Магічний Університет Блекмор (книга 1)

       — Навіть не знаю, що з тобою робити,— незадоволено пробурмотів дідусь дивлячись на розгублену Клер. Під його насупленим поглядом вона почувалася непотрібною дрібничкою, яку шкода викинути геть і залишити неможливо, але потрібно кудись подіти.

        — Ви так дивитесь на мене, ніби я винна в тому що трапилось... – промовила Клер опустивши погляд. Дідусь знову незадоволено зиркнув на неї, продовжуючи походжати з боку в бік по кабінету. На вигляд йому було близько шістдесяти, хоча рухався він доволі бадьоро, здавалося – зовнішність – єдине чого торкнувся час. Клер з цікавістю роздивлялася казковий інтер’єр кімнати, намагаючись не думати зараз про всі ті питання, які не лишали її в спокої останні чотири години. Кабінет Мідаса, саме так відрекомендувався  він раніше, дійсно був казковим, і будинок, і сад... Ніби декорація якогось фільму в стилі фентезі. Ось тільки це було реальністю... Клер не вдалося відволіктись і, поки дідусь ходив по кімнаті і бурмотів щось незрозуміле, вона повернулася думками до ранку, коли все пішло не так...

      Вона запізнювалась до коледжу, довго чекала автобус і, ніби все сьогодні було проти неї, автобус на півдорозі зламався, організувавши чималий затор. В решті решт вона запізнилась настільки сильно, що не було сенсу йти в аудиторію, викладач вже б її не пустив і гарантовано відмітив її відсутність у журналі. Нікуди вже не поспішаючи, Клер повільно шла по тротуару, вона штурхала ногами пожовкле листя, яке з шарудінням розліталося навкруг. «Мабуть у двірника сьогодні вихідний...»—  останнє, що встигла подумати Клер, перш ніж полетіла крізь відкритий люк, що невідомо звідки з’явився під ногами.

     Саме з цієї миті все її життя перевернулось шкереберть. Якби ж вона просто провалилась у каналізацію, все було б не так страшно: Клер, ніби персонаж однієї відомої книги, через той люк потрапила в інший світ, абсолютно не схожий на той що був. Точніше, вона потрапила до саду Мідаса, ще точніше – прямісінько на альтанку, де він, не підозрюючи ні про що, пив чай. Дівчина проломила дах будівлі і гепнулася перед переляканим дідом. Мідас не втримав у руках чашку і вона тихенько лязгнула об підлогу, якусь мить вони непорушно дивились один на одного. Сивий дідусь в незрозумілому одязі, на зразок халату, і струнка темноволоса дівчина з переляканими зеленими очима, теж в дивному на думку діда одязі. Нарешті дід обережно промовив:

      — Ви хто?

       Дівчина ніби прокинувшись, почала перелякано дивитись навколо себе.

     — Де я? Хто ви? Що тут відбувається? Як я тут опинилась?        

    — Тихше-тихше, — почав він, допомагаючи їй підвестись,— заспокойтеся, люба,— він кивнув на лавку,— присядьте. Зараз ми все з’ясуємо,— він зробив жест рукою і поруч швидко з’явилась дівчина в милому фартушку з підносом та двома чашками.– Подихайте, зробіть ковток чаю, і ми разом пошукаємо відповіді на наші запитання.

    Його спокійний, люб’язний тон подіяв як заспокійливе. Клер слухняно взяла чашку і зробила ковток незвичного трав’яного чаю. 

      — Вибачте, я злякалася, все так несподівано відбулося....

      — Для мене ваша поява теж велика несподіванка,- посміхнувся дідусь,— Мене звуть Мідас, а як я можу до вас звертатись?

      —  Я Клер, тобто Клер Костенко,— виправила дівчина. 

     Брови Мідаса нахмурились:

      — Яке незвичне ім’я, звідки ви?— з підозрою в голосі запитав він.

     — Я не знаю як це пояснити, я йшла... Раптом провалилась у відкритий люк... Не розумію як я могла його не помітити... Як я опинилася тут? Це просто нісенітниця, я розумію як безглуздо це звучить... Але це правда, чесно...—  вона захитала головою.— Це неможливо... Я не розумію, як?— у неї починалася істерика, раптом вона різко зупинилася, помітивши як зблідло обличчя співрозмовника:— З Вами все добре? Треба лікаря? Викликати швидку?

       — Ні, ні...Не треба нічого викликати...Я просто здивований,— він зробив декілька коротких ковтків напою,— Такі як ви – дуже велика рідкість... Я давно не чув, щоб хтось приходив з іншого світу...

      — Що? В якому сенсі «як я»? Звідки?— Клер нічого не розуміла.

    — Послухайте,— спокійним тоном почав Мідас,— ви прийшли з іншого світу, це унікальне рідкісне явище... Я вам все поясню, але в будинку, подалі від сторонніх слухачів.

       Наступні кілька годин він розповідав їй про свій світ, розпитував і весь час  нервово бігав по кімнаті.

   — Що мені робити?— з відчаєм у голосі спитала дівчина. Вона ніяк не могла збагнути все те, що відбулося з нею за останні декілька годин. Найскладніше було змиритися з тим, що зворотного шляху немає.

  — Щось вигадаємо...— Мідас підійшов до свого письмового столу і почав щось шукати. Знайти там щось було не просто – стіл був заставлений стосами книг, паперами та сувоями.

    — А що зазвичай відбувається в таких випадках? Ви згадували, що були інші?— спитала Клер.

    — Півстоліття ніхто не приходив... Немає чітких інструкцій на такий випадок...— розгублено відповів Мідас. Нарешті він знайшов, те що шукав,— є одна ідея.

      Дідусь взяв із шухлядки маленький чорний камінець. Він підійшов до великого дзеркала на весь зріст, що стояло в кутку, і почав, нашіптуючи слова на невідомій мові, щось малювати на його поверхні. Намальовані символи загорілись червоним полум’ям – Мідас махнув рукою і все зникло.

      — Треба почекати відповіді,— пробурмотів він і сів за стіл, кинувши погляд на злякану Клер:— Що?

      — Що це щойно було?— затинаючись, спитала дівчина.

     Мідас розгублено перевів погляд на зеркало:

   — Я надіслав повідомлення одному старому другу, а що?— не розуміючи її переляку, запитав він. Раптом його ніби осяйнула здогадка:—  Стривай, в твоєму світі немає магії?

           Клер лише похитала головою. Вона не встигла нічого відповісти, поверхня дзеркала задріботіла і через мить з нього вийшла дівчина. 

             Приваблива білявка в довгій червоній сукні, пройшла до кімнати. На вигляд вона здавалася не старшою за Клер, її волосся було зібрано у високий хвіст, а сукня аж занадто підкреслювала всі згини її тіла. В темнокарих очах незнайомки промайнула цікавість, вона люб’язно посміхнулась Мідасу та обійняла його:

     — Чи можу я ігнорувати послання від мого дорогого вчителя? Що змусило вас написати мені, професоре?

        — Вітаю, Кароліно! Не хотів тебе турбувати, зараз якраз сезон вступу, але в мене дуже делікатне діло. Здається, лише ти можеш допомогти.

       — Для вас, будь-який каприз,— з ще більшою цікавістю сказала Кароліна.— Знаєте, що вам не зможу відмовити. В чому справа?

        — Кароліно, познайомся,— він показав рукою на Клер,— це Клер Костенко, її принесло з іншого світу.

       На останніх словах з обличчя білявки зникла посмішка. Вона уважно поглянула на дівчину, ніби щойно її помітивши. Та сиділа в кріслі, і розгублено дивилася на Кароліну. 

        — Цікаво...— промовила Кароліна, затримавши погляд на незвичному вбранні дівчини (білій блузці і синіх джинсах з кросівками).

      — Я хочу, щоб ти взяла її під своє крило, їй потрібен захист, а я не знаю нікого сильнішого за тебе...

       — Це ваше бажання?— дуже серйозно спитала вона.

     — Так, подбай про неї і ти більше нічого мені не винна,— твердо сказав Мідас.

        Кароліна підійшла до Клер:

       — Встань і дай мені, будь ласка, свої руки.

       — Не розуміючи що, взагалі, відбувається, Клер піднялась. Вона помітила з якою пересторогою Мідас дивився на свою подругу, але не подала виду. Кароліна взяла її за руки і почала щось шепотіти. Здивовано Клер спостерігала, як від її рук почало світити синє сяйво. Білявка відпустила її руки і, повернувшись до професора, сказала:

     — Не хвилюйтеся за неї, п’ять наступних років вона буде навчатися в університеті магії, в неї непоганий потенціал.

        —  Дякую,— кивнув головою Мідас.

       —  Не варто, добровільно я б за це не бралася,— вона поглянула на Клер,— ходімо, тепер ти мій клопіт, я відповім на всі твої питання в університеті.

         — Куди? В дзеркало?— вирішила поточнити Клер.

        —  Саме туди,— посміхнулась Кароліна.— Прощавай, Мідас.

        — Навседобре. Щасти Клер.