ПЛАЧ У БЕЗОДНЮ

Війна триватиме до тих пір, поки люди будуть мати дурість дивуватися і допомагати тим, які вбивають їх тисячами. (П’єр Буаст)

Чоловік проснувся миттєво і полохливо. Серце в паніці билося об ребра. Багатоповерхівка загрозливо вібрувала, у вухах стогнало відлуння від вибуху. Будинок також стогнав. Він відчув, що будинку боляче, як важко пораненому звірові. Настінний годинник впав на підлогу, скло розлетілося на малі скалки і стрілки завмерли на відмітці 4:20 ранку. Однак чоловік не міг бачити в темряві цього і, взагалі, йому було не до таких дрібниць. Серце ухнуло кудись в прірву лихоліття, коли він почув повний жаху дитячий плач та розлогий жіночий крик відчаю. Плакати могла тільки десятирічна Алінка, а кричати її матуся чи бабуся. У прагненні допомогти, не думаючи про власне спасіння, чоловік одним рухом пролетів передпокій квартири, на підсвідомості відчинив двері та вискочив на сходовий майданчик. Ухопився обома руками за ручку дверей сусідньої квартири і спробував одним сильним ривком їх відчинити. Марно. Ще раз. Знову марно. Двері перекосило і заклинило. А далі, як в сюрреалістичному сні, сусідська квартира почала сунутися, розсипатися прямо на очах і дитячий плач разом з вже будівельним сміттям розбився о землю. Він стояв на краю дев'ятиповерхового провалля і з жахом дивився у власний відчай.

28 квітня 2023 року.

4 години 20 хвилин ранку.

Україна. Місто Умань.

Внаслідок російського удару 23 людини загинуло: 22 дістали з-під завалів, ще одна людина померла в лікарні. Серед загиблих – шестеро дітей: троє хлопчиків (півтора, 16 та 17 років) і троє дівчат (8, 11 та 14 років).