Долоні

- Мамо! Ну матусю! – зойк доньки вириває її з тяжкого химерного навалу з образів та видінь, що останнім часом замінили сон.

- Так. Я тут. Що трапилось? Що…

- Повітряна! Не чуєш?

Не чую. Вибач, зіронька моя, не чую. Батько твій знов у нічну зміну, я вимахалась на всі сто п’ятдесят тисяч відсотків, а цим покидькам все одно. Знов летять вбивати. Ой, сонечко моє ясне, в яку химерну годину ти зростаєш.

А донька вже тягне її до коридору. За дві стіни. До їхнього постійного тимчасового «лігва». До бутилів з водою, тривожних валіз, свічок, але головне - на матрац, під ковдрочки, до подушок!

Що там у тебе? Альбом? Фломастери? Моя ж ти розумниця. Ось так. І так.

- Пити хочеш? Їсти? Не дме тобі?

Гуп! Гуп! Десь працюють наші захисники-ппошники.

Потім дзвонити до мами та батька. Десь у них там… Як же хочеться спа…

- Дивись! – перед очима з’являється силует чогось знайомого. А в тому силуеті ще силует. І чоловічки. І підписи під ними. Вже підписи. «Мамо», «Тато», «Я», «Дєда», «Бабуся», «Дядько Сірожа» - ну, як запам’ятала, так і написала. А це хто? «Марина», «Буська», «Богдан». А, це ж її друзі.

- Що це, сонечку моє?

- Ну це ж Україна, ось, - і насправді, той незнайомий силует здаля нагадує рідну країну. – А це наше місто. А це ми. А це я. А це ти.

Гуп! Гуп! – вже ближче. Теплим привалює до неї, мала трохи борскається, шарудить альбомом з малюнками. Вже звикла до вибухів десь там. Раніше тільки обійми захищали. Зараз і тепла рідної матусі достатньо.

- А як гадаєш, - шепоче прямо у вухо, - якщо боженька ось так прикриє наше місто, то ракети до нас не долетять?

Ой, лялечка моя рідненька, та якщо б хотів боженька…

- Так, звісно, - крізь сон.

Про що взагалі питає? Все одно, головне, ми за двома стінами, вона поряд.

- Якби були б у мене великі-великі-великі долоні, то я б ними отак от накрила б наше місто. Ось так. І сказала б: «Ідіть геть, химерні ракети! Я не дам вам…»

ГУП!

- Ай!

Сон миттєво зник, вона зірвалася на ноги. Де? Ззовні ще гудить від вибуху, так близько, майже поряд. ДЕ? Де ти, донечку? Ми? Нас? Ні, стіни цілі. Ось ти. ЩО? Що трапилося?

Її лялечка тримає кисть руки, долоня висить. Донечка нахнюпилася.

- Що? Що трапилося? Ти ціла? Ми живі, заспокойся, я поруч, я тут, все нормально.

- Боляче! – протягує до неї руку. На кисті набрякає червоним, мов вдарилася об щось. Та як же так? Об що?

Швидко перевірила кістки. Цілі. Як же ти вдарилася? Ой, донечку, донечку.

- Зараз мине, - гладить руки, цілує долоні. Такі ніжні, такі м’які. Кожен пальчик. В маленьку родимку неправильної форми.

Заспокоїлась зіронька ясна. Та скоро і заснула в обіймах матері.

А вона так до ранку і не зімкнула очей.

* * *

І як тільки діти можуть так швидко перетворювати свою кімнату на суцільну руїну?

- «Просто заходіл Сєрьожка. Поігралі с нім нємножко», - згадала дитячий мультфільм, який нещодавно дивилися разом з донькою.

Іграшки по місцях. Олівці та фломастери в пенал. Альбоми та малюнки на полицю.

Що ти там малюєш зараз, доне люба? Квіточки, собацюр. Сонце над обрієм встає. О, а це вона малювала тієї ночі. «Дєда», «Бабуся», «Дядько Сірожа». До речі, вчора до нього прилітало. Добре, не долетіло. Збили наші. А мала, як дізналася, що любимий дядько в небезпеці – і як дізналася тільки? – кричала про те, що захистить його, що знає - як. Вона знає, ти диви. Ми не знаємо, а вона знає. Така кумедна. Потім знову ручкою ударилася. Двічі. Як вона взагалі примудряється битися? Дивно це.

Ввечері переглядала новини в месенджерах. Здивувалася, що, коли вірити не можна нікому і нічому, люди примудряються все ще вірити в дива. А може, нічого дивного в цьому і нема. Лише в дива і залишається вірити. Ось, нібито реальні зйомки. Нібито щось дивне з’являється у небі та захищає землю від ракет. Щось велике, аж за хмарами. Не розгледіти.

Дивилась вона ті відео. Нічого дивного, зараз такі дешеві спецефекти на колінці можна зробити. І вона таке може. Не дарма ж тунельні ефекти на кистях рук заробила, працюючи на комп’ютері віддалено по дванадцять годин на добу.

Якщо щось там і було, то, скоріше, ті самі новітні системи протиповітряного захисту, що партнери нарешті дали.

Але щось у тих відео муляє. Щось таке знайоме. Пляма неправильної форми. Де вона ту форму бачила?

* * *

- Як? Ось так? А що треба казати? – які зараз дивні ігри пішли у дітей. «Ми будемо захищати рідних!» - сказала донечка. Навіть назви у ігри немає. Ну, який час, такі і забавки.

- Нічого не треба казати. Треба лише очі заплющити та побажати, щоб з твоїми рідними нічого не сталося. І руки ось так тримати. Так. Ось так.

- Лише побажати?

- Ні. Не «лише побажати», а дуже-дуже сильно-пресильно побажати! – і вираз обличчя у донечки став таким серйозним. Не за віком серйозним. Вона навіть насупилась, імітуючи когось. Мене? Невже я так кумедно виглядаю? – І не смійся! Це не смішно! Це дуже пресерйозно!

- Ну гаразд, гаразд, - придушила посмішку. Закрила очі та поклала на гротескну карту України долоні. Відчула, як на її руки лягли долоні дочки.

Що вона там казала? Сильно побажати? Ой, доню, доню, ти навіть не уявляєш, як я бажаю, щоб все це скінчилося та з нами всіма було все гаразд. Скільки нервів вигорає, коли вони бомблять місто. Скільки сліз виплакано. Щоб мамо з татом, коханий та брат, всі наші рідні… аххх!

Кисті рук пронизав різкий біль, наче хтось вдарив по них металевим кийком. Знову цей тунельний ефект, але ж який сильний!

- Тільки це боляче! – крізь червону завісу перед очима пробився голос доньки.

- Що ти кажеш, сонце моє? Боляче? Так, боляче, вибач, не можу я зараз з тобою пограти. Мені щось… Що? І в тебе теж? Я так, мабуть, сапнула руками від болю, що тебе вдарила? Вибач, вибач, зіронька моя, мама не хотіла. Мама все виправить. Не боліть, рученьки, не треба. Зараз я їх поцілую – і біль вщухне. Так. Ось так.

І знову цілувала долоні, і кожен пальчик, і синці на кистях рук, які десь вона ставить і ставить. І ту саму родимку… ту саму родимку… неправильної форми… Що? Бути цього не може. Ні, уяво, геть, геть, моїй донці боляче. До біса таки ігри.

* * *

- Хутко, хутко! – міцно тримає доцю за руку та дивиться під ноги, щоб не впасти на сходинках. Сирена волає. До метро вже близько. Ще декілька метрів – і в безпеці.

Людей повно, та для неї з донькою звільнили місце. Поряд бабуся якась сидить, дихає тяжко, мабуть, теж поспішала.

Черговий наліт застав зненацька. На прогулянці. Добре, що біля метро були. Встигли.

Люди дивляться в смартфони, хмурі, зосереджені. Ракетна небезпека. Сирени вже не чути, але раптом десь далеко – гуп, гуп. Це вже відбивають. Люди дивляться в стелю, не голосно лаються, кохані обіймаються, батьки пригортають дітей до себе. Так, вони всі у відносній безпеці, але ж більшість – ні. І що з ними? І як буде цього разу? Відіб’ють? Не відіб’ють?

А в неї серце болить за рідних. За маму з татом, бо за месенджерами саме в їхньому районі найбільша небезпека. За коханого. Бо сьогодні він в денну зміну, а поряд з його роботою – стратегічний об’єкт. За їхню домівку. За рідну країну. За все. Коли ж все скінчиться?

- Все буде добре, - збоку. Подивилася. Бабуся віддихалася та помітила, напевне, хвилювання жінки з донькою. Заспокоює. – Не хвилюйтеся. Ти хвилюєшся? – це до доньки. – От і добре. І мама хай не хвилюється. Ось. Тримай, - і протягує яблуко.

Донька поглядом спитала дозволу, взяла, подякувала.

- Мам, а мам, а з бабусею та дідусем все буде добре?

Та якби ж я знала?!

- Так, кохана моя, так.

- Не хвилюйся, внученько, - це знову та бабуся, - у нашого міста є захисник. Він простягне долоні над містом – і ракети не долетять. Я бачила!

Отакої. Треба кудись пересісти. Якщо її шиза накриє, то краще подалі бути.

- А я тобі казала! – голосно шепоче донька в вухо. – А ти мені не вірила.

- А в того Захисника є родимка. Ось тут, - і бабуся показала собі на долоні. – Я бачила. Ти диви. І в тебе є родимка. Так, саме так. Саме там.

- Я – Захисниця! – гордо сказала доця і протягнула до матусі долоню.

І вона все згадала. Де бачила ту пляму неправильної форми. І чому малюнок в небі так походив на лінії життя на долоні. І чому ракети не долетіли до міста його брата. І то був не тунельний ефект. І ось чому було боляче… Було боляче! Ось чому було боляче!

Доню моя, доню, але ж це неможливо! Неможливо! Дива не існують! Бажання замало! І це боляче, дуже боляче!

- Моя ріднесенька, - пригорнула до себе. Поцілувала в лоба, в очі, і щічки. – Вибач мені, вибач. Я обіцяю тобі, ніколи більше тобі не буде боляче. Ти ніколи більше – пообіцяй мені! – ніколи більше…

- Мамо, мам, але ж я повинна захистити бабусю з дідусем. І папу.

- Нас захищають, рідненька. Нас захищає ЗСУ. Вони нас так гарно захищають, не хвилюйся.

ГУП!

Десь неподалік вибухнуло так, що здригнулась підлога, та з комунікацій понад стелею посипався пил. Світло замерехтіло. Почулося кілька зойків.

Донька дивилася на неї благаючи.

«Все буде добре», - одними губами відповіла вона своїй зірочці, та в очах стояли сльози. Щось неймовірне творилося у неї всередині. Бажання дозволити її донці знову створити диво боролося зі здоровим глуздом. Цього не може бути! – волало, а потім – І це боляче! Боляче! Вона не може дозволити, щоб її донька страждала. Врятуй своїх рідних! Це все безглуздо! Це боляче!

- Ну мааам, - донька заплакала разом з матусею.

- Не бійтеся, - розчулена бабуся поклала на її плече долоню. – Скоро все мине.

- Добре! – відповіла вона донці. – Гаразд. Але я сама. Я. Сама. Де там твій малюнок?

Донька витягла з рюкзака альбом, вона завжди його з собою брала, розгорнула на знайомій сторінці.

- Як там ти казала? А, очі заплющити. Зараз. Зараз.

Тремтять руки. Мені страшно. Боже, чому мені ТАК страшно. Що там треба? Побажати, побажати з усієї сили. Коханий. Мамо. Татусю. Живіть! Живіть, мої рідненькі. Як я…

ГУП!

Знову здригнулося все.

- Вони балістикою гасять! – заволав хтось. Десь закричали вголос. Хтось кудись побіг. Когось хватали, валили на підлогу. Ось-ось могла початися паніка. Нервове напруження зростало.

- Я не можу, - простогнала вона. – Це все безглуздо.

- Дай я, - донька рішуче притягнула до себе малюнок.

- Ні! Доню, я тобі пообіцяла!

- Матусю, давай разом, - цілує в мокрі від сліз щоки. – В нас вийде.

Це неможливо! Дива не існують! Це не кіно! Я зараз з глузду з’їду! Але… якби ми всі втратили віру в дива, їх би не існувало взагалі. Що ми знаємо про цей світ? Що ми знаємо про силу уяви, про силу віри? А якщо можуть бути дива, то повинні бути ті, хто їх робить.

- Ну… давай, - хто це сказав, невже я?

Вона заплющила очі та поклала руки на руки доці. Уявила сім’ю. Всю сім’ю, навіть вони з донькою самі були там, з усіма. Вони всі стояли та дивилися на неї. На них. І посміхалися.

Руки пронизало болем та десь там, далеко, почулося слабе гуркотіння. Боляче! Як же це боляче!

- Воно знову з’явилося! – прокричав хтось. – В мене дома камера на вікно дивиться, я можу дивитися онлайн, і ось гляньте. Ось. Воно знову. Руки, що нас бережуть.

- То це… ти? – бабуся поряд дивилася на її доньку, і подив в її очах змінився на щось таке… добре. – Дякую! Дякую тобі! – вона простягнула руку до доньки, щоб, напевне, погладити по голові.

- Заберіть руки!- мати схопила доньку, притиснула до себе. – Не чіпайте її! Мовчіть! Не кажіть ані слова! Ви не розумієте! Це дуже боляче! Дуже!

Та бабуся не слухала.

- Це вона! Вона нас захищає! Це її долоні!

На них почали озиратися, хтось вже дістав смартфон та почав знімати для своїх сторіз.

Вона підхопила доньку на руки, схопила речі, зацьковано озирнулася. Навкруги були люди, всі вони дивилися на них. А бабуся раптом бухнулася на коліна та простягла до них руки.

- Дякую, рідненька, - вона поклонилася до підлоги, ткнувшись лобом в бетон. – Дякую!

- Це якесь божевілля, - прошепотіла мати, марно намагаючись знайти вільний прохід серед людей, що почали підходити зі всіх сторін.

- Зачекай! Не йди! Врятуй нас всіх! – знову заволала бабуся. – Ти ж можеш, я бачила!

Люди підходили з усіх боків, хтось щось питав у бабусі, та відповідала, показувала на них, собі на долоню. І ось вже два, три, десять голосів волають до них:

- Врятуй! Там моя мама! Діти! Ти зможеш! Ти повинна! Допоможи!

Вона тицьнулася в один бік, в інший, але люди вже стояли стіною, ззовні на них напирали, кільце з тіл все стискалося.

- Мамо, мені страшно, - заплакала доця.

Їй теж було страшно. За доньку. За себе.

- Відійдіть! Не торкайтесь моєї доньки! Руки геть! Поліція! Допоможіть!

Вона щось у відчаї кричала, билася у колі протягнутих до них рук, була вже на межі паніки, аж ось:

- А ну тихо всі! Замовкніть! – крізь натовп рішуче протиснувся чоловік у камуфляжі, повернувся до людей і гримнув: - А ну всі завалили, - тут він матюгнувся.

Це мало ефект. Натовп зупинився. Руки опустилися. Лише чисельні смартфони майоріли над головами. Воєнний повернувся до неї.

- То це ти?..

- Ні!

- Це я, - тихо, майже прошепотіла доця. Навіщо, навіщо?!

- Ви не розумієте! Це боляче! Це дуже…

- Ми можемо допомогти? – воєнний дивився на неї, на доцю.

Ні, ні, НІ! Я не можу! Ви не розумієте! Як я, мати, дозволю спричинити біль своїй рідненькій, своїй…

- Матусю. Ну будь ласочка! – шепоче їй в вухо.

Дивлюся їй в очі. А в них нема страху. Лише благання. Вона розуміє, все розуміє. Як же ви швидко зростаєте…

- Ну… добре. Давайте спробуємо, - хто це сказав, невже я?

- Як вам допомогти? – це знов воєнний.

Я не знаю… я знаю!

- Потрібні руки. Покладіть руки мені на плечі. І заплющіть очі. Думайте про своїх рідних. Любіть їх! Бажайте їм добра! Моліться, якщо хочете. Тільки дуже відверто.

Що я роблю, що я…

Малюнок. Вони з донькою на колінах. Руки доньки на малюнку, її – на руках донечки. А на її плечі опустилися долоні. Ще і ще. На голову, на руки. Тремтять.

Думай!

Лице коханого. Лагідні руки матері. Обійми батька. Живіть, любі мої, живіть! Я так вас..!

ГУП!

Мов блискавка вдарила по руках та розбіглася від неї по всіх.

- Оххх! – десятки зойків злилися в один. Хтось закричав від болю, хтось застогнав. Щільне коло людей розпалося, немов розкидане вибухом, але через мить руки знов лягли один одному на плечі, а вона знов відчула тепло чужих долонь.

- Доцю, доцю, ти як?

А вона дивиться на неї, в очах – сльози, та це не сльози болю, бо весь біль забирають вони. Це сльози полегшення.

- Матуся, в нас виходить!

Ой, рідненька моя…

- Очі! Думайте! Тримайтесь!

ГУП!

Знову пекучий біль, знову їх розкидало в сторони. Хтось не витримав, і його відтаскують в сторону, а на його місце вже встають інші, і ще, і ще.

Б’ється море людей під землею. Мов серце. Тримає долоні над містом.