Добро з кримінальним присмаком

– Звідки ти приїхала? З України? Ну що ж, проходь займай чергу.

– Чергу? 

– Так, чергу. А ти що думала. Як з України, то без черги тебе пропустять. Е ні. Тут таких охочих знаєш скільки? Наша школа супергероїв одна з кращих в усьому світі. Тож сідай і чекай поки тебе позвуть.

    Я зробила так, як мені сказали. Присіла на стілець якомога далі від натовпу і стала чекати. Приймали мене останньою, тому я добряче втомилась чекаючи майже цілий день. 

– То ти з України, кажеш, приїхала, – запитала жіночка з гулькою на голові та окулярами на носі. В комісії вона здається головною була.

– Так, з України.

– Ну що ж, тоді для початку розкажи нам як же ти свої суперсили отримала?

– Це сталося коли ще війна в нас була, – почала я, ніяковіючи від прискіпливих поглядів членів комісії. – Я парамедиком на фронті була. А одного разу, коли ми під обстріл потрапили, орки…

– Хто? – перепитав довгов'язий чоловік з кривуватим носом.

– Ой, російські вояки, себто, – виправилась я. – Так от, вони того разу запустили в нас якусь хімозу не зрозумілого походження. Хлопці встигли відійти, а я спасала трьохсотого і не встигла. Нас накрило з головою. Трьохсотий не вижив, а мене потім евакуювали. Що далі було, не пам'ятаю. Я горіла, температура була під сорок. Всі думали, що я не виживу та через тиждень температура спала і я прийшла у свідомість. Одужувала дуже швидко, а потім виявила в себе суперздібності. Дослідження показали, що та хімія пробудила в мені якийсь сплячий ген. Ось усі висновки. Я їх з собою привезла, – промовила я і поклала свою товсту теку на стіл. 

– Так. Ну тут більш-менш зрозуміло. Ііі, які ви маєте супер здібності? – поцікавився третій член комісії, чимось на баби Галинки кабанчика Ваську схожий.

– Я маю надприродну силу і супершвидкість. А ще трохи літати вмію, якщо тільки не на великі відстані, – знов ніяковіла я, бо чомусь важко розповідати про свої супервміння. Ніби хизуєшся ними, а я цього не люблю.

– Так і запишемо: суперсила, супершвидкість і левітація, вірно? – перепитала жіночка в окулярах.

– Все вірно.

– Це все чи може ще щось є? 

– Та ніби все.

– Тоді продовжимо. Ваше ім'я?

– Яна.

– Яна? Супергероїня Яна? – з сарказмом в голосі запитала жіночка, спускаючи свої окуляри на кінчик носа.

– Щось не так? – не зрозуміла я її тону.

– Яна це певно ваше звичайне ім'я, а ми про супергеройське запитуємо.

– Не має в мене його, – просто відповіла я.

– Як немає? Треба щоб було. Нашу школу закінчували найвідоміші супергерої з усього світу. Їхні імена завжди в усіх на вустах. Їх пізнають з першої літери в імені. А ви будете просто Яна? 

– Просто Яна, – знизала я плечима.

– Добре, це залишимо на останок. Що у вас з костюмом? Чому не одягли сьогодні? 

– Яким костюмом?

– Супергеройським звісно, – роздратовано промовила жіночка. - Тільки не кажіть, що і костюма у вас немає.

– Немає, – розвела я руками.

– О Всемогутній! Та як таке взагалі можливо, щоб супергерой був без костюма? Це ж твоя головна візитівка! – емоційно голосила жіночка.

А я вже й хвилюватись почала. Раптом ще до інфаркту її доведу своїми відповідями. Та що ж мені брехати їй чи що? Ну немає в мене ані ім'я супергеройського, ані костюма. Та я б і сюди їхати не стала, якби не одне але. Бачите, не маю я права людей рятувати, поки в мене документа офіційного, що підтверджує моє супергеройство, немає. Сказали мені : “Вирушай до школи супергеройської, вивчись там, документ отримай, а потім вже рятуй людей і твори добро офіційно та з усіма на це добо дозволами. Тож мушу я тут стояти й червоніти.

– Господи, і де вони тільки беруться на наші голови? – звернулася жіночка в окулярах до свого колеги. 

– Як же ви без костюма супергеройського збираєтесь популярність здобувати? 

– Популярність? А навіщо вона мені? – щиро здивувалася я.

– От дивна дівчина. Що ж ви за супергероїня така, якщо про вас ніхто знати не буде? 

    Ці їхні питання вже починали давити на мене тягарем незрозумілої відповідальності. Я стояла, переминаючись з ноги на ногу і просто мріяла, щоб ці тортури швидше закінчилися. А вони все питали й питали та ще й ніби змагалися між собою за приз в номінації “Найкраща реакція на чергову відповідь супергероїні з України”

      Я ж задала всього лише одне питання:

– Скажіть, будь ласка, а скільки треба навчатись у вашій школі?

– Спочатку п'ять років теорії, потім ще десять років стажування. Якщо теорію добре освоїш, то розподілять тебе до відомого супергероя, а якщо філонити будеш, то дістанешся якомусь другорядному і маловідомому герою. Все від тебе залежить…

Вони ще продовжували мені щось пояснювати, а я вже чітко зрозуміла, що не буду тут навчатись. Просто не витримаю. Це все не моє. Костюми ці, імена супергеройські, популярність, за яку ще й боротись треба. Все це не про мене. Я й героєм ніяким не збиралася бути, але вже як так сталося, то хотіла просто бути корисною суспільству.  А воно он як виходить. Добро теж треба по закону робити, з чітким графіком добрих вчинків на місяць.  І щоб документи та дозволи всі були, ато не законна супергеройська діяльність в мене виходить. 

      Після тієї комісії в мене з'явилося непереборне бажання вдихнути свіжого повітря. Стіни школи для супергероїв почали давити на мене раніше, ніж я  вступила до неї.

Тікала я звідти не обертаючись і все мені здавалося, що десь за поворотом на мене чекає жіночка в окулярах з докірливим виразом обличчя і вічним питанням в очах: “Де твій супергеройський костюм? Чому без нього розгулюєш нашою знаменитою школою?” 

       А по-справжньому видихнути й розслабитись я змогла тільки у своєму рідному селі в батьківській хаті. Так от, сиджу я під старенькою яблунею, гризу соковите й солодке яблуко, що саме звалилося мені на голову, оминаючи місце проживання хробачка і думу гадаю - як тепер мені закон оминути, що недавно спеціально для мене прийняли. Все, що поки прийшло мені на думку це інсценування власної загибелі, а потім підпільна діяльність. Важко буде і клопоту багато та все ж краще ніж те, що по закону треба зробити. Буде в мене добро підпільне та трохи з кримінальним присмаком.