Казки сумного бамбуку

Казки сумного бамбуку

З Кіцуне-сан ми познайомились на станції метро Мінамі-осава лінії Кейо. Дівчина загубила квитка, якого треба було пропустити крізь автомат удруге, перед виходом зі станції. Це не смертельно, бо завжди можна повторно оплатити проїзд у касі. А втім, інколи у службовців виникають питання до забудькуватих пасажирів – а чи дійсно вони приїхали зі станції, яку назвали, а не пересіли з іншої лінії, яка починається у протилежному кінці міста? Похмурий співробітник в уніформі так присікався до Кіцуне-сан, що вона вже мало не плакала. Довелося мені втрутитися й розповісти, що забудькувата пасажирка сідала в метро разом зі мною, тому що ми живемо у сусідніх будинках.

Ми дійсно мешкали одне напроти одного, вікна у вікна. Але між будинками була зелена зона, простіше кажучи, тридцятиметрова ділянка звичайних тропічних джунглів. Тому наше знайомство було суто візуальним. Вікна Кіцуне-сан не знали, що таке штори, і, зізнаюся, я нерідко спостерігав, як вона метушливо прибирає чистеньку, але щільно заповнену речами кімнату, розчісує кудлате золоте волосся, або читає книжки, скрутившись калачиком у великому кріслі. Щось мені підказувало, що й вона коли-не-коли заглядає до моєї кімнати з певною цікавістю. Попри цей взаємний інтерес, ми ніколи раніше не зустрічалися нижче тридцятого поверху.

Якраз того дня Кіцуне-сан їхала до аутлет-парку «Провансальське селище», сонячно-вохристого парадизу для домогосподарок та дітлахів. Шопінг був її найбільшою втіхою. Пізніше з деяких висловлювань, манери вдягатися й розважатися я зрозумів, що Кіцуне-сан має необмежені фінансові можливості. Гроші розсипалися навколо неї, як новорічне конфетті. На мої запитальні погляди приятелька лише загадково усміхалась, як це вміла робити лише вона.

Вона завжди купувала речі й одяг певного кольору, який визначався настроєм. У цей день зранку вона слухала «Рапсодію в блюзових тонах» Дж. Гершвіна, тому придбала блакитного шалика, а до кольору шкарпетки, рюкзака, домашні капці, два горнятка з ірисами, килимок для ванної та широку довгу спідницю. Позаяк завжди носила дуже широкі й дуже довгі спідниці. Сусіди казали, що вона ховає під ними свого пишного рудого хвоста.

На знак подяки Кіцуне-сан запросила мене до Опери. У той вечір давали Травіату. Це були мої перші відвідини Оперного театру. З подивом я дізнався, що добре знаю багато арій з цієї вистави, оскільки кожного дня чув їх з мобільника.

Кіцуне-сан грала в оперному оркестрі. Інструментом був маленький барабанчик, вона казала, що отримала його в спадок від бабусі. Дівчина надзвичайно цінувала інструмент і добре за ним доглядала. На вистави обов’язково запрошувала сестер – молоденьких лисичок з Імператорського коледжу, й бронювала для них місця у першому ряду партеру. Сестри приходили у чепурних хрустких капелюшках, білих рукавичках і з віялами, статечно всідалися у кріслах й уважно слухали музику. У темряві вистави Кіцуне-сан завжди з ніжністю спостерігала, як виблискують зеленим їхні очі.

З першого вечора ми стали добрими друзями. Щоп’ятниці зустрічались у ресторані на станції метро, ділились плітками, обговорювали серіали й нові альбоми. Кіцуне-сан завжди замовляла рис, тофу й пиво, а я, не зраджуючи своїм переконанням, вдовольнявся невеличкими водяними тварюками. Здається, ми виглядали досить кумедно — маленька й тендітна, з копицею волосся кольору зів’ялого листя, вузеньким личком та незвично гострим носом Кіцуне-сан і я – зростом у сто дев’яносто два сантиметри, із маленькою головою, занадто довгими кінцівками й не менш довгим носом. Так само різнилися наші стилі – якщо Кіцуне полюбляла пістряві пишні шати та незчисленні разки блискучих кульок на шиї та руках, то я завжди дотримувався чорно-білої гами, за виключенням хіба червоних шкарпеток. Хоч би й так, а нам було добре разом, після зустрічі ми пішки повертались до нашого кварталу й розставались біля зеленої зони. Одначе, щось непередбачуване щоразу заважало нам продовжити зустріч.

Часто ми проводили разом вікенди, по черзі відвідували мій улюблений Акваріум, і, на вимогу Кіцуне-сан – міський зоопарк, де їй особливо подобався пташник. Коли вона, заплющивши очі, слухала пташині співи, здавалося, що в її голові народжується неземна музика. Часом вона діставала з рюкзака старенький потертий барабанчик і тихенько відбивала такт. Вона ніколи не розлучалася з ним, і нікому не давала його в руки.

Літніми ночами Кіцуне-сан тягнула мене за місто, на віддалені пустки, залишала наглядати за речами і зникала в темряві. Згодом у далині з’являвся її примарний силует, навколо якого злітали, кружляли, витанцьовували, змагалися й сміялися сліпучі вогняні кульки. Такого фахового й складного фаєр-шоу я не бачив більше ніколи. За кілька годин виснажена, вкрита плямами кіптяви дівчина поверталася, падала на траву, довго, мружачись від щастя, качалася на спині, а потім згорталася бубликом і міцно спала аж до ранку. Мені же залишалося насолоджуватись ритмічними кантатами злагодженого жаб’ячого хору.

Кіцуне-сан мала непередбачуваний характер. Могла зворушити до сліз добротою, розсмішити до шлункових кольок дотепними витівками, а за хвилину спантеличити цинічним жартом. Дитяча простодушність сусідила із темною звабливістю. Бувало й таке, що подруга знаходилась поруч, а її свідомість ширяла в іншому часі й просторі. Часом я навіть починав хвилюватись, чи повернеться вона взагалі.

Нарешті настав день, коли Кіцуне-сан запросила мене до себе. Вперше я побачив зсередини її затишне житло, яке вразило мене естетичною мішаниною й різноманітним начинням. Стіни були суцільно вкриті картинами у почорнілих рамках, сувоями, сувенірними тарілками, ляльками, чорно-білими фотографіями, портретами господині у різних вбраннях і старовинними ключами. У токономі були виставлені взірці усіх стилів японської кераміки. А головною прикрасою кімнати слугували вісім золотавих лисячих хвостів, дбайливо розвішаних навколо токономи.

Кіцуне-сан хутко приносила з кухні наїдки, а під кінець урочисто поставила посеред столика велику старовинну порцелянову тарілку із зображенням рисового поля. З гордістю повідомила, що власноруч приготувала для мене вишукану заморську страву – Kyiv Chicken, і одразу почала з великим апетитом і плямканням поглинати пишні золотисті котлети.

Кисло посміхаючись я вдовольнився рисом і шматочками смаженого тофу, тож Кіцуне-сан сама доїла страву й навіть акуратно вилизала тарілку милим рожевим язичком. З делікатності я не став нагадувати про своє ідейне неприйняття їжі теплокровних тварин. Після зібганої вечері розмова ніяк не могла зав’язатися, не допомогла й ретельно обрана в супермаркеті пляшка саке. Послухали музику, мовчки подивились альбом гравюр і з полегшенням розпрощалися.

Цілий тиждень мене переслідували напади немилосердного сорому, я прокидався вночі, спітнілий від недобрих снів, в яких моє серце гризли голодні росомахи та єноти. Здавалося, ганьбу моєї зверхності й бездушності не зможе спокутувати навіть добре заточене танто. Все ж до п’ятниці я потроху заспокоївся й вирішив реабілітувати себе запрошенням Кіцуне-сан на обід.

У неділю зі світанку я почав готуватися. У супермаркеті «7-Eleven» накупив вдосталь апетитної морської живності – восьминожків, кальмарів, гребінців та креветок. Окрасою столу мали стати жаб’ячі лапки, які я спеціально замовив у французькому мішленівському ресторані.

Моє житло, витримане у чорно-білих тонах, на відміну від богемної квартири Кіцуне-сан, було втіленням лаконізму й коштовної простоти. Єдине оздоблення, що я собі дозволив — старовинна гравюра, на якій два журавлі танцювали на болотній купині. На столика я виставив предмет моєї гордості – глечик з вузьким горлом, з нерівною ніздрюватою поверхнею, патьоками зеленої глазурі і штампом відомого майстра школи Раку на денці. Я налив туди саке, яке власноручно виготовляв мій дідусь із вирощеного на його полі рису.

Напрочуд тиха й сором’язлива Кіцуне-сан не підводила очей і лише нервово хихотіла над моїми спробами жартувати. Вона вбралася святково, у нову білу спідницю і світло-зелений топ, майстерно уклала руде неслухняне волосся і старанно нанесла макіяж. Я відчував, що й вона переживала сором за невдале побачення. Коли від захоплених вигуків ми перейшли до трапези й саке, розмова набула звичної невимушеності. Хоча гостя лише чемно куштувала мої улюблені страви, вона жодним чином не виказувала невдоволеності. Принесені візитеркою рисові ласощі натякали на солодке продовження вечері.

Непомітне коливання повітря в один момент поклало край затишній вечірці. Кіцуне-сан нашорошено зіщулилася, потягнула носом й дивним чином притиснула свої маленькі вушка. Двері ледь прочинилися й у щілину просунувся чорний мокрий ніс. За секунду моя улюбленка, плюшева двомісячна шіба-іну, радісно кинулася знайомитися з гостею й лизати її коліна. Кіцуне-сан поривчасто скочила з місця, вищирила гострі ікла й загрозливо загарчала. Віялом здійнялася біла мережана спідниця, пухнастий рудий хвіст із силою вдарив по столу. Улюблений глечик впав на підлогу й розсипався на тисячу гострих скалок. Гостя стрімголов вибігла з квартири. Залишився лише її шалик і стійкий аромат парфумів «Zen».

Того вечора Кіцуне-сан запнула свої вікна шторами назавжди. Бамбук між нашими будинками за одну ніч виріс на сто метрів.

Оленяче джерело

В останню п’ятницю кожного місяця о 23.25 на вокзалі Сінджуку Маріко сідала у біло-червоний автобус до Нари та їхала до брата Ясухіро.

Маріко прислухалася до мелодійного голосу невидимої дівчини, що методично, але сердечно оголошувала зупинки. Стискаючи пальцями гарячий стаканець зеленого чаю згадувала свої звичні мандри. Скільки разів вона прокидалась на зупинках, вдивлялась крізь темне скло у білі хатки й городи, що сповзали аж до автобану, бамбукові ліси й сірі, ніби штамповані містечка. Здавалося, знала кожну тріщину в бетонних тунельних стінах і кожну барну вивіску на станціях. 8 годин 23 хвилини. 12 разів на рік. 8 років поспіль. Заради одного дня спілкування з найдорожчим створінням. Інколи Маріко думала, що ці недільні відвідини були найщасливішими в її самотньому житті.

Ясухіро був оленем, жив у храмі Кофукудзі, там таки й працював. Він привітно зустрічав туристів біля червоних воріт, провадив від одної реліквії до іншої, і закінчував екскурсію біля кіоску, де продавалися крекери для оленів. Невисокий, як і всі японські олені, з гарною міцною статурою, оксамитовою, кольору осіннього лісу шкурою й величезними, з довгими прямими віями очима, нагадував героя аніме. Побачивши Маріко, Ясухіро завжди високо стрибав від щастя. Вони довго обіймалися, вдивлялися одне в одного, терлися носами. А потім прямували до лісу, де влаштовували маленький, лише для двох посвячених, пікнік. Маріко розкладала на траві гостинці з Токіо: зелене, прозоре, прикрашене червоною ікрою тофу, рисові кульки, хліб з динею чи грушею.

— Сеструню, як же ти вмієш мені догодити! До біса обридли вже оті крекери, що тицяють нам пришелепкуваті туристи, та ще й немитими руками! А вже як почнуть селфі робити, то хоч тікай! Чомусь всі думають, що поруч зі мною будуть виглядати красивішими. Ну, розповідай, хутчіш, про свої пригоди!

Маріко та Ясухіро могли розмовляти годинами й ніколи не набридали одне одному. Дівчина не вагаючись посвячувала брата в найпотаємніші почуття. Ділилася, що ніяк не може зустріти гідного хлопця, а подруги, навпаки, не знають, як відбитися від кавалерів. Що батьки вже зовсім не люблять одне одного. Що мріє поїхати за кордон і навчитися там розкутості. Ясухіро знав імена всіх її однокурсників, пам’ятав кумедні звички і назвиська викладачів. Слухав улюблені групи і навіть дозволяв переказувати дорами. Обоє давно віддалилися від батьків й усвідомлювали, що лише вони у цьому світі мають споріднені душі.

Після смачного обіду гуляли вологим задушливим лісом. Ясухіро біг попереду, біле кружальце на його дупці, немов повний місяць, вело Маріко за собою, вказувало дорогу, вселяло впевненість.

Одначе, існувало у цьому чудовому лісі місце, яке вони завжди намагалися обходити, й навіть боялися згадувати — Оленяче джерело. Вісім років тому, коли Ясухіро був десятирічним гіперактивним хлопчиком і навчався в молодшій школі, Маріко вперше привезла його в Нару. Діти гуляли лісом і надибали джерельце. Декілька оленят громадились навколо, жадібно пили воду, штовхалися, бризкалися, пирхали. Ясухіро зареготав, схопив грубу гілляку й почав відганяти тваринок від водойми.

— Зупинися, братику, що ти робиш! Це ж вода для священних оленів! Її не можна людям – пронизливо заверещала Маріко. Та Ясухіро не звернув уваги на її волання, став навколішки й почав пити прямо з джерела.

Поверталися додому мовчки.

Наступного дня мати зайшла до дитячої кімнати, щоб розбудити дітей до школи, але замість Ясухіро побачила в кутку оленя, що тремтіло й дивилося на неї переляканими очима. Декілька днів Ясухіро у новій подобі жив у будинку, а потім сказав, що його місце тепер у Нарі, де його сородичі охороняють храм. Й то правда, що було робити молодій здоровій тварині у тісній токійській квартирі?

Перший рік батьки горювали за дитиною, їздили до Нари автівкою кожного вікенду. Поступово робота й розваги розрадили їх, і піклування про блудного сина вони довірили Маріко, яка вже закінчувала старшу школу й вибирала університет.

Тоді й з’явилася вперше в околицях Нари ця миловидна пара, яка викликала сльози у ласих до сентиментальних сценок туристок і захват у жанрових фотографів. Фото тонкої дівчини зі стрункими ногами і замріяним поглядом, в мініспідниці і довгих гольфах, яка ніжно обіймала мініатюрного японського оленя, потрапило навіть на обкладинку журналу “Fruits”.

Минуло 8 років, та для них нічого не змінилося. Але будь-яка історія має своє закінчення.

Місяць тому традиційна прогулянка до лісу не відбулася. Увагу обережного і завжди нашорошеного Ясухіро привернув шум біля Оленячого джерела. Попри табу, він побіг туди й побачив, що кошеня, яке хотіло напитися із запруди, шубовснуло у воду й щосили репетувало. На поверхні залишилася лише маленька кострубата маківка й величезні перелякані очі. Ясухіро нахилився над запрудою, вправно підчепив тваринку ріжками та вдалим ривком закинув на траву. Маріко схопила мокре задубіле кошеня, сповила у фурошикі й засунула під футболку. Кошеня поблимало золотими оченятами і миттєво заснуло.

— We did it! – радісно засміявся Ясухіро й пустотливо буцнув сестру маленькими ріжками.

— We are the champions – оглушливо загорлала Маріко, застрибала, заплескала в долоні над головою.

Минув місяць, і невидима дівчина знову ніжно сповістила про прибуття до Нари.

Маріко вже десять хвилин стовбичила на звичному місці. Десятки оленів тинялися навколо, позували туристам, випрошували крекери. Не було лише Ясухіро. Маріко відчула нудотну порожнечу у шлунку: щось сталося з братом.

—Хай, бебі! – почула вона знайомий голос позаду себе. До неї наближався скуйовджений довготелесий хлопець у зібганій картатій сорочці поверх чорної футболки з написом Nevermore .

Маріко впізнавала і не впізнавала молодшого брата. Хотіла обхопити його, притиснутися обличчям до грудей, послухати серце, заридати й засміятися одночасно, і вже не відпускати від себе ніколи. Але щось незриме й лячне стояло між ними. Тому лише розгублено промимрила:

—Привіт, чувак!

Брат незграбно тицьнувся носом в її щоку.

— Давай без церемоній. Тут на лаві й пообідаємо, бо я жах який голодний. Ну, що там вдома?

— Давай тут – механічно відповіла Маріко. —Та так, нібито й нічого. Мама підсіла на Симсів, тепер їх виховує. А батько все пізніше приходить з роботи. Інколи навіть на вихідні залишається. Ну, ти знаєш…

— Аякже, все знаю! Старий капосник! – зареготав Ясухіро. — А в тебе що на особистому фронті?

—Таке, є один.

Мовчки похрумтіли чіпсами, запили холодним зеленим чаєм з пляшки. Маріко задивилась на кицьку, що затишно вмостилася під захистом кам’яного лева.

—А як кошеня? – схвильовано спитала вона.

—Товсте й нахабне. Рибу зі столу краде.

-—До речі, ти знаєш, я написала нового вірша. Якраз про кота й рибу – очі в Маріко загорілися, вона вже готова була задекламувати свій опус.

—Так, цікаво. Молодець. – Ясухіро проводжав очима дівчину в жовтій вузькій сукні.

Мовчки з’їли десерт із рисового борошна. Подивились на групу екзотичних туристів зі східноєвропейської країни. Погодували залишками оленів та голубів. Маріко ледь стримувала сльози.

—Ну що, поїдемо додому – спитала з надією.

—Та ні. Я тут залишусь. Куплю собі прапорця й буду водити екскурсії пенсіонерам – брат показав, як буде ходити, здіймаючи прапорця над головою. – Грошовита справа.

Уперше шлях додому був таким сумним. Вогні нічних містечок різали очі, ділянки темного лісу лякали, а обличчя пасажирів здавались понурими й незугарними. Всю дорогу мозок Маріко шматувала думка, що вона втратила єдиного друга. Здавалося, що Ясухіро повернувся до людського світу, але його людяність залишилась у тваринному. Він знову став егоїстичним, зацикленим на собі хлопчаком. Зі смутними думками Маріко впала у важку дрімоту.

Її розбудив сигнал мобільника. Невідомий номер прислав СМС:

«Ти забула фурошикі. Я привезу за тиждень. Побігаємо наввипередки по лісу?»

Блюз для двох Ічі

Щоранку біля ліфта я зустрічався з дивною парою: високим худорлявим, із скуйовдженим волоссям і білозубою усмішкою Ічікаві та приземкуватим, клишоногим, мовчазним Ічігою. Ми завжди приязно віталися, а поки наш неквапливий ліфт спускався з тридцятого поверху, встигали й обговорити останнє регбі й нареготатися досхочу, бо ці симпатичні хлопці були таки добрячими жартівниками.

Далі наші шляхи розходилися. Я сідав на авто, й подолавши над, а здебільшого, під землею половину міста, діставався до офісу й розчинявся в галасливій юрбі таких само франтуватих кар’єристів. А Ічікаві та Ічіго пішки простували до маленького, майже непомітного серед тисяч подібних закладів, бару «Двоє друзяк». І вже за кілька хвилин ставали до роботи.

Ічікаві хутко перетирав бокали, розводив вогонь у пічці й чистив овочі для темпури . Ічіга не квапився. Поволі випивав стакан соєвого молока, перевальцем виходив на вулицю й по-діловому оглядався навколо себе. Він працював зазивалою. Але стиль його роботи відрізнявся від нахабного пронизливого волання численних колег із сусідніх барів. Ічіга уважно вдивлявся в обличчя перехожих, і, коли вибирав когось, гідного довіри, брав його за руку та підводив до бару. Ще не було випадку, аби хтось зміг протистояти проникливому погляду його великих сумних очей. Деякі швидко випивали стакан оранжу або філіжанку зеленого чаю, квапливо прощалися й зникали назавжди. Але були й такі, що ставали завсідниками й добрими друзями Ічіги та Ічікаві.

Коли бар заповнювався так щільно, що доводилось виносити стільці з комірчини, Ічіга приступався до свого другого обов’язку. З келихом томатного соку він підсідав до когось із самотніх клієнтів, і розпочиналась довга душевна розмова-сповідь. Кожний відвідувач був упевнений, що його таємниці ніколи не вийдуть за поріг бару, тому щиро розкривав перед Ічігою свою стражденну душу. Якщо ж бесіда прив’ядала, друзі мовчки слухали хрипкий голос Луї Армстронга, що долинав із не менш хрипкого програвача на стійці.

Ічікаві вправно закидав у весело плямкаючу олію товстенькі кружальця цибулі, кабачків та моркви, виловлював з окропу млосних креветок і хвацько збивав коктейлі. Ічіга ж уважно і співчутливо слухав своїх візаві, ніколи не перебивав і не давав дурних порад, і щиро, не соромлячись великих жовтуватих зубів, сміявся над їхніми невигадливими жартами. Коли ж клієнт перебирав зайвого, ласкаво, але сильно ляскав його долонею по плечу й переходив до іншого столика. Часом коректно, хоча й наполегливо проводжав присоромленого відвідувача до виходу і усаджував у таксі. Він був зазивалою, але не вишибалою.

Такої чуйної та щирої атмосфери, густо приправленої ароматами місо та хорошого віскі, годі й шукати було деінде, крім бару «Двоє друзяк». Тому слава цього закладу поширювалась кварталом і приваблювала все більше клієнтів.

Вечорами, втомлені від барних запахів і чужих голосів, друзі сиділи на маленькій домашній кухні, потроху ковтали ямайський ром і поступово загрузали у пряну тропічну трясовину босанови.

Ічіга був макакою, хоча й народився в Токіо. Він дуже пишався тим, що належав до старовинного роду, відомого ще за епохи Едо. Велика родина й зараз мешкала у традиційному дерев’яному будиночку у самому серці столиці, який дивом зберігся під час жорстоких бомбардувань запальними бомбами. Усі родичі Ічіги працювали в цирку. Та й сам він колись був вельми успішним акробатом, аж поки не впав з трапеції й не отримав складний перелом шийки стегна зі зміщенням.

Довгий час після цієї драми він продовжував жити з братами й сестрами у тісній кімнатці на чотири татамі . Але поступово його стало дратувати неспокійне богемне життя. Він віддався джазу, мріяв мати власне житло й слухати улюблені блюзи вдосталь. Випадок познайомив його із таким само сінгуру — Ічікавою, і з того часу двійко затятих парубків на розлучалися ані на день. Працювали, слухали музику, чекали вік-енду.

Неділя починалася радісним сум'яттям. Друзі метушливо й галасливо, зі штовханиною, пересварками й жартами, збиралися. Чепурно наряджалися в однакові атласні червоні хаорі із квітами хаггі, пов’язували яскраві бандани. Потім цілу годину їхали до вокзалу Сінджуку, де пересаджувались на лінію Кейо і міцно спали, притулившись одне до одного, майже до кінцевої. Виходили на зупинці Мінамі-Осава, у супермаркеті 7-Eleven купляли бенто і, захищені від сонця або дощу довгим навісом, простували у напрямку Університету Метрополітен. І незабаром потрапляли до раю під назвою аутлет «Провансальське селище». На них чекали мініатюрні будиночки з вохряним тиньком і червоними черепичними дашками, фресками, арками, східцями, мезонінами й палісадниками, різноколірні прапорці та безліч квітів.

За декілька хвилин вони зупинялися на площі Фромаж , розкладали потерту валізу із цирковим причандаллям і ставали до роботи.

А навколо уже збиралися дітлахи. Серйозні й мовчазні, вони сиділи навпочіпки навколо артистів і терпляче чекали вистави.

У кожного була своя роль. Ічікаві виблискував усмішкою, і страшним самурайським голосом давав команди Ічізі. А щасливий Ічіга, що ніби помолодшав на ціле життя, натхненно крутив сальто, стрибав крізь обручі, бігав на ходулях і грав на дитячому піаніно. Діти раділи кожному номеру, й Ічіга радів разом з ними. Щонеділі малечі ставало все більше, деякі батьки привозили своїх нащадків з віддалених районів Токіо.

Японці поважають мавп-акторів, вони здавна вважають їх посередниками між людьми та божествами. Мавпи мешкають на верхівках дерев і можуть чути, як перегукуються між собою духи, що ширяють над людським світом. Японські боги веселі, полюбляють саке й нехитрі жарти. Тож вони й навчили кмітливих мавп усіляким штукам і фіґлям, аби через них впливати на занадто серйозних людей. Ічіга вірив у свою наближеність до духів, тому до своїх виступів ставився надзвичайно відповідально.

По закінченню вистави друзі задоволено потискали глядачам і одне одному руки, збирали причандалля та йшли до ресторану у національному стилі – з низькими дерев’яними столиками, стінними шафами, паперовими сьодзі й намальованими на сувоях коропами. Офіціанти в таких закладах обслуговують клієнтів, стоячи на колінах.

Одного дня, коли яскраве осіннє сонце обіцяло багато глядачів, Ічіга помітив, що на протилежному боці вулиці з’явилися новачки: кругловида невисока дівчина з густою гривкою, й молоденька зелена мартишка. На обох були вдягнуті рожеві фартушки з білими квітами сакури. Неочікувано суворим для такого ніжного створіння голосом дівчина подавала команди, й мартишка старанно поспішала їх виконувати, компенсуючи завзяттям свою неумілість.

Частина дітей також запримітила нових артистів і перебігла до них. В Ічіги перехопило подих від такого нахабства. У розпачі він поглянув на Ічікаві, але той і собі з цікавістю спостерігав за виступами конкурентів, та ще й аплодував разом з ними.

До кінця виступу глядачів у друзів залишилось так мало, що назбираних грошей не вистачило б навіть на Макдональдс. Настрій зіпсувався остаточно. Ічікаві ж зовсім не виглядав занепокоєним. Він несподівано перетнув вулицю і приєднався до шанувальників нової зірки. Ічізі залишалося лише сумно сидіти на ослінчику і спостерігати за ними усіма.

Нарешті ці тортури закінчилися. Утім, Ічікаві взявся допомагати дівчині вкладати її валізу, а потім підхопив важку ношу на плече, і вони вдвох попрямували до університетського парку.

Мартишка залишилася стояти, не менш ображена, аніж Ічіга. Вона розгублено поглянула на нього, тоді відчайдушно заверещала і стрімголов кинулася наздоганяти свою подружку, схопила її за хакама й прутко видряпалась їй на плечі.

Настали ранні сутінки, люди розійшлися по домівках, а Ічіга все сидів на ослінчику. Коли зачинилась остання крамниця, він сумно зітхнув, склав ослінчика й потягнув важку валізу до метро.

Восьмий дан

— Йошіко, сьогодні день бабусі, ти не забула? Я купила слоїк олії для темпури, не забудь прихопити!

— Добре мамусю! Я обов’язково заїду ввечері!

Ледь зійшло літнє лагідне сонце, а Маріко вже встигла стильно причесатися й зробити перфектний макіяж – як вона робила це кожного дня. Дістала з холодильника коробочку тофу й розклала його у пластикові мисочки, що нагадували старовинний посуд у стилі раку. Страву прикрасила солоними, зеленими та фіолетовими стеблами морської трави. Йошіко, невисока й трохи гладка дівчина з круглим обличчям і густою гривкою, швидко впоралася зі сніданком і тепер насолоджувалась зеленим чаєм із зернами рису. Тим часом Маріко вже встигла перевдягтися у темно-сірий костюм з вузькою спідницею. За її прикладом і Йошіко вдяглась статечно, не по вихідному. «Ти до бібліотеки?» — схвально подивившись на дочку, спитала Маріко. «Ні. Піду помилуюся квітами абрикоси в парку Уено» — відповіла дівчина, закинула на плечі важкого рюкзака й, підхопивши слоїк з олією, вибігла з квартири. «Милуватися квітами у діловому одязі? Це незвично. Дорослішає дочка!» — подумала Маріко. І все ж, в душі залишився непевний сумнів.

Йошіко швидко добігла до метро, але, замість того, щоб сісти на потяг до станції Уено, пересіла на лінію Джі А Яманоте, і невдовзі вийшла на Хараджуку. Вона прямувала до мосту Дзінгу в натовпі дівчат свого віку, хоча й не разом з ними – ніхто не звертав на неї уваги, кожна юнка була заглиблена у себе. Йошіко забігла до туалету і почала витягати з рюкзака улюблені речі: обшиті мереживом панталончики, білі високі гольфи, картату призборену спідничку, батистового фартушка і головне – кокетливого червоного капелюшка. Набуття звичного образу зробило дівчину впізнаваною – на мосту з пів дюжини таких же «іграшкових» дівчат кинулися до неї з обіймами. І вже за п’ять хвилин разом вже весело торохкотіли й заливисто сміялися, приваблюючи погляди туристів.

«Хай, бебі!» Від раптового оклику незнайомця великі очі Йошіко зовсім вилізли з орбіт. Перед нею стояв хлопець її мрії: рослий, у стильних чорних окулярах, модних джинсах і червоній бандані. Блискучу косуху прикрашав шеврон із головою вовка. Слово по слову – нові знайомці вже стали приятелями. «До речі, звідки в тебе такий прикольний шмот? Предки підкинули?» — схвально оглянувши дівчину, спитав хлопець. «Дочекаєшся! Бабуся в мене класна, завжди допомагає. В неї кафешка своя, грошенята водяться». «Що це за кафешка?». «Та ти її знаєш, на Мінамі-Осава, біля великого чайника». А на другому поверсі вона сама живе». «Пощастило тобі! Ну, бай, бебі! Я побіг!».

«Ну й біжи собі» — з образою подумала Йошіко, але швидко забула про хлопця. Не перевдягнута, підхопила барильце з олією й побігла до метро. Йошіко любила бабусю і з радістю навідувалась до неї щонеділі. З бабусею можна було щиро потеревенити, попліткувати про хлопців та ще й покепкувати над матусиним педантизмом. І грошей старенька не шкодувала, щоб потішити онучку – добре розуміла її потреби. Щоправда, їхати було далеко, після пересадки на лінію Кейо поїзд ішов ще годину. Пасажири, як годиться, міцно спали. Лише Йошіко не вдалося заснути, бо не неї весь час навалювався величезний дядько в солом’яному капелюсі, та ще й хропів до того ж.

На станції Мінамі-Осава — як завжди весело й затишно. Маленькі тиньковані рожевою вохрою будиночки вдають із себе провансальське селище, яскраві паровозики катають дітлахів, співають вуличні попзірки й виступають дресовані мавпи. На невеличкому майдані височіє кумедний фонтан: з велетенського нахиленого чайника вода тече в не менш могутню керамічну чашку. А поруч вабить око оздоблена фрескою бабусина кондитерська в європейському стилі.

Бабуся зустріла улюблену онуку збудженою. «Уявляєш, якийсь нахаба завалився до мене і став розповідати якусь дурню про пилосмоки. А як я вийшла заварити йому чаю – одразу взявся нишпорити по шухлядах, телепень. Так я затопила йому ковінькою по голові. Валяється тепер, скиглить, ще й перев’язку йому довелося робити».

На дивані лежав нещасний хлоп у шкіряній куртці з бинтом замість бандани. Йошіко зайшлася сміхом: «Вибач, не попередила тебе, що бабуся має восьмий дан кендо!»

Таємниця великого роду

— Кажуть, на березі озера вже розквітли азалії!

Кабоча-сан допив останню мисочку зеленого чаю із зернами рису. Гладкий, із широким селянським обличчям і весело виблискуючою лисиною, у яскравому жовтому хаорі, він лагідно усміхнувся до своєї дружини Мерон-сан :

— Як ти сьогодні почуваєшся, чи не болять коліна? Ходім, помилуємося на квіти, погуляємо, немов молодята. Ще й родичів провідаємо.

Мерон-сан закрила обличчя руками й тихенько засміялася крізь пальці.

— Скажете таке, аж соромно! Сьогодні сонечко вийшло, треба просушити футони. Погуляйте самі! А я передам подарунки для родичів.

— А ви як сьогодні, дітки? Руки-ноги ще цілі? Зібралися на ролики? Дивіться, носи не розбийте!

Два сини й дві дочки Кабоча-сан, усі високі, як для свого віку й худенькі, з круглими голівками та зв‘язаними на маківці хвостиками, були вдягнуті в однакові ясно-зелені костюмчики. Мерон-сан економно шила дитячий одяг зі старих юката, які вони з чоловіком носили ще замолоду.

Діти з веселим сміхом розбіглися, а господиня розстелила оздоблене квітами сакури фурошікі, загорнула у нього кілька коробочок із вагаші й зв’язала кінчики складним вузлом.

Коли Кабоча-сан вийшов з дому, Мерон-сан хутко розсунула паперові сьодзі й почала виносити на сонце численні ковдри й футони. Ніхто не заважав їй, і вона з доброю усмішкою подумала: «Правду люди кажуть. Ідеальний чоловік – той, якого вдома нема». Вона була невелика на зріст і кругленька, але, на відміну від чоловіка, мала вишукані риси обличчя й хороші манери, бо походила зі старовинного самурайського роду. Так само як і Кабоча-сан, полюбляла теплі сонячні кольори, її улюблена юката була пошита із сатину приглушеного жовтого кольору із золотими нитками.

Сьогодні Мерон-сан наводила особливий лад у хаті: увечері чекали на гостей.

Кабоча-сан покволом йшов літньою вулицею та прискіпливо спостерігав, як сусіди доглядають за квітами. Земля коштує дорого, тому будиночки в цьому селі дуже маленькі. Але і в найменшому подвір’ячку обов’язково знайдеться місце для квітника. І там і тут виднілися рівненькі рядки ясно-зелених кущиків, пухнасті голівки чернобривців, яскраві й тверді личка майорців, тендітні «жабині очка» чи грайливі веселкові примули.

Кабоча-сан працював в аграрному концерні, його цех випускав насіння однолітніх квітів. Тому вже життя він слідкував, щоби його продукція ніде не пропадала задурно.

На дзеркальній поверхні невеликого ставка ліниво розляглося темно-рожеве та бузкове латаття, нахабно висували свої рильця вгодовані червоні коропи. Павутиння тоненьких гілок на тлі ясного неба виглядало неправдоподібно ажурним, ворони кричали жалібно й трохи моторошно, мов привиди, а жаби злагодженим хором співали свої ритмічні кантати.

Злегка пихкаючи, опасистий Кабоча-сан пройшов вузенькою стежкою поміж молодого бамбуку, вийшов на широку вулицю, посеред якої розкошували соковиті фіолетові квіти азалій, і опинився біля будинку своєї сестри. Він із задоволенням оцінив щедрі ажурні зелені хвостики, що радісно визирали з землі. А до нього вже бігла вбрана у помаранчеве юката й зелену хустину Нідзін-сан – висока, з широким обличчям, міцними плечима й дуже тонкими ногами.

—Як здоров’я, дорога сеструню? Як почуває себе твій чоловік, Нідзін-сан? Чи не має він проблем на роботі? А чи не хворіють ваші діти? Я маю для вас дарунок від Мерон-сан!

Брат із сестрою обмінялися поклонами.

— Ой, яка радість бачити вас у нас! Чи здорова Мерон-сан, чи здорові ваші діти? Ми так скучили за вами, адже не бачились іще від цвітіння сакури!

Родичі обмінялися подарунками й знову розкланялися. А з інших подвір’їв уже визирали усміхнені обличчя, чулися привітання, радісний сміх і побажання. Перевальцем прибігла засапана гладуха Дзягаймо-сан – засмагла, із спрацюваним по селянськи обличчям, у брунатному робочому фартушці, вона широко й щиро усміхалася, не соромлячись жовтуватих зубів. Два швагери, брати-близнюки Біто в багряних сорочках, з однаковими червоними від сонця широкими обличчями, радісно вимахували ковбойськими капелюхами. Вони були нетутешні – сестри Кабочі-сан віддалися за них, коли вчилися в Масачусетському Університеті. І хоча близнюки вже давно прижилися в Японії, для сусідів так і залишалися чужаками.

На електронному візку приїхав стовосьмирічний Маме -сан і пригостив кревних зеленим горошком.

Кабочі-сан подумки перераховував родичів. Здається, нікого не забув, переконався, що всі здорові і в доброму гуморі. Така вже була в нього традиція – кожного сезону навідуватися до родичів на іншому краю села.

Кабоча-сан прокинувся серед ночі. З кухні було чутно, як дружина товче в ступці імбир. У темряві він побачив, як світиться дюжина очей: його оточили ніндзя, високі й низькі, товсті та худі, в однакових чорних костюмах і масках та з кривими мечами в руках. Лише четверо з них, найменші за зростом, мали на маківках хвостики чорного жорсткого волосся.

Дівчина з Муракамі

Найменшу комірку в нашій дивній квартирі із чотирьох довгих кімнат і короткої кособокої ванної займав Заєць. Він приїхав до Токіо після того, як його дівчина вкоротила собі віку, відрізавши всі пальці на руках і ногах і втративши усю кров. Це стало несподіванкою для всіх нас, адже вона завжди приходила на дансинг першою й танцювала довше за інших. На знак жалоби Заєць вибив собі усі зуби, окрім чотирьох передніх.

Заєць збирав вінілові платівки, хоча багато з нас вже забули, як вони виглядають. Він не мав програвача, йому подобалось крутити їх на пальці та спостерігати, як сонячні промені витанцьовують по спіралі, скачуть через подряпини на чорному глянці й врешті збігаються до стандартної етикетки фірми «Мелоді». Він купував лише джазовий вініл п'ятдесятих, за ними доводилось їздити на Хараджюку, де був знайомий продавець у крамниці манги. Заєць їхав півтори години до вокзалу Сінджюку, пів години йшов велетенським, мов термінал аеропорту переходом на лінію Яманоте, і ще за кілька зупинок опинявся в натовпі дівчат з довгими наклеєними віями у рожевих балетних пачках або в чорних весільних сукнях із намальованими тушшю сльозами. Зайцю завжди бувало сумно в їхній компанії. Він уявляв, як понуро вони виглядають у своїх формених костюмчиках «сейлор», сидячі за стандартними сірими столами та слухаючи стандартну вчительку у синьому англійському костюмі та білій поліестеровій блузці. Ці блузки завжди є на розпродажу у районному супермаркеті 7-Ілевен.

На Хараджюку Заєць знайшов Лисицю – вона вирізнялася поміж серійних лоліток величезним коміром, зробленим зі вбитої лисиці з пришитими пластиковими вусами й круглими скляними очима. Лисиця була вагітною. Вона мешкала на станції Хараджюку на лівому північному пероні. Заєць привів її додому і поселив у вільній боковій кімнатці, яку ми називали «мізинчик».

Заєць остаточно переселився на Хараджюку і тепер ділив картонний ящик від телевізора Панасонік із двома близнючками у червоних капелюшках. Замість нього кімнату зайняли трійко його братів, дрібних і сором’язливих студентів.

В найбільшій кімнаті жив Вовк. Насправді це був морський вовк. Капітан американського флоту, який після поразки Японії пристрасно закохався в гейшу й залишився жити в Токіо. Гейша підступно його кинула та вийшла заміж за американського бізнесмена. Вовк хотів був вкоротити собі віку у лісі, але влаштувався до караоке-бару і працює там і досі. Вовк співає голосом Луї Армстронга.

Одного разу Лисиця привела із собою Коалу. Знайшла її на вулиці. – Коала вийшла із зоопарку, щоб купити газет, та заблукала серед хмарочосів. Лисиця зняла перелякану Коалу з ліхтарного стовпа, де та просиділа цілу ніч і половину дня, і привела до своєї кімнати. Вони стали жити разом. Коала полюбляла готувати голубці з бамбукового листя і слухати Кола Портера.

У мене оселилася дівчина. Вона просто подзвонила у двері, мовчки зайшла до моєї кімнати у чотири татамі завдовжки й почала розбирати рюкзачок. Там виявилися зубна щітка, плеєр і том Маркса. Білизни вона не носила. Я виділив їй одне татамі біля вікна. Вона слухала поп-музику, то ж говорити не було про що, і ми спілкувалися жестами.

А ще крізь вікно прийшла Кішка і зайняла місце на моєму татамі. Ми спали спиною до спини та гріли одне одного холодними зимовими ночами. Тоді температура знижувалася майже до нуля, а паперові сьодзі танцювали в такт холодного північного вітру. Час від часу Кішка зникала на декілька днів. І кожного разу здавалось, що вона не повернеться. Але вона приходила вночі, і моє ложе здригалося від муркоту і шкрябаючих звуків її жорсткого язика. Я думав тоді, що все життя складається з череди неспокоїв – неспокою тривожного очікування і неспокою екзистенційної штовханини на вузькому татамі.

У вересні Кішка народила дев’ять кошенят. Усі вони претендували на мою постіль, тож довелось проявити вольові якості та виселити їх до холу.

З Нового року брати Зайця завели подружок, що вдягалися у стилі «гангуро» і розмальовували себе під африканок. У нашому хостелі «Рукавичка» стало зовсім затісно. Лише Вовк залишався самотнім й похмуро готував собі стейки, хрипко наспівуючи блюз. Інколи до нього приходив Єнот. Єнот працював у барі посудомийкою. Вони вдвох сиділи за столом, мовчки пили віскі та слухали саксофон Стена Гєтца. Іноді втомлений Вовк саджав Єнота собі на плечі і той своїми вправними лапками робив йому масаж.

З транзисторного приймача Соні лунало соло Майлза Девіса. Лисиця варила у чайнику китайські пельмені з морозилки, такі маленькі, що доводилося надягати на носа другі окуляри. Пройшло вже два роки після її переїзду до «Рукавички», а вона й досі була вагітною. Кожного ранку Лисиця готувала для мене поживне тофу, яке купувала в крамничці на першому поверсі. Тофу мало блідо-сірий відтінок коричневого кольору, який нагадував мені цеглу старого будинку, де я народився, і де ще й досі жив великий зелений папуга, що навчив мене матюкатися.

Якось Коала вирішила пригостити нас пудингом з пагонів молодого бамбуку. Цю вишукану страву дуже добре готувала Панда, за якою Коала сумувала. Їм було про що поговорити, адже до того, як вони зустрілися у зоопарку, кожна з подруг прожила не одну романтичну історію.

Наспівуючи Саммертайм, Коала засунула соковиті ясно-зелені пагони в мікрохвильовку і, в очікуванні смачної вечері, вмостилася на ослінчику, привалившись спиною до стіни. Останнім часом Коала стала втрачати зір, тому що дуже багато часу проводила у фейсбуку. Вона мала дві тисячі друзів і лайкала усі фото. Окуляри вона напередодні віднесла до майстерні, тож не помітила, що мікрохвильовка була включена на 950 ватів. Чарівні ритмічні звуки колискової нагадали Коалі щасливі дитячі роки на верхівці евкаліпта, і, віддавшись сентиментальним спогадам, вона міцно заснула. Бамбукові пагони вибухнули й розлетілися по всій квартирі, так що Рукавичка стала нагадувати весняний ліс. Разом з ними вибухнула мікрохвильовка, посудомийна машина і три включених фени, які забули дівчата гангуро. Звук був такої сили, що його почули біля підніжжя Фуджі-сан. Хоча на місце миттєво приїхало сорок добровільних пожежних дружин, від нашого хостела залишилось лише купка розплавленого вінілу і том Карла Маркса.