Шлях до того, хто терену колючок не боїться

Дід Миколи, як на свій вік, був надзвичайно активною людиною. Він брав онука на щоденні прогулянки перед вечерею, часто катався на роверах з ним, виїжджаючи далеко за місто (іноді вони навіть опинялися в полях, звідки гудіння машин заледве чути). Зазвичай дід казав, що просто тримає малого Миколу в формі, але насправді йому був потрібен помічник збирати гриби в лісі. Про це всі знали, і він знав, що всі знають, та навіщо було про це говорити, якщо всім відомо, так? Та й нікому це не заважало. Семирічному онуку було лише на користь гуляти на свіжому повітрі, а збирати різне він змалечку любив.

- Діду, що це? – показав він якось на рослину із синіми ягодами, що була схожа на маленьке деревце зі штучними листками.

- Це, Колю, терновий кущ. – пояснив він.

- Він отруйний? – із засторогою запитав хлопець.

- Та де! Можеш їсти, тільки обережно! Колись, щоб в нашому роду отримати славу та повагу, потрібно було пройти крізь тернове поле. Кажуть, що це болюче випробування вдавалося витримати лише характерникам та відьмам, а все через гострі, мов піки, колючки на рослині.

- Ого! – захоплено вигукнув Микола. – А я колючок не боюсь, діду. – він випнув груди й нахилився, щоб нарвати жменьки ягід.

Хлопчик дуже хотів їх спробувати, бо, бачте, вперше таке бачить, до того ж розповідь старого лише підігрівала інтерес. Та чи то він був, чи то вітерець подув у спину, але Микола оступився і впав просто в колюче гілля. Даремно було сподіватися, що подряпин вдасться уникнути. Хлопець, побачивши кров по руках та ногах, почав голосно ридати, чим сильно настрашив дідуся.

- Божечки, – захвилювався старий, – зараз тебе підніму.

Він голіруч розсунув колюче тернове гілля й, попри власні рани, дістав онука й одразу почав заспокоювати малого. Годинні сльози переливалися то з одного ока, то з іншого, викарбовуючи один з перших стрижневих спогадів у житті хлопця.

Минуло десять років. Микола Мак завершив школу в рідному Тернополі, склав усі іспити й був готовий вступати до університету. За кордон матір не поспішала, бо чоловік служить – не хочеться покидати домівку, знаючи, що десь там кохана людина ризикує життям заради їхнього спокою. Миколі це й підходило, у нього в самого любов прийшла в життя, а звали її Гаїна Земляна. Дівчина мала чорне, кучеряве волосся, а очі кольору небесної тверді. З одягу зазвичай носила щось темне, що чудово їй пасувало. Миколі ж личило абсолютно все, якщо підібрано зі смаком. Каштанове волосся і карі очі гармонійно підходили під будь-який стиль. За це Ганя називала його щасливчиком.

Сьогодні молода пара проводила вечір кіно в Миколи. Переглядали якийсь старий фільм про війну, головною героїнею якого була кулеметниця, кар’єра якої в армії складалася не дуже протягом великого шматка фільму.

- От козел! – вилаявся хлопець, обіймаючи Ганю, коли один з військових намагався образити героїню. – Жінки – це не посудомийки, щоб ось так до них ставитися.

Микола глянув на свою дівчину, мовляв, правду кажу?

- Дивно насправді бачити такі моменти в старих кіно, який, до того ж зрежисовано чоловіком. – прокоментувала вона.

- Чув, що його матір служила в армії, можливо, це повпливало?

- Можливо.

…

- Так сумно спостерігати за всіма подіями, коли таке ж бачиш щодня в новинах. – сказала Ганя на сцені загибелі коханого героїні фільму. – Тобі варто буде поїхати, поки вісімнадцять не стукне.

- Не мели дурниць! – одразу заперечив хлопець. – Куди я тебе залишу? Твої ж батьки навіть не думають про переїзд.

- Мій батько складає список, що треба брати із собою в дорогу. Я в нього ще не запитувала для чого. Можливо, готується до повістки.

- Та ти не хвилюйся, я буду з тобою попри все на світі! – він поцілував чоло дівчини, від чого та одразу зашарілася.

- Я теж тебе не покину. – через деякий час тихо сказала.

…

- Скажи, ти вважаєш Артема боягузом? – спиталася Ганя, коли побачила, як чоловік дезертує.

Артем був найкращим другом Миколи, який зараз тимчасово проживав у Польщі. Хлопці ще досі тримали зв’язок і їх стосунки не похитнулися ні на йоту після розлуки.

- Звичайно ні! – відповів. – Ми всі ще діти і якщо є можливість, то треба хапатися за майбутнє. Тим паче, що Артем пообіцяв повернутися, щойно завершить навчання на програміста.

- Сподіваємося, до того часу війна вже закінчиться.

- Угу.

…

- Гарний фільм. Тебе провести? – запропонував хлопець.

- Ні, Миколю, я сама. Дякую за вечір.

- Тоді завтра о четвертій біля озера?

- Звісно! Погода обіцяє бути чудовою, куплю тобі морозиво за сьогоднішню гостинність.

- Домовились.

Уже на виході з квартири дівчина гукнула матір Колі.

- До побачення, пані Маріє!

- Бувай, Ганю. Передавай “привіт” родині від мене.

- Обов’язково! – дала слово вона і зачинила за собою двері.

…

Усе йшло за планом. У Тернополі давно не було тривог. Сонечко приємно пускало проміння на голови людей. Легенький теплий вітерець біля озера чемно гладив прохожих не віючи холодом, лиш трішки свіжістю та вологістю. Пара Микола-Ганя мала власне козирне місце на набережній. Дівчина, як обіцяла, принесла морозиво і маленькій термосумці, а хлопець дістав невеликий коцик, щоб не сидіти на траві. Музика, що грала з її телефону в гармонії зливалася із шумом вітру. Спершу тем для розмов, як зазвичай, не було, та зрештою вони так заговорилися, що не помітили, як відображення у воді стало багряним – сонце сідало по ту сторону озера. Саме зараз йшов останній катер по воді, на який прийшло підозріло багато людей. Мабуть, сьогодні група переселенців вирішила влаштувати екскурсію містом.

Ганя голосно видихнула, наче її щось турбувало.

- Щось не так? – помітив хлопець.

- Колю, вчора мої батьки сказали, що треба їхати або наступної суботи, або вже ніколи.

Миколі мову відібрало, тож дівчина продовжила.

- Через п’ять днів ми їдемо в Чехію, усією сім’єю, навіть тато. У мого молодшого брата виявлена астма, тож батьку дозволили виїзд. Усі документи вже готові, залишилося чекати на потяг.

- Це ж прикол такий? – боязко запитав хлопець. – А як же ті вчорашні слова?

- Пробач мені. Білети вже куплені, я нічого не знала.

Плани на майбутнє, що потрошки будувалися в голові хлопця почали цеглинка за цеглинкою сипатися з фундаменту, який і сам був не до кінця сформований.

- Миколю, будь ласка, скажи щось. – благала Ганя.

У голову хлопця одразу прилетіла ідея, але щоб озвучити її, Колі потрібно було трошки часу. Дихання почастішало й голос тремтів, але слова пролунали достатньо чітко для дівчини:

- Гайда, втечемо разом?

- Що? Слухай, мені самій боляче це приймати, але не мели дурниць.

- Я серйозно.

Ганя ще деякий час дивилася на обличчя хлопця, сподіваючись побачити грайливі вогники в очах, та марно.

- Вибач, та я не тікатиму. Я ще зможу приїжджати в Україну, ми ще зустрінемося. Втеча зараз – це дуже погане рішення.

- Ганусю, ти ж мене все ще кохаєш? – ледь не крізь сльози прошепотів Коля.

- Звичайно, я тебе кохаю, але…

- Тоді гайда зі мною кудись у Львів.

- Миколю, у мене сім’я.

- Я думав, що ми також сім’я.

- Ми тільки зустрічаємося, у нас ще все попереду. – дівчина дуже боялася зараз сказати щось зайве. Вона очікувала на підтримку хлопця, а не сварку з ним.

- Мені треба йти. – Микола взяв пустий рюкзак й телефон і покинув Ганю.

Дівчина залишилася сидіти на самоті порожнечею всередині. Вона не змогла нічого гукнути йому, бо аж ніяк не думала, що так трапиться.

“Що Земляна взагалі собі думала?” – думав дорогою Коля й паралельно писав своєму найкращому другу, який зараз тимчасово проживає в Польщі.

“Вона мене кидає, – писав, – ще й після слів, що не залишить самого!”

“Чуваче, мені здається, що Ганя або сама хотіла поїхати, або знала вже про все, просто не хотіла руйнувати стосунки” – відписує йому Артем.

“Ти про що?” – не зрозумів Микола.

“Ну, ти ж мені вчора писав, що вона питала про твоє ставлення до мене”.

“Ну, було таке”.

“То от, я гадаю, що вона просто перевіряла твоє ставлення до цього”.

“От, зараза! То вона маніпулювала мною і моїми емоціями!” – хлопець Гані розізлився на дівчину.

“Але це тільки моя тео…” – далі Микола не читав: вимкнув телефон.

Удома на нього вже чекала матір.

- Скоро тато повертається. – сказала вона з кухні.

- Угу. – тільки й видав хлопець, намагаючись не гримнути вхідними дверима.

- Ти не радий?

- Радий, просто…

Пані Марія виглянула з кухні, витираючи тарілку рушником, й охнула. Вона поклала посуд й підбігла до свого сина.

- Що трапилося? Чому ти плачеш? Тобі щось Ганя сказала?

- Вона в наступну суботу їде в Чехію.

- О, Господи, я можу уявити, як ти почуваєшся. – мама приклала руку до свого серця, а потім обійняла хлопця.

- Учора вона казала, що не залишить мене, а сьогодні вже їде.

- Може вона не знала про це?

- Ні, вона знала, просто не хотіла казати. – відповів Микола. Він вже вірив у те, що Ганя йому збрехала.

- Хлопчику мій, ти маєш їй вибачити за це. Їй самій було страшно тобі сказати. – вона стиснула плечі сина й глянула йому у вічі. – Проведіть ці дні разом, не пропускайте й хвилини, добре?

Микола помахав головою, витираючи сльоза. Він не хотів сперечатися з матір‘ю. “Вона не мала права так зі мною поступати”.

Протягом усього тижня на телефон приходили повідомлення від Гані, та він їх навіть не переглядав. Десь всередині він відчував від цього задоволення: те, як вона йому щодня пише і те, яка він жертва. Хоч цього Коля не усвідомлював.

Залишилося ще два дні до від’їзду Гаїни. Хлопця покидали сили що-небудь робити, а синці під очима на обличчі свідчили про нестачу сну.

- Сьогодні знову зустрінешся з Ганею? – спитала матір. Пані Марія не знала, що син не бачився з дівчиною ще з того самого дня.

- Ага, зараз вже збиратимусь. Мабуть, поїдемо на роверах кататися.

- А вона вміє?

“Дідько, я забув за це” – подумав Микола, визираючи через вікно кімнати багатоповерхівки.

- Якраз, навчу.

- Це буде довго, я тобі приготую канапки на обід.

- Не варто. – відмовився хлопець. – Поїмо в… “Слоні”.

- Ти що, так підеш? Це ж місце, де ви познайомилися!

- А в чому ще ми кататимемося на роверах? – засинав Коля. Матір намагалася зрозуміти його й зайвий раз зараз не дратувати: у самої ж чоловік на фронті, тому й розуміє.

- Ну, гаразд, але ти дещо забув! – сказала вона.

- Про що?

Пані Марія підійшла до хлопця й обняла.

- Усмішку на обличчі. – лагідно мовила. – Вона в тебе вже тиждень не з’являється, я починаю переживати.

- Усе гаразд. – криво розтягнув кутики рота син. – Мені треба трішки часу.

- Ось і твоя Ганя сюди прямує, бачу її з вікна, іди зустрічай. І чого це вона без велосипеда?..

- Іду до неї. – видавив Микола. У нього піт на спині виліз, щойно почув слова матері.

“Хто її просив сюди пертися? – думалося йому. – Бачити не хочу цю дівку”.

Коля вибіг з квартири, гукнувши матері “бувай”, і одразу витягнув велосипед. Він сподівався не зустрітися з Ганею і вилетіти на двох колесах швидше, ніж вона зайде до під’їзду

- Миколю, ти куди? – голос позаду пустив мурашки по його тілу. – Зачекай.

- Вибач, сьогодні з хлопцями домовився покататися на роверах. – він оминув її, але дівчину схопила його за руку.

- Гайда поговоримо, я принесла коцик, який ти забув, як ми востаннє бачилися.

- Можеш залишити собі. Я поспішаю.

Такої холодної відповіді Ганя геть не очікувала. Вона лише дивилася, як хлопець спускається сходами. В якийсь момент її осяяло.

- Якими хлопцями? – вона гукнула через бильця вниз. – Усі ж “твої” поїхали!

“І ти скоро також тут не будеш” – він хотів відповісти щось уїдливе, але слова застрягли в горлі й він мовчки вийшов з під’їзду, одразу чкурнувши у випадкову сторону.

Ганя вдарила долонями по бильцях і сівши на бетонну сходинку тихо опустила голову. Сліз уже не було: усі виплакані. Від звуків прочинилися двері й почулося голосне мамине “ох”. Пані Марія одразу почала розпитувати дівчину, що ж трапилося.

- Ух, він у мене заробить. – пригрозилася вона, коли почула, як насправді все є і те, що Ганя дійсно не знала про виїзд. – Ну, нічого, сонечко, я з ним поговорю про це. Всі люди помиляються й потрібно вміти пробачати, а особливо тих, хто тобі близький.

- Угу, – Ганя шморгнула носом, – дякую. Я Вам коцик принесла, який Миколя забув, коли кидав мене біля озера. – голос дівчини був близький до байдужого. Мабуть, їй потрібно було комусь висловитися. – Я думала у Вас попроситися переночувати, – продовжила через деякий час, – щоб точно зустрітися з ним і поговорити, але мені зараз полегшало.

- Гадаю, вам все ж краще зустрітися особисто і звичайно я дозволю тобі залишитися! Ти ж мені як донька вже!

- Дякую, пані Маріє, – по щоках підлітка знову покотилися солені горошини, але цього разу це були сльози полегшення, – це те, що мені варто було почути.

- Ходімо до хати, я зараз же передзвоню до блудного, щоб той негайно вертався.

Та слухавки “блудний” так і не підіймав, навіть після третього разу.

- От холера! – вигукнула мати з кухні.

- Що трапилося? – крик жінки занепокоїв Ганю.

- Та цукор висипала не можу зосередитися, – дівчата зустрілися поглядами й старша з них глибоко вдихнула й поправила зачіску, – Миколка не відповідає. Я дзвонила вже… – пролунав неприємний звук з телефону, що сповіщав про завершення гудків, – чотири рази.

- Він вибіг кудись з велосипедом, можливо не чує? – спробувала заспокоїти Ганя.

- Можливо…

Настала ніякова тиша в кімнаті, яку перервало кипіння чайника.

- Ти який чай любиш? – запропонувала пані Марія. – Я не знаю, бо ніколи тобі його не робила.

- Чорний. – лаконічно відповіла співрозмовниця, а потім додала: якщо можна, то з медом, будь ласка.

- Жодних проблем. Сідай за стіл, пригощайся печивом. Микола й так його не їсть.

- Я знаю.

- Тож, куди ви їдете, є якийсь план?

- Як виявилося, план був уже доволі давно. Мамина сестра накопичувала гроші, щоб допомогти нам із житлом й ось момент істини настав. А переді мною мовчали, щоб я змогла насолоджуватися часом проведеним з ним, а він навіть вислухати мене не хоче.

- Козел. – прокоментувала пані Марія, за що отримала здивований погляд від Гані. – Що? Те що я його матір не забирає в мене право називати власного сина козлом, бо він так і поводиться.

Дорога перед очима хлопця розпливалася від плачу. Він відчував, як його телефон гудить: хтось дзвонить, але слухавки підіймати не поспішав. Хіба не було легше просто говорити тоді з Ганею? Хіба не цього він хотів? Вона прийшла до нього, щоб… він навіть не залишився послухати для чого. Тоді чому Коля втік?

- Не знаю. – сам собі відповів він.

Хлопець не пам’ятав скільки й куди їхав. Перш ніж Микола отямився, вже вечоріло, а телефон не переставав повідомляти господаря про дзвінок. Коля глянув на екран – восьма вечора, а він десь у полі й не знає в яку сторону повертатися додому: їхав навмання. Налаштував вуха: машин не чути, ніч же бо й треба вслухатися, чи не їде хто, щоб дізнатися в котрій стороні дорога. Єдині звуки, що чув хлопчина – симфонію комах: комарі, цвіркуни й таке інше.

“І де я зараз? – шморгнув носом, очі ще досі були вологі. – Я цю місцевість не впізнаю, але начебто їхав звідти, можливо наткнусь на дорогу, якщо просто вертатимусь назад”.

- Уру~ру~ру~ру~ру… – це була вимога шлунку негайно поїсти.

- Не бурчи! – почав з ним говорити. – Знаю, що дурко, але…

“Мама! Треба їй зателефонувати!” – та мобілка вже давно перестала гудіти – розрядилася.

Микола сів на велосипед і відчув, як йому спустило колесо. Саме вчасно, бо до ніг почала приходити втома. Тож він вирішив піти пішки. На щастя, зір в хлопця був те що треба… як на зло, видимість помітно зменшилася з початку подорожі хлопця – утворювався туман, та як компенсація цьому, почувся звук машин у тій стороні, куди йшов Коля. Він так цьому зрадів, що прискорив ходу й не помітив, як просто під ногами була викопана криниця. Шусть! І Хлопець вже повис над дірою в землі, тримаючись за застряглий ровер.

- А-а-а… – страх не дав йому кричати, а лише тихо стогнати.

“Чорт!”

- А-А-А-А-А! – Микола лише зараз позбувся шоку, заволав і заворушився.

Від його рухів велосипед почав сповзати донизу.

- Ні-ні-ні, не падай. – наказав хлопець, але закони фізики йому були не підвладні.

Він це й сам прекрасно розумів, тож поспішив підтягнутися на рамі й саме вчасно схопитися за мокрий край криниці, бо двоколісний полетів додолу. Шубовсь-овсь-овсь! Звук падіння ехом долинув до вух Колі. Один вихід на дві руки й він вже стоїть над дірою. Відійшовши від неї на крок Микола озирнувся й побачив декілька шматочків будівель просто під ногами: черепиця, рамка вікна, побите скло…

“Тут колись село було? Цікаво-цікаво, треба буде запам’ятати це місце, щоб потім приїхати дослідити. Шкода тільки ровера”.

Почувши сигнал автівки, хлопець одразу ж забув, про що щойно думав і побіг в сторону джерела звуку… Принаймні, він намагався бігти, бо ніби грім серед ясного неба, тільки уже в землі з’явилася ще одна діра.

Бух! У вухах задзвеніло. На щастя, яма була неглибока й Коля обійшовся кількома синцями. “А до біса це все! Що за нещастя мені на голову! Це все через ту дівку! Якби не вона, то мене б тут не було! А бодай їй!” – він спробував піднятися.

- С-с-с. – глибокий вдих від болю в правиці: зламав передпліччя або просто тріщина, але факт залишився фактом. – Тільки цього мені не вистачало. Ще раз проклинаю цю холеру!

Хлопець аж почервонів від злості, хоч цього й не було видно у темряві. Він сліпо вірив, що у цій ситуації винна Ганя.

- А грець з нею, дістала вже. Треба якось вилазити звідси. – думав у голос. – Зробити собі сходинки чи що? Не хочеться перетворюватися на того індуса з відосів о третій ночі, але що поробиш?

Ця криниця була не дуже широкою, але достатньо, щоб не могти вилізти “крабиком”, тому Микола почав голіруч колупати собі драбину нагору. Живіт все частіше і грізніше бурмотів, погрожуючи гіпотрофією в найближчі п’ять хвилин (звичайно, це перебільшення). Тож хлопець швидко змирився із необхідністю їсти все, що трапиться під руки, а саме личинок та хробаків. Цього було геть недостатньо, а тим паче ту кількість їжі, які вдалося знаходити йому, але все ж трішки вгамовували голод.

- Що ж… гірше бути вже не могло. – в один момент сам до себе почав говорити Коля. Йому катастрофічно не вистачало спілкування. – Хоча у фільмах за каноном зараз мав би піти дощ, але я радий, що не у фільмі. Ай! – його знову замуляла зламана рука, до того ж на пальцях виступила кров від копання без інструментів. – Ай-я-я-я-яй! – він щосили намагався не впасти з висоти двох метрів на якусь плиту на дні, а до виходу ще така ж відстань.

Краєм ока хлопець помітив корінь, що виступав з-під землі. Мабуть, від старого дерева, що тут колись росло. Перевіривши, чи він міцно тримає і не вискочить з-під землі, Коля спробував за нього схопитися і повиснути лівою рукою, щоб пошкоджена права відпочила, та щойно він навалився масою тіла на корінь, як той, наче важіль опустився донизу й в ту ж мить все почало здригатися, як від землетрусу. Микола чимдуж тримався, але через двигтіння він не втримався. Готуючись до швидкого падіння, хлопець чимскоріше згрупувався і заплющив очі. Але в якийсь момент він зрозумів, що летить надто довго. Бетонна плита виявилася ворітьми до якогось підземної будівлі й, на щастя, м’яке приземлення було забезпечене плетеною сіткою, що була схожа на павутину.

- Холера! – попри всі засоби так званого захисту, біль в правиці не вщухав. Це й допомогло Миколі відреагувати на десятки кілограмів ґрунту, що від землетрусу почали обвалюватися на хлопця. Думати, куди тікати часу не було, тож він відскочив у випадковому напрямку й в той же момент земляний черв’як саме врізався у підлогу, розтрощився сітку, що щойно врятувала від болючого падіння Колю. – Фу-у-у-ух. Ледь не вмер. – сказав він. – Саме так! Я ледь не помер кілька разів за сьогодні! Чорт. Усе через… – хлопцю набридло це повторювати. – Ех… і де це я?

Кімната, в якій опинився Микола, не виглядала ні древньою, ні сучасною, а радше футуристичною. Стіни світло-сірі, оздоблені білими балками-лампами, що випромінювали достатнє світло, аби подумати, що сонце зараз в зеніті, а на небі ні хмаринки (хоча саме небо, очевидно, звідси не видно через стелю кімнати покритою трьома-чотирма метрами ґрунту в глибину).

- Тож, куди я потрапив? – придивившись до стін, він помітив, що ті як пазли складаються з маленьких частинок у вигляді цвіту квітки. – Такий собі дизайн, але це не має значення, а те що має, так це питання, як мені звідси вибратися? Кімната абсо-лю-тно… пуста. – очі Миколи вловили кущ, що ріс зі зруйнованого верхнього кутка приміщення. В той самий час живіт по-зрадницьки загарчав. – Тихо ти! – наказав. – Тернові ягоди геть не смачні чи забув уже? Вони дуже терпкі й після них хочеться пити, а найближча вода за кілька товщих шарів землі. Щоправда, вона незрозуміло де і як туди потрапити.

Так Коля й роздумував над ситуацією вголос, балакаючи сам до себе, поки не дійшов висновку, що треба знову копати, та руки були вже геть в кров. З кожним доторком до землі долоні нили все більше, благаючи про відпочинок, а правиця геть спухла, збільшившись ледь не вдвічі, через що постійний біль був гарантований.

- Сподіваюсь, що кисню й цього терену мені вистачить до завтра і я не помру від спраги чи якогось виду паразиту під землею. – мовив Микола сам до себе, наминаючи ягоди куща. – І знову ж таки, якби мене не підбурював Артем і не обман Гані, то я б тут не опинився. Обоє рябоє, одне одного варті. Тільки цікаво, як моя мама зараз почувається. Це ж її дитина пропала без сліду, а пошуки тут навряд чи проводитимуть. Мене знайдуть вже під час археологічних розкопок або якщо трактор на полі провалиться. Гм-м-м, а ці ягоди не такі вже й терпкі, а навпаки солодкі. Та я певен, що це терновий кущ… – хлопець замислився на секунду, але розкинув плечима продовжив його оббирати, мовляв, яка різниця, якщо я вже й так купу з’їв?

Наївшись настільки, наскільки це можливо, хлопець повернувся до спроб прокопати собі прохід.

“Колись, щоб в нашому роду отримати славу та повагу, потрібно було пройти тернове поле” – Миколі згадалися слова старого діда.

- Хех, невже це моє тернове поле? – спитав він наче в самого себе. – Навіть он кущ є. Тц! Краще посплю й відпочину, бо руки конкретно болять, а земля згори ще більш сипле, коли я пробую її розгорнути. Може тут десь є розетки й зарядне? Та ні, не бачу, Ех, гаразд.

Він приліг якомога далі від місць можливого обвалу й одразу почав думати про батьків та Гаїну: “а вона чому в мене з думок не виходить? Вона зрадниця й брехуха! А маму я дарма обманював. Вона, можливо, й не розуміє моїх почуттів, та все ж підтримувала як могла. А їй-бо, також дуже складно: батько ж на війні. Хоч трішки побуде з нами. Якщо я повернуся” – після останньої думки Коля скривився і безслізно заплакав.

Так він і провів ніч, майже не засинаючи. Матір з Ганею чекали-чекали на нього, але не витримали й позасинали. А він не зміг. Лише відчув, як щось наче засихає на його долонях.

“Мабуть, інфекція потрапила” – подумав стомлено Микола й поглянув на руки. Вони були наче ними не копали кілька годин, лише тріщина залишилася на правиці.

- Що за… Я помер? Чи може все ж це сон? – після двох ляпасів було очевидно, що ні те, ні інше. – Чому? Невже це…

Думка прийшла миттєво:

- А що як це коріння накопичує силу якогось артефакту? – сказав уголос хлопець. – Та і якщо подумати, то це дивне місце й світлолюбний терен, що росте при лампочках — усе підозріло. Такс, біс з тим. Мені б вбратися. Якщо пощастить, то коріння буде тягнутися аж до поверхні, тож земля з меншим шансом обвалиться. Та ці колючки… Треба лиш спробувати. – він підійшов до куща. – От би ці лози самі розступилися, а мені не довелося б їх розчищати.

Наступної миті гілля ледь заворушилося. Микола блимнув очима й потрусив головою. “Здалося?”

- Ану, розійдися, щоб я міг пройти.

Лози так і зробили. Хлопець аж за голову взявся й рота роззявив, видавши лише:

- а. – він так і завис на кількадесят секунд. – ЩО-О-О-О-О-О?! Це як? А якщо так: терене, копай! – нічого. Коля блимнув очима. – Ліміт вичерпався чи що? Терене, розсунь землю, щоб я міг вийти назовні! – у цю ж секунду лози почали виносити землю в кімнату, а сходи укріплювались коренями, щоб уникнути обвалу. – Йо-о-о-о! Це в мене суперсили чи що? – кутики рота хлопця розтягнулися в широкій самовдоволеній усмішці. – Треба собі одразу псевдонім вигадати, щоб потім ЗМІ не охрестили Людиною-Овочем або Палкою-Колупалкою… Можливо Терновий? Ні, надто просто? Уже краще просто Терен, але то надто просто. Гаразд, придумаю пізніше, триматиме Терен як варіянт першої необхідності, а поки треба вибиратися, якраз тунель завершений.

Піднімаючись сходами він згадав за власну руку, що ще більше спухла за ніч. “А що як?..”

- Терене, – Микола дочекався, поки вийде з тунелю для безпеки, – розкладись на волокна й обмотай мою праву руку, щоб вона зафіксувалася у правильному положенні.

Лози одразу почали наче розплітатися й обмотувати правицю.

- Ні-ні-ні, поклади ось тут шину для закріплення… а тут засильно затягнув, зажди-но, я послаблю, бо ти мені зараз потік крові перекриєш. – керував Коля. – Корисно було все ж проходити інструктажі з медичної допомоги. – щойно перев’язка завершилася, як Микола віддав нову команду. – Веди мене до траси в ту сторону і принеси води, бо я вмираю зі спраги.

Усе так і трапилося. Прибравши колючки, лози обняли хлопця і понесли туди, куди він вказав. Через деякий час по лозах приплила дерев’яна чаша, зроблена з куща з водою, яка насильно була залита в рот Колі.

- Агов! А хоча най буде. Та в мене ж кляті суперсили! Ще досі важко в це повірити! Тепер мені вже байдуже на ту Ганю, із ними я отримаю стільки дівок, скільки захочу! – єхидна усмішка з лиця хлопця ніяк не хотіла спадати.

Микола вже майже прибув на трасу, аж раптом він зрозумів одну важливу річ. Лози його несуть під колеса машини й не збираються зупинятися.

- А-а-а, Терене, зупинись! – та кущ його не слухався. – Зупинись, бо мене ж уб’є! – гоп і хлопець зупинився. – Га? Зажди, а як це працює? То йому треба причину, щоб виконати команду?

Коля спробував наказати поставити його на землю й це не було зроблено, поки він не сказав “щоб я стояв на ногах”.

- Ага, цікаво… Але про всяк зловлю якогось водія й попрошу підвезти в Тернопіль, бо щось страшно зараз із цим практикуватися.

На щастя, якийсь добрий водій маршрутки пошкодував малого й пустив безплатно на сидіння. Лише в транспорті Микола зрозумів, що окрім ровера, він втратив гаманець та навушники, а телефон геть побитий. Та в нього вже не було сил когось звинувачувати, він ліг на перших сидіннях автобуса й одразу заснув. Розбудив його водій через сорок хвилин й сказав, що він би ще дозволив хлопцю спати, та він вже скоро відправляється.

- Пане, перепрошую, а який нині день і котра година?

- Ем… субота, перша двадцять.

Оце так! Він вижив більше як добу без їжі та води в дикій природі, в закритому просторі й словом, ви це вже все знаєте.

- Дякую! – сказав Микола водію й побіг додому. На жаль, від автовокзалу довелося бігти через пів Тернополя. – Агов, Терене, неси мене вперед, а далі я тобою керуватиме, щоб дістатися до мами. – та він не слухався.

“Холера, що за… а, потім розберуся!”

- Миколко! – обійми матері одразу його зустріли, щойно він подзвонив у двері. – Ти придурок! Де тебе носило? І що з рукою? Та ти хоч знаєш, як Ганя за тебе переживала?!

- Мамо, це неважливо, дивись, я вмію…

Сильний ляпас від мами заставить замовкнути будь-кого, а тим паче неповнолітнього сина.

- Колю, що означає “неважливо”? Вона ночувала у нас вдома, щоб з тобою поговорити, а ти так і не прийшов. Де ти… а знаєш, я тебе завезу на залізничний просто зараз.

- Мамо, почекай, навіщо? – хоча причину хлопець уже здогадався.

- Як “навіщо”? Ти геть дурний? Ти ж і словом не перекинувся з Ганею за цей тиждень, а зараз хочеш її покинути? Ходи зі мною.

Вона схопила його за кисть, але той вперся.

- “Покинути”? Це вона мене кидає, ще й обманювала весь цей час. Це зрада плюс брехня, я не знаю, що може бути гірше.

- Не драматизуй.

- Ні, це ти послухай!

- А ну, не відкривай до мами так рота! – ще один ляпас – знову спрацювало. – Я говорила з Ганею вчора, вона й справді нічого не знала про це. Прийми факт, що вона їде. Усе було б легше, якби ти просто мене послухав і відпочив цей тиждень з коханою людиною, а ти так просто нехтуєш своїми почуттями та почуттями іншої людини. Знаєш хто так роблять, Миколко? Лише дурні. А ти ще й до того боягуз, бо вирішив утекти від проблеми замість того, щоб вирішити її. Бідна дівчинка так настраждалася за цей тиждень, а ти замість підтримки вирішив її добити. Чудову я людину виростила! Дя-ку-ю. – останнє слово вона викарбувала аж надто чітко. – Даю тобі останній шанс… ти… а ну не плач, це я маю плакати, таку драму спостерігала.

У них в обох полилися сльози.

- Мамо, будь ласка, я хочу побачитися з Ганею ще раз.

- Це вже інша справа. – шморгнула носом пані Марія. – Ходімо до автівки, у нас ще є час до потяга.

“Я їй все поясню й вона зрозуміє. – думав Микола, поки їхав. – Мусить зрозуміти. Ми ж пара, вона мені повірить. Мусить повірити” – так він себе заспокоював.

Дібравшись до вокзалу, матір сказала, що хай хлопець іде сам, а вона припаркує автівку деінде, щоб не платити за паркінг.

Коля не знав коли потяг, не знав чи сім’я Земляних ще не сіла у вагон. Він нічого не знав, але біг щосили на платформу. Вигляд у нього був не шикарний: розпатлане волосся, мішки під очима, здавалося б, мають мішки, які мають власні мішки, руки хоча б не в крові. Та на це було байдуже. Він лише почув дошкульні насмішки від якоїсь групи підлітків, але не звернув уваги. На щастя, поїзд ще навіть не прибув, а лише пролунало повідомлення про це.

- Гане! – не чує через оголошення. – Гане! – нарешті помітила хлопця.

- Миколю?.. Миколю! – вона залишила валізу біля батьків і побігла йому на зустріч.

“Вона все ще біжить до мене!” – думав юнак. Ще мить і вони одне біля одного й тримаються в обіймах.

- Я накрутив собі й не хотів тебе бачити. – почав говорити Микола. – Думав, ти мене обманула й продовжувала брехати. Мама мені про все розповіла.

Ганя мовчала, вона терпіла, не хотіла псувати момент. Зрештою, вона його кохала.

- Мене не було вдома, бо я заблукав, а потім провалився у яму, звідки знайшов вихід завдяки суперсилам. Шкода, що я не можу чомусь їх зараз використати.

Дівчина глянула у вічі хлопцю.

- Ти про що?

- Бачиш цю перев’язку? Я наказав “Терене, перев’яжи” і воно так сталося.

- Та це ж звичайний бинт, тільки зелений. – вона з нерозумінням та сумом в очах дивилася на нього.

- Не віриш мені?

Ганя помахала головою й обережно відійшла від Колі.

- Я гадав ти повіриш…

- Миколю, ти певен, що вчора нічого не вживав.

- Що? Ні! Дивися, зараз я заставлю бинт рухатися. Терене, поворушися, щоб я не виглядав бовдуром. – та нічого не трапилося. – Я-я не розумію.

- Це я тебе не розумію. – дівчина схлипнула. На її обличчі читалися різні емоції, та найсильнішими були журба та розчарування. – Не роби зараз гірше, прошу.

- Гірше? Та я з пекла вилазив, аби вижити вчора!

- Миколю, ти змінився з того самого дня, коли я повідомила про свій від’їзд. Ти був такий життєрадісний весь час, який ми провели разом. Навіть у безвиході ти шукав позитив і був оптимістично налаштований. Я закохалася в того хлопця, що мене підтримав напочатку війни, попри те, як самому було погано, бо батько вирушив на фронт. Усі ці моменти проведені разом я дуже ціную.

- Тоді…

- Та я подумала, що ти не відрізняєшся від тих чоловіків, яких ми зневажали за зверхні погляди на жінок. Щойно ти зрозумів, що я, твоя ціль, стала неосяжною – ти мене кинув. Ти зробив мені дуже боляче й зараз ці слова вимагають дуже великих зусиль для мене. – вона зробила глибокий, тремтливий вдих і відвела погляд, щоб не заплакати. – Я думаю… я думаю нам варто розійтися. Бувай.

Ганя розвернулася й хотіла вже вирушити до батьків.

- Зачекай! – Микола її схопив за руку та стиснув так сильно, що дівчина запищала.

Останнє, що Коля бачив після крику батька дівчини – це його удар. В очах потемніло, але розмову було чутно достатньо чітко, аби все розуміти.

- Тату! Ти його вбив!

- Що? Тато захищає своє сонечко, та й он він дихає.

Ніхто з прохожих не наважувався втрутитися. Лише вагалися кого захищати й чи справді хлопчина заслужив удар.

- Ходімо, зайчику. — батько обійняв доньку за плечі й повів до вагона.

Недалекий регіт компанії підлітків, мов вітер, здув Миколу з платформи й він опинився на другому поверсі залізничного вокзалу в Тернополі, де, на щастя, гуділи лише мухи.

Почуття провини, мов колючки терена, боляче здирали гордість з душі хлопця.

«Це… складно. — думав він. — З годину тому мені було байдуже, бо отримав надсили, а зараз ридаю від безсилості».

- Миколко, Боже, я як знала, що це ти тут на весь вокзал… — з кутка вискочила пані Марія. Коля не бачив її обличчя через сльози (а ще у нього спухло під оком від удару), але намагався одразу випростатися. — Розкажи, що трапилося. — … — Не мовчи, будь ласка. У мене серце болить бачити тебе таким і я не зможу допомогти, якщо ти не захочеш цього сам. — пані Марія ужалила куди треба: очі почали висихати, а натомість сльозам прийшов фізичний біль, що також потрошки вгамовував колючки на душі хлопця.

З кожним словом йому ставало все легше. Він нічого не приховував від матері, а навпаки ділився кожним почуттям, що було всередині нього. Чомусь Миколі не хотілося розповідати про те, що трапилося вночі. Сам не знає чому. Мабуть, боявся…

- Я не хочу таким бути. — гірко завершував Коля. — Ганя мала рацію у всьому про мене. Я побачив, як виглядаю збоку і збоку я жахлива людина, хоч і вдавав хорошого, щоб до мене добре ставилися. А втративши близьких, одразу почав їх звинувачувати.

- Я інколи забуваю, наскільки ти в мене дорослий. — мама й сама пустила не одне відро сліз. — Ти зможеш стати тим, ким захочеш. Потрібне лише бажання й сили. А я певна, що в тобі є і те, й інше.

- Угу.

«Можливо, й так» — подумав він.

Пройшов місяць. Микола розпочав своє навчання в університеті. Завдяки онлайн технологіям, йому вдалося попросити вибачення в Гаїни Земляної, хоч та й сказала, що вона подумає над тим, щоб забути про це. Хлопець посадив терновий кущ у себе вдома й взяв з мами обіцянку його доглядати. Пані Марія, звісно, здивувалася такому, та Коля її заспокоїв, що це пам’ять про діда. Він і досі не розумів чому не хотів розповідати про ту саму ніч матері. Та ось він вдома, приїхав на вихідних побачитися з рідними. До того ж батько приїхав.

- Ми підемо з Марічкою в кіно. — сказав він. — Побачимося за дві годинки.

- Побачимося. — відповів син.

Сам Микола сидів у себе в кімнаті, розглядаючи терновий паросток, що тягнувся до сонечка, жадаючи рости здоровим.

- Ех, Терене, мабуть, я на це не заслуговую, проте я стільки разів думав про те, щоб ті сили керувати тобою залишилися зі мною назавжди. — говорив хлопець з рослиною. — Щоб я зміг стати крутим супергероєм, як в коміксах та фільмах. — Микола пустив довгий і прискіпливий погляд на майбутній кущик, ніби пронизував його гострою голкою, ніби сподіваючись на щось.

Він так довго витріщався на терен, що здавалося, що той почав витріщатися у відповідь. Та це лише здавалося. Насправді кущик не мав очей, щоб таке робити. Він лише розвернув усі свої листки до господаря в очікуванні на команду. Юнак з полегшенням видихнув і на його обличчі з’явилася легка усмішка:

- То вони все ж залишилися!..