Мандри Сріблинки

Срібна сніжинка тихо спускалася з неба. «Сріблинко, куди ти», − кричали навздогін їй сестри, визираючи з-під пухнатої перини хмар. «На землю!», – послала повітряний поцілунок татові Небу на прощання.

− Негайно повернися, ти там загинеш! Загубишся у брудних снігах міських вулиць! Ти ж була нашою найкращою танцівницею, примою балету «Заметіль»!

− Прощавайте, любі сестри! Добре мені було з вами, але хочу не тільки танцювати ціле життя десь там у хмарах, а й приносити людям користь, дарувати усмішки, – Сріблинка змахнула тендітними ручками і полетіла!

«Ой! – скрикнула від несподіванки, бо раптом відчула, що її біла мереживна сукня зачепилася за кору старого дерева.

− Ти-и-и-и-хо… Ти зараз всіх розбудиш, − хтось пробурмотів.

− Вибачте, але де це я? Кого це «всіх»? – ледь чутно прошепотіла сніжинка і розгублено роззирнулася. Раптом Сріблинка побачила, що розмовляє із старезною сніговою кулькою, яка годиться їй у бабусі.

− Я – Пухнася! Колись теж була молодою та цікавою сніжинкою, як ти, хотіла побачити світ, тож і спустилася на землю. І зовсім про це не шкодую! Половину свого життя я живу на цій старезній липі. Ми з сестрами зігріваємо її в люті морози, щоб навесні вона могла знову цвісти й тішити людське око. Можеш залишитися з нами! Хоча бачу, що ти танцівниця, тому важко тобі буде всидіти на місці, − прискіпливо оглянула Сріблинчині кришталеві черевички на високих підборах.

− Бабусю, ваша правда! Обожнюю танці! І, мабуть, не зможу приєднатися до Вас! Хочу бути корисною для людей!

− Ну, що ж! Щасти тобі!

Сніжинка легенько відштовхнулася від гілки і, зробивши вдалий пірует у повітрі, тихо опустилася на капелюх великого ліхтаря.

− Привіт! Сумуєш?

− Зовсім ні! Працюю! Освітлюю вулицю, щоб люди добре бачили дорогу, якою йдуть, − заяскравів від гордості і додав. − До речі, якщо хочеш, то можеш мені допомогти!

− Хочу! А що потрібно робити?

− Я світитиму, а ти танцюватимеш у відблиску мого світла! Перехожі милуватимуться тобою і нестимуть гарний настрій до своїх осель!

− Урааа! Аж тепер я буду корисною для людей! Зорі, світіть яскравіше! – крикнула у холодну темінь неба і закружляла в танку.

Минула година, друга, третя, у Сріблинки вже паморочилося в голові і боліли руки та ноги. Але ніхто з людей навіть не побачив її запальних па, бо всі бігли заклопотані, розмовляли по телефонах, ловили таксі, куталися в шалики та шуби, ні на хвилю не піднімаючи погляду вгору. Так минула довга зимова ніч, ліхтар готувався до денного сну. Маленька сніжинка теж вирішила відпочити на покрівлі старого трамвайчика, який з веселим дзеленьканням саме наближався. Вона легенько ковзнула з ліхтарикового капелюха, зручно вмостилася і помчала вузенькими брукованими вуличками! Лиш вітер у вухах! Сріблинка вирішила зазирнути у трамвайне віконце, а там – сумна-пресумна дівчина. «Треба її розвеселити», − подумала сніжинка і взялася вимальовувати сердечка, квіти, сонечка на замерзлій шибці. Але дівчина навіть не підводила голови, вона замислено ковзала тендітними пальчиками по екрані свого мобільного. І, звісно, не бачила Сріблинчиних старань, тож та аж розплакалася від образи! «Ти чого рюмсаєш? Хочеш перетворитися на крижинку!», − враз обізвався до неї холодний вітер. «Мені все одно! Я летіла на землю, бо хотіли приносити людям радість, але тут я нікому не потрібна!», − заридала ще голосніше. «Заспокойся, красуне, лиш тримайся за мій шарф міцніше, і ми полетимо туди, де тобі дуже зрадіють»! – і вітер помчав по засніжених дахах, плутаючись у кронах дерев та висвистуючи у старих коминах. Вони саме пролітали над засніженим парком, коли вітер легенько опустив її на велику снігову кучугуру. Сніжинка відчула, що дуже втомилася, тож прилягла відпочити. Прокинулася від гамору та сміху і перелякалася – до неї тягнулися дитячі маленькі ручки. «О, Боже, вони хочуть зліпити з мене сніговика! Ні! Не хочу! Я прилетіла мандрувати, втішати землян, а не стовбичити сніговим опудалом. Сусідити до самої весни з тисячею інших, не таких красивих, як я, сніжинок!», − розправила сукню, протерла кришталеві черевички, поправила діамантову корону і вирішила тікати. Але раптом до неї щиро усміхнулося маленьке дівчатко і сказало: «Яка неймовірно гарна сніжинка, вона буде перламутровим ґудзиком на одежині мого сніговичка!». На серці у сніжинки потепліло, але вона вчасно схаменулася, щоб не розтанути, і гордо вмостилася на светрику снігового чоловічка. Сріблинка зрозуміла, що недаремно прилетіла на землю, бо радість і захват у дитячих очах вартував усіх її минулих і майбутніх пригод.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.