Бур

Знову кришиться вапняна побілка. Чується робітничий галас совісного електричного бура. Страхітливий сходовий майданчик наповнюється курявою димкою старезного чамура, нашаровується курною масою цементного розчину, штукатурки, одірваного цегляного шмаття сорокарічного ремонту, давнім попелом робітничих заклять; трьома облупленими сходинками нижче абсорбується величенька калюжка крові, що радше походить на каламуть з будматеріалів та бруду. Крівця на сходах вже встигла частково зсохнути, частково поглинутися спраглою пилюкою совдепівських стін, яка ладна звести в могилу усяке, до чого торкнеться. Грім завзятого бура глушить закіптявілу лампу коло квартирних дверей, що мружилась од перепадів напруги, дозволяючи темряві на якийсь час поглинути стареньку хрущівку. Проте, за кілька секунд лампа знову загорялась тусклим сорокаватним пломінцем, одвоювуючи життєвий простір містян. Ці стіни бачили останнє пофарбування ще за царя Панька. Вечорами, коли сонячне сяйво скінчається, а Місяць не в змозі продертися крізь запорошене скло, сутулі кремові стіни нагадують анатомічні тканини, що дбайливо натягнуті по білуванні дичини. До ранку вони сохнуть під пекучим світлом нитки розжарення, позбуваються остатніх тілесних рідин, щоби стати предметом тяжкого ремесла шкіряника. Наразі, сохнучи од млявого жару, вони хіба що спустошують наповнені судинки, адже невеличкий годинник під лампою досі вказує на північ.

Невтомний бур все бурить. Він, вдавлюючи побідитовий бур у крихку породу штучної міської скелі, б’ється з енергетичним муром хрущівки, лущить камінну шкірку, куштуючи нутрощі химерного будинка. Боротьба зі стіною триватиме ще деякий час, допоки бур остаточно не впорається зі злосливістю цієї п’ятиповерхівки. Його кропітка праця продовжується протягом багатьох років, од тих пір, коли пилини мороку почали де-не-де вкривати камінні скелі підстаркуватого міста. Отож, сьогодні, почувши гіркуватий крицевий присмак, бур прибув поратись коло підступної темряви, чим наразі й сумлінно займається.

– Здоров був, Юрку.

Бур на мить спинився, пропускаючи голос уперед. Сходами підіймався середніх років чоловічок у літньому пуховику й потертих джинсах. Він неквапливо оминув непевну калюжу, підіймаючись додому. Чоловічок дещо лякався заляпати білі кросівки, тож його рухи були вельми обережними й почасти полохливими.

– Та й тобі здоровим бути. – одповідає володілець бура.

– Що сьогодні ізнов сталось? Злидні набігли по трубах, чи заложний пенсіонер блукає? – чоловічок нахилився, одтираючи взуття вологою серветкою. Він стояв біля вхідних дверей.

– Не знаю. Сусіда навпроти тебе уволокли. Стороженчиха одказує, ніби чула, що хтось болісно голосив перед дверима. Як вийшла подивитись – тільки кров й сажовий слід на стінці.

– А як вона втямила, що то сусід, а не стороння людина? – чоловічок тримав брудну серветку у руці, з напругою вертячи її між пальців.

– Пішла на твій поверх, а там двері одчинені у квартирі. Зайшла всередину, погукала його. Нікого не було.

– Зрозуміло. Давненько вже отут колупаєш буром?

– Та не дуже. Собака, певно, сховався з тілом десь меж перекриття, тож я за десять хвилин вилуплю поганця. Каменяр, хай йому грець, як у Франка.

– Ну, Юрку, ми хоч і повністю впевнені, але остерігайся. Тварюки нині пішли – не рівня минулим. Дурно кров не лий, у міськраді працює купа скнар й пройдисвітів. Гендлярі кляті, кого ж нарід навибирав? Суцільний набрід, інтелектуальні скопці. А ти за безцінь випитуєш фортуну кожного дня! То й де тут справедливість, де повага до професії слюсаря?

– Слухай, тут може людина вмирає, – Юрій, тримаючи в руках інструмент, був готовий продовжити лупання, – не час думати про мої прибутки.

Чоловічок, прикусивши нижню губу, дивився на бур та його володільця. Вид у чоловічка був якщо не наляканий, то точнісінько задумливий. Він, одмикаючи квартиру, кинувся байдужим слівцем:

– Якщо знайдеш його живим, то поясни про зверхність місцевих устоїв. Він, зарозумілий, оселився тут тиждень тому й недбало нехтував технікою безпеки. Я ж тлумачив: «Зло не увійде до тебе, якщо не дозволити йому. Ввечері не можна ходити самому під’їздом без срібла». А що тепер? Непутящі, ой непутящі! Не научай їх добра – не чують того, що дарма.

Чоловічок, поправляючи срібного годинника на руці, увійшов додому, замикаючи двері. Од гучного стуку затряслася закіптявіла лампа, раптово втрачаючи сорокаватний жар. Світло винувато щезло. Морок швидесенькими потоками застелив увесь поверх. Бодай, тільки за наявності хоча б такого скудного світла бур міг працювати. Але в темряві інструмент став зовсім нефункціональним.

Юрій тяжко зітхнув. Він навпомацки одійшов до протилежної стінки, ловлячи заледве відчутні ефірні коливання; нічний слюсар намагався дістати з кишені дешеву газову запальничку, яка зазвичай використовувалась для куріння цигарок. Біля нього вже почалось дивне шарудіння, тихесенький шепіт чи то жіночих, чи то дитячих голосів. Спочатку це лунке дивовиддя було далеке й нечутне, але з кожною наступною хвилькою гул наростав, слова ставали дедалі розбірливими й од того більш моторошними. Морок кутав Юрія млістю, оманливим почуттям супокою, морок приховував єхидну, зловорожу посмішку, що прагне дечого уїдливо-отруйного, у будь-якому разі опозиційного, націленого на невдатне, на завидливе лихо й можливу згубу.

– Юрку, здоров був!.. Хоча не проти, ні, не проти… сконав би ти! Ой би твою голівоньку дзьобиком виїли круки! Ой би тобі усі жили погризли пацюки!

– Геть од мене. Вижену.

Нічний слюсар не знав ляку. Здається, ці пискливі одгомонки являються не вперше.

– Юрку, тебе їстиме сонм жуків. Як впадеш, то гниле тільце обліплять плодові мухи, у тобі оселяться зголоднілі личинки, вони вщент покуштують твою істоту. Скажи нам, Юрку, навіщо противитися неодмінній планиді?

– Брешете.

– Хіба нам брехати, Юрку? – гомін наближався.

– Вам. Як дам лад тому каменяру, візьмуся за вас. Ховатися межи сходами довго не зможете.

– А подужаєш? – голоси ще ближче.

– Вас? Та й більш темних здужав.

– Ну і кого ж ти отим залізним дрюком нищив? – сміх впивався у ліве вухо слюсаря, лунаючи десь з-під невеликої коробки телекомунікацій.

– А то ви не пам’ятаєте, облудники.

– Хочемо од тебе почути, дурнику. – сміх котиться позаду Юрія, лізе по стінці, опиняється біля правого вуха.

– Курво, куди так голосно?.. – чоловік одмахується вільною рукою, попутно шукаючи запальничку.

– Нумо, розкажи! Розкажи, кого ти там проганяв у третьому під’їзді, дурнику… – жіночий голос, сповнений якоїсь злостивої хтивості, цього разу був тихесеньким й оманливо-ніжним.

– Облиште. – слюсар на хвильку спинився, ноги його через чарівне умовляння підкосились, м’язи наповнились магічної втоми; він не міг вдіяти геть нічого.

– Ти лиш розкажи, а ми тебе заспокоїмо. Ти знаєш – ми твої добрі друзі. Наші серця сповнені приязні, дурнику, ми тебе обожнюємо. Розкажи…

– На самоті лишіть мене, прошу вас, нечисті. Благаю, йдіть собі.

– Юрку, як же? Коли хочеш занехати, то зажди! Зажди, мій любий.

Слюсар, прижимаючись спиною до стінки, чи то через затерплі м’язи, чи то через власну фантазію відчув легкий доторк жіночих долонь. Сі дотики випромінювали тоненько тепле, приємне співчуття, вони м’яко обгортали утомлені плечі, сіючи терпку опійну насолоду. Ці дотики, мов знеболювальні гілки, встромлялися глибоко у тіло, просочувалися до прихованої площини єства, таємних галерей, пораненого душевного сховища, куди не можна пускати навіть своїх близьких. А нечистих тим паче.

– Минулої ночі я виганяв малого біса з підвалу. – Юрій мружив очі, намагаючись побачити крізь пилюку під’їздних вікон затулений Місяць. – Він бігав стояком опалення, лякаючи людей, скиглив, кричав матюччям, жер людські страхи. Нині біса нема.

– Нема?.. – жіночий голос влещував Юрія. – Нема-нема?..

– Так, я його подужав.

– Лицар! – чується легкий кокетливий смішок. – А знаєш, лицарю, які в тебе гарні очі?

– Не знаю. – прошепотів слюсар.

– Вони в тебе такі чорні, такі глибокі, такі відьмацькі – істинно характерницького запалу.

– Я вам не вірю.

Юрій мимоволі спускався вниз, його тулуб сунувся до підлоги зі старої полущеної плитки, повної сколів й вибитих плиточок. Поруч з ним пил, каміння, криваві патьоки, багнюка од осіннього взуття, мертві кремові стіни й нечисті голоси.

– Такі очі ми ладні з’їсти…

– Що? – слюсар відчув це. Хлопання. М’язи наливаються крові, він моторно підводиться, тяжко дихає, відновлюючи рівновагу духу.

– Дурнику, ми воліємо бачити твої оксамитові очі. Ми хочемо подивитись на те, як вони вкриються червоними лініями розп’ятих судинок, чорніючих од згорнутої крові, як вони враз посиніють, набухнуть як весняні пуп’янки, наллються свіженької гнилі, що ми радо познімаємо, ніби оті вершечки. Й з дитячими радощами посмакуємо, покуштуємо скривавлені солодощі.

– Які ж ви мерзенні тварюки. Гидота.

– Це нам виказує людина, яка постійно копирсається у рештках? На тобі більше крові, ніж на усіх нас. – єхидний сміх оддає луною по майданчику.

– Я виконую свій обов’язок. Та й мордую хіба вашого брата.

– Ой, Юрку, ми з великою утіхою куштуватимемо твою істоту. Талан твій – саме злощастя. Мусиш вмерти тут.

– Ница чортівня. А якби повірив згубному гомону?

– Ой, Юрку, не треба! Ми ж до тебе з любов’ю, хіба що своєрідною. Напрочуд ти для нас ріднесенький! – жіночі голоси змінили прокляття милостивим благанням. – Тобі ж лестило, тобі ж було приємно – не жени!

– Все, досить. Як скінчу, оттоді й буде між нами балачка. А зараз, вибачайте, маю працювати. – злісно одповідав Юрій, одгавкувався, прижимаючись плечима до старої вапняної побілки.

Зрештою, попри легке хвилювання, він знаходить у кишені запальничку, дістає її, якомога хутчіш креше. Декілька оборотів барабана, нервова миттєвість – біля слюсаря з’являється куций вогник, який жене геть підступний морок.

«Всеблага Цариця, Пречиста Діва, Божа Мати, Твого покрову прошу та пресвятої Благодати;

не убоїться вірний воїн Христовий супроти гемонів піти, коли захисник не має крім борні славної мети; не стане він за вражий стан од лестощів, не збудять вірного нечестиві пестощі; не убудуть його цноти й праведні сили серед страхіть нічного світила…»

Як тільки потойбічні голоси одступили, то слюсар пішов наверх, до квартир, щоби полагодити щезле світло. Серед всеосяжної чорноти, яка намагалась загарбати похилий під’їзд, Юрій слугував невеликим газовим світочем, що обережненько йшов обабіч зачинених дверей прямо до згаслої лампи. Наблизившись до цілі, володілець бура почав поратися коло лампочки, усяк її трясти й колихати, ніби сповиваючи немовля в люльці; руками він працював дещо сутужно й нервово через легковажне одурення, викликане чудернацькими розмовами.

– Нумо, запрацюй вже! Чуваю, як за дитиною. Чи це моя робота – лампочки міняти по під’їздах?

Лампочка одповіла бляклим світлом. Юрій обачним чином прибрав свої руки, щоби мимохіть не вимкнути її.

– То й добре, дитинко моя, ілюмінуй на славу широкому загалу. – Юрій роздивлявся самого себе на предмет потойбічних причеп чи банальних фізичних ушкоджень.

Сей невисокий мужчина, освітлений ерзацсонцем, виглядав доволі замореним. Його довгуваті й між тим рівні локони нависали над шкіряним коміром, його чорні очі світилися розгубленістю, істотою тяжіючи до стану меланхолійної задумливості. Він з надмірною уважливістю оглядав брунатний шкіряний плащ, місцями подертий од пазурів та часу, хлопав свої камуфляжні штани, заправлені в міліцейські берці. Уся його роба брудна та запилена, а руки, заховані у армійські рукавиці, легенько тряслись через схвильованість. Обличчя слюсаря, по-чоловічому тверде й грубе, було викуване з гострих зморшок й масивних орбіт, сильно хижих вилиць, сповнених харцизької фізіогномічної вдачі. Було у ньому щось тваринне, однак шляхетно лагоджене поколіннями осілого життя; Юрій був з того роду, який мав би жити походами, проте змушений зрадити масштабам через захист отар містян, для яких він слугував вірною вівчаркою. Тільки вівчаря поруч не було.

– Юрку, гей… – з-за дверей чується слабий голосочок сусіда, з яким вони нещодавно побачилися. – Якщо ти там, Юрку, то йди до моїх дверей. А якщо це не Юрко – хай буде так. Шана одна: нікого у хату не пущу.

Слюсар, ніби оживши, вертить головою, намагаючись зрозуміти, хто його кликав:

– Га? Не чую.

– Юрку, до моїх дверей йди, коли ти ще не вмер. – голос сусіда стає голоснішим й роздратовано-лякливим.

– Та йду, чого ж ти репетуєш? – слюсар, одійшовши од ерзацсонця, прямує до дверей.

– Я тебе не пущу все одно, бо правила створені для усіх. Чуєш, вурдалако? Не пущу! – злісно кричить сусід з-за домашньої брами.

– Та й не треба. – Юрій, зітхаючи, кладе руку на дерев’яне полотно. Двері вкрилися пилом. – Кажи.

– Я дещо згадав, розумієш. Ти сказав отам, на майданчику одну річ, вкрай важливу річ… я це занотував! Зараз, зажди, я одірву той шмат паперу. – сусід на мить замовкає.

Слюсар, мовчки слухаючи електричні поміхи позаду себе, спирається на замкнені двері, чекаючи одповіді сусіда. Юрію нестерпно хочеться спати, але він мусить доробити нічну зміну. Лампа раз по раз мигтить, крекчить, дзижчить, забиває голову неспокоєм, тупим болем, що б’є прямісінько у скроню, тотальним чином надриваючи м’язи.

– Зараз, зараз, Юрку, я цей клаптик крізь дірочку під дверима просуну, а ти його забери і прочитай. Але про себе. І краще поближче до тої лампи. Чуєш? Ближче до лампи! Такі правила.

– Угу… – Юрій долілиць спирає голову на двері, щоб побачити послання.

З-під дверей поволі висовується невеликий папірець. Схоже, раніше це була сторінка блокнота. На ній щось написано.

– Юрку, тримай! Хапай та й швидше до світла! – сусід злісно шипів з-за хатньої барикади.

Слюсар, не дуже пройнятий страхом чоловічка, ліниво нахиляється, підбирає сторіночку. Не читаючи нічого, йде назад до лампи. Луною за ним йдуть його кроки, важкі й сипучі через брудну підлогу. Юрій, ставши проти ерзацсонця, підіймає папірець. Мовчки вичитує повідомлення.

«Стороженчиха вмерла зо два тижні тому. Слабке серце. Тебе запросила не вона.»

– Угу… – Юрій, розриваючи папірець руками, кидає його на підлогу. З кам’яним лицем вертається до сусіда, стукає у двері.

– Ти прочитав? – питається в нього чоловічок з-за дверей.

– Пусти мене, Миколо, благаю. Денна зміна не змінила лампу на нову. Вона скоро згасне. – слова слюсаря холодні, порожні.

– Ти знаєш правила, Юрку. – тихесенько одповідає сусід. – Я не можу.

– Мені звідси не втекти. Ти це знаєш. Вони не пустять. Хоч ти пусти, Миколо.

– Юрку, ти знаєш правила! – кричить голос з-за дверей. Йому страшно й гидко.

– Я ж не вурдалака, не упир й не біс. Я не мрець, я не дух, я не перевертень, не песоголовець. Я лиш людина.

– Ти знаєш правила, ні! – чоловічий голос втрачає гучність. Зростає відстань.

– Вернись, Миколо, не кидай мене на самоті.

– Шана одна, бо я не пущу у хату! Я тебе теж попереджав! Я тобі казав, який у нас нарід!

Голос сусіда зривається рюмсанням. Його ледве чутно через відстань.

– Миколо, просто пусти мене! Я стоятиму у дверях, я нікого не пущу, вір мені! – Юрій ударяє кулаком по дверях. Полотно незрушне, деревина стає камінням.

– Я не можу… друже, я не можу… такі правила! – рюмсання змінюється на рик. З того боку летять малі меблі й інші хатні речі. У квартирі верховодить безлад. – Вибач мене, щиро прошу! Вибач мене, але закон!

Юрій, хапаючись за ручку, крутить нею, тягне й одпускає, намагаючись зламати китайський замок. Цей замок слюсарю не подужати.

– Миколо! – він гнівиться, одходить од квартири, втрачаючи спокійне дихання. Через пекучий біль Юрій ледь не задихається. Цей біль викликаний зрадою.

Микола замовк. Здається, він пішов до кутової кімнати, сором’язливо ховаючись. Юрій знову підходить, очами лізе до вічка дверей, щоби перевірити, чи є там світло.

– Нема… пішов спати Микола. Його кімната з краю.

Слюсар з усієї своєї люті вдарив по дверях, лишаючи на них бугристий слід. Серце його у полоні первинної людської злоби. Він, граючи жовнами, швиденько біжить по свій бур.

– Я сам до тебе зайду, пройдо. – Юрій, спустившись сходинками, хапає важкий інструмент. Тяжко дихає, очі його червоні, судини набряклі.

Ерзацсонце догоряло. Жар зменшувався, несправний патрон й стара закіптявіла лампа програвали. Морок близько настільки, наскільки його тримає тонесенька нитка розжарювання. Зосталось небагато хвильок.

– Зараз я до тебе в гості зайду, Миколо, я тобі поясню.

Слюсар, готуючи свій інструмент, стояв біля дверей сусіда, побитих й брудних. Він вже лаштує побідит, він вже підбирає необхідний розмір, він вже готовий порушити все те, заради чого совісно працював.

– Миколо! Йди до мене, стрічай старого друга! – кричить сп’янілий слюсар. Вмикається інструмент, гучно дзижчить машина. Він підставляє її до замка.

Тонесенька нитка розжарювання порвалася.

– Що? – Юрій узявся бурити замок, аж як його інструмент вимикається.

Морок поступово вкриває майданчик, залишаючи слюсаря у повнісінькій темряві.

– Боже, благаю, ні. Хіба ж все? Дурнувато та сумбурно.

Бур падає на плитку, дощенту розриваючись на механізми.

– Миколо… – крик змінюється на стогін. – Друже! Порятуй мене, друже, я не зможу.

Юрій падає у друзки інструмента, ранить коліна, руками риється у побитому пластику й металевих деталях. Рачки лазить майданчиком, щось шукає, розрізаючи тривкі рукавиці. Зрештою, він просто прибився до найближчого кута.

– Запальниченько моя, де ж ти є, люба? – слюсар шукає вогонь, сидячі на п’ятій точці.

– Вона вже не допоможе. – одзивається ніжний жіночий голос з темряви. – Твої відьмацькі очі ми побачимо й в пітьмі. Тільки не жени, лицарю, бо все це марно.

У квартирі напроти сидів новий сусід. На валізах. У руках в нього була свічечка з іконкою та годинник. Було трохи по другій. Здається, куплена квартира не сподобалась. Ранком він поїде до рієлтора.