Гранати

«Нагадуємо: не публікуйте фото- та відеодані про обстріли в соціальних мережах. Ворог може це використовувати для власної користі.»

— Ага, тоже мені.

Вадим закинув телефон до кишені та спустився з горба до ріки. Цього разу кам’яний берег міг запропонувати не лише траву з брилами, а й купку народу, за яким йому, щоправда, не дуже хотілося спостерігати. Він оминув зібрання дівчат у довгих білих сорочках, кілька сімей із наборами для пікніка, молодих пар із порожніми пляшками, які намилювалися до джерела.

Вадим недбало сплюнув убік. Яке заможне в них село! Квітне та пахне! Бідні вишкреблися нагору через розумних дітей, будинки стали нагадувати чи то замки, чи то вілли бізнесменів; колишні поля картоплі та кукурудзи зайняли сонячні панелі, а витоптані колись стежки встелилися асфальтом або бруківкою. Одне його життя вкінці села як було — так і досі є нещасним. По сусідству проживали старці, котрі корів випасали, вдови, яким залишилося через городину заробляти, та й він, який любив із кожним за всякої нагоди повипивати. Принаймні після алкоголю життя наповнювалося такими фарбами, що їх жодна стіна його скромного будинку не містила. А застряг Вадим у сірих стінах, які ще три роки тому мали перекрити яскраві шпалери.

— От мій покликав мене в кіно! — хвалилася телефоном молодиця, чия склянка по вінця наповнювалася водою. Вона гордовито позирала на невеличку чергу за спиною, щораз емоційніше відгукуючись про насиченість то чужого, то власного буття. — От Анька впрошувала мене взяти її малу. Знала, коли на шию залізти, правда ж? І я те ж кажу.

Якби Вадим пробув у непробудному сні останні п’ять років, то з важкістю міг би виявити тут сліди війни. Все так само безтурботно, люди шукали собі розвагу то тут, то там. Не було єдиного — пародії на концерт і невеличкого ярмарку, куди сходилися мешканці найближчих сіл, щоби відсвяткувати Івана Купала. Та й не буде. Сьогодні тільки вечір перед святом. І те, всі поступово-помаленьку до домівок збиралися.

Колись, у часи його молодості, у цю годину веселощі тільки починалися. Всілякі гулянки, зібрання, пригоди закоханих тривали до рання, все начебто стабільно. От тільки ступивши на поріг власної оселі, де очікувалися теплі посиденьки, балачки й сміх маляти, новоспечена дружина захворіла. І з лікарні, на жаль, вийти здоровою не зуміла. Карантин плюнув на добротну роботу, а модні гаджети завдавали мороки. З того моменту доріжки під його ногами скосилися, скрутилися, родичі навіть заради цікавості не приїжджали навідатися. Вадим уже надумував приєднатися до армії, не раз крутився перед мисливцями за потенційними вояками. Однак ті знали, що з непутящого радше шкода буде.

І не помилялися.

Вадиму згодом стало байдуже, хто кого переможе й що то принесе усім народам. І триває, і триває, і сирени серед ночі гудять, і тихого дня без обстрілів та жертв не буває. Чоловік дійшов до висновку, що перемоги їм не здобути та й годі. Коли висловлював позицію, більшість відводили очі й ганьбили подумки. А він уперто заводив своєї, збирав аргументи з різноманітних статей у новинах, газетах; акцентував на вирізаних із контексту фразах і позиціонував себе як ту саму бабусю, яка на будь-які скарги чи плачі родичів користувалася усім відомими словами…

— А я казала! — Вадим аж підскочив, не помітив жінки з дитиною. Схоже, мала щось накоїла. — Казала ж тобі: не лізти! Я знала, що все цим закінчиться, а ти мені не вірила.

Так, це дорікання йому подобалося. Згадки про ті випадки, коли він доводив людей до провалля в думках чи розпачу настільки короткою та гострою фразою, викликала в нього пихату посмішку. І після того, як чужа дитина розплакалася від передбачуваного досвіду, Вадим не втримався, захихотів.

Із кожним кроком він віддалявся від того шуму. Верби ховали за своїми пишними косами охочих напитися з джерела, маленькі скупчення на килимках, самотніх і закоханих пар. Тепер і річка хлюпотіла лункіше, і птахи співали дзвінкіше, і квіти наче шепотілися між собою, голівки похиливши. Все, над чим недавно чоловік замислювався, — витікало з якогось вуха, підхоплювалося вітерцем і неслося далеко деінде. Якби не зібрання молоді під осикою, вилетіла б і причина того, чому він сюди взагалі забрів.

— Я тут чула, що військові неподалік нашого села місце для ППО шукали, м-м? — запитала стиха одна. — Знайшли?

— Вони — можливо, але я вчора з Ігорем ішов вивідати, — стенув плечима другий, — то ніби вітра в полі шукали. Нема.

— Та певно, що на видне місце не поставили б. Десь за корчами, між горбами...

Вадим нашорошив вуха та сповільнив ходу. Звісно, цікаво було б довідатися про щось новеньке. Це цінна інформація, на відміну від нарікань тітки Катерини, яка нині зранку принесла йому відерце меду. Про якість і походження останнього, що природньо, знала вона менше, ніж про походеньки парубків із сусідньої вулички. Власне, чи не вони ото тут зібралися?

— Нє, Іванові треба на чоло оте ППО поставити. Тоді всі будуть у безпеці, — і компанія засміялася собі з того. — А якщо серйозно?

— Ну кажу ж тобі, ми дивилися і туди, і сюди. Хіба то голка?

Вадим хмикнув. Справді, техніку чималих габаритів сліпий би не повидів.

— Не голка, але й не те, що ви собі там уявляєте, — сплеснула в долоні найстарша з них, яку чоловік мав нагоду бачити в школі як вчительку. — Ви ж розумієте, що для захисту використовують не лише ракетні комплекси, та?

— Олю, ти точно вчиш дітей малювати?

— Може й вчить, але що? А ні, знаю! Акул! Реактивних акул.

— Гарна назва для підводного човна. Здається, Андрію, бухгалтерська справа — це не твоє майбутнє.

— Та годі вам!

Затримуватися біля неточних інформаторів надовго чоловік не вважав доцільним. Та й вони би насторожилися, якби він став їх підслуховувати. Хто довіряє йому? Друзі по скляночці? Репутація що в них, що в нього на нулі.

Вадим продовжив шлях. Крихти сумління в’їдалися в стопи, перетворювали їх на ватяні; мить він картав себе, мить возвеличував і пробачав усі скоєні гріхи. Хвиля ототожнення з надзвичайним творінням Божим, з месією, затуманювала розум: зненацька, без чарки горілки чи пляшки пива, які раніше пробуджували в нім «друге дихання». Цей стан оточення зараховувало до небезпечних, до тих, які могли призвести до прикрих наслідків. Хвилина сварки між здоровим глуздом, розміром із ліліпута, та нажитих «мудростей», що приросли до негативних рис характеру й слугували тінню істоти зі зростом під два метри, завершувалася на користь зневіреності й божевілля.

У червні росіяни підірвали Каховську ГЕС. Орієнтовно за кілометр від села процвітала їхня невеличка ГЕС. Якщо «військові» ото «місце для ППО шукали», тоді сумніви ні до чого. Пазли акуратно складалися в його голові, що там гадати.

— Йолопи, канєшно, — вишкірився Вадим, — до ГЕС слабо полізти!

Засвітився не гірше, ніж ліхтар смартфона. Приготувався вже бігти, встановлювати особистий рекорд і малювати гроші й медалі на коліні. Тільки от на старті він загальмував через тупіт та схлипування дівчини, котра прошмигнула повз, ледь не збивши наповал.

— Ну і молодь ця невихована.

Укотре сплюнув і кинув оком до води. Риба пливе, ропуха стрибає, дід з онуком на протилежному березі вудками бавляться. Колись Вадим теж із дідусем на риболовлю ходив, але після смерті старого до риби не ліз. Їв би її теж у разі голоду.

— Ай, — махнув рукою на те все й побіг. — Ситий я, по горло.

За декілька метрів незграбний спортсмен дійшов до висновку, що на марафонах вештаються ідіоти та для нього спорт не підходить. А ще пересвідчився в присутності тої ж дівчини — вона в цім напрямку п’ятами накивала.

— Полізла кудись, — чоловік оглянув круті пагорби, на які аж ніяк не попхався би. — Менше з тим.

Попід липи та тополі, через непробійні хащі, дещо подряпаний, обкусаний Вадим дібрався до куточка, з якого гарно видно шлюзи й саму будівлю станції. Помилувався, порахував винагороду за цей скарб у кількасот рублів, дістав розумну мобілку та захопився фотографувати споруду, неначе пам’ятку архітектури.

— Може, і тисячку дістану, — потішив себе поцяткованого. — І заберусь подалі від цих клятих комарів.

Однак чоловікові електростанція не здалася достатньо прибутковою. От би й протиповітряну оборону зазняти — тоді грошиків би загріб гарно. Втім, ціль ця не найлегша, напризволяще її не лишають. Чужого точно схоплять і допитуватимуть, ще й до телефона зазиратимуть. Кому то треба? Підозру повісять, та й не водитиметься з ним ніхто. А спілкування йому бракувало, без розмови не обходилося й дня. Та й за гратами випити ні з ким, напевно. Тож маячня це якась.

— Може, під час нічної тривоги засічу? — з надією пробелькотів, пробираючись назад через дерева. — Повиджу, як працює, гм.

Вадим міркував над планом викриття, ухилявся від гілля та стрибав, як на справжньому тренуванні супергероя. Проте натхнення вщухло, щойно зелена гуща опинилася позаду.

У полі зору з’явилася дівчина. Чи та сама, що сюди скоріше нього примчала, чи інакша — не міг збагнути. Сиділа на камінцях зовсім близько до води, жбурляла щось туди. Згорблена, з темними косами, у синій сукенці, поряд коричневий мішок з-під картоплі хилився.

— Холера, ті схили не потягну. Але яке їй діло до мене? Тьху, — й обрав звичний маршрут.

Він намагався безпристрасно йти, не звертати уваги на незнайомку, думати про щось своє. Та все-таки допитливість перемогла — зазирнув до її мішка. Гранати. Аж присвиснув від кількості.

— Ох! — підскочила вона.

— Перепрошую! Я цей, просто…

Блакитна, немов годинами тут плавала, з почервонілими карими оченятами та ледь помітними синцями під ними. На вигляд зажурена й покинута. Фіолетові губи вигнулися скромною усмішкою.

— Просто у вас їх стільки…

— З’їсте зі мною? — взяла з купки й простягла стиглий фрукт.

Вадим спершу завагався: спонтанно це все якось, не дуже цікавили посиденьки з малолітніми. Але й харчуватися дорогими продуктами задарма ще ніхто не пропонував.

— Не відмовлюсь, — прийняв гостинця та всівся поруч.

Запала тиша. Чоловік вирішив, що бесіда не завадить, тому поставив запитання:

— Ви сумна якась. Образив хто?

— Образив? Ну так, доля вміє ображати, — усмішка стала терпкою, як терен до морозів. — Або не доля.

— Хто ж тоді?

— Росіяни. Вони мого нареченого вбили.

— Нареченого? — і придивився до співрозмовниці: вісімнадцять літ від сили. Непогана наречена.

— Під Бахмутом.

Слів забракло, мабуть, вперше. Язик до піднебіння прилип.

— Без досвіду, без підготовки, на поле бою! Клятий військкомат!

— Згоден, — видихнув Вадим, важко посперечатися, — пакують тих хлопів на страту.

— Ага. Всі не загинуть лиш, — смуток зненацька змінився на гнів, — ні. От повернуться… І згорять ці тварюки під три чорти.

Від полум’я в її погляді йому мову відняло — секунда тому текла сльоза, тепер би злістю все живе випалила. З цим настроєм, можливо, окуповане давно б відвоював.

— Але перед цим слід русню спалити, бо якби не ця нація, ми б спокійно рухалися до Євросоюзу. До незалежності, до свободи…

— Так ми незалежні, — пхикнув чоловік, — вже як тридцять два роки.

— Не від кацапів. Вони обмежують нас навіть у нашому домі.

— Колись то був спільний дім просто.

— Совок і дім — це непоєднуване, — категорично заявила дівчина.

— Але наші батьки і діди ж якось жили? Жили.

— Це їм пощастило жити.

— Зле не було.

— Було, — твердо мовила.

А Вадим аж загорівся: нова нагода довести свою правоту! Зараз як накладе їй цілу купу арештантів і переманить на свій бік!

— Ти бачила нинішні ціни?

— Бачила.

— А колись половина з того вартувала копійок!

— То й що?

— Як «що»? Тепер ти за копійки ніц не купиш!

— Можливо. Але ростуть не лише ціни, а й зарплата.

— За мінімальну дулю ти купиш! Комуналка зжере!

— То влаштуйтеся на іншу роботу, з кращою зарплатнею.

— Куди? Хіба в депутати іти! Ото у них бабла на все вистачає, а роботи мають менше, ніж ми, смертні. Крадії страшні! — завів він несхвально, подібний кольором на томат. — Всюди крадії!

— Усюди?

Незнайомка витріщилася на зернята в долонях, які планувала закинути до рота.

— А якби ви мали доступ до чужих грошей?.. Якби ви мали можливість загребти собі бодай десятку тисяч гривень? Украли б?

— Ну, якщо інші крадуть, — почухав потилицю від незручності зізнання, — то чому б і мені не взяти? Взагалі, багаті мають ділитися з біднішими.

— Справді, чому б і вам не продовжувати вбивчу традицію красти? Хто не вкрав — добра не знав, та?

Вадим знітився. До цього моменту йому не доводилося пізнавати силу осуду. Справедливість, певна річ, дуже бажана народом демократичної країни, але влада — це те, на що ласий майже всякий дурень.

— І чому б це багатші мають ділитися з біднішими? Не закон же ж, вам ніхто не завинив, — вона пустила червоно-білу шкірку на воду, як човник. — Доросла самостійна людина піклується про себе власними руками, в основному. Інші — допоміжні.

Вітерець підхопив того човника, поніс до сильнішої течії. Чоловіча долоня з дарунком від патріотично налаштованої незнайомки трусилася. З аргументами ще не світило кінця розмови. Він вірив, що не все вдасться заперечити. Вірив, та гнів не випарувався до дна.

— А заради власної дитини ти теж не вкрала б?

— Ні. Працювала б, у людей просила б, коли біда яка. Та й нащо красти задля дитини? — її гладка шкіра обличчя зморщилася від обурення. — Якщо ви крадете, то не володієте тим фінансовим становищем, з яким можна вирощувати дітей, вочевидь.

— А яке це таке має бути "фінансове становище"? Нормальні діти тільки від багатіїв, чи шо? Ваші батьки в панів вродилися, голоду не знали?

— Не порівнюйте минуле й теперішнє. Якби не наші північні сусіди, лайна в минулому могло б і не статися. Я кажу про те, що з копійками в гаманці дитину краще не планувати, бо гірше зробите.

— А все життя із копійками в кошельку ти й не проходиш! — вистрелив слиною з писка, наче вогнем дракон. — Дитина виросте, знайде роботу, допоможе.

— Ха-ха, ще вам стакан води у старості принести повинна, чи не так?

— А хто ж, як не вона?

Вся серйозність і пиха Вадима розбилася на друзки від реготу дівчини. Вона схопилася за живіт правою, витирала сльози лівою, трусило нею, як від шаленої лихоманки. Голос розливався луною, неначе в печері, і через писк сприймався неприродно, лячно, аж волосся дибки.

— Ви ще, пха-ха, — видавала крізь хижі білосніжні зуби, — фартуха їй пошийте, як прислузі, пха-ха!

Вадим здригнувся, злісно зиркнув на гранат, що його вже геть не хотілося їсти й безоплатно.

— Та пішла ти!

Утім, щойно йому заманулося викинути фрукт, пролунав вибух.

— Колаборанти йдуть швидше, любий.

Вишнева пляма ширилася камінцями, перетворювалася на феєрверки під водою. Від несподіванки підскочили жаби, оминаючи частини тіла, посіяні в траві. У листя загорнулись "дзеркала душі", яким не вистачало щастя — яскравого, як перлини з морських мушель. На них вони й перетворяться, піддавшись силі хвиль. Зростуть із пальців маки, з кісток розкинеться полин. Не встигнуть ні комахи, ні звірята приповзти й поласувати чим.

Бліда дівчина мовчки піднялася й протерла личко краєм поплямованого рукава.

— Мене лякає те, що я це бачу втретє, — спустився схилом молодик у військовій формі. — Гранат же їстівний, який там механізм?

— Нема цих механізмів, гачком слугують люди, — вона вступила в ріку, а мішка з-під картоплі як не бувало, — в яких нутро по-зрадницьки, від жалюгідності смердить.

— Міс Радикальна Справедливість?

На те вона всміхнулась і зникла під водою.