Крила віри

До світу і тями мене повертали знову і знову. Стурбовані і лагідні знайомі голоси цілителів, їхні дотики до моїх ран. Спершу боліло, потім пекло, пекло до основи єства, яку мені відтяли. Я намагалася захиститися від болю, але цілителі притулялися до мене з обох боків — і я завмирала. Ні, я не завдам їм шкоди, хоча від них хотіла б лише одного — щоби мене добили.

Отямитися на порожній храмовій площі було страшно і боляче. Перед храмом завжди бувало повно людей. Хтось приходив із проханнями до Бога, хтось — із подякою, хтось приносив Йому свої біди, а хтось — спів. Тепер там була лише я, і я не могла дивитися в небо так, як досі, і навіть так, як зазирали в його очі люди. Вони мають надію потрапити туди хоча б після смерті. А я скільки б жила, уже в нього не злечу. Я, Стелла, остання у світі дракониця, відтепер і довіку безкрила.

Моє життя почалося в печі, в якій старий мудрець-відлюдник пік собі хліб. Він знайшов моє яйце в одному з численних ходів своєї печери і вирішив дати мені життя. І я прийшла на його поклик, і полюбила його. А він навчив мене жити в мирі з іншими людьми — із тими, які приходили до нього по пораду, але, побачивши мене, не наважувалися наблизитися. Я дивувалася, чому. Я ж біла і зовсім не страшна! Я сама підходила до них, але вони тікали. Так тривало доти, поки Батько не пояснив мені, що ці люди про драконів чули лише казки, а ми там завжди були злими.

Час минав, я росла, Батько старів і слабшав. Уже я ловила для нас рибу і носила дрова. А люди цуралися його і боялися мене, я ж могла лише спостерігати за ними і думати, як же мені знайти серед них приятелів. Іноді залягала у високій траві і дивилася, як граються діти. Вони нерідко кривдили одні одних, але для того, щоби помиритися, їм вистачало перепросити скривдженого. Та коли я спробувала приєднатися до них, моїх запевнень про добрі наміри їм було замало для того, щоби перестати боятися.

А Батько журився тим, що залишить мене у світі геть саму. Він ніколи про це не говорив, але мені пік його погляд. Я не могла літати, коли він так дивився на мене. Але й він нічого не міг удіяти, ставши таким же вигнанцем, як і я.

Все змінила буря. Вона розбила рибальський човен об стрімчак, під яким навіть спокійне море іноді наче кипіло, а в шторм було просто навісним. І тоді я стрибнула зі скелі та, розгорнувши крила, спустилася до води, яка тягнула вниз двох небораків, що були в човні. Вони не пручалися, коли я їх витягала. Напевно, смерть таки була для них страшнішою за мене. Я принесла їх до селища, гукнула по допомогу і полетіла собі, щоби не лякати мешканців. А наступного дня ці двоє прийшли до нас із Батьком із великими кошиками, з яких смачно пахло. І з тих пір у рибальському селі мене ніхто не боявся.

Із людськими дітьми було цікаво товаришувати, але якщо вже їх збиралася ватага, мені доводилося ходити з ними пішки, бо на спину для польоту зручно та безпечно всідалися або двоє худеньких, або єдиний у ватазі пампушок. Матір пампушка пошила мені зручну торбу на шию, в яку селяни щодня клали щось свіженьке та смачненьке для Батька. Але з усього нашого великого острова своєю я стала лише в рибальському селищі. Над містом та іншими прибережними селами я могла лише високо літати, щоби не лякати тамтешніх людей. І так було доти, поки рибалки не взяли мене із собою до міста на ярмарок.

Я ще ніколи не залишала Батька так надовго, але він кивнув і махнув рукою.

- Ти ж уже майже доросла, Стелло! Чого тобі зі мною старим сидіти?

- Батьку, але я не чуюся дорослою, - зітхнула я. - Діти рибалок досі так спритно мене дурять...

- Дівчинко, ти дозріваєш інакше, ніж ті, - усміхнувся він. - Доброту легко обдурити, але її неможливо обікрасти.

- Ти про що це, Батьку?

- А про те, що добрий, навіть зазнавши великої кривди, може зберегти своє серце чистим, але кривдник зі свого вчинку ніколи доброти не почерпне.

- Я навіть не знаю, кого мені треба буде врятувати, щоби мене прийняли в такому великому місті, - зітхнула я.

- Насправді твоє місце не тут, дитино, - тихо мовив Батько.

- Як не тут? Моє місце поруч із тобою!

- Але потім ти відлетиш, - усміхнувся він, - за море, шукати інших драконів. Бо ж не може такого бути, щоби ти була єдина у світі.

Вже наступного ранку я пішла з моїми друзями до міста на ярмарок. А там чого лише не було! І кольорові цукерки, і запашна випічка, і барвисті тканини, і блискучі прикраси! А розважали гостей ярмарку люди, до яких чіпляється залізо, і такі, які добувають небесний спів із тоненької дудочки, і ті, в кого слова самі собою стають віршами. А хтось умів панувати над тяжінням землі та над речами. І оце, день ішовши туди, весь наступний день я блукала і чудувалася там. А все їстівне, що моїм друзям доводилося купувати, мені давали спробувати так, поки один із торгашів не попросив лусочку. І я порахувала, що це справедливо: всі платять, отже, й мені платити належить.

Але, зрештою, мені почали пропонувати те, що ні мені, ні Батькові, не було потрібним. Дивно, але моя луска їх манила більше, аніж мене — всі їхні чудеса. І я полетіла з міста ще до вечора, не дочекавшися тих, із ким прийшла.

Додому я добралася ще до ночі, і над пагорбом, де була наша печера, побачила Батька. Він відлітав. Він весь був світлом, тому міг не боятися темряви. Йому більше не було важко і нічого не боліло, він тепер міг ходити без ціпка і літати без крил... і летів туди, де поки мені не було місця.

Провівши його увись і постаравшися, щоби всяка пам'ять про нього залишилася тільки в моєму серці, я до ранку і собі відлетіла шукати таких, як я.

Світ зовні зустрів мене геть неприязно. Море і вітри кілька разів ледве не погубили мене. Люди на островах та землях зустрічали мене зброєю, щойно і сідала перепочити чи спитати, де я. Я дуже швидко збагнула, що спокій мені дадуть лиш тоді, коли не знатимуть про моє існування. І тоді я почала оминати людей, подорожуючи землями, де у хащах ледве сядеш, де набридлива комашня забирається навіть під луску і де земля лише пам'ятала сліди моїх кревних. Але із живих я не знайшла нікого.

Звідавши весь світ і підглянувши тайкома всі його чудеса, але не знайшовши там собі дому, я повернулася до єдиного, який знала — на свій острів. І лише там я збагнула, скільки часу спливло. Діти, із якими я товаришувала, встигли вже вибавити внуків. Вони розповідали про мене своїм нащадкам, і ті мене не боялися. І тепер вечорами біля великого багаття я розважала острів'ян оповідками про мешканців великого світу, про залізних змій, які дихають димом і самохідь пересуваються стежками, які для них попервах проклали люди. Про те, що тамтешні люди силою свого розуму та винаходів отримують із однієї книги сотні, не переписуючи їх вручну. Про те, що вони навчилися літати на великих кулях і зупиняти час так, щоби мить назавжди залишилася незмінною на клаптику паперу. І діти слухали мене, час від часу прохаючи повторити якусь оповідку.

Одного дня мене запросили до міста на ринкову площу, але того дня не було ярмарку. Там зібралися всі мешканці міста та довколишніх сіл. Вони прийшли, щоби послухати мене. І знову, і знову являла я їм у слові чудеса великого світу. Лиш про одне мовчала — як тамтешні люди мене прийняли.

Напевно лише я зауважила, що діти та онуки рибалок із часом почали гратися в мандрівників, син найкращого міського коваля полюбив грати на сопілці, а дочка пекаря замість тіста почала місити глину і ліпити з неї щораз вдатніші поробки. Батьки-діди гадали, що діти набавляться і переростуть, але не так сталося. Наймолодші, найсильніші та найвідважніші молоді рибалки несподівано постановили побудувати корабель і вирушити в мандри далеким світом. Не слухали ні батьківської лайки, ні голосіння матерів, не зважили й на те, що їхні кораблі двічі палили. Втретє вони вже пильнували своє дітище вночі, таки добудувалися і відчалили.

Пекарівна, яка місила глину, до тіста не повернулася. Ліпила свищики дітям, горщики, кухлі, горнята і полумиски, розписувала свій посуд, але в неї його ніхто не купував, бо кожному пасувало звичне непоказне, та й соромно було ото хизуватися мальованим, наче прищем на носі. А одного дня, за згодою голови міста на ринкову площу притягли велику брилу білого каменю. За місяці стукоту, який зчиняла пекарівна, та лайки і прокльонів містян із тої брили з'явилася... я, на краю скелі, з напіврозправленими крилами. Хтось захоплювався працею рук майстрині і тим, як кам'яна дракониця була схожа на мене, хтось сміявся і крутив пальцем біля скроні. А батько дівчини прийняв це за ганьбу і невдовзі помер. І їй не залишилося нічого, як знайти собі покинуту хижку на узбережжі і далі малювати на мисках, роздаровуючи їх усім за шмат хліба, м'яса чи рибину. І тепер в усій рибальській околиці люди їли з кращого посуду, ніж у місті.

Але сталося так, що доля одного юнака сколихнула весь острів, бо до того ніхто так не чинив. Коваленко з міста умів викувати троянду, якій для того, щоби ожити, лише барв бракувало; міг виробити ворота, перед якими люди зупинялися, роззявивши рота, і нескоро згадували, куди їм треба йти далі. Але хлопець страшенно нудився чимось звичайним, чим коваль переважно на життя і заробляє. Та й не кожен хотів собі чогось виняткового. І взагалі його оминали, бо ж мав хибу одну — любив грати на сопілці біля кам'яної мене посеред майдану. Я слухала його, я бачила його очі, я чула його душу. Вона хотіла вилитися в залізо, але ж не в підкови, бо душі в підкови не бува.

На тому ж майдані він і здобув мелодією серце дочки м'ясника. І доки вони зустрічалися тайкома, все між ними було тихо та світло. Але щойно про все дізнався батько дівчини, захмарилося. Бо коли тато погрожує дочці відректися від неї і спихнути заміж без приданого, то ой як важко довіритися чоловікові, який, до всього, ще й дивак та мрійник. От і не витримала її любов випробування. І повернулася дівчина під батькову опіку, зганьбивши коваленка за ту його сопілку, в яку колись закохалася, але тепер таку недолугу у великих пальцях кремезного добряка. А юнака наступного ранку знайшли у кузні повішеним.

Іще до того я помітила, що дехто вже не пускав дітей слухати моїх казок про далекі краї та високі мрії, але після загибелі коваленка мене покликали на храмову площу. Вперше в житті. Досі я навіть не потикалася туди, бо то було лише для людей. То їм потрібні місце і час говорити з Тим, Хто в небі, зі мною ж небо було завжди. І хоч я здивувалася, але прийшла.

Люд на майдані потіснився, наче б я була на щось хвора, а до мене сходами спустився священик у білій одежі і заговорив:

- Тебе сюди покликано на суд, драконице Стелло!

Я аж позадкувала з подиву.

- Але що ж я вчинила? Відколи я живу, не скривдила жодної людини!

- Ти не завдала шкоди тілу. Але збентежила, а потім звела на манівці їхні душі. Бо коли, наслухавшись твоїх казок, бозна-куди відпливла рибальська молодь, ми ще не били на сполох. Коли юнаки та юнки, спадкоємці добрих ремісничих родів, починали божеволіти і відверталися від звичаїв своїх пращурів, ми стривожилися, але все ще не зважили на причину, хоча вона бовваном стоїть на ринковій площі. Але тепер, коли твої побрехеньки кинули у пекельний вогонь душу доброго і працьовитого юнака, ми вже знаємо, що це через тебе! Ворота з викуваними драконами, огорожі на квітники з кованими квітками, та його дудка — то все не могло довести до добра!

- Але те все було таким гарним, - зітхнула я. - Він мав чисте серце. І якби тих воріт нікому не було треба, вони б тепер не стояли по всій околиці...

- Замовкни! - голос ударив батогом. - Якби не твої казки і побрехеньки, він би не вимріяв собі казна-чого і не пішов би у вічний вогонь.

- Але, зауваж, коли я розповідала йому казки, він усміхався, мріяв і жив, а повішався він від слів своєї коханої, яка, до речі, зараз тут, - я відвела очі від священика, щоби поглянути на неї. І поки мій суддя у шалі люті шукав і збирав докупи слова, я додала. - Що з тобою, хлопчику? Адже і ти слухав мої казки...

- Замовкни! Замовкни! — репетував храмовий служитель, а його щокате лискуче лице так розчервонілося, наче от-от мало репнути.

- Чого кликав? - урешті не втерпіла я.

- Я покликав тебе на суд! - опанувавши себе, урочисто проголосив він. - Бо ти винна в тому, що зводиш на манівці нашу молодь, адже вона через тебе ламає наші споконвічні звичаї. Через ті твої безглузді казки вони літають у хмарах замість того, щоби сумлінно і чесно працювати так, як їх учили батьки, і жити там, де їх поселив Усевишній.

- А чи не дає Він вибору? - запитала я. - Чи то лишень ви звикли, що син рибалки має бути рибалкою, дочка пекаря пекти на все місто, а син коваля — підковувати коней? Чому ти міг обирати свій шлях, а вони ні?

- Годі балачок, драконице! - він неначе гупнув кулаком об стіл, лишень столу не було.

- Що, заборониш мені говорити? - я усміхнулася на всю пащу.

- Ні, літати! - пролунало у відповідь, а пухка рука розкраяла повітря переді мною.

І в ту ж мить заболіло так, що світ на мить погас перед очима. Я стрепенулася і озирнулася. Обабіч від мене стояли двоє високих вояків у обладунках, а мої крила... мої чудові білі крила лежали на землі.

Перш ніж я встигла подумати, мої зуби вже зімкнулися на броні того, хто стяв моє ліве крило. Хотілося розірвати його плоть разом із обладунком, потім убити іншого ката, опісля наздогнати і скарати храмового служаку і врешті пройтися полум'ям рядами тих, що стояли позаду, дивилися, але жоден із них мене не попередив...

Але й той, хто обм'як у моїх зубах, і служитель, і люди на майдані... я їх майже всіх пам'ятала ще дітьми. Вони сиділи при моєму вогнищі і слухали моїх казок. Не маючи власних дитинчат, я вчила літати їх, а тепер вони припнялися до землі самі і позбавили крил мене.

І тут я згадала Батькові слова. Всі ці люди з моїх крил не стали крилатими, але і мені крила назад не приростуть, хай би я навіть убила кожного на цьому острові. І я відпустила того латника, відкинувши його від себе. Коли погас гнів, заболіло дужче, тому я лягла на мощеному камінням храмовому дворі і затихла. Єдине, на що я тоді сподівалася, - що довго не мучитимуся.

Але сконати мені не дали. Цілителі не залишали ні вдень, ні вночі, змінюючи одні одних. Вони поїли мене чимось медовим і намагалися навіть нагодувати, але їжі я не приймала. Клали пекучі ліки на рани і говорили лагідні слова, які кликали з небуття. Діти, яким мої казки не зруйнували життя. Вони змогли безкарно літати, живучи посеред людей.

Відчувши, що сил мені прибуло, я поспішила забратися з храмової площі. Із очей цілителів на мене дивилися провина і біль, але не могли ні втішити, ні зцілити. Я була для них живим докором за не їхню провину, тому вночі я поспішила залишити і площу, й місто. Але в думках то видавалося набагато швидше, а насправді... Крил немає, лапи заплітаються, сили, немов у горобця, бо ж ледве волочу сама себе.

Ринкової площі оминути не вдалося. А там було порожньо. До кам'яної мене мали більше милосердя — її знищили.

І раптом я зустріла двох. Жінку і хлопчика, які чогось так пізно прямували додому. Знала обох. Вони виросли при мені. І обоє заплакали, уздрівши мене. Ступили крок до мене, знітилися, втупили очі в землю і обійнялися. А я пройшла повз, за звичкою більше подавшись убік, щоби ненароком не зачепити їх крилом. І врешті збагнула, що більше ніколи не прийду до міста, не буду мозолити їм очі, бо від їхніх сліз мені буде лише важче.

Батькова печера наче чекала на мене. Після того, як я востаннє там була, її ходами гуляли лише протяги. Нарешті спокій і тиша. Нарешті ніхто не тягнув у життя, яке втратило сенс. Тут можна лягти і заснути, поки голодний сон не стане вічним. Але мені не дали навіть заснути до пуття.

- Агов, Стелло, чуєш? Не спи! Годі вилежуватися, тут сиро і зимно! Ще чого доброго заслабнеш!

Я щілиною розплющила очі. Наді мною стояла Мілада, пекарівна, яка обрала гончарство. Вона так пахнула глиною, наче вся була просякнута нею. Здавалося, якщо її руки довго не мочити, вони затверднуть, як ті миски, горнята і глеки, які вона ліпила.

- Ти ж чуєш, не вдавай, що спиш! - Мілада долонею наче зітерла пил з валуна неподалік і всілася на ньому.

- Чого тобі треба дівчино? - видушила із себе я. - Йди геть, будь людиною...

- А оце вже ні! - усміхнулася надокучлива гостя і я побачила глину навіть у неї на щоці. - Тоді і ти будь драконицею. Уставай і ходімо зі мною.

- А якщо я не піду?

- Тоді звикай до мого бубоніння над вухом, - дівчина зручніше вмостилася на камені і почала баламбати ногами.

- Тобто не даси спокійно вмерти?

- Аж ніяк. Слухай, Стелло, якщо я свого тата переперла, гадаєш, я до тебе приступу не знайду? То як?

Довелося йти. Ні, навіть не тому, що вона б не відчепилася і щодня надокучала. Щось у ній світилося і жило. В зашкарублих від глини руках. В очах, спраглих дива. В міцному тілі, яке мала би згинати додолу втома від важкої праці, але насправді за її спиною я бачила крила. Такі були в дітей, які мене слухали. Такі мав кожен із мандрівників, які відпливли на тому кораблі. Такі ж мав коваленко, поки йому їх не стяла кохана дівчина.

Мілада влаштувала мене поблизу своєї хижі і більше не давала мені спокою. То вогонь їй розпали, то води з колодязя дістань, то рибки налови, якщо тиждень видався неврожайний і миски чи кухлика ніхто міняти не приходив. І все щось робить. Як не глину місить, то ліпить, то випалює, то розмальовує. Я любила останнє. Коли на великій тарелі оживав барвистий павич або не бачений ніким птах із вогняними крилами і хвостом, це було диво. Але коли дитина із сусіднього селища приходила до нас боязко, а назад бігла, дмучи в новенький свищик і ледве торкаючись землі, я відчувала, наче вони повертається; казка, надія і радість. Але тільки на мить, бо зринали і відлітали, щойно я пригадувала, що крила не повернуться.

Коли Мілада розмальовувала свій посуд, то наче змінювалася і з сильної та витривалої ставала ніжною та мрійливою. І тоді мені хотілося говорити з нею, бо вона нагадувала мене колишню

- А про що ти мрієш насправді? - якось запитала її я, урвавши нашу звичну мовчанку.

- Про сім'ю, дітей, - відклавши пензлик, усміхнулася вона. - Для них я таки пектиму. Для чужих не хочу. Їм печеш, як у прірву, а бачиш із того лише гроші. А для своїх дітей це геть інакше, я знаю, я пам'ятаю нас із сестрами. Крутимося ще біля сирового солодкого тіста, щоби урвати шматочок, поки мама не бачить. Потім тупцяємо біля печі і ловимо пахощі. А коли вона витягала випічку, то ніщо нам не було гарячим! Вхопили в руки, поділилися — і бігом надвір. Коли мама пекла для нас, вона усміхалася. На продаж не так. Тоді вона ніколи не раділа... лише натомлювалася.

Одного дня, побачивши її миски, біля нас зупинився крамар. Уже не юний, як і моя добра мрійниця. Купив кілька тарелів і кухлів і подався до міста. За тиждень повернувся і докупив іще. Після цього приїхав і залишився в нас на цілий день. А ще за місяць забрав мою рятівницю до себе з усіма пожитками, яких був один вузлик. Вона й весь посуд залишила, узяти з собою хотіла лише мене, але мені до міста вже дороги не було. Я усміхнулася і віддала останню жарину радості, щоби провести її в нове життя, де дівчина, яка пахне глиною, знову візьметься місити тісто.

Настала осінь і задощилося. Обрізані крила заболіли мені знову. Якщо я не встигала заховатися, краплі боляче сікли рубці, а ще без крил я не могла нічим затулитися. Але і в печері було зимно, мокро та мулько. Дивно, яким затишним є світ, поки ти сильний, і як усе починає дошкуляти, коли ти розгубиш усього себе.

На зиму стало ще гірше. В холодне море я зайти могла, але плисти воно мене не пускало — рубці досі пекли так, наче крила оце щойно відрубали. Холод і голод вистуджували і спустошували тіло. І я врешті збагнула, що більше так не зможу.

Стрімчак зустрів мене сірим небом і піною біля підніжжя, з якої б не виринув уже ніхто. Насувалася буря. Іще сходячи на скелю, я згадувала двох перших людей, які мене прийняли. Тоді мої крила підняли нас трьох, потім мої казки принесли комусь політ, а коваленкові — загибель. Тепер же я йшла до стрімчака порожньою — без крил і без казок.

Спершу я почула спів і лише потім побачила її. Тоненьку руду дівчину, яка сиділа над урвищем і співала пісню, а з нею із серця виливалася темрява, яка невідомо як увійшла в таку юну душу. Колись я прозвала це дівча Сиреною, бо її пісні нічого не робили щасливому, але нещасного могли штовхнути до загибелі. У них був живий відчай, який, торкнувшися зраненої душі, показував їй найкоротший шлях до смерті. І тепер вона, не бачачи мене, співала:

Життя, життя, на рани сіль.

Для тіла страх, для серця біль.

Не бійся хвиль і висоти,

Вони ведуть в нові світи.

Чи буде пекло там чи рай -

Аби не тут. Стрибай, стрибай!

- Рено-Сирено, я ж казала тобі не співати більше таких пісень, - прохрипіла я в неї за спиною. Дівча стрепенулося і ледве не впало зі скелі. Мені ще стало сприту вхопити її в останню мить і відтягнути подалі від краю. Нахилившись над нею, я збагнула, що не маю, що їй дати, крім власної темряви. - Якщо твоя душа прагне це викричати, напиши на піску і нехай його змиють хвилі. Напиши на шматку кори і спали! Але нехай цього ніхто не чує! Пообіцяй мені!

- О... обіцяю, - далося відчитати лише з вуст.

Я оминула її і пішла на край, де до хвиль було найвище.

- Стелло, не треба, - тихо просила Рена. - Не стрибай. Як же... як же ми без тебе?

- Рено, я більше нічого не можу вам дати, - озирнулася я і майже потонула в її заплаканих очах. Але все ж повернулася і глянула вниз.

- Ні, не треба, - лепетало позаду дівча.

- Рено, іди додому. Сьогодні ця скеля моя.

І вона скорилася. Я знала, що так буде. Вона ніколи не боролася за тих, із ким хотіла бути поруч. Тому всі її друзі вважали її байдужою та холодною, не знаючи, що вона лише не хотіла надокучати. Але, болісно переживаючи фінал чергової дружби, Рена не здобувала сміливості врешті поборотися за наступного друга.

Я знову сама. Лише поштовх — і зустрінуся з тим, від кого врятувала тих рибалок. Чи страшніша смерть за безкриле життя?

- Стелло, ні! - дзвінкий вигук вдарився об скелі і розлетівся на друзки. А позаду чувся біг і важке дихання. Я не озирнулася, бо занадто добре знала цей голос. Дарія. Вона завжди сідала найближче до мене, ловила кожне слово про мої далекі подорожі і або закидала мене питаннями, або світло і затишно мовчала поруч. Лише вона відважувалася проситися зі мною в політ. Світла дівчинка, яка вимріювала собі крилатого друга ще до того, як зустріла мене. Тепер вона мріяла про далекі краї, незнані мови і нові книги для своїх земляків острів'ян. Вірила, що колись попливе у світи на наступному кораблі шаленців та мрійників. Юнка, для якої світ був інакшим, ніж для решти, бо щоби побачити його ясніше, їй доводилося мружитися. Лише на мене вона завжди дивилася широко розплющеними очима, я була достатньо великою, щоби вона добре і здалеку мене бачила. І зараз ця ще дитина долала останні кроки до мене.

Я гадала, що вона зупиниться позаду, але Дарія обігнала мене і стала попереду на самісінькому краю скелі, спиною до моря, обличчям до мене. Темно-русий чубчик прилип до спітнілого чола, на щоках рум'янець, в очах дивні і такі невчасні світло і радість, а за спиною — здоровенний мішок.

- Даріє, вступися з краю скелі, - мовила я.

Гаразд, поговорю з нею, проведу додому, а потім знову повернуся сюди. Ні, не зможу я стрибнути в неї на очах. Нехай їй від мене зостануться лише казки.

- Я вступлюся, якщо ти теж так зробиш, - звела на мене погляд дівчина.

- Мені немає вороття, Даріє, - зітхнула я. - Мені немає місця у вашому світі.

- Мені теж! - і вона поглянула мені в душу. - Я з тобою!

- На дно? - спробувала отямити її я.

- Ні! - Дарія припала до моїх грудей. - У небо!

Із рубців ударило болем і мене ледь не повалило на землю, немовби під тягарем. Я хутко пригорнула до себе дівчину, щоби ненароком не скинути її зі скелі. І поки в очах не розвиднілося, ми лежали на краю скелі, а моя маленька мрійниця довірливо тулилася до мене, хоча ноги її висіли в повітрі.

- Стелло, - тихо мовила Дарія, - озирнися.

Її променистий погляд таки спонукав це зробити, тому я, ще міцніше притуливши її до себе, таки зважилася озирнутися.

Позаду двома великими полотнищами звисали розправлені білосніжні крила. Мої крила! Вони дражнили, як знущання хворої уяви, як останній хиткий та хибний притулок змученої душі. Але, на диво, я змогла їх згорнути, знову розгорнути, змахнути і сісти далі від краю скелі, забравши із собою Дарію.

- Я знала! Я знала! - радісно шепотіла вона, обіймаючи мою шию. - Я знала, що ти полетиш! Інакше й бути не могло!

А я пригортала мою рятівницю і дивилася в сіре небо, з якого мені усміхався Той, у Кого дитяча віра випросила для мене нові крила. І розуміла, що ось тут, на скелі — моя храмова площа, де мовчання моєї душі було почуте.

- Стелло, ти як? - стурбовано спитала Дарія.

- Наче на світ народилася.

А нічого іншого я й не могла сказати, бо вдруге в житті я так раділа двом, здавалося б, звичайнісіньким речам — що я живу на світі і що хтось хоче, аби я була.

- Куди ти хочеш полетіти? - запитала я, розправляючи крило, щоби дівчина змогла вибратися мені на спину.

- Туди, де є багато книжок, - відповіла Дарія. - А то всі тутешні я вже напам'ять вивчила.

Я знялася в повітря і полинула туди, де сіре небо зустрічалося на обрії з сірим нашорошеним морем. Стрімчак і води, що шаленіли біля його підніжжя, залишилися позаду. І раптом біля самого обрію хмари розступилися, пустивши у світ сніп сонячних променів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ольга Ткач
18.01.2023 23:26
До частини "Крила віри"
Щиро дякую і радію, що казка сподобалася. Я написала її більше двох років тому, але вона й досі дуже мені близька.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше