Абладор

У котерії «Чортополохи» не пощастило одразу: мене копнула ячиха. Вона наче собі паслася та й паслася, а я стояв і відписував до центру про успішне прибуття, аж скотиняка потроху розігналася та й відзначила мене, як то кажуть, понизу спини. Я впав, ще й литку розтягнув.

— Але ж верхи їздити зможеш? - сухий і аж чорний від засмаги бригадир Седрик скривився, коли я йому про це доповів.

— Та в мене бронескутер.

Седрик озирнувся, пирхнув.

— Їч який! Одразу знати пташку зі столиць.

Я задрав рукав і показав йому татуювання моєї першої котерії. До університету я теж пас яків, тільки далеко на півдні, в льяносах. Седрик лише плечима знизав.

— Ото понаїде бозна-хто, — наче в мене тут турбаза! Онде пів стада телиться, голову підвести ніколи! Але робочі руки зайвими не бувають. Бодай би не з дупи росли. Доїти вмієш?

— Вмію.

— Поставлю тебе з дідусем Ігнасіо на доїння. Якось вже буде. Та й матимеш деякий час на оті свої вітродуйки.

Я приїхав сюди, до пампи, до кордонів Бореї, пустелі вітрів, бо вітер — то є моя робота. Мій фах. Я атмосферний фізик. Люди живуть на Аммарі вже майже сто років, але про атмосферу ми досі знаємо мало. От у льянос майже не буває ураганів, там інша проблема: нескінченні дощі сім місяців із чотирнадцяти, але тут торнадо зорюють степ, лишаючи по собі дивні знаки — наче малюнки або літери, вони намітають пагорби пилу, що світиться в сутінках, викрадають телят яків і викидають самі кістяки, чисті та білі, — але не вряди-де. Тут і там пампою розкидані пагорби з кісток та черепів тварин. Памперос оточують їх червоними вигаптованими поясами, прив’язують до тих огорож клоччя від сорочок та плащів, кульки від бола та остроги на честь тих, хто вже помер і пастиме стада вже хіба що з вітрами разом. Вони марновірні. А я вчений.

— Вчений, ніс печений, — буркнув дідусь Ігнасіо замість «добридень». Це був такий типовий памперо, як у кіно: заледве півтора метри на зріст, кремезний, вузлуватий, наче стланиковий кущ, обличчя — суцільні брунатні зморшки. Отож ми удвох, підкульгуючи — я тимчасово, а він вже звично, по-старечому, — тягали пампою плетені доїльні стільці, ловили маток, видоювали, видоювали... В загонах це робить автоматика, але на вільному випасі все як за прадідів. Дідусеві Ігнасіо було глибоко начхати на те, що там за штуки в мене причеплено до скутера. Йому взагалі не сподобалася ідея вивчати вітер. Хоча напевне я цього не знав: завжди похмурий, відлюдькуватий дідуган, просякнутий смердючим димом від самокруток із синього моху (як на мене, так само можна було б палити ячий послід, — ба, може б і навіть менше смерділо), майже не зважав на мене і просто робив собі свою роботу. А я — свою. Ну, свої дві.

Загалом, котерія, мабуть, була непогана. Але з новачком, та ще й настільки здалеку, як я — завжди складно зайти спільну мову. Я це розумів і ні до кого в друзі не ліз. До того ж, щовечора я ще мав об’їхати всі датчики, що їх встановив до цього часу, замінюючи фільтри. Тому їв я наодинці, і загальна йєрба, непорушний звичай зв’язку між котерос, доходила до мене вже майже вихололою — кілька ковтків на денці чашки, виробленої з земляної груші. Але направду гіркоти для мене в цьому було — не більше, аніж у ковтку настою. Бо я мав все, що треба: небо, повітря, вітер. Тиждень праці. Потім поїду далі, і котерія буде вже інша. Потім буде крига. Потім я повернуся. Загалом я люблю таке життя — ніби й гойдає, але знаєш, куди та навіщо. І люди повсякчас навколо різні, а люблю дивитися на різних людей — які вони? Але сам я, наче той вітер, що дротами дзвенить на щоглі контролера — мимо пролетів, та й годі. Направду й вітру тут більше приділяють уваги, аніж чужинцеві. І говорять про вітер обережно, уникаючи називати впряму — так, про всяк випадок.

— Щось сьогодні провідник солонкуватий наче, — каже рудий Матео; в нього не вистачає мізинного пальця на лівиці, певно, злющий кам’яний кріль відкусив, як колись моєму дядькові. — Мінятиметься, мабуть, ще до півночі. Га, ворожбите?

Це я — ворожбит. Я лише кивнув — за моделлю так, вітер мав змінити напрямок біля землі, але ці моделі — це давно вже дуже просто. Та й я не ворожбит, я не вираховую вітер як такий; я хочу з’ясувати те, про що вони побоюються говорити, а може навіть і думати: урагани пампи мають таємницю, і це не лише графік їхніх появ. Чи зміниться вітер і на який саме - це будь-хто здатний навчитися прогнозувати на смак і запах, проживши кілька років у пампі. Але коли приходить ураган — це ніби Амммар хоче тобі щось сказати, це можна відчути, але саме послання лишається загадковим. Памперо обирають поставити навколо незрозумілого червону огорожу, причепити дідусеві бола, кликати урагани дивними рідкісними іменами, — вони-бо знають, що нема про що говорити. Тому що урагани, чим би вони не були — тут зроду-звіку. А ми прибульці. Про таке іноді хочеться забути.

Отже, вони, може, навіть щось знають, але мовчать. Вирішили для себе — і мовчать. Тому я намагаюся зайти з іншого боку. Може, вийде щось більш розумне, аніж огорожі.

Котерос ще щось сказали одне одному про погоду, потім Індіра витягла куатро, маленьку гітару, й почала награвати звичні три акорди, заплющивши очі. Це мелодія не для співу. Піднялися з місць Матео і Маха-пастушка (яке нівроку смішне слово, вона й на зріст вища, і взагалі здоровенна): пішли одне на одного, тупаючи, завмерли не відстані ліктя — й почалося пампас-танго. Містяни вважають, нібито пастухи в змозі годинами кружляти отак, віддзеркалюючи рухи, але це дурня: в пампі просто немає на це часу. Середній тангеро робить п’ять кіл, досвідчений три, а дуже досвідчений здатен і на першому колі оманливим рухом заморочити партнера, схопити за руки — а коли той не може рухатися, то й танго край. Танці в пампі — не в м’яких дружніх обіймах, як танцюють у місті, і навіть не в жорстких, як роблять спортсмени: в пампас-танго партнера тримають на відстані удару, як бодливу ячиху, і кращим танцюристом вважається той, хто може пробити оборону і вхопити іншого першим, поки той не напав. Маха встигла першою, ще й підсікла Матео, всі сміялися. Потім станцювали Сандро й Мікель, загоничи — ці були схожі на молодих грифів, навіть кричали один на одного, наче птахи, і кинулися в атаку майже одночасно - голова до голови, ніби й справді хижі крилаті створіння. А потім піднявся бригадир.

Підійшов до мене.

— Ну, а ти що сидиш, мов дівка на сватанні? Чи ж ти не пастух?

Я поклав планшета з розрахунками, а Сандро швиденько прибрав з-під мене перевернуте цеберко - аби нам не спіткнутися. Седрик випнув плече і пішов просто на мене. Я пропустив його і розвернувся. Мені не надто хотілося грати в цю гру: нога ще боліла, і гітарні акорди мов за нерв сіпали. Але пампас-танго — це як йєрба, не можна не пити гіркого настою, не можна не відповісти на виклик.

Вдома, в Маренго, я в три круги встигав. Але тут все було іншим. І вода, і їжа, й саме повітря. Нога погано слухалася, я хотів був вільною зробити оманливий фінт, «ганчо», і ледве не впав, а Седрик нічого не дарував — почав робити різкі повороти-«вісімки», тож я мав слідкувати за його рухами, а він стрімко розвернувся і впіймав мене - не на випростану долоню, як це між своїми роблять, а жорстко — на руків’я ножа. Котерос зареготали, я ледве дихав — аж тут до кола вхопився дідусь Ігнасіо.

— Пляшете отут, сучі діти! — вигукнув старий скрипуче. — А ну, швиденько здійняли ваші дупи! Чака йде.

Всі наче разом зітхнули: «О!», навіть вогонь теж випростався за вітром.

Чака. Торнадо.

Аж під серцем замлоїло. Я подивився на небо: там швидко, просто на очах простягнулися від зеніту до заходу ледве помітні смуги, наче дим. Але то був не дим. То був лід. Лід з великих пустель Бореї, передвісник.

Ще й прилади мовчали. Ще й рудий Матео чуяв тільки, що зміниться вітер над самою землею.

Але дідусь Ігнасіо вже знав про чаку. Та й ми тепер теж. Захід сонця став швидко згасати, затягуватись пітьмою. Вогнище затоптали й залили водою, пампою побіг ланцюжок світлових п’ятен від очільних ліхтарів — котерія збирала й виганяла сонну череду, рухаючись до найближчого загону, де були підземні бункери-сховища. Вітер набирав силу. Кулясті «кардо корредо», чортополохи, вже не лише котилися — вони пролітали повз, штовхали в спину, шкрябали щоки — аж поки я не опустив щитка. Я разом з рештою пастухів гнав череду на своєму бронескутері, але розумів, що до бункера з ними не полізу. Чака. Я мушу його побачити. Вітрові датчики то таке. Вціліє, по-перше, хіба один або два з десятків. Але в скутера є броня, спеціальний вантаж, зворотний парус і лапи. Просто в око урагану, звісно, на ньому не пробитися, це треба танк із спецзахистом, але підібратися якомога ближче, зробити записи - заради цього ж насправді їхав!

Не можу сказати, щоби я не боявся.

Але розумієте, це вже бувало раніше зі мною. Чому я взагалі пішов у атмосферні фізики, та ще й у польові дослідники. Це схоже на пампас-танго, але не з людиною, а з вітром — з колосальними масами повітря, що стає щільним, відчутним, наче людське тіло, і так само може збити з ніг, наче вередлива ячиха. Але я знав, що можу начебто танцювати з ним, ніби прослизнути під рукою, здійнятою для удару. Я звичайний собі Пепе Моралес, я не чаклун і не божевільний, можливо, на Старій Землі, вдома, це якесь диво, але я народився тут, на Аммарі, і я завжди вмів це — рухатися у згоді з вітром, ну просто тому, що міг.

Це як дихати.

Тому, коли Седрик з Індірою, запхавши останнє яченя до сховища, висунулися з люка, вимахуючи мені лампами та щось вигукуючи, я лише підняв руки над головою і постукав по планшету — мовляв, робота! Індіра люто скривилася, а Седрик просто показав мені п’ястука, запхав дівчину до сховища й сам за собою кришку зачинив.

А я розвернув бронескутера й поповз углиб пампи.

Рухався повільно, боком, вдихаючи, як тангеро, на поворотах, шукаючи у щільному тілі вітру проходи, порожнини, місце, куди можна втиснутися. І все це з якоюсь радісною впертістю. Мабуть, вигляд це мало досить божевільний: людський хробачок на металевому коникові повзе назустріч небесному хоботові, зробленому з ґрунту та льоду, який їсть телят, пише на траві незрозумілими знаками, кидається камінням та знищує майже все на своєму шляху.

Майже все. Але не мене. Не сьогодні. Ні.

Іноді просто знаєш таке.

Або може просто сподіваєшся.

Аж тут я зрозумів, що вже бачу чаку. Скутер дійшов до кам’янистого плато. Пампу заливало неяскраве синювате світло — блискавиці майже безперервно били високо вгорі. Я натиснув на кнопку й ледве почув крізь суцільний гуркіт, як вібрує корпус від того, що чотири супратитанові ноги забурюються в камінь. Скутер перетворився на платформу, це було майже затишно: каплеподібна пласка кришка, надійне зчеплення, прилади ведуть запис, і у візирі добре видно чорний стовп чаки.

І ще дещо видно...

Я не міг увімкнути прожектора — забагато енергії пішло на пересування крізь бурю та на фіксацію, добре що на реєстрацію даних вистачає... Але там, просто попереду, в кількох метрах... Або в кількох десятках метрів - щось було. Щось, схоже на невеликий кучугурчик.

Який рухався й розпрямлявся. Я спробував відчинити люка, не дуже добре розуміючи, що роблю. Але тиск іззовні, певно, був завеликий, тож я міг лише сидіти та дивитися.

Дивитися на те, як старий, скорцюблений кульгавий корредо, дідусь Ігнасіо, випростується там на всі свої півтора метри - просто на землі, без будь-якого захисту, встає так, наче в нього коріння досягає ядра планети — і починає танцювати.

Ой леле. Це було навіть не пампас-танго. Я ніколи раніше такого не бачив. Дід Ігнасіо повільно, наче хижий кіт, рухався на п’ятачку не більше ніж метр на метр. Раптом кидався вбік, наче щось або когось відводив осторонь, потім наче ногою випробував ґрунт попереду, знову робив плавний крок убік, мовби дражнив звіра перед собою. Широкі штани роздувалися, біла сорочка світилася в темряві, довге напівсиве волосся стричало дибки разом з усіма кісками, шунрками та амулетами... Але найдивніше - що чака танцював разом із ним. Торнадо з очевидністю повторював рухи старого.

Я не знаю, чи можна вірити моїм словам. Я тоді взагалі хотів лише одного: відчинити клятого люка і бігти туди, до старого Ігнасіо, а може навіть і далі - до хобота, що звисав з небес, до цього щупальця Аммара, тому що, побачивши цей танок, я зрозумів те, що завжди проходило краєчком свідомості.

Вони живі.

Може, навіть, розумні. А може й ні. Але вони живі. З ними можна розмовляти... І треба...і тут чака подивився на мене.

Мабуть, я все тиснув на кнопку, а ззовні тиск, певно, зменшився, люка відкинуло геть і я опинився у майже неіснуючому розрідженому повітрі... Ні, воно було занадто щільне, щоби дихати... Ні, але все одно - я майже не міг дихати... І тут чака мене помітив.

Це було так, наче всередині в мене замуркотів кіт — нестерпно великий, і начебто він злегка підчепив мою суть кігтем і потяг до себе.

Ай.

Відпусти. Не так.

І він відпустив.

Просто відпустив. В мене вже білі, сірі, чорні мухи товклися в очах від задухи, але тут раптом оглушливо хлопнуло, тиск зрівнявся, я почав дихати.

Побачив чистий горизонт, півтора місяці в небі, як має бути за календарем.

І дідуся Ігнасіо, що впав, наче купа ганчір’я.

Я вигулькнув зі скутера, не думаючи про біль у нозі - дідусь і справді був неподалік - але не за кілька метрів, - я не міг второпати, як я все бачив настільки детально. Старий був без пончо, без теплої шапки-вуханки, босоніж. Він весь був вкритий неглибокими, але частими подряпинами — певно, пісок та камінці на такий близький відстані від урагану мали різати, мов бритва. Я гадав, він непритомний, але варто було його торкнутися, як старий розплющив очі.

— А, сучий сину, — прохрипів він і закашлявся. — Крокодил би тебе вхопив... Ти його налякав!

— Діду, з вами все гаразд?

— Та мені що поробиться!, — коредо відштовхнув мою руку, запхав пальці в щербатого рота й свиснув. — Якби чака мою Малу не схарчив... Що, пастухи до загону встигли?

— Встигли. А він що... Він справді нас розуміє?

— Та ну авжеж, — дідуган стояв собі спокійнісінько, незважаючи на нічний крижаний вітер (вже звичайний, він ніс із собою лише запах вологого ґрунту та трохи відгонив рибою), і виглядав свою кобилу-поні. Я гадки не мав, де тут могла б заховатись ще й конячка, але раптом почув тихе цокання. — А от ти, дурню, нічого не розумієш! Здається, й кріль би кам’яний здогадався, що на абладора дивитися не можна. Тобі що, ці недоумкуваті не сказали? Ти взагалі як тут опинився? Чи такий дурний, що поїхав мене шукати?

— Ні. Я...

— Ну?

— Я... Я сам хотів з ним... Його побачити. Зблизька. Тільки я не знав, що з ним можна так... поговорити.

Дід Ігнасіо зігнувся навпіл і загелготів, як гриф - такий в нього був сміх. Навіть Малу сахнулася та заїржала.

— Гей, Малу, кобиляка, а ну сюди, — старий зняв сідельну торбу та пхнув мені до рук. — А ти потримай оце, коли більше ні на що не здатен. Поговорити йому закортіло, бач! Ти диви, абладор! Двійко чоботів пара... Кульгавий і... І оцей, га!

Я прикусив губу. Диво скінчилося, а непривітний дідуган залишився. Пастух взувся, натягнув шапку, загорнувся у вовняний плащ. Всунув ногу до стремен.

— Знаєш, що він мені сказав?

— Що?

— «Отого я ще не танцював», — старий потягнув повід. — В’о, Малу, пішла...

— Діду Ігнасіо!

— Чого тобі?

— Навчіть мне.

Він озирнувся. У місячному світлі оці здавалися суцільно чорними.

— Навчіть. Я ж за цим приїхав.

— Ха! Ти он залізяччя напривозив. В нього й вчись. В’йо, кобиляко!

— Ні, — несподівано навіть для себе я заступив дорогу поні та дивився просто в це спотворене старістю обличчя. — Прилади - це otra cosa aparte, інша справа. Вони важливі але... Оце, що я бачив. Цьому прибори не навчать. А ви можете. Навчіть мене розмовляти з чакою. Я просто не знав, що так можна. Що можна бути «абладором», «тим, хто говорить», Але тепер знаю. І хочу знати ще.

І знатиму.