доля істини, але ж від простого розуміння — бажання і мрії не зникають.

Два роки ніякі фести не проводились через карантин. І Леля все більше грузла в буденності. Робота. Дім. Робота. Часу, щоб переглянути щось чи почитати залишалося так мало, а хотілось банально поспати, пасивно відпочити. Потім з’явився “він”, і весь вільний час використовувався на спілкування з ним.

***

А що як запросити "його"? Ну я точно з глузду з’їхала…

Раніше вона не розуміла людей, котрі приховують деякі свої “таргани” від коханих. А тепер і сама така ж. І навіть не зрозуміло, що лякало найбільше — варіант коли її уподобання висміють; чи ж коли ці захоплення просто не підтримають.

Не один день вона думала-гадала, як же вчинити краще. Зважувала всі ризики, всі за та проти, аж то тієї чарівної ночі, до того сну.

Вперше Леля пізнала щастя побачити сон настільки реальний, настільки яскравий. Вона була одягнена у власноручно пошитий костюм, не полінилась зробити зачіску й макіяж в салоні, а черевички з крилами та мечі відповідали на 100% зображенню з сайта де замовлялись. Однак не тільки власний вигляд грів душу сплячої рудоволосої красуні. Ні! Оточення, енергетика та посмішки людей навколо змушували радіти і її. А найголовніше — поряд був "він"!

Так, це був лише сон… Але вранці вона чітко пам'ятала всі деталі та сгадались влучні слова подруги: "Не живи для інших, живи для себе!“

***

Вона запросить на фест людину, яку кохає! Вона підготую той костюм та черевички! Вона купить білети! І будь, що буде! Досі відкладати!