Дрібничка

«Вона розплющила очі й подивилась на мене, а тоді сіла в домовині. З її грудей стирчав закривавлений ніж, і коли вона, не спускаючи з мене очей, звелася на ноги, так легко, ніби їй зовсім нічого не вартувало прокинутись після довгого смертельного сну та вилізти, по лезу заструменіла кров. Темна, немов запечена, кров із дивним важким звуком скрапувала на кам’яну підлогу, допоки ця дивна жінка в зотлілому білому савані прямувала до мене. Наблизившись майже впритул, вона зупинилася, трохи нахилила голову й легко торкнулася мене пальцем, ніби намагалася пересвідчитись, що тут дійсно хтось стоїть. Я не знав, чи мені чимдуж тікати, чи намагатися довідатися, хто вона…»

— Мамо!

Дарина неохоче відірвалася від комп’ютера.

— Що, Матвійку? — озвалася голосно, щоб було чути в передпокої.

— А сухарики ти не купила? Я ж просив!

— Подивись у сумці.

— Мамо! Я вже тричі подивився! Ти знову забула! Завжди забуваєш, коли я щось прошу!

— Матвійку, то неправда! Я пам’ятала, навіть записала, щоб не забути! Зі смаком бекону, як ти любиш. То, мабуть, валізний знову бешкетує, попроси його, хай віддасть. Я працюю, синку, не маю часу на цей клопіт.

Двері відчинилися, й на порозі з’явився обурений хлопчина.

— Мамо, годі мені казочки розказувати! Валізних не буває, так само як кухонних, вітальних, передпокійних та підліжкових! Чом би тобі не зізнатися, що ти просто забула купити?

Дарина зітхнула. Злитися на Матвійка не було жодного сенсу: складний вік, всі діти бувають такими, коли настає час.

— Сонечко моє, я присягаюся тобі, що не забула. Не ображайся без причини.

—Мабуть, у магазинному візочку забула, — підсумував Матвійко Невіруючий і вийшов, зачинивши за собою двері.

Дарина скинула оком на монітор комп’ютера, де дражнився рядками недописаний текст, і підвелася з місця. Робочий настрій розтанув у Матвійковій образі. Найгірше було, що син дійсно мав підстави ображатися: сповнена думками про чергове оповідання чи повість, Дарина надто часто забувала, що він про щось її просив. Нещасна доля письменниці: йдучи вулицею, вона поринала у мрії, обмірковувала сюжети, роздивлялася картини з уявних світівДобре, що її уваги вистачало бодай на те, щоб відстежувати довколишні небезпеки. Матвійко ж сприймав це як нехтування своїми потребами, жалівся друзям — вона чула, — що мати його не любить, що він їй, мабуть, небажаний тягар. Дарина не надто переймалася цим, тобто не ображалася на сина, не намагалася заборонити йому говорити про мати в такому дусі. Знала ж бо, що у цьому віці така реакція доволі поширена. Просто любила його, намагаючись довести, що синові побоювання безпідставні.

Однак як тут доведеш, коли сухариків у торбі немає? Здавалося б, така дрібничка: сухарики! Але підліткове серце роздувало з неї проблему всесвітнього масштабу.

До того ж Дарина точно знала: купувала вона ті кляті сухарики!

—Чи тобі не соромно? — спитала вона, вийшовши до передпокою.

Торба стояла собі на столику, мовчки та поважно, велика, трохи пузата.

Похитавши головою, Дарина взулася, накинула куртку, взяла сумку та вийшла надвір. Матвійко, певно, вирішить, що вона подалася до магазину купувати забуті сухарики, але що з тим поробиш?

У дворі травичку годі було й шукати: будинки довкола затуляли сонячні промені, а діти, котрі не мали де гратися, бігали здебільшого по газону, тому там увесь рік замість трави темніла гола земля. На щастя, неподалік якраз звели багатоповерхівку, а біля неї влаштували гарненький скверик із рясною зеленою травою. Зайшовши туди, Дарина поставила сумку на моріжок і забурмотіла:

— Гей, валізний, зуб залізний, приляж на травичку, віддай-но дрібничку!

Цей дурний віршик вона знала з дитинства. Так її бабця повертала речі, які невідомо куди поділися, так робив і батько, та й матір привчив. Звісно, ніхто з них не вірив, що десь і справді мешкає істота, що відгукується на ім’я «валізний». Але знали, що така промовка повертає речі.

Дарина постояла ще трошки, а тоді підняла сумку з трави та рушила додому.

Сухарики знайшлися. А разом із ними — загублений ще позаминулого тижня нотатник із Сейлор Мун.

Матвійко чи то змінив гнів на ласку, чи то остаточно пересвідчився, що мати в нього трохи несповна розуму, й нічого, окрім своїх сюжетів, не бачить і не чує; принаймні, сухарики він просто взяв, подякував та спитав, чи різати салат на вечерю.

— Я сама, синку, — відповіла Дарина, милуючись обличчям свого хлопчика. — Мені треба подумати, оповідання не виходить.

Він лише кивнув і повернувся до свого планшету. Знав, що матері краще думається за монотонною роботою.

Оповідання не виходило. Дарині страшенно не подобалося те, що визріло в її голові. Вона не зналася на містиці, не вірила в містику (тут повтори навмисні), вона взагалі була людиною приземленою, твердо стояла обома ногами на круглій, матеріалістичній землі й знала, що навколо чого обертається у безкрайому космосі. Однак читачі жадали не просто пригод, а містичних, і вона чимдуж намагалася опанувати складний для себе жанр. Якщо прагнеш бути професіоналкою в своїй справі, треба вміти робити й складні речі, чи не так?

Матвійко, глузуючи з її намагань, порадив написати про валізного. Мовляв, вигадка якраз того ж штибу, що й мумії, які жваво крокують гробницями, або іншопланетяни, котрих уряд приховує, бо боїться, що люд сконає від реготу, дізнавшись про них всю правду.

Дарина тоді відмахнулася.

— Яка ж то містика! Таке, дрібничка, народна прикмета. Ти мені ще загадай про Діда Мороза написати.

Матвійко реготнув.

— А уяви собі, що він реально існує! От сміху було б! Всі вважають його вигадкою, а він сидить собі в Лапландії та чекає на зомбіапокаліпсис.

— Чому на зомбіапокаліпсис?! — здивувалася Дарина.

— А що йому робити? Його ж до божевільні заторочать, як він з-поміж люди з’явиться!

— Скоріше грошей дадуть. Вирішать, що він із тих хлопців, що підробляють на Новий Рік.

Матвійко знизав плечима.

— А він, гадаєш, про це знає? Що він взагалі знає про людей, сидячи в Лапландії? Я б на його місці не ризикував.

У творчому відчаї Дарина обміркувала навіть Діда Мороза. Але виходило щось настільки глузливе, що на містику не скидалося аж ніяк.

Жінка з закривавленим ножем у грудях з’явилася від розпачу. Щойно розпочавши писати про неї, Дарина збагнула: нічого не вийде. Містика не давалася, хоч як до неї не підлещуйся.

Так, вона вважає себе письменницею, а це означає, що варто навчитися працювати в різних жанрах. Проте якщо так уперто не виходить, може, справа в тому, що зараз ще не на часі? Що їй бракує майстерності, аби перейти на наступний щабель, або недостатньо мотивації, або просто зірки десь у космосі розташувались у такій послідовності, яка найкраще пристає до опанування любовного роману або детектива в замкненій кімнаті, проте не містики. Звісно, вона повернеться до цього завдання, але пізніше, коли буде готова. Дарина навіть посміхнулася: саме таку пораду вона повсякчас давала Матвійкові. Й колись він за це навіть дякував.

— Синку! — гукнула Дарина. — Візьми з холодильника котлети, розігрівай та ходи їсти.

Вона відчувала полегшення. Не треба було силувати себе, примушуючи робити те, що їй було не до вподоби. Тому, коли Матвійко спитав, як оповідання та чи знайшла вона вихід, Дарина засміялася.

— Авжеж, знайшла! Я вирішила його викинути. Не наспів ще час, а як наспіє, то і справа піде.

Матвійко поглянув на неї з сумнівом.

Вночі, вже лягаючи спати, Дарина раптом збагнула, що в кімнаті дитини надто тихо. Зазирнула та зойкнула: Матвійка не було в ліжку! Ба більше, ліжко було охайно застелене, що вже геть не схоже на її синочка.

Квапливо кинулася до телефону, аби поставити кілька грізних питань —аж раптом згадала, що телефон лишила у валізі, а валіза...

А де валіза?

Дарина прислухалася. Гупнули вхідні двері. Може, то Матвій? Квапливо взула перші-ліпші черевики й кинулася надвір.

Це справді був Матвій. Але він не заходив, а виходив з будинку: вони щойно розминулися. Дарина хотіла покликати його, проте побачила валізу в синових руках і... змовчала. Натомість нишком рушила за ним назирці.

Матвій ішов невпевнено, ніби не знав, чи варто те робити. Однак Дарина дедалі більше переконувалася: вона знає, куди він прямує.

Багатоповерхівка. Дворик. Зелена трава. Він знає? Звідки він знає? Ніколи ж не ходив за нею, ніколи не вірив!

Матвій поставив валізу на траву, й Дарина почула його буркотливий голос:

— Гей, валізний, зуб залізний, приляж на травичку, віддай-но дрібничку!

Синок помовчав і додав:

— Віддай, чуєш? Вона зовсім забула. Не можна таке забувати.

Щось клацнуло в Дарининій голові, й раптом вона... згадала? Ні, вона ж не забувала! Чи можна таке забути? Просто... Просто якось не думалося, що з власної родинної історії можна зробити оповідання. Хіба ж воно того варте?

Тепер їй стало соромно. Чи варта чогось історія прабаби Мотрі, яка спромоглася втекти зі страшного потяга, що віз її до Сибіру, та пішки повернутися додому? Вона тоді сховала у валізі ключ від вагону, що випадково потрапив їй на очі, та благала валізного його притримати, не віддавати. Був шмон, шукали, хто вкрав ключ, та не знайшли, а згодом він сам стрибнув прабабі в руку...

Чи варта того, щоби бути розказаною, історія прадіда Остапа, котрий пережив голод лише тому, що валізний час від часу підкидав чи то цибулину, чи то картоплину, яку «зненацька» знаходили у старій торбині?

Дарина закусила руку, щоб не плакати. Як, як вона впустила цю... зовсім не дрібничку? Сиділа, дурепа, й шукала містичний сюжет...

— Мамо, — стиха промовив син, взявши її за руку, — ходімо додому, га? Пізно вже. Він же повернув, волоцюга той? Повернув, так?

— Так, синку. Дякую.

Дарина проковтнула сльози та рушила за Матвійком, котрий самотужки пер пузату торбину.

— Ти ж казав, що не віриш у нього?

— Я й не вірив. А потім ти загубила сюжет, який сама мені розказувала. Що я мав думати? Ще й сухарики ці... Гаманця ж у тебе не було з собою, коли ти виходила, він на столі лишився. Я, звісно, людина сучасна, але докази...

Дарина не витримала й засміялася.

— Мабуть, йому стало прикро, що ти в нього не віриш, — сказала вона. — Ось і поцупив важливе.

— Мабуть, — погодився Матвійко.

І вони попрямували додому.