ГМО

- Андрюха, скоріше сюди, - махав хлопець в балаклаві, голосно шепочучи, - Тут є прохід.

Андрій, активно крутячи головою, в сутінках намагався добре огледіти місцину. Темнота, що спустилась на землю, добряче ускладнювала процес проходження дистанції, проте в світлі дня їхня задумка взагалі була неможливою.

- Тарас, тримайся за мене. Там Сашко лаз знайшов, - шепотів Андрій третьому товаришу, якого взяли з собою на вилазку.

Андрій з Сашком вже не вперше штурмують зону зараження, вони сталкери з досвідом. А от Тарас вперше насмілився проникнути в місце, несумісне з життям. Принаймні так казали всі його знайомі.

- Головне до світанку пройти за колючий дріт, - научав Андрій товариша, - А там вже при світлі дня зможеш роздивитися все, що так хотів.

- Рудий ліс сповнений сюрпризів. Тому до світанку тільки увійдемо в периметр, а далі вже при денному світлі, бо там такі комахи зустрічаються, що очманіти можна. Опромінення в цій зоні повністю змінило екосистему.

- Досить мене лякати, - відмахнувся Тарас, - Я й так ледве наважився на цю авантюру. Не знаю, чому, але мені постійно снились сни про це місце і тягне сюди як магнітом. А як починав збиратися – такий страх розбирав, що миттю змінював свою думку.

- Чому ж зараз наважився? – дивувався Андрій зізнанням товариша.

Хлопці вже дісталися до залізної поржавілої бочки, і, обпершись об її бік, збиралися заночувати. До світанку ще кілька годин, а вони вже й так пролізли кілька кілометрів в темряві хащами, обходячи охорону. Подіставали свої запаси води і їжі в спеціальних герметичних контейнерах аби перекусити.

- Зір мій останнім часом почав сильно погіршуватись. Приблизно в той самий час мені почали снитися сни про це місце. З усіма оцими значками і колючим дротом. Прокидався і відчував таку нестерпну потребу йти сюди, що заснути більше не міг. Лікарі причину погіршення зору не встановили, констатуючи лише швидке наближення повної сліпоти. Тож хочу встигнути, поки ще хоч трохи бачу, огледіти це місце і зрозуміти чому воно мене кличе.

- О-о-о, - все, що й зміг з себе вичавити Сашко, він в усю цю містику і надприродне взагалі не вірив. Тільки в те, що можна помацати або відчути. Ну і на крайній випадок, в те, що наука підтвердила, але вже точно не у віщі сни.

- Гадаєш, маячня? – Тарас, як ніхто, розумів сумніви Сашка, бо й сам до того, як стикнувся з цим явищем, був завзятим скептиком.

- Тс-с-с, - прошипів Андрій, - Я щось чую. Тут ніби ще хтось є…

Вони завмерли на місці, затамувавши подих і прислухаючись до звуків. І справді, ніби під чиїмись ногами тріщали сухі гілочки і шаруділо опале минулорічне листя. Хтось підкрадався. Але судячи зі звуку, рух був направлений в протилежний від хлопців бік.

- Гадаєш, нас помітили? – захвилювався Тарас.

- Логічніше було б, якби помітили, одразу нас схопити, - відповів Сашко, приводячи глибокими повільними вдихами своє серцебиття в норму, - Можливо просто плановий обхід роблять. На світанку продовжимо шлях.

Щойно перші промені сонця, яке ще не виглянуло з-за обрію, освітили місцевість, хлопці почали збиратись аби продовжити свій шлях. Крокували обережно, намагаючись видавати якомога менше шуму своєю ходою.

- Куди ми прямуємо далі. Є варіанти – можна йти до будинків, де жили люди або в напрямку реактора. Що скажеш, Тарасе, куди тебе тягне? – питав Сашко, трохи підтрунюючи над товаришем.

- Як не дивно, чомусь в мені відгукується «житлові будинки», - відповів Тарас, - І маємо поспішати, бо знову відчуваю, що бачу гірше, ніж навіть вчора. А нам ще вибиратися звідси.

Зараз, при денному світлі галявина Рудого лісу не відрізнялась від звичайної лісової галявини. Зелена трава, місцями пожухла під впливом літньої спеки, охолоджена нічною прохолодою і ранковою росою, була шовковистою на дотик. Тарас не зміг відмовити собі в задоволенні погладити її рукою, незважаючи на пересторогу напарників нічого не чіпати голими руками. Втрачаючи зір, він відчував загострення інших відчуттів.

Чим сильніше вони наближались до напіврозвалених під впливом часу і пустоти будинків, тим сильніші вібрації проходились тілом Тараса. Він ще не розумів які відчуття вони викликали саме в нього, а от товаришам його ставало некомфортно.

- Щось мені так моторошно, - прокоментував Андрій, здригнувшись всим тілом, ніби струшуючи з себе пилюку.

- І мені, - Сашко весь час крутив головою по сторонах, очікуючи чогось недоброго, - Може, ну його. Щось недобрі передчуття в мене щодо цієї вилазки.

Дійшовши до місця, де починалась промислова зона колишнього поселення, хлопці заклякли на місці, не дихаючи. Просто на їхніх очах, з легкістю підійнявши величезну бетонну плиту, з-під землі виглянуло щось… таке саме велике. Рішення прийшло миттєво.

- Валимо, - вигукнув Андрій, розвертаючись в зворотньому напрямку, - Я сюди більше ані ногою. Сашку, Тарасе, не стійте на місці. Хутко біжимо.

Сашко смикав Тараса за рукав його камуфляжної куртки, а той, мов зачарований, не зводив очей з великої жінки, що вже майже повністю вилізла назовні.

- Ви йдіть, а залишуся, - не повертаючи голови, ледь ворушачи губами, мовив Тарас, висмикуючи свій рукав з рук Сашка.

- Ти чого? – дивувалися товариші, - Валимо, поки це бліде щось нас не розчавило, як мух надокучливих.

Так і не дочекавшись якоїсь реакції Тараса, хлопці побігли тією ж дорогою, що й прийшли сюди. Вже й можлива зустріч з охоронцями їх так не лякала, як велика бліда жінка, що виповзла з-під бетонної плити. Бігли так швидко, що й дороги вже не розбирали.

Тарас же спостерігав за дивною жінкою з широко розплющеними очами. Жінка зробила глибокий вдих, підняла руки догори, направивши їх свічкою в небо, потягнулася, зробила кілька нахилів, щоб розім’яти тіло. І, заплющивши очі, розпочала свій повільний гучний видих. Чим більше повітря виходило з її легенів, тим меншою вона ставала в результаті. Аж доки не стала звичного всім зросту, нехай і трохи вищого за середній.

- Ого, - несподівано сам для себе вигукнув Тарас.

Жінка обернулася в його бік, стрельнувши переляканим поглядом і почала знову збільшуватись. Тарас підняв руки догори, посилаючи жінці щиросердну добру посмішку:

- Тихо-тихо, маленька. Я з миром, - звідки тільки в ньому взялася ця легкість.

Жінка на мить завмерла, не вірячи своїм вухам. Цей дивак назвав її маленькою, що зовсім збило її з пантелику, зважаючи на її справжні розміри. Вона навіть у звичайному вигляді була на добрих пів голови вищою за нього.

- Я – Тарас, - продовжував парубок, помітивши, що його слова справляють на неї певне враження, - А тебе як звати? Чи називати тебе і далі маленькою?

- Ольга, - невпевнено, з пересторогою протягнула своє ім’я білявка.

- Все добре, я не сваритися прийшов.

- Вірю, - засоромившись відповіла, і неочікувано стрімко вдихнувши збільшилась до тих розмірів, коли Тарас її помітив вперше. Різким стрибком підскочила до нього, схопила однією рукою і закинула собі на плече. Пробігши кількасот метрів до лісу, схопила вільною рукою чоловіка, якого вони до цього часу не помічали, і підняла його на рівень свого обличчя. Чоловік тремтів, але зброї з рук не випустив. Тоді Ольга, добряче розмахнувшись, жбурнула його подалі. Та так, що було чути як він гепнувся, застрягнувши на колючому дроті.

- Чорти б його забрали, - гучним басом вилаялась велетка, - Знову доведеться зачищати. Тримайся наплічником, - кинула за спину Тарасові, який негайно прийнявся виконувати команду. Вчепився за її спину, вдаючи справжній наплічник.

Ольга швидко схопила непритомного чоловіка в одну руку, ніби іграшку, і попрямувала до своєї схованки. Присівши біля бетонної плити навшпиньки двічі свиснула. З-під плити висунулась чоловіча голова.

- Що вже сталося? – сонно запитав новий учасник їхніх дивних зборів, - Де ти тільки їх знаходиш?

- Мишко, хутчіш. Бо він вже ледве дихає, трохи не розрахувала свою силу.

Той, кого Ольга назвала Мишком, виліз з отвору, розстебнув свою сорочку. З-поміж його ребер розкрилися гострі ніжки сколопендри. Правими ніжками він пройшовся по хребту і ранам непритомного. Рани вкрилися білою піною і зашипіли, затягуючись на очах. Чоловік розплющив очі, нажахано розглядаючи оточуючих його персонажів, безпорадно викручуючись в руці Ольги.

- Можеш мене спустити, будь ласка, - почав просити Тарас, відчуваючи страшенну втому в руках, якими тримався за міцну спину Ольга.

Мишко напружився, він не очікував, що тут є ще хтось. Чи то ще не прокинувся до кінця. Ольга, трохи нагнувшись, поставила Тараса на землю, не випускаючи іншого чоловіка з рук.

- Відпусти мене, чудовисько! – вищав чоловік, щосили намагаючись звільнитися з жіночої хватки.

- Спочатку відповіси на питання. Скільки вас тут?

- Я с-с-сам, - злегка заїкаючись пробелькотів незнайомець, - Інші за периметром чекають мого знаку. Що тепер буде? Я вмру?

- Звичайно, - засміялась Ольга, - Всі ми смертні. Значить колись ти точно вмреш. Але не зараз.

Чоловік ще сильніше почав пручатися.

- Стирай, - Ольга звернулася до Мишка, простягуючи чоловіка в руці.

- Скільки часу? – перепитав Мишко.

- Годину. Він же не сам тут, на нього чекають. Перенаправимо їх в інший бік.

Мишко провів одним лівим щупальцем по скроні незнайомця і той знову знепритомнів.

- Цього теж?, - Мишко кивнув головою в бік Тараса, від чого останній почав задкувати, активно хитаючи головою зі сторони в сторону.

- Ні. Цього забирай і шуруй донизу. Я за секунду повернусь.

І зникла з поля зору, широкими кроками прямуючи до того місця, де помітила незнайомця вперше. За кілька митей повернулася, легко підхопила бетонну плиту, заскочила в темний тунель і прикрила вхід плитою. Тільки тоді, повільно видихаючи, зменшилась.

Мишко підняв важіль на стіні і по всьому коридору засвітилось тьмяне світло. Ольга, важко дихаючи, махнула рукою, закликаючи обох хлопців йти за нею. Тарас, який раніше сумнівався в своїх можливостях бачити при такому слабкому освітленні, зі здивуванням відмітив, що його зір чіткий як ніколи раніше, аж подих перехоплювало.

- Ну, чого занімів? Питай, - Ольга, злегка всміхаючись розгубленому Тарасу, поправила пасмо волосся за вухо.

- Ти, тойво, одягнутись не хочеш? – червоніючи запитав Тарас, - Бо так не звично спілкуватись.

- Ну знаєш, ніякого одягу не настачиш, коли я росту – він рветься на шмаття. Тому так, - знизала плечами Ольга, всовуючи руки в рукава довгої сорочки, що доходила їй до колін. Підперезала її паском. Тарас полегшено зітхнув.

- Що це було? – оце і все формулювання питання, на яке спромігся Тарас, а далі посипалося, наче грушу струсонули, - Що це все означає? Як ви його стерли? Що ви йому стерли? Як загоїлися його рани так швидко? І чому я знову гарно бачу? Хто ви такі взагалі?

- Це був шпигун, - просто відповів Мишко, - Ходімо до кімнати спостереження, там пояснимо тобі.

Вони втрьох попрямували вздовж ледве освітленого коридору, впершись у великі металеві двері. Ольга впевнено постукала і їй одразу відчинили, зустрівши несподіваних гостей докірливим поглядом.

- Ти мені тут брови не хмур, - сердито сварилась Ольга на кремезного чоловіка, - Як ти міг пропустити стільки чужинців? Чому не перевірив периметр перед моїм виходом? Ледве не вляпались по повній через твою необачність.

- Я… Я… не знаю, ще не все налаштоване, - белькотів велет, ніяковіючи, - Я сам не встигаю все.

- Це хто? – Ольга тицьнула пальцем в монітор, на якому зображувалися Андрій із Сашком, що причаїлися біля тієї самої поржавілої бочки, очікуючи на сутінки, щоб вийти непоміченими.

- Це мої товариші, - відповів Тарас, - Вони допомогли мені сюди проникнути. Шкоди не завдадуть. Не хвилюйтесь. Як стемніє – вони підуть.

- Вони мене бачили?

- Так. Тому й втекли, - відповів Тарас так, ніби це було очевидним.

- Мишко, чув? Стерти їх до вечора потрібно.

- Що це означає? Що ви стираєте? – розхвилювався Тарас.

- Пам'ять. Якщо вони мене бачили сьогодні зранку і ми зітремо пам'ять їм ввечері, вони не згадають нічого, що сталося за цей день і гадатимуть, що це вчорашня ніч, коли вони ще нічого не бачили.

- Хто ви взагалі такі? І чому мені снилось це місце? Чому того чоловіка ви стерли і відпустили?

- Ми – ГМО, - почала свої розповідь Ольга,

- Генетично модифіковані організми? – перебив її Тарас.

- Я мала на увазі «особистості», - додала Ольга, - Достеменно ми не знаємо чому і як так вийшло, але жоден з нас не знає своїх батьків. Проте і опікунів чи спецзакладів ми не пам’ятаємо. Всі виросли у різних притулках і в різних містах. Приблизно рік тому всі ми почали бачили дивні сни і відчувати тяжіння цього місця. Я прибула сюди першою, тут і сила моя проявилася вперше. Через кілька днів почали прибувати інші, різними шляхами і з різними можливостями і особливостями. Тут ми вчимося контролювати нашу силу і намагаємося вибудувати якийсь притулок, захищений від зовнішнього світу, доки не зрозуміємо наше остаточне призначення.

- А той чоловік, чию пам'ять стерли? Він один з вас? – перепитав Тарас, намагаючись скласти в своїй уяві отриману інформацію.

- Ні. Але організація, на яку він працює, полює на нас. Ми потрібні їм для експериментів, вони хочуть навчитися робити штучно таких воїнів для своєї мети. А для цього потрібно розуміти що і як з нашими генами. Ми ще надто слабкі, щоб відкрито протистояти їм. Але вчимося, опановуємо свої здібності, що буває нелегко, - вона легко всміхнулась, згадавши щось веселе, - Ось Мишко наприклад, сам себе стирав стільки разів, що й не злічити. Доводилось всі пояснення і навчання проводити заново. На початку ледве не щодня. Згодом він навчився контролювати свої рідини, які впливають на людський організм і навіть може розрахувати силу і час, який потрібно стерти.

- А я? Чому тоді мене сюди так притягує? – задавався питанням Тарас.

- Гадаю, з тієї інформації, що ти нам надав, твій дар пов'язаний з зором. Але наразі важко щось сказати напевне. Потрібен час, щоб дар твій проявився і визначити в якому саме напрямку. Серед нас вже є один із зоровим даром. Він може бачити в суцільній темряві. З твоїм же ще потрібно розібратися. То як, залишишся з нами? – запитала Ольга, хоча відповідь і так була очевидною для всіх. Не просто так Тарас потрапив у їхнє лігво.

- Так, - впевнено відповів, - Нам ще багато чого потрібно налагодити і багато у чому розібратись. Навчитись використовувати силу, направляти її на благі справи. Знайти свої ж слабкі місця. Тільки…

- Що? – в один голос перепитали Ольга з Мишком.

- Я маю провести хлопців додому. Але потім я повернуся. Ми ж втрьох сюди прийшли, тому і повернутися маємо втрьох, - пояснив свою позицію Тарас.

Дочекавшись сутінків, троє осіб вийшли на галявину перед лісом. Тихо крадучись поміж дерев, вони намагались підійти до місця локації Сашка і Андрія нечутно, щоб не сполохати їх раніше, ніж потрібно. Хоча трохи пошуміти довелося, хлопці ж неабияк налякані, без зв’язку, очікували на можливість відходу під прикриттям темряви. Ольга, перетворившись на велетку, затиснула хлопцям рота, щоб ті не видали ані звуку, а Мишко швидко стер з їхньої пам’яті цілу добу.

Поки товариші були непритомні Тарас прийняв і собі спляче положення, щоб коли ті прокинуться, все виглядало природньо.

- Все, далі я сам, - прощався з гмо Тарас, - Бувайте. Чекайте, я скоро повернуся.

Потім, підморгнувши, додав, звертаючись до Ольги:

- А тебе я зватиму «Манюня»

У відповідь отримав широку усмішку.