Сновиди

Те, що гусінь називає кінцем світу, людина називає метеликом

Річард Бах

Ховали мене під дощем. На дальньому цвинтарі, який нещодавно відкрили. Нова земля, надто мало сліз, а якщо ближче до огорожі, то й зовсім порожньо, нема чим поживитися.

Іноді я уявляла власний похорон. Ось лежу я в труні з гротескно-білим, спокійним обличчям і складеними на грудях руками, а довкола всі плачуть. І квітів — море, і добрі слова. Мама стискає пошарпану книгу «Джейн Ейр» — талісман, з яким ніколи не розлучається. Руслан нервово смикає обручку. Усі в чорному, упріли в спекотний день, але терплять. Заради мене. На обличчях — скорбота. А маслянисті, вологі грудки землі гулко вдаряють об труну.

Красива, наповнена урочистим сумом церемонія.

Але я не думала, що доведеться мокнути під холодним квітневим дощем і дивитися, як рідні нетерпляче поглядають на годинники і кваплять священника. А я — віддалік, розгублена та мокра, стискаю кулаки від злості. Поруч із людиною, якій, певна, зовсім начхати, що мене зараз закопають. І квіти не виглядають такими вже красивими, хоча Руслан витратився на мої улюблені півонії, уся труна ними всіяна. Дорога, дубова, глянсова, гідна самої королеви. Та й Денис розорився на троянди — криваво-червоні та повністю розкриті. Яка вульгарність!

Мама спирається на руку вітчима. Бліда, загублена, зі спорожнілим поглядом. Шкода, що доводиться її ось так залишати. Деякі обіцянки неможливо виконати, як не намагайся. А деякі не варто давати. Яке це має тепер значення? Коли я померла і стою тут… Хіба таке буває?

Священник морщиться, читаючи заупокійну молитву. Дивно, що вони його взагалі покликали — я ніколи не вірила в бога. Усе це людські стереотипи. Богів не існує, є тільки думки, емоції та енергія, яка, як відомо, не з’являється нізвідки й не йде в нікуди.

— Ходімо. — Мене грубо схопили за руку й потягли кудись. — Нема чого вирячитися.

— Стривай…

Погляд несвідомо ковзнув униз.

Маленькі руки. Короткі пальці, вузькі зап’ястя. Занадто вузькі, таке трохи стисні — переломиться. Обламані нігті, брудні, недоглянуті. І розпис ластовиння на тильній стороні долоні.

Серце стукотіло гулко, і нило десь глибоко в грудях. Стало важко дихати. Навколо було мокро та холодно…. Крижані краплі стікали за комір короткої шкіряної куртки.

Не можна хвилюватися та панікувати. Контроль, Яно, контроль. Вдих. Видих. Концентрація. Постаратися не думати про те, що трапилося, наскільки б безглуздим воно не виглядало. Просто прийняти. Погляд з-під вій на того, хто стоїть поряд. Спроба визначити, що він відчуває зараз. Марна…

— Ми й так втратили надто багато часу. У мене його замало, зрозуміло? А в Аліси немає зовсім.

Він сердився. Був на межі люті. Майже не контролював себе. Такий шанс, просто дивно — зазвичай ми не дозволяємо так поводитися один з одним. Небезпечно. Кожен із нас знає ціну емоціям.

Тільки ось я нічого не відчула. Зовсім. З нього хвилями виходила лють, а я тільки могла, що стояти й дивитися. Прикро, що добро зникає даремно. Емоції розтікалися в повітрі шлейфом, а я не могла взяти і краплі.

Я мертва. Скоро мене закопають там, у мокрій, холодній землі. А це непорозуміння в ластовинні не я — оболонка. Чиєсь порожнє тіло, посудина, у яку мене засунули.

Навіщо?

Думки плуталися, зачіпки зрадницьки вислизали.

— Неприємно, правда? — уїдливо поцікавився мій супутник. — Коли не можеш узяти? Тільки знаєш, — він нахилився, і я відчула подих на щоці. Темні очі блиснули перевагою, — я можу. Якщо не підеш зі мною, то зроблю. Залишу тут вмирати.

Спогади тривожно заскреблися на задвірках свідомості. Спочатку розмиті, але що більше я дивилася на свого супутника, то чіткіше ставала картинка.

Тонкий профіль, ніс із невеликою горбинкою, гострий погляд. Темні, майже чорні очі. Смоляне волосся. Я бачила його в офісі ради в липні.

— Я пам’ятаю тебе. Ти був у Віктора влітку. Лаявся, погрожував. Кричав навіть.

Насмішку я дозволила собі навмисно. Його загрози порожні — хотів би давно вбив. Але ось він тут, опікується мною, дає змогу подивитися, як труну з моїм тілом повільно опускають у землю, і вологі, жирні шматки її стукають об зачинену кришку.

— Я ніколи… — Він із силою стиснув мій лікоть, і я зчепила щелепи від болю. — Ніколи не кричу.

— Ти дуже стараєшся, але виходить погано. У тебе проблеми.

— Я їх розвʼяжу.

Він розвернувся і пішов геть, мабуть, чекаючи, що я попрямую за ним.

Я ще раз обернулася і поглянула на рідних. У сірому, заштрихованому дощем напівтумані, під чорними парасольками вони виглядали нереальними. Карикатурними. І все моє життя так виглядало з того моменту, коли дикий із темними очима знайшов мене і привіз сюди. Нічого до ладу не пояснив, сказав тільки: «Дивись!».

І я слухняно дивилася. На квіти. На труну. На себе в труні — навіть не підозрювала, що можу виглядати такою витонченою після смерті. Гордість бере прямо. Мокра, але ефектна. Темне волосся, гладке і блискуче, акуратними пасмами на грудях. Спортивне тіло. Не дарма витрачалася на косметологів і вичавлювала останні соки в спортзалі. Сукня, яку купила нещодавно — з нової колекції, між іншим. Так і не встигла вдягти. За життя…

Маячня якась! Може, мені це тільки сниться? Незабаром я прокинусь і посміюся над жартами власної підсвідомості. Останнім часом я багато думала про смерть.

Темноволосий гукнув:

— Ідеш?

— Іду, — відповіла я. Не час рефлексувати та закочувати істерики. Не кидатися ж справді на шию Руслану й не кричати: я — твоя дружина, ви не ту ховаєте. Не повірить. Я і сама не вірю. Те, що відбувається, бачиться мені моторошним розіграшем, неправдою. Тому з горла вириваються нервові смішки.

До такого я точно не була готова. Дивно, адже раніше здавалося, витримаю будь-що, що мене нічим не здивуєш. А тут… Дощ. Бруд та вогкість. Хочеться здерти чужу, всіяну ластовинням шкіру, зірвати безглузду маску з обличчя. Але я була надто практична, щоб зрозуміти: не вийде.

І дикий у цьому не допоможе.

Віктор казав, що дикі здатні вбити будь-кого, і поняття «мораль» для них не існує. Рада стриксів із самого початку бореться зі стихійниками, але їх кількість тільки множиться. Подейкують, у деяких країнах популяція диких значно перевищує кількість законослухняних громадян. Щоправда, у нас у місті ситуація значно краща. Не думала, що доведеться мати справу з одним із них…

Шкода, іншого союзника поки що немає.

Цей очевидно щось знає. І з дівчиною, якою я стала, знайомий. Аліса — так він мене називав. Тряс за плечі, заглядав у вічі, намагався відшукати її сліди. Але мої пальці пахли сіркою — вельми зрозумілий знак. Хтось перестарався, не розрахував. Може, він сам її і прибив. Дикі ніколи не думають про наслідки. Але, якщо так, якого біса я опинилася в її… у ній?

Найстрашніше було те, що я сама не розуміла, що сталося. Заснула вночі у своєму ліжку, а отямилася в чужій квартирі, у пустельній, практично повністю позбавленій меблів кімнаті. Ліжко лише біля вікна, тепла ковдра, яка, однак, зовсім не зігрівала. Я сильно тремтіла й намагалася прийти до тями, відновити дихання.

Темноокий спочатку заспокоював, щось говорив, гладив по голові. Від нього пахло мускусом, м’ятою та шкірою.

А потім він зрозумів, що я не Аліса. Точніше, я сама йому сказала — не знаю, навіщо, швидше за все, перебувала в шоковому стані. Він відразу розлютився і заявив, що я її вбила. Вбила і влізла в неї, немов у людину взагалі можна влізти, як у пальто. Я спробувала взяти трохи його агресії — і підживитись, і його заспокоїти. Подвійний зиск. Не вийшло. Тоді я подумала, що дикий мене вб’є.

Не вбив. Зачинив у кімнаті на два дні, знесилену і злякану, а потім привіз сюди, на власний похорон. Змусив дивитися. Можливо, хотів вивести з рівноваги.

Хай там як, істерики ще нікому не допомогли розв’язати проблему, тому треба дихати та намагатися нічого поки що не аналізувати. Потрібен час подумати і знайти причину, а з нею і рішення. Тому я просто кілька разів стиснула та розтиснула кулаки, вдихнула глибоко — до запаморочення. І сил заспокоїтися вистачило.

На парковці на нас чекав глянцево-чорний «Бентлі». На цвинтарі, поруч зі свіжими могилами та голими кущами, він виглядав чужорідно. Зухвало. У дорогих машинах я розбиралася. Не розуміла тільки, як це непорозуміння змогло дозволити собі таку.

Ніколи не бачила дикого, який чогось досяг у житті. Вони надто необережні, дурні й не приймають правил гри, а недотримання правил завжди веде до хаосу.

Дикий ніби насміхався. І своїм виглядом, сердитим та різким. І зневагою, щоб визначити яку не потрібний дар. Тепер ось машиною ще, ніби спеціально купив її для таких випадків.

Він недбало відчинив двері та кивнув:

— Сідай.

Акуратний салон у сіро-червоних тонах, м’яка шкіра оббивки, поверхня панелі приладів. Приємний аромат лайма.

Машина мені подобалася, її господар вселяв протилежні почуття. Побоювання, що плавно перетікало в страх. Недовіру. Бажання сховатися, яке безмежно дратувало. Я вже знала, чим це загрожує… Тому змусила себе мислити тверезо. І страхи відкинула — вони лише лушпиння. Щоби переграти когось, потрібно його взнати, а найбільша гра завжди починається з малого.

— Як тебе звуть?

— Єгор.

Коротка відповідь. Поглядом при цьому мене не вшанували.

Єгор завів машину. Я подула на задубілі долоні. Було холодно та мокро.

— Ти — дикий. — Я не питала — констатувала факт. Чим раніше розставимо крапки над «i», тим краще. До того ж свої таланти він мені відразу продемонстрував.

— То так ви нас називаєте? — посміхнувся він. — Тих, хто не входить до вашої безглуздої організації?

Я знизала плечима.

— Ви не дотримуєтеся законів.

— Законів, написаних вами.

— Чого ти хотів від Віктора?

Мене не проведеш розмовами про мораль. У світі все тягнеться до сили. Не має значення, наскільки ця сила справедлива. Анархія ніколи не несла добра — лише війни, а порядок найкраще встановлюється жорсткою диктатурою. Тому я ніколи не зможу перейнятися гаслами диких.

— Не твоя справа, — насупився Єгор і міцніше стиснув кермо.

Знов сердиться. Такий марнотратний, або просто поруч зі мною розслабився? Адже я тепер узяти не можу.

Він різко вивернув кермо, і незабаром цвинтар залишився позаду, а з ним і я, вірніше, мій труп, який, напевно, уже засипали землею.

— Куди ми їдемо? — поцікавилася я дружньо.

Сама я точно знала, куди мені потрібно. До Віктора. Він допоможе, скаже, що робити. Віктор завжди знаходив вихід і завжди був зі мною чесний.

Єгор, схоже, відповідати не збирався. Знаю я таких: «перемовин із полоненими не ведемо». Чудова тактика, щоб не визнавати власних помилок. Адже він у цій справі замішаний, інакше чого б так метушився.

— Побачиш. Не раджу тобі лізти до своїх сьогодні.

— Чому?

— Ще не час.

Вичерпно. Напевно, мені доведеться поки обмежитися тією інформацією, яку дають. До певного часу. Адже не цілодобово він мене стерегтиме, виберуся. Знайду Віктора, він допоможе.

Розмита дощем дорога звивалася змією, і з обох боків застигли сірі дерева. Вони тягли голі гілки-лапи, ніби намагалися вхопитися за авто, що проїжджали повз. Двірники методично стирали слизькі краплі зі скла. За вікном розповзлися сірість та туман. А всередині, попри тепло від опалювача, було холодно.

Я тремтіла й терла задубілі долоні. Промокла наскрізь, так і запалення легень можна підхопити. І якщо раніше все вирішувалося просто, то тепер доведеться пройти принизливе лікування в якійсь дешевій лікарні. Та й не факт, що дозволять. Адже невідомо, хто та дівчина, у тілі якої я перебуваю.

І саме тіло, і ситуація збивали з пантелику. Я ніколи раніше не зустрічалася ні з якою Алісою, і про випадки подібних реінкарнацій не чула. Саме це народжувало сюрреалістичне відчуття нереальності.

— Чому я? Як це сталося?

Сама не помітила, що говорю вголос.

— Маю одну думку. Розповім, якщо поводитимешся добре.

Єгор, примружившись, дивився на вологу від дощу трасу. Так, комунікабельності йому явно не відсипали… Навряд чи він розтане і викладе всю правду тільки через мої гарні очі. До того ж не впевнена, що вони такі гарні. Із цим теж доведеться змиритися.

Думки вислизали. Зуби стукали одне об одне, от-от розкришаться. Хотілося спати. Я і не помітила, як задрімала. Прокинулася біля багатоповерхівки — сірої, похмурої та високої. Вона впиралася дахом у хмари, і сама бачилася замком чи то темного володаря, чи то дракона. Нісенітниця яка! І звідки тільки взялися такі думки. Перевтомлюватися шкідливо, Яно. Прокидатися в чужих тілах — ще шкідливіше. Для душевного здоров’я.

— Виходь. — Єгор відчинив дверцята й буквально витяг мене назовні. Сама б я точно не змогла підвестися — ноги одеревіли від холоду, відразу підігнулися, і йому довелося мене підхопити. — Ходимо в тепло. Ще помреш тут, а вдруге це не так прикольно.

Та мені і вперше не сподобалося!

У під’їзді було напрочуд тепло й чистенько. Свіжа фарба на стінах. Вимита плитка підлоги. Гладкі бильця. Пахло смаженою картоплею та тютюновим димом. Я повернула до ліфта, але Єгор утримав мене за лікоть і, підштовхнувши до сходів, буркнув:

— Не працює.

Ну що за покарання, га? Мало того, що мене поховали, посипавши могилу моторошними трояндами, під нігтями накопичився бруд, то ще й ліфт!

— Поверх? — пригнічено уточнила я, повільно переставляючи ноги.

— Четвертий, — буркнув Єгор і звернув до наступного прольоту. На відміну від мене, він рухався швидко, переступаючи відразу через кілька сходинок.

Я наздогнала його за дві хвилини. Захекалася, зате трохи зігрілася. Щоправда, втома нікуди не зникла, і, як і раніше, хилило в сон. Єгор чекав мене біля прочинених, оббитих темним дерматином дверей. Дерматин був старим і вицвілим, і з набряклих ран його пучками стирчав утеплювач.

— Заходь, — скомандував дикий і вштовхнув мене всередину.

Двері зачинилися, занурюючи нас у напівтемряву. Ну, привіт, печера чудовиська. Нумо знайомитися.

Єгор запалив світло, додаючи фарб у моє існування, що вже здавалося жалюгідним. У принципі, це й була певною мірою печера. Вірніше, барліг із розкиданими всюди речами, пильними плінтусами і плямою на килимі в коридорі. У кутку під запиленим світильником, на абажурі якого нахабно струменіла тріщина, покосившись, причаїлася тумба з дзеркалом.

Підкоряючись невідомим інстинктам, я зробила крок до неї.

У каламутному склі розтеклося ляпкою втомлене обличчя. З невеликого кирпатого носа на щоки розсипалися ластовиння — велике і яскраве, наче хтось бризнув іржею на шкіру. Руде кучеряве волосся розтріпалося і стирчало на всі боки. Очі тільки були гарні — сірі та виразні, в обрамленні густих та довгих вій.

— Її звали Аліса, — тихо сказав Єгор і став поруч зі мною.

— Хочеш її повернути?

— Людину не можна воскресити, ти мусиш знати, що некромантів не існує.

Та він, виявляється, жартівник!

— Тоді що?

— Знайду того, хто це зробив.

— Помста — як банально. — Я позіхнула і, долаючи огиду, відвела погляд від відображення, яке тепер було моїм.

Потрібно звикати до нової зовнішності. Як і до нового стану речей. Відпочити, подумати. Я точно знаю, що правильні рішення приходять на свіжу голову.

Я похитала головою і зрозуміла, що ненавиджу рудий колір.

— Хіба ти не хочеш помсти?

Єгор дивився серйозно. Занадто серйозно.

— Кому, по-твоєму, я маю помститися?

Він схилився ближче. А він красунчик, чортяка! Чітко окреслені вилиці, прямий ніс, вузьке підборіддя. І погляд — чіпкий, кмітливий. Завжди любила розумних чоловіків. Шкода, що він дикий, а я тепер людина, у нас міг би вийти взаємовигідний обмін.

— Вони ж убили тебе. Твої, з вашої безглуздої організації.

Так, зрозуміло, намагається налаштувати мене проти Віктора. Для чого тільки? Раніше мало сенс мене вербувати, а тепер… тепер я людина. Сама того не розуміючи, перетворилася на їжу. Дикий відповісти не спромігся, звідкись дістав пухнастий рушник і темно-сірий халат, недбало простягнув мені.

— Зігрійся у ванній, а то захворієш ще.

— Аліса була твоєю…

— Не твоя справа! — Він жбурнув речі мені в руки, і я ледве встигла схопити.

— Не гнівайся. Хіба диких не вчать себе контролювати?

— Ми не називаємо себе дикими.

Насупився, але вже не сердився. Швидко запалюється, швидко остигає. Можливо, у мене з ним щось і вийде. У всякому разі, користь із нього може бути. Посмішка вийшла змученою, але й така краще, ніж агресія. Дієвіша.

Халат із рушником я поклала на тумбочку.

— А як ви себе називаєте?

Пальці знайшли блискавку на куртці, поволі потягли. Вішалка виявилася віддалік, біля стіни, поряд зі світильником.

— Вільними.

Я кивнула. Умілим рухом зняла светр через голову. Здається, він не очікував. Чоловіки рідко чекають на активні дії, тому ніяковіють. Іноді лякаються. Деякі чіпляють на обличчя хтиву посмішку, починають нести вульгарну маячню. Але жоден не залишається байдужим.

— Якби я була колишньою, твоїй хвилинної агресії мені вистачило б на тиждень.

Я підчепила ґудзик джинсів. Витончено зняти не вийшло — фасон не той. Якщо це безформне пошарпане щось, що тут же зіслизнуло на підлогу, взагалі можна назвати фасоном. Я переступила через страшну ганчірку. З білизною теж прокол вийшов, не цінувала, мабуть, Аліса гарну білизну.

Єгор чомусь похмурнів — мабуть, не до смаку виявилося те, що я завуальовано пропонувала. Та й що тут цінувати — ні обличчя, ні фігури. Він за два кроки подолав відстань між нами і зловісно наді мною навис. Знову схопив недбало кинутий халат і загорнув мене в нього, як у килим, у кілька шарів.

— Ти правильно зазначила: якби. На твоєму місці я забув би про дар.

Розвернувся і швидко попрямував до кімнати.

Що ж, він має рацію, про дар доведеться забути. Як і про переваги, які він дає. Нічого, якось і без дару впораюся. Відпочину, а завтра знайду Віктора. Одна ніч нічого не вирішить, навіть якщо доведеться спати в цьому смітнику. Хто знає, можливо, у спальні хоча б зволіли навести лад.

У ванній кімнаті було чистенько. Ремонт, безперечно, за нею плакав давно, але принаймні плісняви ​​я не знайшла. Стара плитка подекуди потріскалася, але сяяла чистотою, килимок на підлозі був випраний, на поличках вишикувалися рядами пляшечки з дешевими шампунями, гелями для душу та рідким милом. М-да… Але прийдеться поки що обходитися тим, що є. Пристосовуватись я завжди вміла непогано.

Поніжитися в теплій ванні було дуже приємно. Я навіть на кілька хвилин забула, де перебуваю, і що зі мною сталося. З другим пунктом взагалі було складно, і думати поки що не хотілося, а перший… і не за таких умов доводилося жити. Давно, правда… Про той час я згадувати. не любила, і потім залишалося дивне відчуття провини й гидливості, від якого хотілося відмитися.

Довести до ладу тіло, навіть за допомогою тупої бритви й подертої мочалки вдалося, хоча прийшлося докласти зусиль, а ось волосся явно оголосило мені війну. Жорстке, хвилясте, воно рішуче не піддавалося, навіть після чверті пляшки бальзаму, який я спеціально залишила на ньому на пів години. Перукар і нормальні засоби для догляду явно плакали за цією подобою зачіски, і я вирішила, що насамперед заскочу до стиліста. Після того, як знайду Віктора, звісно.

Фігурою Аліса похвалитися теж не могла. Кутаста, нескладна, з непристойно випирають ребрами та нульовим розміром грудей — тут особливо не розгуляєшся, навіть якщо захочеш. Але хоч не гладка, і то хліб. Пишнотілі в наш час не в тренді, а з наявним матеріалом можна працювати. Працювати я вміла, причому не тільки над собою.

Коли я вийшла з ванної, Єгора в коридорі не було. Звідкись, судячи з усього, з кухні долинав стукіт посуду. Він готує, чи що? Дикий, що має гроші, та ще й уміє готувати — як тобі пощастило, Яно. Такий скарб, а ти й не знала, що такі існують. Треба його до Червоної книги та під захист Грінпісу, а то вимре, як мамонти.

Спальню Аліси я визначила одразу ж. Вибір із двох був очевидний — подібна їй миша могла оселитися тільки в такій темній та тісній кімнатці. Старі, громіздкі меблі у вигляді масивного комода й шафи, що нахилилася праворуч, пригнічували. Якось ця шафа ризикувала завалитися, притиснувши господаря. Хоча, як знати, може, Аліса у такий спосіб вирішила накласти на себе руки, а заразом і попрощатися зі своїм малоцікавим рутинним життям… Хто їх, цих суїцидників, знає.

У шафі я знайшла багато речей. Точніше, багато тьмяних, старих і зовсім позбавлених смаку ганчірок, місце яким на смітнику.

Бавовняна білизна. Розтягнуті светри. Майки. Декілька пар джинсів. Потворна плісирована спідниця. Мішкувата сукня, сіра, як і все тут. Сірою мені бачилося все подальше життя в цій квартирі.

Відсутність нормального одягу пригнічувала. Як і обличчя в дзеркалі у дверях шафи. Потворний висип ластовиння. Кирпатий ніс. Піднята верхня губа, від чого обличчя набувало скривдженого виразу. Неслухняна копиця рудого волосся.

Нічого, і не таких виправляли. Не дарма я п’ять років у салоні краси працювала! А речі я насамперед викину — щоб не дратували.

Заспокоївшись від цієї думки, я знайшла в цьому мотлоху більш-менш пристойні шорти й сорочку, яку зав’язала вузлом на животі. Волосся зібрала нагору, у певну подобу пучка з пасмами, які спокусливо спускалися до грудей. Образ вийшов непоганий.

Єгор справді готував. Причому, схоже, готував він непогано. Принаймні горілим не смерділо, і їжа на тарілках виглядала їстівною. Омлет, нарізані помідори, щедро присипані сиром, апельсиновий сік у високих прямих склянках. Від аромату кави рот наповнився слиною. Кави хотілося, спілкуватися — не дуже. Спілкуватися на голодний шлунок — взагалі погана ідея. Особливо з тим, до кого не відчуваєш навіть дещиці симпатії.

Чашки знайшлися у горішній лівій шухляді, цукорниця — на низькому столику біля вікна, там же виявилися і вершки. Кавоварка щедро поділилася густим напоєм, і за хвилину я вже дивилася у вікно, вмостившись на широкому стільці й підібгавши під себе ноги. Педикюр теж слід буде зробити якнайшвидше, але шкарпетки приховали неохайні ноги, тому я особливо не морочилася. Чашка кави з вершками після теплої ванни творять дива — я практично змирилася з… що б там зі мною не сталося, з тим і змирилася.

Дикий поставив на стіл тарілку з нарізаним хлібом і вмостився на сусідній стілець.

— Ну як, — недбало запитав він, орудуючи вилкою, — прийшла до тями?

— До тями — ні, — виразила я. — А до цієї, як її… Аліси, схоже, прийшла. Цілком і надовго. То ти розкажеш хоча б коротко, що трапилося?

— Алісу вбили, — безпристрасно доповів Єгор, запиваючи омлет соком. — Щодо тебе — поки не з’ясував, але ти явно замішана, тож доведеться співпрацювати.

— Навіщо мені з тобою співпрацювати? — пирхнула я і відвернулася до вікна. Розпогодилося. Хмари розвіялися, небом плавно пливли пухкі білі хмаринки, а саме небо стало пронизливо синім, глибоким. Сонце висушило залитий дощем асфальт, залишивши лише самотні калюжі. — Впевнена, мені допоможуть і без тебе. Твою Алісу я не знаю, до неї мені діла немає. А що не встежив — то хто тобі лікар? Тебе не вчили берегти своїх жінок?

— Аліса не була моєю жінкою, — серйозно сказав він. Під пильним, гострим поглядом стало незатишно. — Вона була моїм донором. Ти знаєш, хто такі донори, чи не так, Валевська? Якось у тебе був власний…

Удар нижче поясу, якого я не чекала. Не від нього. Адже я не знаю цього дикого, а він про мене, схоже, зібрав відомості. І про той суд, який міг закінчитися для мене погано, безперечно знав. Дивився вичікувально, поки я зберуся нарешті з думками й відповім. Бажання уштрикнути кудись зникло, обговорювати справи давно минулих днів зовсім не тягнуло. Я відвернулася і запитала:

— Далі?

— Далі — складніше. Таких донорів, як тобі відомо, у світі багато. У нас із ними взаємовигідний обмін: їм нема куди подіти емоції, нам вони потрібні, щоб вижити. Дуже вдала співпраця, тільки кілька років тому в місті загинув хлопець. Його звали Олегом, і він був вільним донором кількох стриксів. Жоден із них у результаті не виграв від його смерті. Можна було звалити на випадковість — з ким не буває, хтось не розрахував, узяв більше, ніж могли без ускладнень віддати. Ніхто не звернув би уваги, винного стратили б, звичайно, — ваші цим постійно промишляють, але в іншому життя б продовжилося. Тільки через пів року загинула дівчина. Світлана Орлова.

У горлі миттєво пересохло, і я сьорбнула зі склянки, що стояла неподалік. Апетит відразу зник, приготовлений диким омлет здавався тепер отрутою.

— І ось тут починається найцікавіше, — вкрадливо продовжував Єгор. — Для тебе.

— Мою провину не довели, — здавлено кинула я і рішуче подивилася йому в очі. Не збираюся мимрити, як дівчисько, коли мені тут справу шиють. Справу, яку, між іншим, давно закрито!

— Я тебе й не звинувачую.

— Тоді що це? — пирхнула я. — Хвилина ностальгії?

— Через деякий час загинула ще одна. Юлія Бородіна. Знаєш, хто був її стриксом, а заразом і коханцем? Віктор Алмазов.

— Бути не може! — вирвалося в мене. — Віктор любить дружину.

— Кохання — така штука… Непередбачувана. До того ж любити можна одну, а трахати іншу. Зручно.

У голосі Єгора знову прорізалася агресія, але цього разу я не звернула уваги. Нехай підставляється, мені що за діло. А ось інформація в нього явно неправильна. Я знаю Віктора сто років, він із теплом ставиться до дружини, на руках носить, поганого слова про неї ніколи не скаже. Та й не було за ним грішка у вигляді слабкості до молоденьких дівчат.

— Віктор не з тих, хто…

— Ти просто ідеалізуєш його, — перебив Єгор. — Але це лікується. Зазвичай правдою.

— Навіть якщо все було так, як ти кажеш, то це не доводить, що Віктор убив цю… Юлю, чи як її там?

— Не доводить, — кивнув Єгор. — Складно щось довести чи спростувати, коли тіла нема. Немає тіла, немає доказів, а без доказів і суд не потрібний.

— Звідки ти знаєш, що вона померла? Може, поїхала, втекла, переклинило її, набридло ділитися. Можливо, вона знайшла собі іншого стрікса. Та все, що завгодно могло статися!

— Її знайшли. Через пів року, у згорілому будинку в невеликому селі. Випадково. Сусідські діти захотіли екстриму. Отримали. Купу кісток і нічні кошмари на додачу.

— Якщо вона загинула в пожежі, до чого тут Віктор? — не вгавала я.

— Яно… — Дикий закотив очі й потер долонями обличчя, вдаючи, що втомився від моїх наївних припущень. Я сама відчувала, що прозвучало фальшиво, але повірити в причетність Віктора не виходило. Ніяк. Він завжди дотримувався законів, судив суворо, але справедливо. А щоб сам… холоднокровно… Не вірю!

— Спочатку я подумав, що це ти, — продовжив він безпристрасно. — Але твоя реакція на подію дуже промовиста. Таке не зіграєш. Тому я повернувся до варіанта номер два.

— Добре. — Я струснула головою, намагаючись привести думки до ладу. — Припустимо, що Віктор причетний до смерті цієї дівчини. Який мотив? Навіщо йому це? Навіщо вбивати власного донора? Розчарувалася вона в ньому, знайшов би іншу. З його чарівністю та зв’язками це раз плюнути. Навіщо вбивати?

— Гарне питання, — серйозно відповів Єгор. — Правильне. За кілька років загинуло вже понад двадцятеро людей, а мотив так і не прояснився. У мене немає доступу до вашого клубу за інтересами, а в тебе є, так що все логічно.

— Зрозуміло, хочеш мене використати. Ось тільки я так і не зрозуміла, яка мені від цього вигода.

— Залишитися живою, — сказав він спокійно.

— Сумнівно, що з тобою я досягну більших успіхів, ніж поруч зі своїми. Докази в тебе, слабко кажучи, непереконливі, щодо емпатії — повний провал, з приязністю великі проблеми. Загалом, дипломат із тебе паршивий.

— Проте я єдиний, хто знає майже все про Алісу. Наскільки мені відомо, її спогадів тобі не відсипали, виглядатимеш трохи дивно в її звичайному оточенні. Чи думаєш, твій дорогоцінний Алмазов про тебе подбає? Навіть якщо так, в Аліси є рідні та друзі. Почнуть шукати, надзвонювати та одного разу знайдуть. Як гадаєш, їм сподобається твоя різка амнезія? До лікарів поведуть, спробують гіпноз, а там і до божевільні недалеко — після твоїх езотеричних марень. Не будь дурепою, Валевська, будь хорошою дівчинкою, і я допоможу.

Теж мені шантажист! Проблему знайшов. Я і не з таких дуп виплутувалася, потрібен лише час на роздуми та холодна голова. Тільки він однаково не перестане копати під наших — по очах видно, серйозно налаштований. Можливо, якщо буду поруч із ним і вдам, що допомагаю, зможу попередити Віктора. Та й сама на плаву залишуся — чого-чого, а розмов із психіатрами мені зараз точно не потрібно.

— Непоганий аргумент, — видавила я із себе. — Я подумаю.

Єгор подивився на мене якось дивно, похитав головою і видав:

— Ох і змія ти, Валевська.

Обдало холодом, потім жаром, на плечі навалилася шалена вага, в очах потемніло. А потім світу не стало. Зовсім.

Що? Я ж нічого не зробила!

Бісові дикі!