Череп

- Іване гранату! - кричав Дмитро за горбом.

- Курво, скінчились!

- Чорт!

Дмитро виглянув з автоматом і дав очередь.

Ворожа куля пробила руку, від чого він сховався назад, притискаючи рану.

- Дмитре!

- Нічого, на виліт!

Дмитро знав, що кожна вилазка у розвідці може бути останньою, проте він пішов. Робота в тилу ворога здавалась йому найефективнішою.

Проте зараз він знав, що сьогодні не повернеться назад. Він з Іваном, єдині, хто залишився в живих. Групка Вагнерівців зробила на них засідку. Тікати не було куди, їх притисли до єдиного маленького горбка. В Івана роздроблена нога, гранати скінчились, а набої вже закінчуються. Ситуація складалася так, що цей горбок стане їхнім курганом.

"Проте, - важко дихаючи, думав Дмитро, - краще загину вільним, ніж потраплю до них. Дорога всерівно веде в один бік"

Зарядивши останній магазин, він поцілував фотографію дівчинки в кулоні, який носив на шиї. Це була його єдина рідна душа, заради якої він пішов сюди, він хотів зробити все, щоб вона жила в мирі. Тому вдихнувши на повні груди, він визирнув зза горбка та почав прицільно стріляти.

Перший впав… другий… третій…

Різкий біль зупинив його. Ніби пожежа розпалилася в його животі.

Похилившись, Дмитро впав на спину.

- Дмитро! - крикнув Іван, підповзаючи до нього, та кричучи сам від болю.

Волочучи за собою «розібрану ногу» він вхопив його за комір, та вклавши всю силу, віддтягнув його за пагорб. - Дмитро, куди влучили!? Кажи!

- Живіт… - сказав Дмитро, стонучи.

- Дмитре, зараз, я щось вигадаю, - казав Іван зі сльозами на очах, які йшли від шаленого болю від ноги та горя.

Постріли не стихали.

- Здавайтєсь і ми вас пощадім!

- Пішов ти! – крикнув Іван та виставивши автомата, дав очередь.

- Зараз Дмитре, зараз. Ще одного друга я не втрачу!

- Іване, добий мене. Не піду до них, краще ти мене вбий.

- Дмитре, що таке ти…

- Впорядку там?

До них ступила пара ніг.

Іван різко підняв автомат, проте патронів вже не було. Холодний піт спав, коли в очі впала форма ЗСУ. Проте цей ненормальний стояв прямо на відкриті місцевості.

- Тікай! Стріляють! – викрикнув з силою Іван.

Куля влучила точно в голову незнайомця, від чого її а ж відкинуло назад.

Іван витріщився, коли голова повернулася на місце.

- Довбана русня, - спокійно сказав чоловік, хрустнувши шиєю.

Він кинув Іванові аптечку.

- Не висовуйтесь, і сидіть тихо.

Знявши дві маленькі господарські коси зі спини, він повільно пішов в бік Вагнерівців, не зважаючи на шквал пуль.

"Череп, - подумав Іван. - Там за каптуром...череп."

- Гммм, - скривився Дмитро.

- Зараз Дмитре, тримайся, тільки тримайся, - казав Іван, поспіхом відкриваючи аптечку.

Вагнерівці на мить опустили кулемети. Їх пройняв страх від того, що вони побачили. Кожен з них був впевнений, що висадив цілий магазин в його тіло, проте він навіть не зупинився. Чоловік з черепом.

- Смєрть, - сказав тремтячими губами один з Вагнерівців, за секунду до того, як лезо коси пройшло по його горлу.

- Валітє єго!!! - сказав інший, що подалі.

Шквал куль знову влетіла в тіло чоловіка, проте той розігнався та влетів з косами в їхню групу. Він цілився точно в голову. Один з Вагнерівців витягнув ніж, проте гостре лезо відсікло руку Вагнерівця, а потім простромило кінчиком голову. Кров розліталася повсюди, зрошуючи траву кривавою росою.

Останній вцілілий, молодий хлопець, впав на землю та заверещав. Під ним утворилася калюжа.

Чоловік підійшов до нього та присів. Подув вітерець, і зелений піксельний каптур заграв хвилями, показуючи голий череп.

Вагнерівець відкрив рота, та закляк.

- Розкажеш всім про мене.

- Д...д...да, - сказав молодий Вагнерівець, сповнений жаху.

Чоловік уважно поглянув йому в очі.

- Хммм, ти вбив невинних.

- Я…случайно…

- Руку.

- Н…нєт…я.

- Руку давай.

Вагнерівець виставив руку, після чого відчув різкий та шалений біль, коли відсічена долоня впала на землю. Вагнерівець впав на траву та заверещав від болю, тримаючи відсічене місце.

- Наступна наша зустріч буде для тебе останньою. Геть звідси.

Вагнерівець загрібаючи землю ногами, піднявся та притискаючи рану на руці, побіг лісом.

Чоловік провів його поглядом, потім підійшов до іншого, мертвого, та зняв з нього шеврона, та поклав собі в кишеню, потім витер коси об його тіло.

Іван визирав з-за пагорба. Його пронизував страх до глибини кісток. Навіть нога перестала боліти від того адреналіну, який зараз циркулював в його крові

- Х…х…хто ти?

Чоловік повернув до нього голову, показуючи череп.

- Як він? - сказав чоловік.

- Аааа…тяжко поранений, проте якщо заберуть нас, то житиме

- До вас вже їдуть, бачив "броник". Будь те обачні наступного разу, - чоловік повернув коси за спину та пішов.

- Куди ти?

Він зупинився, проте не повернувся.

- Різати нелюдів, - сказавши це, він пішов, так же тихо, як і прийшов.

- Я думаю, надо брать штурмом в етіх двох мєстах, - сказав чоловік над картою.

- Командір, єслі чєсно, то гдє би ми нє йшлі, бєрєм всєгда в ітогє ми лічно. Здєсь вєздє оборона сільная у ніх.

- Так говоріш, нікуда нє посилать? – сказав командир. – Здєсь і здєсь завтра видвігаєтєсь і точка. Так, что там даліє.

- Командір, - в бліндаж забіг наляканий військовий.

- Что? Нє відіш, у нас совєщаніє, ти кусок говна!

- Простітє мєня командір. Тут ето… ми вагнеровца нашлі.

- Что значіт нашлі? Одного?

- Да. У нуго ето, нєт рукі. І он расказиваєт такоє.

- Что расказиваєт?

- Что за єго отрядом… сама смєрть прішла. Всєх убіла а єму только руку отсєкла і пріказала рассказать, кто ето сдєлал всєм.

- Тьфу, может ти єщьо прібєжиш мнє расказать, когда кто срал? Мнє нє інтєрєсно чєм брєдіт етот чурка.

- Мозгі от потєрь потєклі, - сказав інший військовий. – Вот же еті зекі…

- Вагнеровца в госпіталь, - сказав командир. – На завтра готовтєсь к штурму і єслі ти будєш мєня трівожить по такім пустякам, я тєбя в слєдующій раз в пєрвой лінії пошлю, ти понял!

- Дам мой командір, - відсалютував солдат.

- Свободєн, - сказав командир, потерши спітнілу шию.

- Єслі і вправду ето било, то даже в штани можна наложить, тут нас всєх можно било под откос косіть да, хє-хє.

- Какая смєрть, - гаркнув командир. – Всьоравно в рай попадьом.

- Тоже вєрно, только так.

Вечір прийшов непомітно. Весь вечір російські військові готувалися до штурму, лише потім на вечір вони сиділи біля вогнища і підігрівали старі концерви.

- Слишалі, что расказивал тот вагнеровєц? – сказав один, намагаючись відкрити концерву ножем.

- Да, жуть какаято. Вот нє зря говорілі, что еті хохли сатаністи. За ніх воюєт нєчість.

- Да, да, – згодились решта.

- Хоть маловєраятно, что ето правда, но всєравно стало както жутко, - сказав ще один.

- Особєнно жутко то, что руку єму і вправду нє оторвало, порєз то гладкій, снарядом так в жизні нє здєлаєш.

Всі замовкли.

- Ну тогда давайтє по піддісят. Вчєра с пацанамі угналі ящік отмєнной випівкі в хохляцком домє.

- Ну давайтє, а то бєз спірта нє усну.

Добряче напившись, військові так і рухнули біля вогнища, хто куди впав.

Посеред ночі одному з них приспічило посцяти.

Зайшовши трохи подалі, він почав мочити кущ, як останнє, що він побачив, як на місяці блиснуло лезо.

- Наволоч, - стряхнувши з коси кров, чоловік повернув голову на бліндаж. – Ось ти де, падло.

Рука стиснула ручку коси.

Командир проснувся в холодному поту. Він не міг заснути, бо чомусь цієї ночі йому стали снитися кошмари. Особливо йому стала снитися одна з українських дівчат, він її не пам’ятав. Він мало кого пам’ятав, жертв було скільки, що всіх і не згадаєш, проте чомусь в цю ніч йому приснилась вона, сільська дівчина, яку він зґвалтував і вбив, звичайна історія, коли ще він був нижче званням і ходив на штурми. Проте чому сьогодні.

Командир підійшов до умивальника та вмившись холодною водою, видихнув. Він згадав, вона була тоді солодкою як мед, оце б хоча б ще раз…

Він відчув на спині дотик холодного леза.

- Щось наснилося? – сказав український голос.

Командира знову кинуло в піт.

- Кто ти? Как сюда…

- А ти розжеріло з останньої нашої зустрічі, - сказав голос. – Пискнеш і я відсічу тобі голову. На коліна.

Щоки командира затрусилися і він підкорився.

- Нє убівай мєня пожалуйста, я знаю много ценной інформациї.

- Повернись до мене лицем.

Командир підкорився і повільно повернувся до незнайомця. «Главноє вижить. Главноє…» Він закляк, коли побачив форму ЗСУ, а ще череп, череп в піксельному каптурі. Пусті очниці дивилися прямо на нього.

- С…с…с

- Який снився тобі сон? Який?

- Дєвушка, - сковтнув Командир, - я їйо ізнасіловал… і убіл.

- Так. А знаєш… ти тоді і мене вбив, - чоловік зняв каптура і перед Командиром показалося нормальне чоловіче лице, лише з червоними райдужками на очах.

Командир а ж трусонувсь. Він згадав.

- Я ж… вистрєліл в тєбя… потом…

- Так, - сказав хлопець, скрившись. – Ти вистрілив в мене і поки я стікав кров’ю ти знущався над моєю Катериною в мене на очах, а потім вбив її. Після чого всадив мені ще одну кулю в лоба.

- Но… ти же умєр…

- Так, проте я домовився, - хлопець показав пальцем догори. – Ви не тільки нас дістали.

- Пощаді! – заблагав командир, - я знаю много ценних данних. Я всьо расскажу.

- До одного місця мені твої дані, - він надів каптур і його лице знову стало черепом. – За мою Катерину.

Він штрикнув його лезом в живіт, від чого Командир скрутився та впав на підлогу.

- Чого ти ниєш, це всього колота рана, - він вдарив лезом по ногах, перебивши на них сухожилля. – Полеж трошки. А ти думав, я тобі голову відрубаю? Вже надто ласкава смерть для такого сміття як ти.

Командир хотів був закричати, проте чоловік накинув на рота йому пов’язку та приклав вказівного пальця до рота.

- Шшшш, не буди інших.

- Ггггггг!!!, - замугикав військовий через пов’язку.

Він вийшов з бліндажа та відштовхнув пусту каністру з під бензину. Потім дістав запальничку.

- Доброї ночі.

Запальничка впала на вологу лінію і за секунду бліндаж запалав. В середині почувся відчайдушний крик через пов’язку.

Чоловік склав долоні разом.

- Це за тебе, моя люба, - по черепі прокотилась сльоза. - Спочивай з миром. Ми колись обов’язково зустрінемось.

- Рєбята! Блєндаж горіт!

- Переймайтесь за себе, - сказав він сам собі, та натиснув на кнопку.

Один зі складів зірвався в повітря.

Чоловік виліз з окопа та пішов до лісу на фоні метушні.

- Бігайте, метушіться, проте поки ви тут, на цій землі, сценарій незмінний, ви зустрінете мене – вашу смерть…