Різдвяне надвечір'я

Улянка прокинулася від того, що мама, дістаючи з шафи святкову скатертину, наспівувала веселу мелодію. У квартирі пахло цитрусами. Уляна знала цей запах, він асоціювався зі святами. З Різдвом, подарунками, піснями, ялинкою і блискучими ліхтариками. Мандарини! То пахли мандарини, які виглядали з-під гілочки ялини, яку Уляна сама прикрасила до свята.

‒ Це чарівні мандарини! – додала мама, яка вішала гірлянду на вікно в Уляниній кімнаті.

‒ О! То їх не можна їсти?..

‒ Можна, звичайно, але варто почекати надвечір'я, ‒ мама посміхнулася і зникла за гардиною, яка відділяла Улянину кімнату від великої зали. А дівчинка повільно підійшла до чарівних мандарин і легенько торкнулася до однієї з них вказівним пальчиком. Дива не сталося, мандарини ніде не зникли, нічого не відбулося. Але ж і до надвечір'я ще було далеко. Ще так довго чекати! Але Уляна мала ще купу справ – склеїти листівку для бабусі, намалювати білою фарбою сніговика на віконному склі, вивчити віршика до шкільного свята, вирізати сніжинку з білої серветки і приладнати її до люстри в коридорі. Та ще ж мама теж потребує допомоги.

‒ Улянко, збирайся! Сходимо до магазину, ‒ озвалася заклопотана мама з кухні. Звичайно, їй потрібно допомогти з придбанням всього необхідного до свята.

Вітрини магазинів виблискували, світилися різними барвами, красувалися подарунками, смачними наїдками і ліхтариками. Люди юрмилися побіля магазинів, кав'ярень, дерев'яних яток з подарунками, спеціально поставлених в різних куточках міста для створення святкового настрою. Уляна наспівувала ту ж мелодію, якою мама розбудила її зранку. Бо насправді то була її улюблена мелодія. Вона її почула у одному мультику, зараз уже і не могла згадати в якому. Раптом на полиці іграшкового магазину дівчинка побачила ляльку, саме таку, як на сторінці її улюбленої книжки. Та лялька вміє говорити, а Уляна часом так сумувала, бо не мала братиків і сестричок. А якби вона мала ту ляльку, то могла б з нею розмовляти. Але ще влітку мама сказала, що та лялька занадто дорога. Маминої зарплати точно не вистачить на неї. Тому тепер, хоч святковий настрій на мить і розвіявся, Уляна промовчала і спробувала відволіктися. Її увагу відразу привернула велика гора мандарин. Біля них на аркуші оранжевим фломастером було написано: «Мандарини, які здійснюють бажання».

‒ Мам, а мої мандарини, ті що під ялинковою гілочкою, теж здійснюють бажання?

‒ Так, звичайно, тільки потрібно почекати надвечір'я.

‒ А ще не надвечір'я? Ніби ж уже починає сутеніти…

‒ Ні, ще зарано. Чудодійна сила цих мандарин проявляється ближче до Різдвяного вечора.

Уляна почала згадувати всі бажання, які виникали в неї протягом року. Їх було багато, а мандаринок у неї на столі всього декілька. Довелося шукати найзаповітніші. Допоки мама вибирала овочі для святкового салату, цукрові фігурки для торту, серветки з різдвяним візерунком, Уляна ніяк не могла визначитися, які з її бажань варті того, щоб збутися. Ті бажання мають бути справжніми мріями. Найзаповітнішими, обраними, особливими.

‒ Улянко, дивись під ноги! Слизька стежка, ще впадеш ненароком! – мама схопила за руки доньку і вони попрямували знайомою вуличкою, тією що мама водила з садочка, а потім зі школи. Саме тоді Улянка наспівувала улюблену мелодію.

Починало сутеніти, і в Уляни аж хололо всередині від думки, як то воно все буде. Як же збуватимуться ті її бажання? Що для того потрібно? З'їсти мандарину, чи просто обібрати від шкірок? А, можливо, бажання варто записати на аркуші? Але ж тоді про них може дізнатися мама. А про мрії не потрібно нікому говорити, бо вони не збудуться. З кухні запахло карамеллю, отже мама робила глазур для улюбленого Уляниного торта. Дівчинка ще раз доторкнулася до кожної мандаринки, але нічого дивного не помітила. Вони не були живими, вони не розмовляли, ті мандарини були звичайними цитрусами, як на тій купі, що в магазині. Але в них, однак, було щось особливе. Чи то незвичний аромат, чи особливо гладка шкірка, а чи якесь тепло, що відчувалося при кожному доторку. Вони додавали святкового настрою, і Уляні навіть не хотілося їх їсти, хотілося зберегти разом з ними відчуття свята, мрійливість і віру в диво та казку. Але ж, як сказала мама, їх дія починається тільки в надвечірній час. А цей день перед Різдвяною вечерею такий довгий, як ніколи. Дівчинка одягла святкову сукню, щоб цей вечір запам'ятався надовго. Попрямувала допомагати мамі прикрасити високий шоколадний торт карамеллю і цукровими фігурками сніговичків. Біля двох тарілочок, які мама приготувала для них, поклала серветки з зображенням подарунків і гірлянд. Сутеніло. Мама дістала з полиці ще одну святкову тарілку, поставила на стіл і поклала біля неї серветку.

‒ Мам, нас двоє, ця тарілка зайва… ‒ Уляна не розуміла і вже хотіла виправити мамину помилку.

‒ Нехай, залишимо місце для дива…

Улянка не розуміла, про що мова, але в цей вечір теж всі її думки були про бажання, мрії та дива. Раптом у двері хтось постукав.

‒ Мамо, ми не чекаємо гостей…

‒ Пам'ятаєш про надвечір'я? Час, коли збуваються мрії…

‒ Мені бігти до мандаринок? Загадувати бажання? Уже час?

‒ Стривай… ‒ мама посміхнулася і відчинила двері, навіть не запитавши «хто це?», хоч завжди так робила раніше. В дверях їхньої маленької квартирки показалася велика лялька, саме та, яка розмовляє, про яку так мріяла Улянка. А потім дівчинка аж здригнулася, бо впізнала татову посмішку. Вона не бачила його вже майже рік, з того часу, як він пішов на війну. Вона уже навіть почала забувати, як він виглядає, тому поставила татову фотографію у себе на столі і щодня розмовляла з ним. Раптом лялька заспівала улюблену Улянину мелодію, ту яку вона наспівувала щодня, коли мама водила її до садочка, а потім до школи. Дівчинка притулилася до татової щоки, тримаючи в одній руці ляльку, а іншою намагаючись обхопити його шию. Тато був холодний, колючий і червоний, але усміхнений і від нього пахло мандаринами.

‒ Мамо… А звідки ті, чарівні мандарини дізналися про мої бажання?

‒ Я ж тобі казала, почекай Різдвяного надвечір'я і почнуться дива. Тепер саме час!