Єдина, хто врятувалася

Я прокинулася від звуку тупоту коней. Князь взяв із собою стільки охорони? Чи не забагато?

Не час думати про це, час – думати про себе. Я поспіхом одяглась і вислизнула з терему.

Я знаю, де сховатися цього разу. І мене не знайдуть!

Я прожогом пробігла між палатами, поки цей клятий Володимир не увірвався на територію свого гарему, та скотилася на дно ярка у високі мальви. За їх розлогим листям я принишкла та намагалася навіть не дихати. Я не хочу, щоб мене знайшли, значить, не знайдуть! Зрештою, навряд чи князь їде до мене, однак краще я перестрахуюся, ніж… ніж… ні, не думати, не думати про це! Інакше видам себе своїм же заливистим плачем. Не треба!

Я принишкла. За ці роки я навчилася ховатись, а, може, мене вже і не шукали – тут багато більш молодих і гарних. Та вбивають, коли стають непотрібними, і більш молодих, ніж я… А мене Володимир не вбиває – він і у такий спосіб мститься. Щоб я жила тут – серед розбрату, нещастя та смертей і страждала далі. Як страждала десять років тому, коли… коли… не думати! Не думати!

Володимир з охороною в’їхав у двір. Одночасно почулися десятки криків. Десятки?! Матінко, та що ж він придумав цього разу?!

Сиди, не висовуйся, сиди!

Серце калатає, мов дурне. Крики не стишуються. Боги, що коїться?!

Я втискаюсь у землю та затикаю вуха – я не можу чути ці крики! Вони – ніби прощання із життям навіки… Що ж там відбувається?!

Раптом хтось хапає мене за волосся та ривком підіймає з землі.

Невже знайшли?!

Ось я моя смерть прийшла?

Десь у далині завмирає останній дівочий крик…

Картини життя пролинають перед очима… Ось я маленька… Ось я бавлюсь у ляльки… ось мій брат… батьки… ось я плету вінок… ось все палає у вогні та Володимир бере мене силою… більше і згадувати нічого. З тих пір всі десять років – як суцільна тортура.

Та ж і помирати не хочеться. Літо, таке блакитне небо, мальви квітнуть, а тут цей воїн із блакитними очима заносить наді мною меча…

- За що?! – дивлюся йому просто в очі.

Він не знає, що сказати, й опускає меча. Він злий на себе за це, однак не має, що сказати, та тому опускає меча.

- Всеволоде! Ти де?!

Воїн валить мене на землю та затикає рота рукою. Трясця!

Він кричить комусь нагорі: «Та ось подумав, що давно з бабою не був. Хочу ось цю перед тим, як вбити! Я швидко! Їдьте без мене – дожену!»

- Трясця! Чого ти один такий розумний?! Я б теж хотів, так вже нема, кого. Може, давай я її теж?

- Своєю головою треба було думати! Якщо зараз кожен захоче із цією бабою, так ми і до вечора до Києва не повернемося!

- Та щоб тобі!

- Я швидко!

Трясця! Краще б він мене вбив відразу!

- Ти сама звідки?!

- З Новгороду.

- То це ти… тебе… то зрозуміло, чого ти – єдина, хто щось встигла спитати… У нас наказ вбити всіх, а тут – ти…

Я завмерла. Здається, ґвалтувати він мене не збирається, але…

- Сиди тут. Я зараз поїду із дружиною, а вночі повернусь і вивезу тебе до волхвів. Може, за це боги пробачать мені хоч трошки за всі ті злочини, що я накоїв на службі у Володимира… але сиди тут! Щоб ніхто тебе не побачив! Бо згубиш і себе, і мене!

Я судомно киваю.

Воїн ще якийсь час мовчки сидить поруч, а потім підіймається та йде.

Вбити всіх?! За що?! Що сталося?! Ми всі раптом набридли Володимиру?! Чи він геть збожеволів?!

Я… я не можу зрозуміти. Сиди тут… Я – тут, а вони там – всі мертві?!

О боги, я сьогодні таки збожеволію!

Я повільно виповзаю з яру. Тут і там – всюди – тіла вбитих дівчат. Порубаних, із пробитими черепами. Юних, молодих і ні у чому не винних! Хіба у своїй молодості та красі!

Ярина… Радмила… Госта… Сульчу… Світлана… Яніна… Яся… Святослава… Всеслава… Аліда… Біта… Вільма… Хельга… Хелена… Ітлар… Атрак…

Всі! Всі! Геть всі! Дивляться у небо широко розплющеними очима або лежать обличчям у землі… Я підхожу до кожної та закриваю їм очі. Це вже важко зробити, та я маю зробити для них хоч щось… Нехай вони сплять. Нарешті вже – спокійно. Сльози душать мене й я, пересуваючися між тілами, плачу беззвучно. Бо якщо мене ніхто не бачить – це не значить, що мене ніхто не почує…

Які би стосунки не були між нами за життя, а смерть зрівняла їх всіх. Їх… а я залишилася… навіщо?!

Повертаюся до яру. Сутеніє…

Чи дотримається той воїн свого слова? Чи приїде?

Я чекаю… Холодно… Та я вже не виходжу, адже вночі звуки загострюються, а це кляте місце могло привернути увагу не лише круків, які вже злетілися та клюють невинні дівочі тіла… майже так, як це раніше робив Володимир!

О боги, я божеволію та вже не знаю – де я, а де – мій біль.

Я чую тупіт коня, однак я не знаю, кого він приніс. Я завмираю. Хтось впевнено крокує саме сюди. Я підіймаю голову. Всеволод таки дотримався обіцянки…

Він простягає мені руку… Я підіймаюся. Він витягає мене.

- Нащо ти позакривала їм очі?!

- Їх би поховати…

- Я і так занадто ризикую! Є у тебе щось більш темне?

Я киваю.

- Одягайся та поїхали!

Я йду до терему. Здається, ніч стала киселем і я повільно пливу у ньому цілу вічність.

Намагаюся не дивитися на трупи дівчат. Беру свитку. Одягаюся. Рятуюся, коли всі інші не врятувалися.

- Завтра я приїду сюди з тими воїнами, хто не вміє рахувати, та всіх знесемо до того яру, де ти ховалася – ото і все поховання. І нехай Перун вбереже мене від викриття! Поїхали!

Я притискаюся до коня міцно-міцно. Щоб злитись із ним. Щоб мене ніхто не бачив і не чув. Вже ніколи.

Ми довго їдемо кудись на Північний Захід і ось в’їжджаємо до лісу.

Всеволод стишує коня. Ми повільно просуваємося лісом, ніби це – не ліс, а болото.

Нарешті ми приїхали до якихось зрубів і Всеволод зупинив коня. Невже – все? І знову – жити?

Він спішився, я – теж.

З одного зі зрубів вийшов сивий волхв.

Я впала на землю в уклоні.

- Волхве, це я – грішний син слов’ян Всеволод у лиху годину прийшов із лихою звісткою.

- Що сталося, Всеволоде?! І хто це?!

- Волхве… я… ми… Батьку! Володимир зігнав мешканців Києва до Почайни й охрестив. І… батьку… я… ми… Він наказав знищити його гарем і… ця жінка… я… я не зміг її вбити, волхве! Мав же хоч хтось врятуватись! І… я не знав, куди її ще привезти. Врятуйтеся та врятуйте її! А я поїду до Києва, щоб не виказувати свій злочин – порятунок жінки, яка розплатилася за непокору Новгороду своєю ганьбою.

Волхв підходить до Всеволода, обіймає та щось шепоче на вухо.

- Бережи тебе Ярило та Перун, синку! Їдь! І бережи богів наших, якщо зможеш!

Всеволод їде.

Волхв підходить до мене: «Підіймися, доню! Ти так багато пережила. Стільки лиха ти зазнала від Володимира, як і земля наша! Ходімо! Щось придумаємо!»

Ми заходимо до зрубу.

- Ти хоч їла що сьогодні?

- Я не хочу, – я правда не хочу їсти. Я і жити вже не хочу. Володимир прийняв християнство та вбив всіх своїх невільниць, щоб бути чистим перед своїм новим богом, який дозволяє мати лише одну дружину. А вбивство – хіба не гріх?!

- А ти все таки поїж! Так буде краще.

Я не знала, що волхви – такі добрі. Старець виставляє на стіл кашу, молоко, яблука, мед… І так я опиняюся за столом і спочатку крізь силу, а потім із великим задоволенням все це з’їдаю. Життя починає повертатися до мене.

- Ти ось що, доню, – лягай спати та спробуй ні про що не думати. Ранок більш мудрий, ніж ніч. А я, хоч-не-хоч, маю все таки вночі піти з лихою звісткою до інших.

Він виходить. Я маю йти за ним і розказати все? Однак мене ніхто не кликав. Волхв знає навіть більше за мене – від Всеволода. Він взагалі все знає – від Макоші. Однак що ж вони вирішать?

Я хочу дочекатися на волхва. Однак тіло стає ніби все більш важким, повіки заплющуються й я провалююся до безодні.

Там, у безодні, я плаваю, ніби серед густих хмар у небі, а потім бачу душі дівчат, яких вбили сьогодні, – вони летять до вирію, а я не можу полетіти з ними. Я ж бо жива.

Я прокидаюся. Вже не ніч, ще не ранок. Я виходжу зі зрубу. Ярило десь за обрієм надсилає вже нам свої щедрі промені. Мокрий від роси старезний ліс потроху прокидається. Ось якась пташка виводить свою пісеньку та будить інших. Ліс гомонить десятками мов і Ярило виходить з-за обрію. Земля вітає його. Я вклоняюся йому.

До мене підходить волхв.

- Ми провели тризну за загиблими, не знаю лише, чи допомогло…

Я раптом розумію значення свого сну: «Допомогло! Вони відлетіли до вирію! Навіть угорки».

Я плачу та не від смутку, – це ніби біль виходить із мене та йде до вирію разом із дівчатами.

- Ти бачила їх?!

Я киваю.

- Ти – не звичайна жінка. Не дивно, що Володимир мстився всьому Новгороду таким чином.

Я здригаюся.

- Пробач, а так воно все й є. Ти не була для нього лялькою, ти була уособленням непокори, яку слід було придушити. І йому це майже вдалося. Та твоя душа більш сильна, ніж його. Тому ти і тут.

Я не знаю, що сказати. Десять років я падала до наві та знову підіймалася до яві – день за днем, рік за роком… Я то молила богів про смерть, то благала про життя та помсту. Та вони мовчали весь цей час. Власне, вони не знали, чого ж я хочу насправді, тому нічого нового і не відбувалося. До вчорашнього дня.

- Тобі ще багато чого треба дізнатись і навчитись, а поки тобі треба добре відпочити.

Й я йду до лісу, де цілий день слухаю птахів, здається, я скоро навчусь їх розуміти. Я розчиняюсь у лісі та ввечері знову повертаюся до зрубів. Я їм полбу та знову провалююся до безодні сну. Там, у безодні, все палає й я палаю… та я не згораю, а тільки розгораюся більше та більше. Це – гнів і ненависть танцюють свій танок, що закликає до помсти. Я прокидаюся, на дворі ще глупа ніч. Я виходжу на двір. На небі – тонкий серпанок Місяця, власне, якби була Повня, то ще невідомо, чи змогли би ми із Всеволодом врятуватися, вірніше, чи міг би Всеволод врятувати мене. Я повертаюся до зрубу. Здається, спати не хочеться, й я знову падаю до безодні. Там, у безодні – мій Новгород. Він опинився там десять років тому. Його скинули туди за непокору. Його та мене. Й я ходжу його пустими вулицями та пізнаю і не пізнаю їх одночасно. Бо що таке місто без його мешканців? Так і блукаю я у пустому Новгороді до ранку.

Зранку волхви знову збираються на нараду:

- Треба йти на Північ!

- Ні – до степу!

- А що ти знаєш про степ?!

- А що ти знаєш про болота?!

- А давайте накличемо на Володимира пошесть?

- Та він і так вже проклятий богами!

Вирішили розділитися. Частина пішла на Північ, частина – на Захід, частина залишилась.

Я залишилася. Йти мені нікуди. А тут, наче, все ще безпечно.

Ввечері волхв розвів велике багаття.

- Ось що, доню, нікого тут не буде. Роби, що хочеш, тільки сама до вогню не заходь.

Вогонь танцює. Вгонь нічого не боїться. Я би дійсно зайшла туди, щоб все забути, та ж попросили…

Я раптом згадую, що бачила у зрубі іншу сукню та теплий одяг – звідки вони там? але… але ж роби, що хочеш?! І нікого немає?

Я знімаю свитку та кидаю її до вогню – біля багаття і без неї тепло!

Потім я знімаю сукню. Нікого нема. Й ось вогонь їсть одяг, подарований Володимиром, а я беру ножа й, як можу, обрізаю своє волосся – та ніби гора падає із плечей. Запах у волосся, що горить, звісно, не дуже, та це горить все моє попереднє життя. Коли багаття знову стає чистим і ясним, я перестрибую через нього та знову йду до зрубу. Я вдягаю нову сукню та лягаю спати. Не провалююся до безодні, а сплю. Мені сниться ліс, веселка над лісом, Ярило з Ладою. Ладо, дякую, що не дала мені дітей від ґвалтівника, бо не всіх дітей і залишали. А скільки дівчат вбили за це! А у скількох – вбили дітей всередині них і не всі після цього вижили… Та, Ладо, я раптом зрозуміла, що ось тепер готова стати мамою, щоб передати своїй доньці всі ті знання, що передала мені моя мати, щоб християнська пошесть не захопила ці ліси! Та, Ладо, я вже стара, та чоловіка у мене немає. То таки моє знання помре зі мною.

Я прокинулася. Вже ранок. Чоловік Лади Ярило вже щедро зігріває землю. Або ще. Бо йде на осінь. Скоро час буде збирати врожай – тим, хто його сіяв, або тим, хто його захопив.

Волхв чимось задоволений.

- Ходімо, доню, я тобі щось покажу.

Він приводить мене на капище. Боги, ось ви де!

- Нас тут залишилося мало, я би хотів, щоб ти допомагала тут – квіти приносила, прибирала…

Я і не мріяла колись отримати таку милість!

Я прибирала на капищі, приносила богам квіти та плела для них вінки. Вони дійсно тут. І у себе – у вирії, і тут, і всюди. І жоден християнський бог їх не прожене!

- Доброго дня!

Де я чула цей голос?

Я йшла з капища та хтось гукнув мене. Я озирнулася:

- Всеволоде?!

- Я не можу більше служити Володимиру. Жодні гроші не варто цього! Ось і приїхав сюди. Йшов на капище, тут бачу – хтось іде, треба привітатися. А це – ти…

- Я…

- Це ти так… підстриглась?

- Я… хотіла забути все й ось…

- Забула?

- Інколи здається, що так, а інколи – що ні. Не знаю.

Він підходить до мене близько-близько. І чому я йому так довіряю, що так підпустила? Тому, що він мене врятував? А інших – ні, та… та він тут і я – тут. І він знає тут все. Він – не просто якийсь дружинник Володимира, якийсь воїн, тут щось більш глибоке.

Всеволод торкається мого волосся.

- Смішна ти зараз, на хлопця схожа, та не чекати ж, поки воно відросте. Так?

Чекати на що? Що відбувається?!

- Я знаю, що у чомусь завинив перед тобою, перед богами, перед людьми, та, знаєш, якщо я досі живий і тут, значить, боги дали мені другий шанс. Значить, тепер все залежить лише від тебе.

Що від мене взагалі залежить?!

- Виходь за мене заміж!

Ладо, заміж? Я? Рабиня Володимира – заміж?! Ні, не рабиня, а донька Великого Новгороду! Тільки ж – за кого? Всеволод, безперечно, мене врятував, а скільки на ньому крові? Хто він? Звідки? Звідки знає це місце?

- Можна подумати? – питаю я, тонучи у його блакитних очах, і знову повертаючися на землю.

- До вечора, – каже він. І не зрозуміло, чи образила його моя відповідь.

І оскільки Всеволод йде на капище, то я плентаюся до зрубів. Літають метелики, ще квітнуть квіти, співають поодинокі вже птахи. Ось ґузли летять на Південь. Ґузли… Наче, хороші знаки…

Я знаходжу волхва. Мені ніяково його турбувати, та лише він може відповісти на моє питання – хто такий Всеволод?!

Волхв сміється: «Хороший парубок. Із Півночі. Розумний. Хотів багато знати та і багато знав. Із багатьма волхвами знайомий, зараз багатьом допомагає. Читати руни вміє. Не звичайний парубок. Його наче сама Макош береже, навіть від служби на Володимира відвела, врешті-решт. А ти чого раптом про нього згадала?»

- Та він приїхав – на капище пішов, побачила його, оце і згадала, – я дивлюсь у землю та почервоніла – хочеш збрехати, то бреши впевнено, ні?

Волхв тільки посміхнувся.

Під вечір з’явився Всеволод. Впевнений у собі та з оберемком конюшини. Конюшину простяг мені. Я схожа на корову?!

- Я ромашки більше люблю, – та конюшину таки беру.

- Я запам’ятаю, – він аж світиться.

Зі зрубу виходить волхв, однак не підходить. Всеволод тупцює на місці. Я мовчу.

- Ти подумала?! – нарешті підіймає на мене очі.

- А якщо я відмовлюся?

- Відмовся – тоді побачимо.

- А якщо погоджуся?

- То тут достатньо свідків, які засвідчать наш шлюб.

- А…

- То так чи ні?

Боги, так чи ні? Останній шанс чи справжня любов? Рятівник чи вбивця?

- А пішли на капище?

- А пішли!

Я ніколи не приходила на капище вночі. Трохи моторошно. Боги мовчать. То так чи ні?

Раптом звідкись вилетів кажан і я з криком притислася до Всеволода у пошуку порятунку.

- Це значить – так? – без жодних жартів спитав Всеволод.

Якщо вже так, то так.

Я кладу руки на плечі Всеволода: «Так».

Він торкається мого волосся: «А якби у тебе було довге волосся, то кажан заплутався б у ньому».

Може, треба було сказати «ні»?

Однак вже пізно. Всеволод нахиляється та цілує мене. Та це ніби вперше у всіх світах.

Колись я думала, що ніколи не забуду ганьби та приниження від Володимира та ніколи не буду щасливою.

Однак із Всеволодом почалося нове життя – ніби минулого не було. Ніби я не була невільницею Володимира та Всеволод не вбивав інших невільниць. Це все було колись, а зараз ми – зовсім інші. Та наша любов допомогла нам зрозуміти це ще більш глибоко.

Хай я – єдина, хто врятувалась у знищенні гарему Володимира, однак правда колись все одно стане відома, а я передам своїй доньці всі свої знання, вона передасть їх моїй онуці – своїй доньці, та християнство ніколи не переможе.