Чарівна сукня

- Їдемо наступної суботи, - на стіл перед Оленкою лягла кольорова роздруківка.

- Аніме фест? – Оленка від несподіванки аж очі відірвала від товстезного журналу для записів і подивилася на Соломію. Та стояла, вперши руки в боки, і з виглядом войовничої Валькірії дивилася на подругу.

- Це ж у Франківську! – не витримала Олена, - як ти це собі уявляєш! Субота єдиний вихідний! З ким я маму лишу? А ще іспити, треба ж готуватися!

- Так, так, так! – замахала руками Соля, змушуючи Оленку зупинитися. – Квитки я сьогодні викуплю, хрещена обіцяла допомогти, та й шо там їх купувати. Мамі наготуєш і залишиш, день же якось без тебе справляється. Ну, або сусідку, тьотю Наташу попросиш, догляне вже якось. Поїхали!

- Слухай, я, - почала було Оленка, тріпаючи в руках запілля халату.

- Жодних «ні» не прийму, - знову перебила її Соломія, аж долоні вперед виставивши. – Згадай як ми з тобою мріяли про таку поїздку. Годі відкладати! Війна, мама, книжки переживуть без тебе добу. А ти, навпаки, сил наберешся, щоб іспити скласти! Сама скаржилася, що мотивації немає, - видала Соля свою запальну промову і аж притопнула каблуком м’яких кроксів.

- Добре, поїхали, - нарешті приречено зітхнула Оленка, розуміючи що натиск Солі вона просто не витримає.

- От і добренько! – просяяла Соля. – Давай, закінчуй тут, і дуй додому вбрання готувати, а я за квитками. Якщо що, я – ельфійка, - посміхнулася уже від самих дверей.

- Вбрання?! – ледве не застогнала Оленка, лише зараз оцінивши масштаб катастрофи, у яку вляпалася. – Аніме фест! – з відчаєм застогнала уже вголос.

Залишок робочої зміни пройшов на автоматі. Оленка складала журнали, прибирала, автоматично кивала і посміхалася, але думками була далеко. Мозок аж скипав з простого запитання про вбрання і образ. І все це накладалось на відсутність бюджету: до зарплати ще 2 тижні, а залишок попередньої, розписаний до копійки, і розкладений по конвертах, серед яких точно відсутній магічний конверт з надписом «на вбрання до аніме фесту». Та і яке саме вбрання – це теж відкрите питання. Герої Міядзакі надихали але не були близькими, Ліналі подобалась, як героїня, але себе в цій ролі Оленка не бачила, так само як і Хоукай, а Кагура здавалася надто ідеальною в своїй недосконалості. В якийсь момент, вже завертаючи до дому, Оленка готова була здатися і заявити Солі, що нікуди не поїде, але погляд ковзнув по сірим стінам сусідніх хрущовок, старезному майданчику, де на лавці, поруч з пісочницею вечорами продовжує збиратися вся місцева алкотусовка, по кількох дірках асфальтової доріжки, які засипали гравієм ще до війни, а до ремонту так справа і не дійшла, що Оленці стало зовсім тоскно.

Від відчаю присіла на стару, обдерту лавку, що притулилася до густих кущів ароматного жасмину прямо перед дверима під’їзду. Пам’ять нав’язливо підсовувала картинки з минулого.

Вона познайомилася з Соломією на вступних іспитах до коледжу. Оленка, як і Соля, мала перевагу за відмінні оцінки в школі. Саме там, на ганку коледжу, чекаючи на результати вступної співбесіди, Оленка дістала з наплічника книжку і загубилася для світу десь в далеких світах, наповнених магічними артефактами, драконами і сміливими чарівниками. Соломія, як згодом зізнавалася, пізнала рідну душу саме по книжці. А далі… далі вони просто стали подругами нерозлийвода, бо, як виявилося, навіть жили на сусідніх вулицях. Обидві вступили на бюджет, вдвох просиджували до глибокої ночі за підручниками, плутаючись у густих нетрях анатомії і фізіології, вдвох ковтали книги про чарівні світи, жваво обговорюючи деталі, героїв, ну і, звісно, таке омріяне і жадане кохання, таке як в книжках… А ще, планували, як влітку, на канікулах, обов’язково виберуться на якусь тусовку рольовиків, щоб цілий день красуватися у довгих, ошатних сукнях, а ввечері обов’язково танцювати по росянистій траві, як слухатимуть спів і байки біля вогнища, вибираючи з червоного вугілля трохи підгорілу, але вже добряче спечену запашну картоплю. Проте, в життя були інші плани.

Початок нового семестру ознаменувався війною. Родина Солі, схопивши найнеобхідніші речі, папугу та старого пса Моцика на другий день рушила до родичів на Рівненщину. А Оленка залишилась з мамою в Києві. За кілька років до того, після несподіваної смерті тата, маму підкосило. Вона спочатку довго хворіла і турбота про неї впала на саму Оленку. Згодом трохи відійшла, але була слаба, на вулицю майже не виходила. Так і жили на її крихітну вчительську пенсію та на підробітки Оленки, яких та нахапалася як Бровко блох. Мама їхати з міста відмовлялася, попри вибухи і гуркіт воліла залишитися вдома, Оленка і сама бачила, що поїздка далеко буде для неї заважкою. Зціпивши зуби, гасала по спустілому місту в пошуках ліків і продуктів, з жахом дивилася як тануть і без того мізерні заощадження. Соля, опинившись у відносній безпеці почала кликати її до себе, але Оленка так і не наважилася їхати з міста.

Дні минали за днями, в коледжі частково відновили навчання, хоч і лише онлайн. Відкотилася від міста перша мерзенна хвиля окупантів, залишивши по собі сліди страшних злочинів і звірств. Вже менше здригалося небо, почали повертатися перші втікачі. Сусіди обнімалися, як найрідніші, при першій зустрічі, а згодом, як справжня рідня, пускалися в справжні кайдашеві срачі, що то там, то тут виникали, як стихійні пожежі.

Оленка, рятуючись від жахів і негараздів, закрилася в своїй шкарлупі. Зранку бігла підмінити сусідку в крамниці за рогом, потім одним вухом слухаючи пари, писала контрольні для замовників, що падали як сніг на голову, а по обіді летіла до волонтерського центру, де за цей час уже справді стала майстром на всі руки: плела сітки, сортувала одяг і гуманітарку, заливала свічки та що тільки не робила. І лише вночі, коли збуджений денними подіями мозок відмовлявся відключатися і відпочивати, до рук, як живі, стрибали улюблені книжки фентезі, та вмикались на ноуті чарівні історії аніме.

Там у казкових і не дуже місцях було одразу видно поганців і героїв, добро перемагало зло, а важка праця знаходила загальну пошану. Світ був простим і справжнім, і новий щасливий день приходив разом зі світанком.

Соля повернулася до міста наприкінці липня, загоріла на сільському сонці, і подорослішала на цілу вічність. Уже згодом, пошепки розказувала Оленці про своє перше кохання, темноокого Артема, з яким потайки цілувалася ще в травні, а вже на початку липня батьки, правдами і неправдами, відправили його до Словаччини, нехай, на навчання.

Розказувала про сусідського дядька Василя, що повернувся із заробітків, звідкись з Італії, і пішов у саме пекло. Як кричала на всю вулицю сусідка, тьотя Люся, обіймаючи закриту темну домовину. Як всім селом несли квіти, чекаючи на нього вздовж дороги, а старий бусол, що уже багато років вив гніздо над сусідською стріхою, все нарізав і нарізав кола над натовпом, ніби, прощаючись і прагнучи провести в останню путь. Оленка слухала і давилася сльозами, запиваючи принесену Солею солодку халву молоком і зажовуючи цукровим печивом.

Літо змінилось на осінь, поступово відновилось навчання, як вжалена бігала тепер Оленка між парами, підробітками та волонтеркою, подекуди тягаючи з собою Солю. Жовтневі обстріли принесли темряву і блекаути. Місто закупалось свічками, газовими плитками і генераторами. Місто жило, зализуючи рани і випинаючи спину, як стара дворова кицька, безстрашно дивлячись в далечінь та ховаючи біль десь глибоко в серці. Прямуючи ввечері додому, Оленка ховала мерзлі руки в кишенях старого пуховика і дивилася на темні вікна. Мріяла про мир, і знову ховалась від світу в чарівних історіях Торадора, Бліч та Хвосту феї.

Але все колись завершується. Минула і ця страшна зима… Зараз сидить вона під розкішним кущем жасмину, а час чекати не буде, майнула полохлива думка. Схопилась, як вжалена, і полетіла додому, уже на бігу дозріла і оформилася думка, що буде цілителькою, якщо не з аніме, то зі світу фентезі, що вже не так і важливо. Адже, і в житті готувалася до вступу саме на медичний, щоб не просто лікувати, зцілювати.

Мами дома не було, певно вийшла до сусідки. А Оленка і рада – не довелося пояснювати свої пошуки в шафі. Вбогий гардероб не радував: кілька маминих робочих костюмів і суконь з минулого життя, Оленчині сорочки, джинси і пара суконь ну зовсім не тягнули на фантастичний аніме костюм, тож почала задивлятися на кілька відрізів тканили, що лежали тут до, певно, кращих часів, хоча хтозна, коли вони ще прийдуть.

Аж ось, у око впала вона – її випускна сукня. Розжилася нею на секонді і була страшенно горда, коли надягала, а тут як під замовлення. Довга, стримана, з блискучої атласної тканини, сукня переливалась усіма відтінками смарагду, надаючи сірим очам та рудуватому від природи волоссю особливого блиску та таємничості. За останній рік вона добряче схудла, тож сукня не лише ідеально сіла, а ще й підкреслила красиві ключиці та гострі плечі. Не довго думаючи, Оленка вирішили доповнити її пелериною, як раз і потрібний шмат вуалі знайшла на полиці.

За шиттям та біганиною минув тиждень. Оленка стійко витримала нарікання мами, приховавши, що їде на аніме фест, і придумавши легенду про екскурсію. Чекала на поїздку з нетерпінням і завмиранням серця, бо вже чекала її своя, чарівна сукня. Вірила, що ця сукня на один короткий день перетворить просту міську дівчинку на справжню чарівну цілительку, дасть сили зцілювати і відновлювати, а ще відновить її саму. І вона, як чарівна птаха Фенікс відродиться і оживе, осяваючи світ своїм вогнем.

А далі… далі казка справдилася. Лунала музика. Між кольорових стрічок і прапорців танцювали Професор Хамамото і Сон Гоку, поміж рядів брукали ельфійки і наяди, поважно прогулювалися відьми і вивертні, повз неї пробігли Сейко Кімура і Руруко Анда. Та й сама вона у смарагдовій довгій сукні уже перестала бути просто Оленкою, дивилася на світ величезними сяючими очима, не помічаючи недоліків та незграбностей. Вбрана прекрасною білою ельфійкою Соля і собі, уважно роздивляючись її, видала несподіване:

- Слухай, подружко, знала б, краще тебе на конкурс краси відправила.

Оленка лише відмахнулась від цих слів – який конкурс краси, якщо вона цілителька. А ще були танці, музика, сміх, посмішки нових друзів і Оленці здавалося, що вона вже цілу вічність так не сміялася, не танцювала, не жила.

Уже під вечір, зупинившись на мить перевести дух, схопилася за велике червоне яблуко, подароване кимось із нових друзів, і хотіла було його вкусити, як наштовхнулась поглядом на згорблену фігуру у військовій формі. Чоловік сидів впівоберта, спираючись одним плечем на милиці і бездумно дивлячись в натовп. І було в тім погляді стільки пустоти і болю, що серце аж здригнулося від холоду. Відійшовши в тінь Оленка непомітно стала спостерігати. На вид трохи старший за неї з Солею. Перемотана нога свідчила про поранення, а погляд… погляд ховав біль.

Майнула і зникла божевільна ідея і Оленка, під здивовані погляди Солі і нових друзів танцюючою ходою вже прямувала до хлопця, сама дивуючись своїй сміливості і відвазі.

- Шановний, - звернулася пафосно, - на сьогоднішньому святі не можна бути таким сумним, - і посміхнулася, вкладаючи у посмішку все сяйво минулого дня.

- Що? – хлопець ошелешено глянув на неї, сам не розуміючи, що коїться.

- Як офіційний цілитель сьогоднішнього свята, маю виписати вам ліки, - продовжила, тримаючи виразні паузи.

- Цілитель? – перепитав зніяковіло і розгублено, уважно роздивляючись її саму і вбрання.

- Авжеж, - підтвердила, киваючи. – І саме як цілитель, хочу подарувати вам цей чарівний плід, - простягнула йому яблуко, - це не просто яблуко, а яблуко життя, що зцілює тіло і душу, склеює розбиті надії, і окриляє мрії. – продовжувала натхненно.

Хлопець автоматично взяв з її рук простягнутий фрукт і, раптом, променисто посміхнувшись і відзеркаливши її тон, промовив:

- Хіба можу, я, смертний, суперечити чарівній цілительці, але, хай пробачить вона мою зухвалість, чи з правильного дерева було зірване це яблуко? – додав майже пошепки, і продовжив, - прошу пробачити мою обережність, але минулого разу цей плід став причиною вигнання з раю. – Хитра посмішка осяяла неголене обличчя, засвітилася в очах та розсипалася зірочками зморшок.

І в цей момент, недосвідчена в питаннях флірту, Оленка зрозуміла, що почервоніла, як буряк, і, банально, втекла, прикрившись словами:

- Ну, то їжте, а мені час до інших пацієнтів. Чарівний народ, самі розумієте, теж хворіє.

Відчувала ще деякий час його гарячий погляд, що буравив спину.

Сутінки ознаменували закінчення казки. Час було вертатися до звичайного життя і не пропустити поїзд. Разом з сукнями зникла і чарівність моменту. Оленка заплела розпущене волосся в тугу косу, попередньо вибравши з нього квіти, натягнула худі й широкі спортивки, і замість таємничої цілительки тепер можна було побачити дівчинку-підлітка з серйозними сірими очима і дорослим поглядом.

Уже під самим поїздом Соля з’ясувала, що квитки у них в сусідні вагони, хоч обидві і мали нижні бокові полиці. Спочатку хотіли мінятися, але подивившись на втомлені очі Солі, Оленка просто наказала їй вкладатися спати і пішла до себе. За мить, злегка хитнувшись, поїзд пронизливо засвистів і рушив у напрямку дому. Оленка дістала підручники, відтягуючи мить навчання, задивилася у вікно. Сусіда з верхньої полиці не виявилося, тож мала нагоду згадувати день з теплою посмішкою. Аж раптом на протилежне крісло опустився пошарпаний військовий наплічник. Виглянувши зі свого затінку, побачила проти світла двох чоловіків у військовій формі. Старший підтримував плечем другого, з перемотаною ногою і милицею.

- Дівчино,- звернувся до неї. – У мене побратим має їхати на верхній полиці, чи не могли б ви з ним помінятися? Самі розумієте, з квитками зараз важко, знайшли тільки на верхню, – продовжив басовито, ніби вибачаючись.

Оленка вже схопилася з місця, роняючи на ходу підручники і глянула на них.

- Стривай, Михайле! – перебив його другий, підскакуючи на одній нозі і балансуючи за допомогою милиці. – Це ж моя Єва! Знайшов я її таки! – аж засміявся вголос.

- Овва, - тільки і мовив ошелешений Михайло. А Оленка бачила як розквітає на уже знайомому обличчі молодшого сяюча посмішка, запалює вогники в очах та розсипається букетом зморшок.

- А знаєш Михайле, це не Єва, це ще Попелюшка і Мавка в одній подобі, - промовив хитро, а Оленка знов відчула, як буряковіють щоки, от тільки тікати тепер було нікуди.

- Ви пробачте, мого побратима – втрутився раптом Михайло, оцінивши ситуацію, - він взагалі хлопець мовчазний і хороший, це його сьогодні несе. – і навіть спробував дати жартівливого потиличника.

- Ви що! – стрепенулася Оленка, не оцінивши жарту. – Не можна так!

- Ех, Марко, в хороші руки я тебе віддаю, – вдавано зітхнув Михайло. – Щасливчик ти! А ви, Єво, бережіть його! – додав, допомагаючи Маркові всістися на лавку і закидаючи наплічника наверх.

- Я не Єва, я Олена – розгублено пробурмотіла Оленка.

- Домовились, - сонячно посміхнувся Марко, жестом запрошуючи її сісти навпроти. – Хай буде Єва-Оленка, яка подарувала мені чарівне живильне яблуко і втекла, не залишивши по собі навіть черевичка. Але я тебе знайшов і вже не загублю, - додав тихо. А Оленка відчула, як сильно у неї горять щоки, а по обличчю розповзається щаслива посмішка в передчутті чогось прекрасного.