На болоті

30 жовтня 1868 року я виїхав з Олександрії, Луїзіана, прямуючи на південь до захованого в кипарисових хащах містечка Свомп Гейвен. Щоправда, дорога оминала його на добрячій відстані, тож я змушений був вийти посеред пустої та порожньої землі й долати решту шляху пішки крізь заболочену місцину Беф, покладаючися лише на компас і вказівний перст Провидіння.

Поки ж мій диліжанс трусило й підкидало на розкислій дорозі, відокремленої з обох боків стовбурами дерев, що не надто вберігали її від усюдисущої вологи. Ці негаразди дещо пом’якшувала для мене зворушлива турбота мого попутника Юджина Р. Денджерфілда, капітана у відставці, що сидів навпроти.

— Ви живі ще, Пейтоне? Ця дорога з вас душу витрясе, — він співчутливо нахилився до мене. — Якби янкі не зруйнували залізницю Сміта в шістдесят четвертому, ви б зараз подорожували потягом! — у відповідь я запевнив капітана, що Господь надсилає нам лише ті випробування, які ми в змозі подолати.

— Хіба Господу треба, щоб ви згнили в тій глухомані? — зі щирою прямотою обурився він. — Краще їдьмо зі мною до Батон-Руж, я познайомлю вас зі своєю родиною. Вони дуже порядні й набожні люди!

Я відповів, що подібно до того, як ковбої збирають стадо, яке розбрілося по найвіддаленіших пасовиськах, так і пастирі Господні мусять нести Його слово навіть у таку глухомань.

— Але Свомп Гейвен? — не вгомонювався Денджерфілд. — Це навіть не місто! Так, табір рабів-утікачів і дезертирів. Вони всю війну просиділи в болотах, аби не потрапити на фронт! — капітан нахмурився, а я зазначив, що буду радий оселитися серед таких миролюбних людей, адже миротворці, як сказано в Євангелії, нарікуться синами Божими.

— Вам того миролюбства не перепаде, — похмуро сказав капітан. — Ці негідники, маруни* — хіба ви не чули про їхні витівки? Вони вміють збивати собак зі свого сліду, ховатися в стовбурах дерев, обвішують себе шкурами змій, яких убивають голіруч! До них навіть мародери адмірала Портера** побоялися лізти, а то відомі харцизяки. Словом, у Свомп Гейвені годі чекати гідної зустрічі, доки ви не завітали туди з білими камеліями*** — якщо ви розумієте, про що я.

Я кивнув, щоб не виглядати неввічливим співрозмовником, хоча натяк Денджерфілда звучав доволі туманно.

— А ви що думаєте про те місце? — я звернувся до іншого попутника. Містер Тейлор, торговець вовною, подорожував до Нового Орлеану з молодою дружиною — її обличчя невиразно проступало з-під дещо пожовклої вуалі — й численним майном. Незадоволений тим, що його виривають із блаженної дорожньої дрімоти, Тейлор важко поворушився й пробубонів, що люди, мовляв, не найстрашніші істоти, котрі можуть зустрітися в тих краях.

— А хто страшніший? Алігатори? Змії? — зацікавлено спитав я. Тейлор не відповів, знов поринаючи в забуття; його дружина зробила незграбний рух уперед, наче хотіла щось сказати, але схаменулась і, поправивши вуаль, знов відкинулася назад.

— Можу закластися, що він про москітів, — пробуркотів капітан. — Це справжні маленькі дияволи, даруйте на слові, Пейтоне. Правда ж, чому б вам не поїхати до Батон-Руж?

Тим часом дорога повернула на схід, провіщаючи вимушену розлуку з милим моєму серцю товариством. Я потиснув руку Денджерфілду, пообіцявши відшукати його, якщо доля колись приведе мене до Батон-Руж. Торговець щось невиразно буркнув крізь сон; місіс Тейлор подивилася на мене з цікавістю — наскільки я міг побачити з її прихованого вуаллю обличчя — і знов промовчала.

Хоча шлях до Свомп Гейвену, як мені повідомили, був розчищений останніми роками, пробираючись через хащі, я неодноразово згадував застороги Денджерфілда. Часом мені доводилося перелазити через повалене дерево чи шукати обхідні стежки, ледь не по коліно вгрузаючи в баговиння. Як разюче це відрізнялося від мого донедавна спокійного життя! На жаль, його довелося остаточно полишити з промислу Господа й недомислу мого кузена Ендрю. Багато років я попереджав його про згубні наслідки розгульного способу життя, аж ось мої передбачення виправдалися у найпохмуріший спосіб: у п’яній суперечці цей нерозумний, хай помилує його Господь, застрелив родича місцевого аутло й тієї ж ночі завбачливо втік. Звісно, я не був причетний до кровопролиття, адже не маю бути сторожем кузена свого, але мій недруг, як кажуть, сповідував старозавітний принцип: «зуб за зуб, око за око, кузена за кузена». Тому ця непривітна місцина, як це не парадоксально, зараз була для мене найбезпечнішим місцем.

Зрештою, продравшись майже навмання крізь зарості очерету, я вийшов на стежку, що забирала вбік від річища. Там, на невеликому узвишші, виднілися низенькі хати з болотяного кипарису. Сонце, що вже хилилося на захід, яскраво висвітлювало дахи й верхівки крислатих кущів пау-пау обіч стежини. Під одним із них хлопчина років дванадцяти бавився важким пастушим батогом, збиваючи на землю стиглі плоди.

Ставши на безпечній відстані, я спостерігав за вправами отрока, який, розкрутивши своє знаряддя над головою, спрямував його в гущу гілок. З куща посипалося листя, а кінець батога на зворотному шляху боляче вдарив маленького погонича в груди. Хлопець кинув батіг під ноги й почав топтати його, виливаючи свій гнів у таких виразах, що зашарілися, здавалося, навіть стіни будинків.

— Благослови тебе Господь, отроче! — смиренно промовив я. — Удари долі слід приймати смиренно і вдячно, адже за всі страждання Бог воздасть нам сторицею.

Хлопець нагородив мене за розважливі слова похмурим поглядом і порадою намотати язик собі на халяву, якщо він не вміщається в роті.

— Хоча стривайте, ви ж щойно приїхали? — додав він уже приязніше. — Як треба, я вас куди завгодно можу провести, чхнути не встигнете!

Я відповів отроку, що радо скористаюся його послугами, хоч і не поспішаю нікуди.

— Еге ж, — присвиснув хлопчина, — але не варто вам залишатися на вулиці, коли прокинеться Ла Паліда, а це вже зовсім скоро.

Відчувши за цими таємничими словами неординарну історію, я попросив просвітити мене.

— Це було ще до війни, — охоче відгукнувся мій співрозмовник. — Якось занесло сюди одного мексиканця — він, кажуть зарізав когось у Накетоші чи в Олександрії… А з ним була його дружина, така дивна, бліда, наче живий мрець! — для більшого драматизму хлопець стишив голос і вирячив очі. — І кашляла весь час так моторошно, ніби злий дух рвався на волю з її грудей! Ну от, прожили вони тут менше місяця, коли Бліда — так її в нас називали — померла, і поховали її на нашому цвинтарі. А через кілька днів на її могилі знайшли й чоловіка… Кажуть, вона висмоктала з нього всю кров! — маленький оповідач подивився на мене, оцінюючи враження, справлене його словами. Я визнав, що, розказана проти ночі, ця історія справді змушує здригнутися, проте чи варто боятися чогось зараз, коли минуло стільки років?

— А от хрін вам! — задоволено відповів хлопець. — Ла Паліда досі гуляє місячними ночами, шукаючи собі жертв. Якщо дасте монету, я покажу вам, де її могила.

Я сказав, що, коли вже Господь привів мене сюди, я вважатиму своїм обов’язком вознести молитву за упокоєння души його раби.

— От і чудово! — зрадів хлопчина. — Ходімо. Я Джері, до речі. А ви, мабуть, пастор? У нас тут і церква є, от пастора давно не було. Старий Бартоломью тепер винокур — каже, що ця робота набагато дохідніша, та й веселіша.

Цю звістку я сприйняв зі змішаним почуттям радості й жалю — адже, хоча вона означала, що Провидіння приготувало мені належне місце, доля мого попередника не могла не засмутити мене. Я спитав, коли з ним сталася ця прикра трансформація.

— Років із п’ятдесят тому, — відповів хлопець. — Одразу, як втратив голову.

Я поміркував над відповіддю, не впевнений, що зрозумів її, але не став перепитувати. Тим часом Джері вивів мене до цвинтаря, огородженого парканом з гілля й очерету.

— Вам ось туди й далі в низину, — він показав напрямок помахом руки. — А мені пора додому, бо вже пізно.

Я закликав хлопця не боятися, адже Господь не дозволить скривдити свого смиренного служителя, а тим паче невинного отрока.

— Еге ж, — заперечив отрок, — але якщо я затримаюся, мамка здогадається, що я вас сюди водив, і забере гроші. А гроші мені потрібні, бо хочу купити в Біллі револьвер, який він вкрав у батька, коли той п’яний упав у річище.

Я дав Джері монету, спитавши, чи багато він встиг заробити таким промислом.

— Та не дуже… Але нічого! — безтурботно відповів хлопець. — Я прийду сюди вранці, і якщо Ла Паліда висмокче вашу кров, заберу все, що лишиться в кишенях. Досі вона зжирала лише місцевих, тому їхні родичі й сусіди встигали раніше. Щастя, що ви приїхали наодинці!

Благословивши доброго отрока і його родину, я вирушив на пошуки могили. Невдовзі стежка привела мене до низини, де, подалі від інших надгробків, стояв кипарисовий хрест із написом:

ЛЮСІЯ САНЧЕЗ

1832–1856

Подякувавши Господу за те, що доручив мені цю важливу місію, я поринув думками в молитву.

Коли я закінчив, небо остаточно потемніло. З-за хмари викотився круглий, наче срібна монета, місяць, заливаючи неживим сяйвом околиці. Подуви вітру з боліт нагадували гарячкове дихання хворого, що забувся неспокійним сном. Навіть невтомний хор комах і жаб принишкнув, ніби начуваючись чогось лихого. Над головою промайнула крилата тінь, майже непомітна на тлі нічного неба. Сповнений трепету, я поквапився покинути цвинтар, щоб відшукати собі ночівлю.

Обриси будинків ледь виднілися в нічній темряві. На мить у моєму серці запанував відчай, адже я подумав, що мені доведеться ночувати просто на вулиці, щоб не тривожити спокій місцевих жителів. Проте, обернувшись, я побачив за деревами вогник і, присоромлений за недоречний напад зневіри, попрямував до нього.

Будинок, вікна якого послужили маяком моєї надії, був чимось на кшталт бару. Це здивувало мене, адже на яких подорожніх можна було б очікувати в цьому місці й у цей час? Але небажання залишитися на вулиці виявилося сильнішим за сумніви, і я, підійшовши, почав розглядати бар зблизька.

Він нічим не відрізнявся від інших місцевих будинків окрім напівстертої вивіски. До того ж, на стіні поблизу дверей було щось накреслено червоним. Більш за все це нагадувало неохайне око, зверху й знизу якого гостроколом стирчали довгі вії. Я зупинився, роздивляючись чудернацький знак. Хто б не малював його, це було зроблено поспіхом і недбало, тож прикрасою він аж ніяк не міг бути. Кому ж і навіщо знадобилося в такий спосіб мітити будинок?

— Чого рота роззявив? Проходь! — пролунав ззаду низький голос, і мене доволі неґречно штовхнули в плече. Я відійшов убік, пропускаючи до входу кремезну креолку з відром води в руках і капелюхом, завішаним вуаллю, на голові. З прочинених дверей упала смуга світла, й мені на мить здалося, ніби з-під широкої спідниці жінки щось висунулося й одразу сховалось. Почудувавшись із химерної гри тіней, я ще раз кинув погляд на загадкове око й увійшов до бару.

Там уже горіло світло, але відвідувачів майже не було. У дальньому куті сиділа гостроноса жінка, спритно в’яжучи щось довгими тонкими пальцями; поруч, притулене до стіни, стояло потерте банджо. Господар, високий худорлявий креол, протирав рушником тарілки, складаючи їх стовпчиком на стійку, й не виявляв цікавості до того, що відбувається навкруги.

— Благослови Господь вас і вашу оселю! — чемно привітався я з ним. — Я — преподобний Пейтон, прибув сьогодні до вашого чудового міста, і хотів би…

— Гаразд, зараз буде вечеря, — господар підхопив купу тарілок, що загрозливо нахилилася над його головою, — бачу з вашого одягу, що пхалися ви через болото, а там із харчів хіба що жаби та змії, — я відповів, що, як на то воля Господа, і апостол Петро не гидував поласувати смаженою жабою, але мій співрозмовник уже вийшов, посміхаючись під ніс.

Я нагадав собі, що перебуваю в диких краях серед простих і грубих людей, а отже, це прекрасна нагода розвинути в собі довготерпіння, беручи приклад з Господа нашого Ісуса Христа.

Тим часом господар повернувся й заходився протирати кухлі, не удостоївши мене ані слівцем. Щоб трохи розважитися бесідою, я спитав його, хто намалював знак на стіні.

— То наш місцевий дурник, — відповів господар і, знов посміхнувшись, додав: — Буде вам добра компанія!

Я вирішив не ображатися, адже гордість не прикрашає служителя Господа, і поцікавився, чим відомий цей нещасний окрім неабиякої жаги до малювання.

— Був у нас дрібним злодіюжкою, нишпорив по хатах, і все одразу ж пропивав, — повідомив мій співрозмовник, протираючи стійку. — Людям це набридло, тож одного дня вони відгамселили його й полишили десь на болотах. Але на третій день він повернувся… Дякую, кохана! Ти дуже вчасно, наш гість уже зачекався.

Міцні мозолисті долоні поставили на стійку кухоль пива й миску з печенею. Я підвів погляд, і крижані пальці жаху стиснули мені горло. Переді мною стояла дебела жінка, широкі плечі якої вінчала потворна голова алігаторки, дивлячись на мене зіщуленими очима болотяного кольору.

— Дякую... — ледве чутно видихнув я, схопивши свою вечерю. Рот потвори злегка відкрився, вишкіривши зуби, які могли б перекусити мені шию одним рухом довжелезної щелепи.

— Смачного, — промовила алігаторка вже знайомим мені низьким голосом, споглядаючи мій переляк із лиховісним посміхом — утім, не впевнений, що морда звіра здатна набути іншого виразу.

Я похапцем сів за стіл і почав їсти, краєм ока поглядаючи навкруги. Зала поволі заповнювалася; люди — з вигляду лісоруби чи плотарі — заходили, вітаючись із незворушним господарем, який наливав їм, навіть не слухаючи замовлення. Жінка з в’язанням узяла до рук банджо й почала меланхолійно смикати за струни.

— Не заважатиму? — до мене підсів надзвичайно худий чоловік із хриплим, як скрип заіржавілого засува, голосом. Капелюх на його голові мав величезні криси, що спускалися аж до плечей. — Ви тут новенький, і, мабуть, дечому дивуєтеся, та все ж…

Раптом хтось із відвідувачів, проходячи повз, смикнув ліктем і збив зі старого капелюх. Я не зміг втримати переляканого зойку — адже над високим коміром на його шиї нічого не було!

— Негідники! — прогарчав мрець. — Бодай би вам руки повідпадали!

— Навіщо тобі капелюх, Барті? Ти ж безголовий! — засміялися за сусіднім столом.

— Трясця твоїй матері, Стіве! Хочеш, щоб я розповів Саллі, куди ти бігаєш щосуботи?

— Старий дурню! — відповів уже менш упевнений голос. — Саллі померла в квітні!

— Ото ж бо й воно! — переможно прохрипів старий. — Знаю, ти будеш радий знов почути її голос, коли повернешся додому, але пательню раджу сховати подалі! — на останніх словах гримнули двері, й надворі пролунали спішні кроки, швидко загубившись у гаморі бару. Бартоломью знов прилаштував капелюха до плечей і змовницьки нахилився до мене: — Насправді Саллі давно знає про його амури з Марією, але чомусь досі кохає цього бовдура… Як бачите, народ тут простий, аж занадто. Життя в нас одноманітне… А ви тут у якій справі?

Я відповів, що прийшов нести ближнім пастирську розраду.

— Пастор… Тридцять років я віддав цій невдячній справі, — Бартоломью постукав по столу пальцями, тонкими, мов обтягнуті напівпрозорою шкірою кістки. Я сказав, що виконую заповіт Господа: «Паси овець моїх», і не потребую вдячності.

— Авжеж, — погодився старий. — Хоча, правду кажучи, мій новий фах приносить людям набагато більше розради.

Я зазначив, що радий за собрата, якому вдалося знайти своє покликання, але, оскільки його попереднє місце тепер незайняте, готовий стати його наступником.

— Гаразд, займай. Церква досі стоїть цілісінька, вийдеш звідси — ліворуч і далі нагору, а за пагорбом моя оселя, як побачиш її — значить, треба вертатися, — він обернувся й загорлав: — Гей, Ебігейл, що ти там таке дзеленчиш? У мене вуха б повідпадали, якби я їх мав! — старий розреготався, а жінка, з осудом подивившись на нього, продовжила смикати струни. Кілька нетверезих голосів підхопили мелодію, зливаючись у безладний хор.

Зненацька двері з грюкотом відчинилися, і на порозі з’явився невисокий чоловік у брудному подертому одязі. Вибігши на середину зали, він обвів присутніх шаленим поглядом і з завиванням, що нагадало мені деяких знайомих проповідників, заволав:

— Покайтеся, грішні! Покайтеся, бо йде посланець Господа! Схиліться перед його всевидючим оком! — прибулий замовк і жадібно припав до кухля, який хтось всунув йому в руки. Я запитально подивився на Бартоломью.

— А це Пророк, — добродушно прокоментував він. — Каже, що на болоті йому явився янгол і очистив від гріха. Його тут пригощають, бо він кумедний, а наші люблять, коли є над ким покепкувати.

— То це він намалював око на стіні? — здогадався я.

— Він, він тут усе розмалював. Але більше ніякої шкоди від нього нема — красти він справді припинив. Та й навіщо красти, коли тобі наливають на дурняка?

Навколо Пророка, жадаючи розваги, вже зібрався невеличкий натовп гультяїв. Я подякував попереднику за гостинність, зібрав свої речі й вийшов, сподіваючись нарешті відпочити від пригод.

Церква стояла майже в центрі пологого пагорба, однак я був змушений тричі обійти його, поки зрештою вийшов до будівлі. Жоден місячний промінь не відблискував у її мертвих вікнах — напевно, їх забили дошками. На щастя, двері лишилися незамкненими. Я відчинив їх і увійшов, опинившись у непроглядній темряві.

Одразу ж я відчув, ніби пітьма вдивляється в мене дюжинами невидимих очей. Наступної миті простір навколо сповнився хлопанням шкірястих крил: маленькі пазуристі істоти штовхали мене в обличчя, смикали за волосся, рвали на мені одяг. Відкривши рот у беззвучному крику, я рушив навпомацки до виходу, але натомість уперся в стіну. Згори посипався багаторічний пил, запорошивши мені очі. Відганяючи агресивних створінь, я пішов уздовж стіни, але за кілька кроків спіткнувся й опинився на підлозі, нещадно атакований з усіх боків. Ціпеніючи від страху, я закрив голову руками й гаряче молив Господа про порятунок.

Відповіддю на мої молитви став скрип дверей, що хиталися під подувом вітру — я зрадів йому так, як ніколи не радів ніякому іншому звуку. Кинувши всі свої речі, я метнувся надвір і ледь не заплакав, знов побачивши над собою місяць і зорі, а під собою відчувши вологу траву. Проте, хоч як би я не тішився своєму спасінню, для ночівлі варто було б мати дах над головою. Походивши навколо церкви, я побачив невелику клуню, що нахилилася, ніби теж ладналася до сну. Я з острахом зазирнув всередину — там мене зустріло лише монотонне дзижчання москітів. На підлозі цієї непоказної будівлі, у купі зотлілого очерету мені довелося провести решту ночі.

Прокинувшись, я вийшов під промені ранкового сонця й оглянув себе. Мій одяг буквально волав про порятунок, а шлунок голосно нагадував про потреби грішної плоті. Але сама думка про повернення до церкви лякала мене до нестями. Поміркувавши трохи над своїм незавидним становищем, я вирішив спуститися до містечка, де, можливо, хтось із моєї нової пастви змилується над своїм безталанним пастирем.

На околиці Свомп Гейвену було тихо. Стіну найближчого будинка прикрашав уже відомий мені знак у вигляді ока. Його автор виявився поруч: він лежав на землі, стискаючи в руці предмет, схожий на закривавлену ганчірку. Я нахилився до Пророка, не певний, чи потребує він допомоги.

— Добридень, месьє, — пролунав за моєю спиною гортанний голос. У дверях стояв чепуристий чоловік кремезної статури, неквапливо розкурюючи довгу кипарисову люльку. — Прошу, полиште Пророка в обіймах Морфея. Він зараз щасливіший за нас, адже позбавлений мирських турбот, що несе нам прийдешній день.

Я погодився, пересвідчившись, що Пророк справді мирно спить, і поцікавився вголос, чим саме він малював — фарба виглядала ще зовсім свіжою.

— У певних обставинах, — розважливо сказав господар будинка, пускаючи клуби світлого диму, — варто притримати коня своєї допитливості. Не відчуваю жодного ентузіазму щодо таких інтимних подробиць життя нашого візаві.

Ця відповідь мені дуже сподобалася, як і сам чоловік, що на фоні інших жителів Свомп Гейвену виглядав несподівано культурною людиною.

— Вибачте, якщо перервав ваш променад, месьє Пейтоне, — продовжив він. — Так, я вже чув про вас — ми тут живемо в ізоляції, тому прибуття нової людини миттєво збурює ажіотаж у нашій маленькій спільноті. Мене звати Соньє, — я потиснув чоловіку руку і повідомив, що шукаю допомоги у зв’язку зі скрутними обставинами своєї ночівлі.

— Так, ваш вигляд має ознаки нещодавнього форс-мажору, — погодився Соньє. — У такому разі прошу вас удостоїти мене візитом. Поки ви скінчите свій туалет, моя дружина приведе до ладу ваш одяг, а я можу позичити вам один зі своїх костюмів, — він відступив убік і картинним жестом запросив мене увійти.

Невдовзі ми з Соньє пили каву, вмостившись на зручній софі, поки його дружина, яку він ласкаво називав Матусею, поралася з пранням. Я переповів подружжю історію своєї подорожі до Свомп Гейвену.

— Тож ваш вояж пролягав шляхом Ель Каміно Реаль, відомим також як «дорога контрабандистів», — відзначив Соньє. — Достославна артерія луїзіанської торгівлі, ще відколи король коноводів Філіп Нолан**** ганяв нею іспанських мустангів до Натчезу! Я віддав їй найкращі роки… Однак і в цьому богоспасенному містечку життя має свій шарм, — я гаряче погодився, додавши, що буду щасливий докластися до процвітання Свомп Гейвену, відновивши пастирське служіння.

— На великі пожертви не розраховуйте, — попередив Соньє. — Старий Бартоломью, відколи зробився винокуром, зажив значно заможніше… Втім, чи правильно так казати? Адже це відбулося вже після його смерті.

Я запевнив господаря, що зі смертю життя не завершується, адже Святе письмо каже: «Умерти не вмрете, але матимете вічне життя».

— І виглядає він чудово, як на свої роки. Цієї ночі я бачив його в барі, — додав я.

Почувши про бар, Матуся розродилася тирадою незрозумілою мені мовою, але з такою експресивністю, що кінь моєї допитливості спотикнувся всіма чотирма ногами.

— З Матусею стався неприємний інцидент у нашому провінційному кафе, — із ледь помітним роздратуванням сказав Соньє. Затягнувшись із люльки, він випустив у стелю клуб диму й продовжив: — Вона мала там невеликий ангажемент… Не те щоб наш родинний бюджет залежав від цього, просто Матуся не любить сидіти без діла. Та й справа не в фінансах…

— Це просто нечувано, що вони про мене казали! — обурено промовила Матуся. — Ніби я б’ю їхній посуд! А то була одна-однісінька таця, та й та сама тріснула!

— Матуся — надзвичайно вправна господиня, — підтвердив Соньє. — Робота в її руках так і кипить, а хворі одужують від одного її дотику. Дуже несправедливо, що з нею обійшлися так некуртуазно.

— Некуртуазно?!. — Матуся ледь не плакала від образи. — Просто викинули мене за двері!

— До того ж, лишивши чималий кредит на свою користь, — Соньє вийняв люльку з рота й зробив невизначений жест, окреслюючи в повітрі чи то розмір боргу перед Матусею, чи то межі свого розчарування. — Але, як я вже зазначив, справа не в фінансах, а в репутації. Тому місце рандеву тутешнього бомонду ми не відвідуємо, — підсумував він і знов глибоко затягнувся.

Я не став приховувати, наскільки засмутила мене ця історія. Сказав Господь: «кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються»; я ж устиг пройнятися глибокою симпатією до цих простих і щирих людей, і звістка про розбрат між ними краяла мені серце. Я пообіцяв, що найближчої ж неділі звернуся до пастви й спробую навернути її на путь злагоди.

— То ви вже привели до ладу нашу стару церкву? — спитала Матуся. Зніяковівши, я пояснив Матусі й Соньє, в чому полягає біда, яка змусила мене скористатися їхньою гостинністю.

— Я думаю, Матуся може допомогти… — невпевнено сказав Соньє і глянув на дружину. Та викрутила міцними долонями мій випраний одяг, струсила його, розправляючи, й замислено відповіла:

— Мабуть, так… Так, знаю, чим тут зарадити. Завершуйте свою бесіду, панове, а я дещо підготую, — із цими словами вона попрямувала надвір.

Не шкодуючи слів, я палко подякував Соньє за гостинність. Потиснувши руки, ми простились, і я вийшов за двері, де чекала Матуся з великим кошиком, накритим тканиною.

Піднявшись до церкви, Матуся не стала підходити до дверей — натомість, наглянувши рівну ділянку неподалік, вона почала видирати з неї траву. Здивований такими приготуваннями, я спитав, чи можу чимось допомогти.

— Так, — відповіла Матуся, — назбирайте поки сухого хмизу.

Заінтригований, я поспішив виконати доручення. Тим часом Матуся дістала мішечок і насипала на розчищену землю борошно, що утворило чудернацький хрестоподібний візерунок. Не встиг я роздивитись його, як Матуся витягла з кошика чорного півня і з неймовірною спритністю — у мене аж очі полізли на лоба від подиву — відтяла йому голову, випатрала й розклала нутрощі на своєму малюнку. Усе це вона супроводжувала коментарями, жодне слово з яких не було мені зрозуміле. Я обережно поцікавився в Матусі, яка, здавалося, вже забула про мене, як пов’язані ці химерні дії з церквою та пекельними створіннями, що її окупували. Жінка глянула на мене спідлоба й жестом наказала покласти хмиз на землю. Розпаливши багаття, вона нашвидкуруч обідрала пір’я з пташиної тушки, обсмажила її й поклала поруч із борошняним знаком. На завершення Матуся вийняла з кошика пляшку і щедро скропила творіння своїх рук.

За цими вправами я спостерігав із дедалі зростаючою недовірою. День минав; до завтрашньої служби мені конче треба було підготувати церкву, чи хоча б видобути звідти свої пожитки, полишені під час моєї безславної втечі. Сповнений вагань, я підійшов до церковних дверей — аж тут Матуся випередила мене і, поклавши на них обидві долоні, заговорила тією ж незрозумілою мовою.

За дверима пролунав дивний звук, наче хтось струсив велику яблуню, увішану стиглими плодами. Матуся всміхнулась і розчинила двері, запрошуючи мене зазирнути всередину. Нам відкрилася невелика церковна зала, сповита сутінками; і підлога, і лави були рясно всіяні тілами мертвих кажанів. Від огиди мені перехопило подих — я не міг уявити, як проводити службу в приміщенні, спаплюженому в такий неприродний спосіб! Матуся, однак, випромінювала впевненість:

— Не бійтеся! — заспокійливо всміхаючись, вона взяла мене за руку й увела до зали. — Гляньте! — придивившись, я побачив, як мерзенні тільця просто на очах зсихаються, зотлівають і розсипаються порохом. У мене мурашки побігли шкірою, але присутність Матусі розганяла тривогу, наче ліхтар у півтемряві давно покинутої будівлі.

— Ну, з головним закінчили, — сказала вона, роздивляючись навкруги, — але прибирати багацько ще лишилося. Старий Бартоломью добряче тут усе занедбав… Без моєї допомоги вам не впоратися, — я вдячно прийняв її пропозицію, і ми, не гаючи часу, стали до роботи.

Соньє анітрохи не перебільшив: Матуся справді виявилася надзвичайно вправною господинею. Утім, коли церква нарешті була готова до приходу парафіян, надворі вже лежали глибокі осінні присмерки. Я знов подякував Матусі й вийшов проводити її додому.

— Не турбуйтеся, пасторе, — сказала ця праведна жінка, — відпочивайте, а костюм я занесу вам завтра.

З-за пагорба вийшов Бартоломью і, побачивши нас, чемно підняв капелюх над головою — точніше, її відсутністю.

— Добрий вечір, сусіде! Поспішаєте бути першим клієнтом?

— Аякже! — прохрипів винокур. — Сьогодні найперше діло — випити на честь усіх святих і кожного окремо, а це забирає чимало часу! — він ще раз підняв капелюх і покрокував до бару, а я знов пожалкував, що навіть у цьому мирному місці панує розбрат.

— Завдяки вам я зможу сказати про це завтра в церкві… Хоча навіщо чекати? Ходімо разом, я поговорю з господарем і спробую залагодити ваше непорозуміння.

— Не варто, пасторе, — відповіла Матуся. — Мені краще не з’являтися там.

Але думка про те, що я почну служіння жителям Свомп Гейвену із владнання суперечки між ними, вже захопила мене, і я почав палко вмовляти Матусю.

— Гаразд, якщо ви так кажете… — нерішуче погодилася вона. — Але спершу я побажаю добраніч Соньє і… ще декого провідаю, — із цим ми розпрощалися з Матусею й пішли кожен своєю дорогою.

У барі мене зустріли зацікавлені погляди — певно, звістка про моє прибуття справді розлетілася містечком. Серед відвідувачів здійнявся шепіт; нарешті один молодий лісоруб підійшов до мене, незграбно тримаючи біля грудей величезні долоні зі збитими кісточками, і спитав, чи відкрию я знов церкву. Я відповів, що маю рішучий намір відновити служби вже з прийдешнього ранку.

— У нас буде церква в неділю — як в Орлеані! — зрадів чоловік. Ця новина викликала пожвавлення серед усіх присутніх: хтось згадував служби, які вів ще Бартоломью, хтось вихвалявся вбранням, яке нарешті буде нагода вдягти. Мене запросили до гурту й підсунули кухоль.

За цим я ледь не проґавив момент, коли на порозі з’явилася Матуся, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Я підвівся, вже добряче підігрітий розмовою й тим, що зазвичай її супроводжує, і голосно запросив жінку всередину. Господар, як завжди, стояв за стійкою, протираючи кухлі. Я почав пояснювати йому мету нашого з Матусею візиту, але він, не дослухавши, вийшов. Не очікувавши такого, я замовк, міркуючи, як тепер виконати свою миротворчу місію.

Зненацька на нас вилетіла розлючена алігаторка й напустилася на Матусю:

— Як ти посміла з’явитися тут? Тобі мало було минулого разу?

— Так! — набундючено відповіла жінка. — Бо ви не віддали мені мої гроші!

— А нам уже досить! І тебе, і твоїх помічників!

Я розважливо закликав усіх стримати пристрасті, але моє прохання залишилося голосом того, хто волає в пустелі.

— Мало я на тебе гнула спину, щоб ти мене так ганьбила?

— Тебе ще й не так треба ганьбити за те, що псуєш чуже майно!

— Я псую? Та таця сама тріснула в моїх руках!

— Знаю я, від чого вона тріснула і що ти робиш своїми руками!

— Тобі руки мої не до вподоби? — Матуся тицьнула долонями просто в зубасту пащеку. — Ну то прибирай своїми брудними пазурами, болотяна потворо!

Алігаторка люто клацнула зубами, ледь не перекусивши обидві Матусині руки, й заліпила їй міцного стусана, від якого та повалилася на підлогу. Я кинувся було їй на допомогу, але одразу кілька рук зупинили мене.

— Не лізь, — прохрипів мені на вухо Бартоломью.

Матуся опинилася навкарачки біля ніг Ебігейл, що відклала банджо й уважно роздивлялася плетену ляльку, яку тримала перед собою за обидві руки.

— Нахаба, — сказала вона високим мелодійним голосом. — Ти заслужила на покарання.

— Відпусти! — простогнала Матуся, силкуючись підвестися, але Ебігейл лише посміхнулася під ніс. Тільки зараз мені впала в око її разюча схожість із господарем бару.

— Хочеш, я перетворю тебе на жабу? Тоді поговоримо про болотяних потвор, — відьма нахилила голову й прибрала з обличчя пасмо волосся, відпустивши одну руку ляльки. Матуся миттєво витягла з кишені жменю борошна й насипала на підлозі візерунок, такий само, як я бачив біля церкви. Зрозумівши свою помилку, Ебігейл знов міцно стиснула ляльку — але було пізно.

Зарипіли двері; цей звук, що досі не привертав майже нічиєї уваги, змусив усіх принишкнути й обернутися. До бару увійшов гість — високий чоловік в елегантному чорному одязі, але не такому, як зручні костюми Соньє. Скоріше це нагадувало костюм, який кожен поважний містянин тримає в шафі на випадок останнього перевдягання. Гість вальяжно обійшов залу, приморожуючи поглядом усіх присутніх.

— Іди звідси, — через силу вимовила алігаторка, скидаючи заціпеніння. — Тебе ніхто не кликав!

— Ніхто-о? — прогугнявив Гість із глумом у голосі. Зупинившись перед Матусею, він торкнувся візерунка на підлозі носком лакованої туфлі: — А це що таке?

— Господарю… — пробелькотіла Матуся, не підводячись із підлоги. — Це я… я тебе покликала…

— Ти-и? — Гість розчаровано оглянув жінку й підняв руки горі: — Ну чому мене завжди кличуть до таких нудних місць? Я хочу розважатися! — одним швидким рухом він перекинув стіл з усім посудом, що стояв на ньому: — Гей, ти! Заспівай щось веселе!

— Хріна лисого! — гордо відповіла Ебігейл, стискаючи в руці шкіряний мішечок, що звисав з її шиї. Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі, аж раптом шнурок вирвався з долоні жінки й закрутився петлею. Вона захрипіла, силкуючись зірвати з себе зашморг, що лиш дужче врізався їй у горло.

— Припини негайно! — обурено вигукнув я. — Хіба не знаєш, що жорстокі підпадають геєні огненній?

— Геєні? — зареготав Гість. — Мій любий пасторе, ти лякаєш мене пеклом? Знай же, що я був там — і пішов, бо навіть геєна огненна була холоднішою за мою жагу до розваг!

— Бреше… — почув я ззаду хриплий шепіт Бартоломью. — Вигнали його звідти… За пияцтво й неробство…

— Ти ще тут? — Гість знов згадав про Матусю. — Кажи-но, навіщо ти мене покликала?

— М-мене скривдили… — ледь ворушачи язиком, відповіла жінка. — Не заплатили… за роботу… через розбиту… тацю…

— Та-ак, та-ак, — промовив гість, недобрим оком оглядаючи присутніх. — Ось ти! Неси сюди тацю, тільки спочатку налий мені чогось міцного!

Господар бару незадоволено підібгав губи, але підкорився.

— А тепер віддай їй, — Матуся взяла в господаря начищену тацю й заволала. Я не міг зрозуміти, що з нею сталося, аж поки не побачив, що вона намагається відірвати руки від блискучої міді, намертво прилиплої до них. Гість спостерігав за цим, голосно регочучи.

— Розбий її! Розбий… об його голову! — він тицьнув пальцем у Бартоломью.

— Прошу пана, — пролунав голос із натовпу, — але Барті не має голови!

— Не має? Ну то матиме! — Гість зірвав із винокура капелюх і насадив йому на шию кухоль. Посудина кілька разів обернулася навколо себе й дурнувато закліпала двома дрібненькими очиськами.

— Стій там! — скомандував Гість. Відскочивши до дверей, він витяг із кишені револьвер і пострілом розніс кухоль на друзки. Бартоломью гучно ляснувся на підлогу; слідом упав і Пророк, що забіг у відчинені двері й наштовхнувся на спину Гостя.

— Покайтеся, грішні! Покайтеся, бо йде посланець Господа! Чую його кроки! — заволав він, підводячись, у своїй звичній манері. — Схиліться перед його оком… — додав уже тихіше, здивований, що його не пригощають. Гість згріб Пророка за грудки й підняв у повітря.

— Ну-ну, продовжуй! — сказав він, хижо посміхаючись. — Що там за посланець?

— Його зуби — наче гострі леза… — розгублено залепетав Пророк. — Крила — язики полум’я… Благодатний вогонь… сходить із ним…

— Вогонь! — радісно повторив Гість. — Придумав! Несіть сюди вогню! Ми будемо смажити півня! Мерщій, чого стоїте? А ну нишкни! — він щосили струсив Пророка, який відчайдушно пручався в його руках. Той підлетів, ударившись головою об стелю, і впав на підлогу. Слідом за тим будинок підкинуло в повітря й протягло по землі. Люди закричали, хапаючись одне за одного в марних спробах встояти на ногах.

— Що це? — вигукнув Гість, сам спантеличений наслідками своїх дій. Ніхто не відповів, лише Пророк, звиваючись на підлозі, задушено пискнув:

— Це він!.. Це він!..

Усі підвели голови й голосно зойкнули. Стіни й дах будівлі розкрилися, як велетенська квітка, і спалахнули. Ми опинилися наче на острівці: навкруги, скільки сягало око, вирувало полум’я. Але й це було ніщо порівняно зі страхіттям, що спускалося згори!

Спочатку воно нагадувало кулю, поплямовану незліченними цятками, але, наближаючись, куля перетворилася на кістяний остов, вкритий сотнями очей, що перетікали навколо неї краплями розплавленого металу. Істота гучно опустилася на землю, яка шкварчала й курилася під її стопами; вісім язиків полум’я зметнулися над нею й розгорнулися вогняними крилами.

Гість підвівся й зухвало сунув просто на чудовисько:

— Гей, ти, чим би ти не було! Забирайся звідси!

Потвора розкрила моторошну пащеку, всіяну зубами, кожен завбільшки з лезо великого меча. Поруч із нею Гість здавався чорним мурахою, що заповз на язик левові. Із пащеки в Гостя поцілила блискавка й глибоко вдавила його в ґрунт, здійнявши стовп полум’я. Істота зробила кілька важких кроків і вогняною брилою нависла над Пророком, що безладно лопотів, обхопивши свої коліна.

Від звуку, що пролунав над нами, у мене запаморочилося в голові. Наче водночас затрубили тисяча труб, заіржали тисяча коней і тисяча маленьких Джері щосили дряпнули іржавими цвяхами по склу. Коли я наважився розплющити очі, вогонь уже згаснув, лише над місцем, куди влучила блискавка, клубочився дим. У світанковій тиші було чути далеке плюскання води.

Мовчання порушив низький голос алігаторки.

— Ви це чули? — спитала вона. — Він правда сказав «мій засранець»?

— Алілуя, брати і сестри! — на краю ями, продавленої його власним тілом, постав Гість. Одяг на ньому був подертий на шмаття й курився, а очі палали фанатичним вогнем. — Господь явив нам свого посланця! — схопивши під пахви збентеженого Пророка, Гість палко розцілував його в обидві щоки. — Брате! Славімо Господа!

— Я в житті багато чого бачила, — Ебігейл задумливо розглядала шнурок, що їй вдалося-таки зірвати зі своєї шиї. — Але такого…

— Пасторе!.. — кинувши обійматися з Пророком, Гість підбіг до мене. — Читай молитву! Подякуємо Господу купно!

Я нагадав, що настав ранок неділі, а отже, наближається час недільної служби, коли я радо прийму всіх у церкві.

— До церкви! — загорівся Гість. — Ходімо всі до церкви! Пасторе, веди!

— Постривай, — осадив його Бартоломью. — Ти що, не бачиш, на кого ми схожі? До недільної служби треба перевдягтися!

— Перевдягтися? — скептично форкнула алігаторка. — Уві що? Усе, що ми мали, згоріло! — вона підійшла до чоловіка, який сидів, похнюпившись, серед уламків посуду.

— А біс із вами! — Матуся підвелася, відкинувши від себе мідну тацю, й обтрусила з одягу попіл і землю. — Гайда до нас! Чоловіки можуть узяти костюми Соньє, у нього на всіх вистачить, а жінкам я допоможу причепуритися.

— Матусю, ти просто золото! — засяяв Гість. — Чудова ідея! Ходімо мерщій, бо мені так кортить молитися, що я ледь не вибухаю! Пасторе, ти з нами?

Подякувавши за пропозицію, я сказав, що краще підготуюся до служби в своєму помешканні, не зловживаючи гостинністю Соньє.

Зупинившись на порозі церкви, я озирнувся на містечко, звідки лунали радісні голоси моїх прихожан. На чолі процесії йшли Гість і Пророк — обійнявшись, вони співали «О благодать», а Ебігейл акомпанувала їм на банджо. Трохи позаду Матуся щось жваво обговорювала з алігаторкою; та посміхалася, задоволено примруживши очі. Її чоловік урочисто крокував поруч, тримаючи перед собою блискучу мідну тацю — єдине, що вціліло з його майна. У натовпі за ними виднівся капелюх Бартоломью. Час від часу він падав на землю, і тоді хтось повертав його на плечі власникові. Ця картина виглядала настільки ідилічною, що я не втримав сліз, дякуючи Господу за чудесне примирення.

Біля самого дому Матусі й Соньє до Гостя підбіг Джері, певно, вважаючи його черговим подорожнім. За декілька секунд хлопець відійшов убік, стискаючи обома руками револьвер, і, піднявши його високо над головою й заплющивши від захвату очі, вистрілив. Звук пострілу здійняв з навколишніх дерев зграю бакланів; незадоволено перегукаючись, вони покружляли над Свомп Гейвеном і полинули кудись углиб безкраїх луїзіанських боліт.

-----------------------

* Maroons — втікачі африканського походження, що ховалися від рабовласників у важкодоступних місцях.

** Девід Діксон Портер — командувач флоту США під час луїзіанської кампанії Громадянської війни. Його підлеглі були відомі ревним виконанням наказу про реквізицію бавовни в місцевого населення.

*** «Орден лицарів білої камелії» — терористична організація на кшталт «Ку-клукс-клану», що діяла в Луїзіані в післявоєнні роки

**** Філіп Нолан — торговець, картограф і контрабандист ірландського походження, діяв у Техасі й Луїзіані, що на той час належали Іспанії. Убитий іспанськими військовими в 1801 році.