Добродії з Рудого лісу

Скоцюрблений жилавий дід колов на подвір'ї дрова. Сиву бороду він щоранку зав'язував на дев'ять вузлів аби та не волоклася землею. Пишну гриву баба йому заплітала у кіски, на манер африканських зачісок та підв'язувала на маківці конопляною мотузкою. Таке чудо-юдо здалеку важко було відрізнити від міфічної істоти, тому баба інколи жартома називала чоловіка старим покручем. А заморські туристи, які занадилася рік у рік приїздити на екскурсію в Зону відчуження, коли бачили діда, втрачали мову. Чим баба тільки не намагалася позбутися тієї напасті на капловухій головешці старого, усе марно. Наче виплавлені з титану дроти не брали ані пилка, ані сокира. Добре хоч з нігтями не було такої мороки: виростаючи десь до дюйма в довжину вони самі, з хрускотом, відпадали.

Втерши загрубілою долонею зморшкувате чоло, дід з розмаху увігнав лезо в дубовий пеньок. Рябі кури, які неподалік греблися у купі брунатного листя, наполохано квохкаючи, порозбігалися хто куди. Плетений з верби кошик, за кілька гупань серця, наповнився лучинами. Наколоті поліняки дід позносив та поскладав вздовж, замазаної глиною, стіни старої клуні. Поки він те робив полотняна сорочка просякла потом. Особливо це було помітно у ділянці грудей та пахв. Набивши люльку, старий ґазда присів на ослончик, що стояв попід розлогим гіллям грушки, та, прикуривши від брендової французької запальнички, задимів. Файного в цьому році вдалося виростити тютюну, крепучого, аж зуби зводить.

— Уллянко! — гукнув дід свою дружину, яка поралася у хаті.

— Га?

Тільки вона вміла вкласти в свій дзвінкий голос так багато заклопотаності, що аж інколи совісно ставало.

— В сраці нога! Кидай того ґаджета та винеси мені квасу.

— Зараз я тебе напую, старий чорте. Пожди-но.

Сварливий жіночий голос, викликав на знекровлених вустах діда, появу бешкетливої усмішки. Павутина зі зморщок, що прорізалася навколо кмітливих очей, зробила обличчя старого схожим на печене яблучко.

Рипнули двері — на порозі з'явилася сухенька бабуся у траурній чорній хустинці. Поверх такого ж кольору сукенки на довгий рукав, яку жінка носила відтоді як вони з дідом втратили у катастрофі обох синів, був пов'язаний синій фартух з великою кишенею у нижній частині. Міцно тримаючи у побитих артритом руках глиняного глека, вона пильно оглянула подвір'я і, не знайшовши до чого прискіпатися, гмикнувши, почимчикувала до свого чоловіка. Подавши йому житнього квасу Улляна ласкаво усміхнулася.

— Як набридне байдики бити, видоїш козу.

— Чого знову я? — ще не донісши глека до рота, обурливо пирхнув Ігнат.

— Бо я зайнята. Свиням треба бульби натовкти, та й вареники самі себе не наліплять.

— З вишнями? — примруживши очі, запитав з надією дід.

— З вишнями.

— Тоді добре.

І куди поділося те обурення, одному Богові тільки відомо. Поки чоловік втамовував спрагу, баба вийняла з кишені айфона і за звичкою відкрила одночасно декілька вкладок.

Заморського ґаджета їм подарував, на знак вдячності за порятунок та позбавлення від раку простати, сер Ендрю Віллсон. Англієць в роках, який приїхав в Чорнобильську зону на екскурсію та відбився від групи — тоді заблукав. На нього випадково натрапив Ігнат, який робив вечірній обхід Рудим лісом, перевіряючи пастки на зайців. Привівши іноземця додому вони з бабою нагодували його пирогами з капустою та грибами, обмінялися новинами, спілкуючись з гостем за допомогою голосового перекладача, і поклали його спати, пообіцявши наступного ранку вивести до людей. Поки Ендрю уві сні крутився на тапчані, Улляна за ніч зробила для нього намисто з ягід калини та накинула на шию. На ранок іноземець прокинувся бадьорим і цілковито здоровим. Коли він запитав, як їм завдячити за доброту, баба вказала вузлуватим пальцем на його айфона. Ігнат, як і обіцяв, вивів старого англійця до людей і, дмухнувши на нього пилком, зник у хащах ліщини. Потім в газетах писали, що англійський мільйонер, якого розшукували рятувальники із собаками впродовж тижня, так і не спромігся згадати де він був весь цей час. Спогади наче корова злизала...

— Що ти знову там видивляєшся, Улю? Ти, як мала дитина, носишся з цією цацкою. — поставивши глечика у траву, з посмішкою дотнув їй Ігнат.

— Погоду дивлюся. На завтра стоїть дощ, а я за ягідьми хотіла до лісу сходити. — Насупивши брови вона розпачливо додала: — Батарея сідає, тра знов ставити на зарядку.

— Вариників наліпити не забудься, — кинув їй дід вназдогін.

— Ой, ну тебе... — навіть не озирнувшись, жінка почимчикувала у хату, — Козу скоро вужі почнуть ссати, а йому одні вареники в голові, — домовивши це вона хряпнула дверима.

Хоча електрика в їхніх краях зникла більше ніж 30 років тóму, завдяки винахідливості діда, побутові та господарські речі працювали і заряджалися за допомогою артефактів, яких у Рудому лісі було повно, хоч греблю ними гати. Головне знати де ті радіоактивні штукенції шукати і до яких речей прилаштовувати.

Ще до Чорнобильської катастрофи Ігнат також мучився тією страшною болячкою, що й англієць. Лікарі давали йому тиждень або й того меньше. Коли по радіо повідомили про евакуацію, баба вирішила нікуди не їхати, бо її чоловік збирався зостатися вдома — не бачив сенсу помирати на чужбині. Скільки б Ігнат з нею не сварився, як не вмовляв, вона вперлася рогом. Хоч кілька на голові теши, а все марно. Кидати в хаті чоловіка одного, якому лишилися лічені дні до кончини, Улляна не збиралася. Мовчки поралася по хаті, копала потроху під грушею ямку, годувала худобу і терпляче чекала на дзвінок від синів. От тільки жоден із них так і не подзвонив. Обидва працювали пожежниками і їхню бригаду, одну з перших, кинули боротися з жахливими наслідками аварії...

Тієї весни подружжя, обійнявшись, міцно поснуло, а прокинулося вже глибокою осінню. Напочатках Улляна не знала куди себе подіти, та коли допетрала, що єдина нечисть в хаті то миші, які втрощили всі каші та запаси зерна — заспокоїлася. Пес Сірко, єдиний хто вижив з домашніх улюбленців. Коли, ребристий як батарея, собацюра помітив, що його господарі нарешті прокинулися, він ще з тиждень радісно скавучав і вихляв куцим хвостом...

Перезимувало подружжя завдяки Улляновим за́круткам та Ігнатовим вмінням ставити пастки на диких звірів. Наприкінці весни у хліві вже рохкало порося, цвірінькали куріпки, жували соковиту траву одомашнені кролі. Завдяки собаці, який занадився носити на подвір'я камінці з лісу, які мали дивну форму і сяяли уночі кольоровими барвами, Улляна з Ігнатом з часом збагнули, що вони не прості і що мають дивовижну силу. Якось перестелаючи постіль, баба згадала, що подібного камінця вона знайшла в їхньому ліжку, коли вони з чоловіком прокинулися від довгої сплячки. Скидалося на Сіркову роботу — виходило, що то він їх урятував. Вислухавши здогадки Улі, дід покинув косити траву і, закрившись в своїй коморі почав ставити експерименти. З того часу життя стареньких стало значно легшим...

Впродовж багатьох років, живучи відлюдниками, Улляна та Ігнат інколи вмикали телевізор, таким чином дізнаючись новини із зовнішнього світу. Те що там відбувалося їм не подобалося, тому вони не поспішали повертатися до звичного життя. Все необхідне для виживання вони мали, хіба що цукру та солі інколи бракувало, але то таке. Завдяки артефактам бабині за́крутки ніколи не псувалися та й техніка не мала зносу...

— Уллянко! — почувся знадвору радісний зойк діда.

— Гойко? — озвалася жінка, обтираючи рушником обличчя від борошна.

— Винеси настойки! — в голосі старого лобуряки, як завжди, вчувалися глумливі нотки.

З пересердя жбурнувши тісто на стіл, яке мимоволі перетворилося на пляцок, ґаздиня стрімговов кинулася до дверей, маючи намір огріти Ігната качалкою по його капловухій довбні, щоб він не відволікав її на дурниці. Роздзяпивши рота разом з дверима, жінка так і заклякла на ґанку. Дід зустрів її з широкою усмішкою та цілою делегацією людей. По подвір'ю вешталися вже знайомі Улляні вантажники з англійської фірми "Вenefactors", якою керував їхній давній друг — сер Ендрю Віллсон. Іноземці в яскравих робочих комбінезонах заносили до клуні продукти та інші необхідні речі. Деякі з них вже зводили та облаштовували наметовий табір, неподалік від хатини. Голомозі дітки, різного віку та національностей, тупцяли біля лікарки-онколога, Лісс Траветті, і наполохано глипали великими очиськами. Та це і не дивно, навіть дорослі, які вперше тут опинялися, відносилися до усього побаченого з упередженням та пересторогою. Адже онкохворим, до прибуття в Рудий ліс, благочинці обіцяли відвезти їх в якусь супер секретну та надсучасну клініку, де вміють боротися з раком. А тут таке... Вивезли до якогось моторошного лісу щоб віддати на поталу двом дивакуватим аборигенам.

— Ох, лишенько! Я й забулася, що ви сьогодні малися приїхати, — плеснувши в долоні, Улляна юркнула в хату, вигукуючи вже звідти, — Ви облаштовуйтеся там, а я тим часом на стіл щось швиденько зберу.

Ігнат переглянувся з таким же здивованим, як і він сам, англійцем, та й зайшовся реготом. Баба є баба, що з неї візьмеш. Коли сер Віллсон привозив до них з Улляною на лікування онкохворих, він зазвичай приволокував так багато харчів, що навіть свині від ситості вернули рила од корита. Але хіба для української жінки це показник — раз приїхали гості, то треба їх частувати своєю, домашньою стравою.

— Зачекай на мене тут, Ендрю, я швидко повернуся. — поплескавши іноземного друга по плечу, дід поніс в хату козяче молоко.

Мільйонер дійсно нічого не пам'ятав, як він і казав журналістам, про своє таємниче зникнення у Рудому лісі, і про знайомство з Ігнатом та Улляною також — пилок з дурману-зілля добре діяв. Повернувшись до Англії, серу Віллсону, десь за кілька тижнів, таки вдалося відслідкувати свій айфон (хоча зв'язок із ним постійно десь зникав, наче він знаходився у Бермудському трикутнику). Місцезнаходження телефону йому вдалося визначити за геолокацією. Згадати Ігната та Улляну англієць зміг завдяки фото, яких невгамовна жіночка встигла наробити до дідька багацько. Знову сівши у літак і повернувшись у зону відчуження, сер Віллсон лише через рік відшукав подружжя, яке вправно ховалося. Дід з бабою навмисне уникали людей, бо добре розуміли, якщо хтось з урядовців дізнається про їхні здібності — їм гаплик.

Вивчивши українську мову і якимось дивом додзвонившись до Улі, мільйонер вмовив її та Ігната зустрітися з ним. Після довгої розмови Віллсон заледве переконав старих упертюхів співпрацювати з його фірмою, яка займалася безкоштовною допомогою в лікуванні малозабезпечених людей, що боролися з раком. Як не крути, то дійсно була добра справа, тож угода була скріплена міцним рукостисканням і усною домовленістю залишити їхній секрет в таємниці. До того часу, баба навчилася варити зілля, яке безпомилково стирало пам'ять, тож за балакучість паціенті можна було не хвилюватися. Сер Віллсон мав свої методи змушувати працівників тримати язика на припоні — втратити добре оплачувану роботу, через балакучість, нікому не хотілося.

— А ось і я, друже. — тримаючи в руці бутля з ожиновою наливкою, Ігнат попрямував до Ендрю. — Я вмовив Уллянку дозволити нам випити з тобою перед вечерею за зустріч.

— Радий це чути. — щира посмішка прикрасила вихолене обличчя чоловіка, — Ходімо до намету, друже, там нам буде зручніше посидіти і обговорити важливі справи.

— Ач, як вміє сказати, — реготнув дід, — Видно, що англієць.

Всівшись за довгий стіл дід відкоркував бутля і, розливши по чаркам в'язку ожинову настойку, одну він взяв собі, а іншу передав Ендрю. Мільйонер, продерши горло, урочисто промовив:

— За добродіїв з Рудого лісу!

— За добродіїв з Туманного Альбіону!