Народжений повзати літати не може

Хтось поворухнувся у траві. Це була зелена істота з багатьма ніжками. Воно звідкись повзло. Його личко було розгубленим і печальним. Істота щось шукала і не могла знайти. Побачивши павучка, воно пришвидшили кроки.

- Чого тобі? – павучок сердився, адже був зайнятий – ткав павутину.

- Скажіть, ви не знаєте, хто я?

- Звідки я знаю, хто ти? У батьків спитай. Йди, мені ніколи.

Опустивши голову, зелена істота поповзла далі. Зустрівши мураху, вона задала таке ж питання. Але не отримав відповіді. Раптом він подумав: „Може, я залізу на квітку, то побачу таких, як я.” І істота стала повзти вверх по стеблу. Та подув вітер і вона, не втримавшись, впала на землю.

- Дивись куди падаєш! Так можна і вбити когось.

Істота обернулась і побачила біля себе маленького жучка.

- Пробачте, мене вітер скинув.

- Та нічого. Я – світлячок Промінчик. А ти?

- Я не знаю.

- Як не знаєш? – здивувався світлячок. – А хто твої батьки?

- Не знаю. Шукаю таких, як я.

- То ти сирота! Не переживай, бідненький. Я, мабуть так і буду тебе звати. Знаєш, у мене є дядя Черв. Може, ти його родич? Ходімо.

І вони пішли до нори.

- Дядя Черв! Дядя Черв’як!

- Промінчику, чого тобі? – в норі з’явився дощовий черв’як.

- Дядя Черв, це мій друг. Він не знає, хто він такий. Може, черв’як?

Дядя Черв уважно подивився на Бідненького і сказав:

- Ні, він не черв’як. У нього є ноги. Може, сороконіжка.

Друзі відправилися до сороконіжки. Коли прийшли, Промінчик покликав:

- Тьотя Ніжка!

Із невеличкого дупла висунула голову тьотя Ніжка.

- Що ти хочеш, Промінчику? – спитала вона.

- Тьотя Ніжка! Це Бідненький. Ти не знаєш, хто він? Може, сороконіжка?

Сороконіжка поглянула на зелену істоту і відразу ж відповіла:

- Ні. Він зовсім на нас не схожий. Я не знаю, хто він.

Промінчик і Бідненький не знали, до кого ще можна звернутися. Тому просто йшли, доки не втомилися. Вони зупинилися на полі, вкритому квітами і травами.

- Як тут гарно! – вигукнув Промінчик.

- А яке блакитне небо! А хто це літає, як птахи?

- Це метелики.

- Я так хочу літати…

- Народжений повзати літати не може! – крикнула бабка, що якраз пролітала між ними.

- Не слухай її. Вона зла.

- Ні, Промінчику, це лише мрія. Поглянь на мене: я повзаю, у мене не має крил. Тож літати я не можу. Та зараз я хочу спати.

Бідненький ліг і вкрився м’якою ковдрою з головою. Настав ранок, та він не прокидався. І наступного ранку також не встав. Промінчик вирішив, що його друг захворів. Тому ввесь час був біля нього. Так тривало більше місяця. Та ось ковдра зарухалась, відкрилось і з нього вилетів прекрасний метелик.

- Що зі мною? Невже я літаю? Промінчику, поглянь на мене – я літаю!

- Ти й справді метелик! Тепер ти вже не Бідненький, ти – Щасливий, бо збулася твоя мрія.

За цей місяць і у Промінчика виросли його крила. Тож змахнув ними і вони вже разом літали в небі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.