Позик

ПОЗИК

Що ця тридцятиградусна спека знає про втому? Певно, ця пані так захоплена собою, що не помічає спустошеність і виснаженість людей, прикритих захисними масками і сонцезахисними окулярами – супутниками ковідного літа, коли всі надії на відпочинок летять шкереберть у спам.

Маски для пірнання – в спам. Барбекю – в спам. Уламки мушель на узбережжі моря – і ті – в спам.

Сьогодні на заході сонця марив. Пригадуєте відчуття спекотної днини, коли ідеш і попереду на дорозі бачиш марево, ніби, щось пливе. У мене надвечір поплив лінолеум в коридорі. І це під чай.

Ця тридцятиградусна спека і посміхається, як тридцятирічна гульвіса. Яка надія може бути на прохолоду, коли відчуття розпечені, як ягоди в момент кипіння.

І літо - це міксер, що невтомно змішує втому і спеку, спрагу і прохолоду, краплини водоспаду і райдуги усмішок, втаємничених у це літо…

Воно так і лишаться в спамі, як і листи, якщо його не усвідомити і не відмітити, як усе прочитане. Але щось неодмінно має бути до запитання.

Колись такої спекотної днини завітав до мене Рома на прізвисько Позик. Чому Позик? Тому що мав особливий талан позичати гроші без віддачі. Бо вважав, що віддавати – то поза його світоглядом, чи пак можливостями. Був він частенько в режимі «Поза зоною досяжності», бо мав здатність вештатись усілякими Європами та Азіями, одночасно залишаючись і тут і ніде. Поза зоною. Такий собі Рома Позик.

- То ти, Рома, не чув, що хтось вкрав старовинного «Псалтиря» з церкви на Подолі?

- Та де мені про таке знати?

- А я от в стрічці новин прочитав у смартфоні. Там і відео було, але зараз воно недоступне для перегляду, а то показав би тобі. Бач, і відео цієї крадіжки навіть стерли, бо не гоже… В самій крадіжці мало Божого, а фільмувати таке то геть чортівня. Да менше з тим. То чого ти прийшов до мене в таку спеку?

- Я знаю напевне, що в тебе є карта підземель нашого міста. Кажуть, що на ній все чітко позначено від Макаронки до Рудні. Той, хто в тємі, подейкують, що ти, як ніхто на тому розумієшся. Та й багато чого ти знаєш. От хоча б медитації. От я все хочу скористатись твоєю порадою і зробити ту вправу, як то ти її називаєш? Спокій? Та нє, там є чітка прив’язка до часу, визначений таймер.

- Десять хвилин тиші.

- Я завжди мріяв про десять хвилин тиші.

- Це, насправді, не хтива чиясь забаганка. Це – пересічна необхідність – дарувати собі спокій. Оточуючі позбавляють один одного навіть цього. Охочі спитати себе: «Як сам?» Та де ж я сам? Звісно, людина не може бути на самоті: годинникова стрілка й та поспішає наввипередки всьому механізму й таким же стрілкам, як сама, у всьому світі.

- То даси карту підземелля?

- Певно, що дам, але маю тебе застерегти. На карті в двох місцях є позначки червоними хрестами. Один - на Замковій горі. Другий – там, де колись був старий млин. Люди ці місця називають угіддями князя Мала. Подейкують, що там було багато знахідок тієї доби. Це – особливі місця. Підземелля в них має таємницю. Там знаходяться згустки тонкої енергетики, у людей відкриваються надздібності, просвітлення, а дехто просто впадає у летаргічний сон. Це кому чого бракує. Бажано поодаль триматись таких місць. Ти чув щось про коллайдер часу?

- Це той, що в Швейцарії, чи Швеції?

- В Швейцарії. То такий пристрій, який здатен розганяти та уповільнювати час. Винахід фізиків. Він розрахований тільки на сутність часу. А місця, які позначені на карті підземелля червоними хрестами – то природні коллайдери. Сферичні. Їм підвладні і час і простір. Бо виміри часу і простору далеко не лінійні. Вони сферичні. Мають енергетичні вузли. Коли ті вузли розриваються, тоді звільняється енергія. Це все людство знало давно. Ці знання у віршах першокниги. Час – то Отець. Простір – то Син. Святий Дух – то Енергія. Ці природні коллайдери розгоняють і час і простір. Будь особливо обережний в цих місцях.

- Та я тільки з металошукачем по цих підземеллях пройдусь. Мо, монетки, мо, щось і цікавіше знайду. Нащо ти мені цим усім мені памороки забиваєш? Даси мені карту?

- Гаразд. Ось тобі карта підземелля. Але ще одне – щурі. Їх до сто біса там. Обмастись щурячою отрутою. В пригоді стане…

Не знаю, чи почув Позик останні мої настанови, бо за ним зашелестіло за півхвилини по тому,як він отримав те, за чим приходив.

Може, і добре, що ти, Позик, в підземелля підеш, може, там тебе не знайдуть, бо оперативники вже, напевне, мають відео з камери спостереження з церкви, а зняли його з загального доступу в інтернеті, не стільки, дотримуючись таємниці слідства, скільки самосуду людського, який занадто швидкий і непередбачуваний…

Про Позика ніхто не чув, та й ніхто і не питав. Щоправда, цікавились якісь люди в цивільному з корочками, завіреними відповідно серйозними печатками.

Минуло десять років.

Якось я медитував. «Десять хвилин тиші». Таймер? Ні. Це було повідомлення від Позика: «Як сам? Вчора був у підземеллі. Сьогодні зайду. Да, що за єрунда коїться навколо? Я знаю, що сьогодні – це сьогодні. Як і те, що вчора був у тебе. Але сьогодні це сьогодні якого року, бо кажуть, що ти роки три, як вже не живеш на Хлібній. Що за маячня, я ж тільки вчора був у тебе? І чому всі люди, куди не поткнешся, в масках? Як за один день цілий світ перетворився на велетенське підземелля?»

Моя відповідь не забарилась: «Позик, дай собі, нарешті, десять хвилин тиші…»