Скарб на дні

"

— Ти ж не герой, любчику,— поглядає відьма на чоловіка, що прийшов до неї за силою. — А всеодно бажаєш піти на Водяника війною? — питливо заглядає вона в його очі, а в них стільки тої чорної злості, що аж моторошно старій стає.

— Байдуже, лиш би та дівчина не пізнала долі милої моєї, — ледь чутно вимовляє він. Підіймає погляд від власних остогидло безсилих долонь на стару. Лють клекоче в ньому, наче він і не людина, а замкнена у людському тілі стихія. Достатньо дрібне закляття вивести на його шкірі, щоб те все вирвалося на волю та уподібнило охопленого гнівом гостя до Перунового послідовника.

— Гаразд, — тягне стара, — я тобі допоможу, однак... Будь-якій силі є своя ціна. Чи готовий ти платити, сину?

— Будь-що, будь-як. Я готовий на все… лиш би зжити ту потвору.

— Тоді знай, що доля твоя — за кожне врятоване життя віддати рік свого власного, за останнім врятованим і Водяник згине. Але ж пильнуй добре, любчику, як віддаш усе з віку свого, то більше ні до світу живих, ні мертвих не повернешся."

Северин був напружений, злий, недобрий, розгніваний та, зрештою, лютий. Суворий погляд пронизував все довкола, ледь відросле волосся струменіло вусібіч, наче підхоплене вітром. Повітря небезпечно іскрилось довкола нього, било дрібними блискавками. Небо над головою чоловіка швидко темніло, наповнювалось його гнівом, набухало та все частіше в спалахах блискавиць пропускало через себе важкі удари грому.

Стопи його провалилися у вогкий пісок, солона морська вода обіймала їх спочатку по щиколотки, потім під коліньми, з кожним кроком намагалася підійматися все вище, а через мить відступала, піддаючись його неймовірній та надприродній силі. Море оголювало дно та жадібно, наче паща могутнього та дикого звіра, посадженого на ланцюг, дибилося над ним важкими повноводними хвилями. Хилило білясті чуби та скапувало піною на русу маківку прибульця, наче слиною.

Наче той чоловік, та нахабна і люта людина, наділена благословенням могутніх духів, веліла тому морю розступитися, а хижому звіру — не стуляти зубастої пащі.

Суворий чіпкий погляд ковзав по тих хвилях, вони ж у відповідь сахалися і відступали від нього, осушуючи віковічне дно, мертвий ракушняк, цілі колонії живих мідій та серцевидок, злякану, судомно здіймаючу зябра та лискучі животи, рибу.

Мить і вдалечі, довкола того оголеного морського "лугу", враз закружляв-замайорів барвистий, як крило метелика, гребінь потвори. А слідом за ним до самого краю-стіни, підпливали морські хижаки: вугри, скати та міноги, морські лисиці, так наче не вони одвічні жителі надвеликого акваріуму, а ось та людина, що завітала до них. Так і кортить зирити очима-намистинами на непроханого гостя.

Вони й зирили, та люто дибили свої зябра, небезпечно роззявляли хижі пащі. Мало не прорізали боковими плавцями вертикальну водяну площину.

— Покажись, наволоч… — видихнув Северин, озираючись та виглядаючи за водяною стіною свою ціль. — Негайно, виродку, інакше сам дістану та в нуль зітру, — люто видихнув він, помічаючи за морською стіною вуалеві плавці та лискучий ціановий хвіст.

Тварюка, майнула між виром закружлялих міног та вугрів, обігнула Северина довкола по краю морської стіни, розправила райдужні напівпрозорі плавці та гребені так, ніби то й не гребені, а дійсно крила чарівного метелика на тілі гігантської кровожерної змії.

Хвилі загуділи, посунули до Северина ближче. Чоловік же, у свою чергу тільки напружено дивився перед собою, де за зарябілою товщею спинилася та істота і, нарешті оформилася у напів людську постать. Сизо-зелене волосся зміїлося довкруги його увінчаної двома масивними гребнями голови, окреслювали могутні, усіяні лусочками плечі. Майже ніжно ті пасма торкалися оскалених дрібними костяними наростами ключиць. Обличчя істоти якусь мить було сховане за плямою сизого розправленого у воді волосся, а наступної на Северина вже дивилося миловидне личко останньої потопельниці. Тендітне і ніжне, з чарівним рум'янцем, прикрашене блиском нелюдських ультрамаринових очей.

Від думки, що ще рік тому на потворі було личко коханої — спинялося серце, тьмарило розум та затягувало очі кривавим туманом.

Мабуть, його подив відобразився на обличчі, бо істота, що не була повністю схожа ні на рибину, ні на людину, задоволено усміхнулася, вишкірюючи гострі, мов бритва зуби. Те страховисько повело головою та розправило плечі, вдихнуло… від чого між його ребер зачервоніли-затріпотіли зябра, вбираючи у себе воду.

Воно підняло перепончату кігтисту лапу, провело золоченим кігтем по рум'яній щоці, здираючи ним нап'ялену поверх власної лускатої морди, чужу шкіру.

"Бу-у" — беззвучно видихнуло воно, зминаючи в жилавих пальцях украдене обличчя. Воно ж потекло-розвіялося, наче фарба, вмить розчинилось біло-золотим строкатим маревом та червоними блискітками.

— Потвора… — з люттю видихнув Северин та так з тої ненависті тупнув ногою, що хвилі, які майже зійшлися над ним, відсахнулися та розплескалися вусібіч, оголюючи ще більше дна, а з ним і підводні камені та гроти. Вугрів та міног відметнуло, вода скаламутилася від здійнятого ударною хвилею мулу.

Очманілі перелякані рибини заплескотіли по дну довкола людини, важко здіймаючи зябра та раз по раз судомно роззявляючи безгубі роти.

Северину ж було байдуже, він би дихав вогнем, якби міг. Він мав врятувати ту нещасну… а не дивитися як останні риси її понівеченої краси з такою наругою зникають у товщі води.

Затьмарений від шоку чоловік вихопив з поміж каміння свою ціль.

Той лютий удар дарованою відьомською силою навіть ненависного Водяника відкинув на гостре каміння, майже вибив із нього дух. І Северинові вкрай було добре, що не вибив, бо в тіло виродка хотілося запхати власні пальці, та замучити так, як той покидьок мучив впійманих дівчат. Зв'язати, повиривати зябра і змушувати задихатися, вбираючи не звичну воду, а справжнє земне повітря.

Дарма сподівався на легку здобич, бо істота важко підійняла усіяне лускою майже людське обличчя. Геть по-звіриному вперлася кігтистими, перепончастими долонями в каміння та потяглася, звила вугреподібний хвіст, увінчаний гребенями та плавцями у кільце. А через мить майже на ті свої долоні лягла. Тільки лікті стирчали в різні боки, вгризалися в повітря кривими кістяними наростами. Сизе волосся, наче жмут строкатих водоростей, мокрими зміями струменіло по увінчаній яскравим ціаново-рожевим гребенем спині. Плавці, що стирчали з голови замість вух, повисли по обидва боки його обличчя, як поламані вуалеві крила. Ультрамаринові очі, без товщі води, були ще більш нелюдськими: без білків і з витягнутою зіницею, з жовтими біля тої зіниці крапинками. М'які червоні уста Водяника, наче не чоловічі, а уста юнки, розімкнулися в дикій посмішці. Перламутрові лусочки на вилицях зблиснули від того руху, а наступної миті довгий рожевий язик чудовиська хижо провів по гострих зубах:

— Невже людський чоловік прийшов помсту правити? — повільно протягнув він. Кінчик його хвоста метнувся в іншу сторону, збив дрібні камінці та змів пісок. — Ким же те дитя було тобі? А чи сестрою, коханою… може дочкою, що твоя мета вкоротити вік мені? — зашепотів він, знущаючись. — Хоча ні, мовчи. Єдине, що має значення мені, це те серце, повне смачної любові…

Як же огидно…

— Прокляну, — тільки і зміг видихнути Северин. Ні, не лють, не ненависть, стрімку наростаючу огиду відчув він. — Зітру… зі світу Сварожого.

— Ти диви, який злий, — тихо захихотів Водяник та так швидко вперед чкурнув, що Северин незчувся, та ледь не впав, так вдарила та монстрина по ногах, а Водяник, знай собі, пірнув головою у морську, відвисну стіну. Сховався б від людського мстивого чоловіка увесь, та останньої миті Северин смикнув нелюда за хвоста та придавив ногою. З радістю б переламав, вдарив блискавкою, оглушив громом… та незчувся. Не помітив, як сам за мить став обплетений гнучким хвостом ворога свого. Та так сильно Северина те чудовисько смикнуло за ноги, що чоловік упав. Від того падіння й тім'ям ударився і свідомістю потьмарився.

Водянику тільки того й треба було. Через мить його прохолодні зеленкувато-блакитні, усіяні кістяними наростами та лусками, долоні вхопили свою здобич за вогкий комір полотняної сорочки та роздерли його, розчахнули, оголюючи поцятковані відьомськими заговорами груди. Северин зло засіпався та, як виявилося, Водяник міцно обплів його своїм хвостом, не гірше, ніж тугими канатами.

— Ото ж… ті творені тобою дива, герою, не твоя рідна сила. — Шипів він, важко вбираючи зябрами повітря. — Відьма, що наклала закляття безумовно сильна… — він задумливо схилив голову убік, втягнув гачкуватим носом повітря і усміхнувся. — Однак… любий убивце мій, є одна біда в тих заговорів та прокльонів. Як би не вбивали їх під шкіру, зідри її і того відьомського дару не стане, — вишкірився він, оголюючи гострі зуби, майже любовно проводячи перепончатими долонями по виведених написах.

Мабуть, останній раз Северина так відверто торкалася його мила, голубка, втрачена назавжди загублена любонька.

— Ах ти ж, — видихнув чоловік, від всього серця закликаючи до громовиці. Та не встиг. Під гучні розкати грому і зблиски назріваючої блискавки, Водяник лиш нахилився і смачно провів по чоловічих розписаних грудях довгим язиком, стираючи магічні символи…

Тій сповитій та приборканій Севериновою силою морській товщі, її важким хвилям, тільки того й треба було, щоб нарешті стулити пащу.

Мабуть, там би чоловік і зустрівся з пращурами, надихавшись води. Та замість смертельного вдиху — повітря. У зблисках свідомості надто близько видно ультрамаринові очі, чутно холодні, немов в небіжчика долоні на щоках, і м'які, наче в юнки, уста…

***

Чужі долоні неприємно ляснули по обличчю, раз, другий. Ніби робити нічого. Северин відмахнувся би від того нахабного телепня, та йому снилося, як завдяки відомській силі переміг він Водяника та віднайшов тіло рік тому загиблої нареченої, а заодно звільнив останню загублену панну. Лікували її у тої ж знайомої відьми, прикрашаючи її обличчя-рану сонячним світлом та місячним сяйвом, дорогоцінними каменями.

— Але ж безталанний ти, Северине, — зітхнув до болю знайомий голос коханої. Чоловік скинувся та й так застиг.

— Ладо милостива, — видихнув він, побачивши кохану, що всілася поряд нього. У тій самій сорочині, що рік тому вийшла з дому, з віночком та стрічками у чорних косах. А потім тільки усвідомив що те її личко, що раніше сяяло мов місяченько красою, віддає зеленою морською водою, і біля скронь геть затяглось ряскою. Те миле личко всіяне золотавими лусочками, мов прикрите маскою. Плече, що так тендітно визирає з-під вишитої сорочки — сизе та поцятковане плямами, наче спинка морської лисиці.

Морська панна, ось хто перед ним був, на жаль, більше не людина.

— Будь слухняним Северине і будеш ти живим серед живих, а не мертвим серед мертвих, — прошепотіла вона, — будь слухняним і відпустить тебе князь морський.

— Не говори такого,— видихнув він. — Втечемо, люба моя, разом.

Сам говорив, обіцяв, однак не вірив. Не було в ньому більше тих відьомських сил.

— Не можу я вийти звідси, — похитала головою дівчина, сумно обвела поглядом світлицю, а Северин оглянувся слідом за нею, і тільки тепер побачив морське дно за вікнами… Очманів від вигляду того.

— Як ступлю крок від Водяника, — тим часом мовила кохана, — то так і розвіє мене перлинками-лусочками Чорнеє море . Тож не піду на загибель, не проси.

— Та я ж за тобою, як…

— Тоді йди до князя морського, голубе мій, та й проси. Та добре думай, щоб не продав себе та увесь свій вік задарма.

***

“Стара відьма виводить на грудях стражденного знаки. І з кожним завитком його лють та гнів, ненависть, бажання помсти, все більше матеріалізуються та вириваються з тіла у навколишній світ.

— Вода не змиє їх, — обіцяє вона, та варто буде Водянику, князю морському, забажати їх знищити, розвіються чари. Тож бережи їх. Не показуй. Інакше згубиш себе, зрозумів?

Северин киває, дратується. Вірить, що під сорочкою ті знаки кляте чудовисько не побачить.”

В палаці підводному повно багатств. Скрині тріщать від старих гривень, намиста, коралів, дорогоцінного каменю, шитих золотом шат. Все, що море проковтнуло та не пропустило до берегів, тепер насипами під стінами палацу, наче непотріб, залишений на горищі старої світлиці. Мовляв, і викинути шкода і очі мозолить.

Водяник сидить серед того мотлоху на міцному троні з вулканічного каменю. Ліниво потягує щось з перлинного кубка, настільки розкішного, що годі й придумати розмір тієї істоти, що породила ту перлину.

— Нема в тебе нічого за душею Северине, щоб наречену викупити та мої чари з неї зняти, — ліниво споглядає на полоненого те чудовисько крізь золотаві вії. Довгим, вугревим хвостом своїм злегка погойдує, а рештою могутнього тіла лежить на чорних, прикрашених лусочками подушках. — Та я не є жорстоким, тож просто потіш мене, людино. Як сподобається твоя втіха мені, відпущу одну душу, останню упійману панночку, а може ще й милу твою.

Кінчик того хвоста повзе чоловікові до ноги, погладжує щиколотку, знайомо, наче та вода у морі, обіймає під коліном. Тягне, змушуючи ступити крок ближче та ближче .

— Йди-но сюди, людино, сміливіше. Ти ж сам прагнув, хотів.

Северин сковтує. Натяк морської потвори простий і зрозумілий як ті кроки, зроблені у його бік. Абсолютно ніхто перед ним Северин. Бо вже без сил, бо пішли з тіла ті відьомські чари без жодної краплі крові, за рухом його потворного жадобного язика.

— Хочеш втіхи, розваг? — питається, дивиться важко, згадуючи старої слова. — Розважу тебе тим, що сам себе зістарію. За кожну відпущену душу, один свій рік з віку віддам. А як віддам останнє, то вже й згину.

Сказав, тай закляк. Хвіст морського страховиська під коліном сильніше стисся та потягнув вперед, змушуючи робити крок за кроком. Аж поки Северин не впав навколішки перед Водяником. Той все так само напів лежав, дивився важко з-під опущених вій.

— Гараз. — нарешті мовив він. — Тоді ж умри…

Затягнута в риб'ячу луску долоня лягає на шершаву щоку, веде по вилиці, торкається скроні. За жилистими, з'єднаними перепонками пальцями тонкими ниточками тягнеться ледь помітне світло. Северин того не бачить. Він знічений дотиком, втонув в ультрамариновому погляді. Йому здається ті очі потвори іскрять і до запаморочення лякає все ширша посмішка чудовиська.

А за спиною звільнені душі майорять. Тікають з-під влади Водяника. І з кожною тією душею, те обличчя князя морського все більше ростріскується та старіє, сохне й сиплеться…

Гине.

**"

Кажуть, глибоко на дні морському, біля самого берега, між двома скелями сховався палац. Що не кімната — то склеп, що не склеп, то в нім скарб.

Кажуть там у тронному залі два кістяка лежать. Один не людина й не рибина, вінець прикрашає, як знать. Інший наче муж високого чину… в обіймах обоє лежать.

Кажуть в місячні ночі , там чути панночок спів. Кружляють у танцях й віночках русалки, закуті у сни.

Багато кажуть місцеві. Та правда у тім, що більше не крали з оселі духи морські дівчат молодих.