Святого купала

Грають на небі диявольські посмішки, співають вони. Кожного, хто спить на теплій перині, й поклявся знайти червоне пекло, вони забирають в чарівну долину крижаних снів, щоб показати не високі фонтани лави, не глибокі вогняні моря, не котли брудні від калу людського, а справжнє гниле пекло, де навіть самі чорти з богами гниють у мокрих від моху закутках.

Десь чутно на небі тяжке завивання, цокіт іржавого гарячого годинника. Напевно, то знову старий з пляшкою червоного вина, на якому були намальовані відрубані дитячі голови, впав на білі хмари й заснув собі. До нього підбігли його вісники - чорти із золотими німбами на голові та зі скляними очима. Зняли з нього його брудний від блювоти одяг й почали бити кулаками, кусати гострими зубами, дерти його шкіру гострими пазурями, а стариган від цього прокинувся, почав кричати, але йому біси рот його ж мокрими штанами закрили, даючи можливість лише стогонам, цей веселий світ охоплювати, на радість мертвим під чорною землею.Старигану ніхто не допоможе, його чорнильні ангели легко зрадили ту душу завдяки силам часу, ставши його катами, а небо порожнє, бо нікого більше тут немає з його свити. Ті мерці повинні були жити на блакитному небі та хмарах, однак вони тут лише лежать, ще дихають, ставши їжею для комах, щурів, гулів, а небо лишилося на володарювання паразитам зі святих книг. Ті мерці піднімуться з неї, коли чорти об’єднаються в одного великого демона. В них виростуть з хрестів крила на голих спинах, в очах з’явиться блиск зеленої отрути, коли вони почують диявольський сміх щоночі. Летять ці прокляті вершники, летять вони до рогатого бога, несучи йому черв’яків з коричневих легень.Й разом з ним почнуть танцювати на кістлявому тілі старигана, поїдаючи його гнилий святий хліб зі сметаною на краю. Питимуть вони кров старигана разом з голодними черв’яками, які білі хмари швидко їдять, залишаючи після себе одне небо мерзенного блакитного кольору. В цьому небі видно очі інших могутніх створінь далеких отруйних королівських дворів, що стежать за цим демоном, знаходячись під владою маленьких мух, павуків. Цю малечу небесним істотам в голови поклали дівчинки - діти кістлявої господині, з чорного, моторошного лісу.

Сьогодні була звичайна, приваблива ніч. Вона накрила старі та високі будівлі міста власним чорним полотном, перетворюючи колись ще бурхливе місто на долину маленьких жовтих вогників. Особливо сильно ніч пожерла велику золоту церкву в центрі величчі. Тепер вона нагадувала не місце святого Бога, а лише звичайну будівлю, яких тут було сотні або тисячі. І коли в ночі палають зірки - на шпилях церкви з’являються зелені щупальця, які золото міцно обіймають, промовляючи слова товстого червоного пана.Білосніжний місяць на небі панував над старою величчю, і він дивився, як по ній ще досі ходили крихітні люди, хтозна-куди. Хтось повертався втомлений з роботи й бажав відпочити у теплій воді, смачно поїсти. Хтось йшов вже під контролем зеленого змія з дешевої пляшки, тихо співав дурні пісні, немов справжній церковник, який втратив колишню красу завдяки очам білого та зеленого зміїв підземних. Хтось повертався до жінки увесь в чужій помаді, йому протягом шляху маленькі небесні феї ганчірками обличчя витирали, щоб нічого його дружина нічого не підозрювала, ці маленькі істоти дарували чоловікові букет з червоних троянд, що нагадували собою кров. Хтось йшов з іржавим ножем у руках, теж до коханої жінки чи навіть до маленької дитини, щоб відчути справжнє людське тепло. Ножем ця людина розріже людське тіло, випустивши на волю червону кров, нутрощі, останній німий жах, та й почне це червоне гвалтувати, поки біла рідина не потрапить на бордове м’ясо, й людина не почне сміятися подібно до бісів під його стільцем.Якась тендітна дівчина з білим волоссям та блакитними очима йтиме з тяжкої роботи. Занадто сильно вона втомилася, бо стільки слабких дітей вона повішала заради німих богів у високих будівлях, і навіть повзти не зможуть повішані за вбивцею. Їх тіла забрала собі земля, вогонь, пащі богів з колон. Хтось літатиме на старій мітлі над містом, постійно народжуючи маленьких дітей, у яких замість рук були гидкі волохаті морди гоетії. І падають бідолашні істота на землю, кричачи від болю, голоду, однак їх матір не забере, доведеться маленьким володарям голів повзти та шукати собі їжу самостійно. Заповзуть вони у глибокі тунелі каналізацій, шукаючи багатих та бідних жебраків.Якісь крилаті безхатьки з жовтими кільцями на ногах блукали та шукали собі домівки в зелених стінах найвищих темниць, вони голодні, вони бажали зжерти свіже м’ясо коричневих ящірок за ґратами, випити їхню червону кров. І всі ці люди різні, але в них була одна спільна риса - великий невидимий божий хрест над їхніми головами літав. Він був створений зі цвяхів, рубінів, частин годинника та лилася з нього холодна вода, а ця рідина кружляла навколо тіл людських, немов вона була німою. Підіймалася страшна вода і летіла до нічного неба, повільно перетворюючись на моторошні хмари, які потім ставали їжею бридких хробаків.

Кожну хвилину ще один вогник вікна гас в місті, на радість великим безголовим свиням, їжачкам, білочкам, зайцям, що шалено танцювали на небесах, а на їхніх закривавлених і гнилих шиях сиділи маленькі чорти та пили собі світле пиво, наспівуючи голосом солов’їним. Грали навколо них живі музичні інструменти, в мелодії тримали вони звучання крил комах й той гуркіт великої скелі старих богів, які тепер в землі покояться. Відрізані звірячі голови лежали собі на дахах будівель та в обіймах духу місяця, приманюючи до себе товстих, моторошних мух. Ці володарі залізуть під мокру шкіру, щоб знову на далеких зорях життя породити, народжуючи багато личинок в гнилих головах, а ті їли, їли і їли, не знаючи меж. Це нічне, шалене свято не знало само, коли потрібно йому було зупинитись. Кожну ніч в пеклі холодний місяць та бурулькові зорі освітлювали вулиці та показували невідомим божевільний банкет, на якому царями не є демони, вони лише провідники в це місто слизу та святого пожовклого письма, і за цим місцем слідкують дивні мешканці далеких крижаних небес і товсті зелені мухи.

Молодий сивоволосий письменник, на ім'я Данте, повертався з великої церкви додому. Сьогодні він був у гарному настрої, тому що зміг нарешті відвідати те святе місце. Він, нарешті, встиг на нічне служіння старигану на небі.Блакитним ранком чи спекотним днем він піти не міг, йому його чарівна робота в друкарні заважала це зробити, замало часу було, та й втома важка лежала на його спині, немов жаба зелена. То чорні чорнила з мертвих очей й волошок потечуть зі срібної машини, то папір із могутніх червоних прадавніх дубів закінчиться і доведеться йти купляти новий у мерців з темних закутків.Інколи бувало, що до нього завітає цілий натовп розлючених крилатих творінь людей з вилами, смолоскипами, мечами й всі вони бажають бачити смерть хлопця, бо його робота проклинала їхній добрий дух, однак всі вони закінчували своє життя у вигляді червоної калюжі на сторінках брудної від чорнил книги із дерев’яною палітуркою, а на ній були намальовані перевернуті метелики з головами молодих синиць з німбами.І ось він йде серед темряви міста, серед сяйва білого місяця, згадуючи, як нещодавно товстий священник у всьому золотому немов співав ті слова у величній книзі, що згоріла у вальсовому вогні, проганяючи нещастя й сум всіх тих, хто прийшов душу власну відкрити.Продати за смішну ціну дороги в пекло, але у білих хмарах то через час проявиться у вигляді мушиних крил. Згадував святий Данте, кусаючи від екстазу губи аж до чорної солодкої крові, як під час величної промови під ним земля здригалась, хоч цього він не бачив.Підлога із бетону подібно до паперу розривалась могутніми руками демонів, які вирішили взяти образ з вогняної книги та себе у полум’ї показати. Згорілі чорні кістляві руки тварин і людей, мерзенні пики звірів з розумними очима, гнилі тіла з грішним полум’ям в очах, птахи всі вийшли, ставши навколо проклятого священника, однак не він, ніхто з гостей, окрім Данте, не бачив цього страшного, живого кола, яке очолював Баал, стоячи позаду священника на могутніх павучих лапах, що були прикуті золотими ланцюгами до товстого тіла. Гарчать всі демони, плюють зі зневагою та сміхом в ту святу книгу, а з неї золото тепле полилося на підлогу, від цього всі демони відстебнули, бо злякалися сильно гарячого металу. Від нього їхні ноги боліли, вкривалися коричневими бородавками завдяки силуету тіні Люцифера, що в тому золоті жив, вирував, панував в шалених, проте розумних танцях.Посміхався тоді Данте щиро, інші гості церкви відчули дивне гостре почуття гріха, коли невидиме золото дійшло до їх ніг. Старі бабусі починали кричати від гніву, дивитися в різні сторони й кожного, на їх думку не правильного вигляду, починали проклинати, а потім ззаду підбігали до тих людей та й стрибали їм на голови, пісяли на все те тіло, хитро сміючись, кусали голови гнилими зубами. Ті люди не звертали уваги собі на відьом, тому що вони руками діставали зі свого живота нутрощі, починали стрибати на них як на скакалці, постійно божевільно сміючись, інколи кидаючи то нирки, то печінку на найвищі вікна будівлі. Ту червону кров злизували на золоті худі істоти з пиками китів та товсті ховрахи із червоним хутром, сміючись від чужого болю.Ходив посеред цього працівник друкарні, в його очах вся ця картина вже була на сторінках щоранкової газети, яку він попелом прикрасить. Бачив він, як демони з вогню стрибали на людей, розривали їхні тіла, смакуючи грішною кров’ю, але читача золотої книги ніхто не чіпав. Ці демони були занадто слабкими, щоб увійти за межі золотого бар’єра, вони могли лише гарчати. Особливо це робив Баал, який кожним подихом та поглядом проклинав цю книгу. Він бив лапками підлогу, викликаючи ще більше вогню, яке підіймалося до вершин будівлі, спалюючи картини людей. А ті картини повністю не згорали, залишаючи після себе чорні силуети з помаранчевими очима на полотні. Навіть ті святі ягнята перетворювались на таких духів гару. До вогню ближче підійшов письменник і простягнув чорнильну руку, щоб знайти магічний секрет - малу фарфорову чашку, що була вкрита сірим пилом. Йому руки вищих дияволів її дадуть, а він зі свого чорнильного тіла їм у чашку покладе чотири золоті монети, немов безхатькам жалюгідним.Вклоняться йому силуети дівочі та чоловічі у вогнях, зникнуть спокійно собі, полишивши хлопця на самоті. Але не довго йому довелося серед цієї моторошної картини мовчки стояти, до нього підійшла одна неймовірно збуджена молода дівчина у білій сукні, в чиїх очах читалося лише одне бажання. Данте обережно підійде до неї, ніжно обійме та поведе у куток церкви, де почне їй пекельні вірші розповідати, повільно роздягаючи порцелянове тіло. Вона його сильно обійме, почне гучно, що аж вся церква почує, стогнати, дряпати довгими кігтями його костюм, бажаючи роздерти спину, а він натомість, лише продовжить чорнильні вірші розповідати, все швидше та швидше встромляючи в її душу шпиль. Через певний час цей процес закінчиться, він відійде від неї приводячи себе до ладу, а потім, коли вона в екстазі лежатиме на підлозі вся в пилу та бруді, схопить дівочу голову й відірве її швидко, породжуючи фонтан червоної крові. Це помітять всі демони та гості, та й навіть священник побачить цю картину сам, не буде в тих поглядах живих чи суму, чи здивування. Вони тільки почнуть аплодувати майстру, який на білосніжній стіні тією кров’ю напише короткий віршик:

“Серед богів повз невеликий кришталевий павук

Серед зелених світів повз маленький

Поки не зустрів він диявола страшного

Та сам не став володарем пекла”.

І майстер вклониться всім тім тварям, подивиться на стелю церковну, де чорні силуети святих істот йому зі своїх ротів на голову біле та червоне вино почнуть лити, на радість невідомим істотам, що поза межами церкви живуть й дивляться невидимими очима вони на хлопця. Однак Данте не дав на себе вилити нечисте вино, він взяв холодну голову жінки, ніжно її поцілував і перетворив на парасольку, від якої тхнуло не свіжим м’ясом. Він пішов на вихід, бо дзвони іржаві вже гудуть і свічки на маленьких столиках гаснуть, втрачають сили.А кров жіноча поглинала бруд і смуток, поглинала вона той біль і сміх демонічний, щоб потім вкрити собою колишню господиню та оживити її ще тепле тіло. Вона подібно курці встане, вже з великим животом, який здається скоро розірветься та від ритуалу кровавого воскресіння її кінцівки сильно схудли, тепер вони нагадують лише кістки огорнуті сухою шкірою. Бідолашна, ще колись біла леді, намагатиметься закричати, показати всім свій біль, проте у неї вийшло винятково булькати гнилою кров’ю, ці звуки знову всім чортів розсмішили, вони почали підходити до неї. Навіть сам могутній раб часу - Баал вже хотів нею поласувати дитиною в животі, перед цим розірвавши гострими зубами її пузо. На жаль, у нього цього не вийшло, дівчина неймовірно спритною виявилась і змогла перестрибнути гарячих безхатьків, страждальців пекла та незграбно, хоч і швидко, дістатися до священника. Той її ніжно обійме, коли вона почне притискуватися до нього й тертися сухими, обвислими грудьми в яких материнське молоко - це пісок, а він лише її тіло золотом почне поливати з книги, однією рукою візьме груди, трішки здавить, аж щоб пісок пішов з сосків, засуне свій довгий язик в її шию, почне ним гратися в ній. Золото на її шкірі пече, жінка здригається від моторошного болю, намагаючись пострибати й це золото з себе струснути. Бачив Данте, перед тим як вийти з церкви, як з шиї лебединої вийшов великий ланцюг та гак, що до чорного даху причепився, напевно зі слини священника він був створений.Чоловік з книгою відійде від неї, коли повністю тіло жіноче охопить золото, скаже три святих слова: "пліснява, надія, дияволи", закриє книгу. Від цього, немов під дією чар, дівчину почнуть тягти дивні сили, поки вони майже весь ланцюг не поглине. Всі її булькання, тремтіння для мешканців церкви не мали сенсу, вони лише почали випускати власну сперму на підлогу, слідкуючи за дівчиною. Вона тремтить ще сильніше, здавалося скоро народить дитину. На жаль, маленький дорослий святий з’явиться не природним шляхом, він почне живіт та геніталії, поки не розірве повністю все її тіло. Батько знав, що його нареченій погано, але йому було байдуже, бо всі вони тут не живі й існують вони тільки в його очах. Лилася гнила, чорна кров, що була схожа на чорнила, впала фіолетова каменюка - дитина підлогу, покинувши власну матір не видавши й дитячого крику. Демони підлетять до вже холодних тіл обох, вилизуватимуть довгими язиками, поглинаючи святі залишки. Усміхнеться Данте, зачинивши за собою величні, дерев’яні двері. Він йшов собі геть, коли побачив, як над церквою в темних хмарах щось рухається, однак воно не мало людську подобу, а якісь прокляту.

Святі та величні спогади йому приносило велике задоволення, він бажав і завтра прийти туди, вже уявляючи знову той пристрасний голос священника і його живе золото. І так йшов собі Данте, поки не дійшов до власного будинку, що вигляд як всі будинки навколо, не виділяючись нічим. Він зайде собі всередину, переодягнеться та піде готувати смачну вечерю з горіхів, перцю та меду власному улюбленцю - Ісусу. Той лежав біля столу, без рук й ніг, із зав’язаними очима. Коли приходив Данте додому, то він кричав, хоч ці пекельні звуки були більш схожими на стогони. Пам’ятав Данте, як він колись його собі забрав, відрізав кінцівки, щоб не міг втекти та кинув біля столу, аби можна було не довго шукати це тіло і нагодувати швидко.Святий постійно намагався рипатися, врятуватися, благав батька про допомогу, але хлопець завжди казав йому, що батька немає, що він на небі увесь в крові та бруді лежить, повільно гниючи й що байдуже йому на сина, він легко, якщо буде охота, нового породить. Від цих слів святий син плакав, а письменник його заспокоював, сильно бив кулаком по голові, однак не зі злих намірів, він не отримував від цього задоволення. Він лише хотів показати святому сину, що таке справжнє пекло, в якому його силі нічого не коштують. Вставав навпроти плити юнак, діставав сковорідку і починав класти на неї горіхи, потім трішки чорного перцю, постійно посилюючи полум’я під його інструментом письма. Весь будинок охопив приємний сморід, він танцював на стінах та підлозі, постійно перетворюючись на силуети маленьких богів, які співали святому сину дивні, чорні пісні. Тихо підходили до його вух, починали гучно розповідати про вогонь та мертву матір. Вони стрибали йому на тіло та гралися з тією білосніжною шкірою, гарячими руками залишаючи опіки на ній, поки їхній господар заливав страву великою кількістю меду. Тепер старий сморід з новим солодким змішався, перетворившись на крихітного справжнього могутнього диявола з довгими ангельськими крилами. Ця подоба вклониться Данте, підніме руки, здавалося, аж до неба, почне молитися комусь. І затремтить стеля гнила, її невідомі сили відірвуть, кинуть якомога далі від хатини, показуючи синє моторошне небо. Письменник ніяк на це не відреагує, спокійно підійде з інструментом пекельним, зі срібною ложкою, та почне годувати огидною стравою Ісуса. Той міг спробувати й закрити свій рот, але сивоволосий йому ще раз по голові міг вдарити, а інколи міг і в живіт.Повільно їв пекельну страву божий син, він плакав, його ганчірка на обличчі ставала дедалі мокрішою, а небесам байдуже, його батько спить. Демон же починав танцювати, собі кінцівки гризти, бо кров бажав віддати у жертву часу, який у вигляді годинника на небі повільно з’являвся, дивлячись на смертних, не живих і страшні блакитні вихори навкруги породжуючи.Йому демон ще крові більше віддасть, та птахом до стрілок магічних полетить. За це йому годинник артефакт віддасть у вигляді стільця з механізмів і з багатьма кінцівками на спині. Весело плесне у долоні редактор, він підійме важке тіло божого сина, покладе на стілець, що швидко схопить того залізними руками. Звір побіжить кудись неймовірно швидко, немов вигулює він святого. Данте вклониться годиннику, плесне у долоні знову, щоб дах до нього повернувся знову.Нічого незвичного тут і не було для нього, кожну ніч цей ритуал повторюється, інколи нагадуючи письменнику, як він знайшов святого на дерев'яному троні десь на небі, перетворив його ангелів на чорні чорнила, схопив самого бога, відправивши у власне пекло. Там в ньому він довго його катував, слухаючи моторошні крики болю, проте він від них радів. Він радів, що зміг показати богу його справжню владу на цьому світі й чим він є насправді. Бог повернеться через 3 години назад.

І ось настав йому час спати, місяць на небі вже затих, його сяйво більше не грає серед вулиць міста, віддавши владу білій чорноті. Йому в ній нічого робити, бо в ній живуть одні трупоїди, що залишки від нічого бенкету з’їдять, заливши лише на стінах картини старої краси, однак були створені вони з коричневої слини тих мерзенних створінь.А потім настане жовтий день і пекло знову почне царювати, й саме тоді Данте піде на свою улюблену роботу, забравши зміну у його колеги - Люцифера, який ночами там жив. Швидко зняв одяг, кинувши його у куток, аби густі плями від чорнил на білих сорочках могли в тиші відпочити. М’яка ковдра швидко обійняла холодне й одночасно гаряче тіло, немов відкриваючи портал в невідомий світ, де казкові істоти живуть, тримаючи в руках старий іржавий келих просять у кожного з гостів хоча б одну мідну або срібну монету.Вони її в пекло під ніжки стільчика покладуть, коли гостей в країні снів вже не буде, а будуть лише мертві гнилі тіла навпроти входу. Письменник там давав мішки із гнилими монетами, дивлячись як істоти б’ються за них. Милі образи перетворювалися на хижих звірів, що готові були за одну монету шию перегризти своєму родичу, бо чим більше, перед кінцем, збереш монет, тим більше можна буде покласти під ніженьки проклятого стільця.Юнак трохи подивиться на криваву битву та піде блукати серед мокрих долин. Він очима збиратиме дивовижні образи різноманітних пейзажів і життя, особливо він буде уважно роздавлюватися крижане небо цієї країни, шукаючи нові невидимі бурульки.

Заплющив очі хлопець, впускаючи в себе довгі слизькі руки снів, однак не встигли вони торкнутись його чорнильного мозку, хтось в кімнаті чимось шарудів, подібно миші. Трішки здивувавшись, Данте підскочив та почав швидко роздавлюватися кімнату, шукаючи цю мерзенну мишу, яка йому сон, де він би людям романи писав, прогнала. Але цього разу то не була чорна миша чи пацюк, не був тим порушником гарячої тиші навіть маленький чорт.Перед оголеним хлопцем стояв високий худий демон з довгими рогами з квітів. У своїй великій лапі він тримав червону троянду, льодяники та лист. Хоч і здивований Данте був появою цього демона в себе в кімнаті, однак він знав його. Це був демон слів, що працював двірником на його роботі. І лише одне питання в погляді на нього у хлопця було: "Що ти тут робиш?", а демон слів, на жаль, говорити сам не міг, він міг лише мовчати. Тільки підняв вгору магічні подарунки, вони злетіли, розтанули немов свічка від жару й змішалися у вихорі червоному, ставши такими словами в повітрі: "Люциферу потрібна допомога у його праці. Будь ласка, прийдіть". Ще більше здивувався письменник, адже його колега ніколи не мав проблеми з цим. Можливо йому лихо стале, а можливо і трохи лінь.Зітхнувши він кивнув прибиральнику і пішов одягатися, про себе думаючи, що за прокляття тяжке на його плечі сьогодні лягло. Він бажав відпочити, а йому доведеться йти у ту холодну лікарню, де на білих стінах намальовані силуети богів. За прийняття прохання допомогти демон слів йому вклонився, пішов собі геть, використовуючи стіни як певний портал. Одягнувшись і ще раз зітхнувши, трохи роздратований хлопець відчинив двері. Перед ним була темрява, в якій чулося мерзенне чавкання, отруйний сміх. Хоч йому не вперше було серед неї ходити, проте все одно не приємно заходити в повністю білу порожнечу, вона нагадувала йому за тілесними відчуттями воду океану.