На стороні Тіні

ххх Тоді ххх

Олександр Сергійович зачудовано спостерігав за своїм натюрмортом. Стільки разів із року в рік він складав для студентів у композиції гіпсові конуси, сфери та куби, але не очікував наштовхнутися на щось на стільки не звичне.

Чоловік потріпав русяве із сивиною волосся наче б це могло хоч якось прояснити логіку того, що він бачив перед собою, потім протер втомлені очі. Жодна з цих маніпуляцій не допомогла. Гостра чорна тінь, яку відкидала на драпування гіпсова піраміда все ще мала на собі якийсь значний квіткоподібний наріст. Нерухомі чорні мацаки стирчали там, де їх бути не могло, що не на жарт збивало з пантелику чоловіка.

— Добіса дивна тінь, — пробурмотів собі під носа Олександр Сергійович після чого прийнявся інтенсивно протирати прожектор, який освітлював натюрморт. На його розчарування, маніпуляції з лампою результатів не дали. Тінь від піраміди продовжувала нахабно порушувати усі можливі закони поширення світла.

Розгублений викладач пройшовся порожньою аудиторією. За темними вікнами гуло вечірнє місто. Тільки в інституті вже майже нікого не залишилося. Усі розбіглися по затишних домівках. Чоловіку не було куди особливо поспішати. З дружиною вони розлучилися ще торік.

У роздумах про життя Олександр Сергійович допив залишки холодного чорного чаю й повернувся до непокірної тіні. Він все ще не лишав надії, що оця дивина матиме логічне пояснення, тому переніс піраміду на інше місце й поставив її під іншим прожектором. Наріст на тіні продовжував дратувати своєю аномальністю і тут.

Чоловік, який вперше у житті зіткнувся з таким, все менше уявляв, що робити зі знахідкою далі. Звичайно можна прикинутися, що цього холодного грудневого вечора все пройшло як звичайно. А з іншої сторони, куди йому поспішати? Всесвіт підсунув загадку, то чому б не спробувати розібратися із нею?

— Де не працює логіка, спрацює сила, — пробурмотів Олександр Сергійович й почав розтирати рукою нерухомий квіткоподібний наріст на тіні.

Спершу нічого не відбувалось. Аномалія продовжувала прикидатися частиною тіні від піраміди. Потім, якось раптово, пелюсткоподібні мацаки розкришилися під довгими пальцями чоловіка у дрібний чорний порошок. Тінь від фігури залишилася гострою рівною й банально правильною.

Олександр Сергійович недовірливо роздивлявся невелику купку чогось, що, на перший погляд, нагадувало подрібнений графіт. Тінь у подобі сипкої пилюки легко забруднювала пальці, викликаючи неясну бентегу в душі чоловіка.

— Що воно таке? — тихо мовив викладач, підносячи дрібку речовини до своїх ніздрів. Йому кортіло дізнатися який запах має ця загадкова пилюка.

Короткий вдих й порошок неочікувано легко відірвався від пальців, залетівши у ніздрі. Далі наслідував різкий спазм голови. Темними силуетами, що пульсують, почали поставати перед Олександром Сергійовичем тіні. Він махав руками, метався зі сторони у сторону аудиторією, збивши зрештою столик з гіпсовим натюрмортом. Ще кілька кроків і сили покинули чоловіка. Він нерухомо розтягнувся на старому, заляпаному олією паркеті з впевненістю, що проживає свої останні секунди на цій землі.

Та це був лише початок.

ххх Зараз ххх

— Дідько, дідько, — лаявся Олександр Сергійович у думках, спостерігаючи за натовпом, що зібрався на межі чорного лісу.

Випадкові добровольці та родичі зниклої дівчини товклися на місці, вислуховуючи останні вказівки від поліціянтів:”Розійдемося щонайшвидше по усіх кутках селища та по лісі. Тримайтеся у групах по дві три людини. Знайдете хоч якісь сліди чи щось підозріле — кличте нас.”

Чоловік слухав настанови у пів вуха. В середині нього тривала боротьба. Єдине, що він знав напевно, що шансів з кожною хвилиною стає все менше. Спотворені тіла двох попередніх жертв знайшли на світанку на межі лісу та приватного сектора. Ця тепла травнева ніч може стати останньою й для чотирнадцятирічної Насті — милої руденької дівчини із сусідньої вулиці. І здається ніхто більше не може допомогти. Ніхто, окрім нього.

Але ж Олександр Сергійович більше не хотів пропускати через себе цей бруд. Він мріяв забути. Мріяв жити окремо від тіней. Від їх дикої темної всепоглинальної сили.

Чоловік ще раз поглянув на наповнену невимовним жахом матір дівчини й на розгублених волонтерів. Поліція тут не допоможе. Час зупинити монстра.

Самотній силует тихо відділився від решти натовпу й, пройшовши кілька перехресть, опинився перед невиразним цегляним одноповерховим будинком. Якби не мальовничі зарості старого бузку та яскрава клумба з тюльпанами, то це місце могло б здатися досить похмурим. Олександр Сергійович рішуче відімкнув великим ключем потріпані життям двері й пройшов до дальнього кута веранди. Там, у хиткому помаранчевому світлі вуличної лампи, він намацав масивний дерев’яний комод. Вже кілька місяців він намагався забути, що знаходиться на його дні.

Олександр Сергійович схилився над нижньою шухлядкою й почав перебирати усілякі інструменти: молоток, секатор, викрутка. Усе не те. Нарешті йому під руки натрапила невеличка пластикова пляшка. На її дні зберігалися залишки порошку, який він випадково видобув з тіні пів року тому. Чоловік крутнув кришку й занурив вказівний палець у середину, забруднивши шкіру чорною, схожою на подрібнений графіт речовиною. Ще мить і він вдихнув темну пилюку, заздалегідь напружившись у передчутті сильного головного спазму.

За кілька нескінченно довгих хвилин чоловік нарешті отямився на підлозі веранди свого дома. Голова вже не боліла. Очі тепер чудово бачили у навколишній темряві, а в руках бриніла сила незрозумілого походження. Олександр Сергійович підвівся на ноги й прислухався до почуттів. Бридка чорна туга вже почала бентежити його спокій.

Кілька глибоких вдихів. Крім запаху бузку у повітрі висіло ще щось невловиме. Так, він десь близько. І який же він потворний із середини! Скільки темряви ховається у ньому.

— Я йду, зачекай, — прошепотів Олександр Сергійович й вийшов на похилений ґанок будинку. Далі ноги понесли його самі. Наче він точно знав, куди йому потрібно. Наче він натрапив на слід страшного звіра й залишилося лише вистежити монстра.

Неочікувано для себе, чоловік повернувся на місце, з якого з пів години тому пішов. На межі лісу все ще стояли кілька поліційних автівок з мигалками. Натовп невеликими групками вже почав розходитися навсібіч.

— Невже і він тут був? — страшна здогадка осяяла чоловіка. — Та він просто грається. Для нього це розвага.

Олександр Сергійович залишився у тіні, бо там його очі не боліли від штучного світла ліхтарів. Там він зробив ще один глибокий вдих. Щемка бентега потягнула його озирнутися за самотнім силуетом, що неквапливо плівся у сторону однієї з вузьких вулиць селища. Не варто вірити сутулості та легкому кульганню на ліву ногу. Це він.

Залишилося те, що Олександр Сергійович не любив найбільше — слід позбавити темряви цього чоловіка. Так тінь втамує свій голод. Так він отримає черговий сюжет для нічних жахіть. Нічого не поробиш. Життя невинної дівчини дорожче його кошмарів.

Темрява манила й вабила. Чоловік слухняно, тримаючи дистанцію, пішов за сутулим незнайомцем. Лише за кілька ділянок той зупинився й озирнувся, ніби відчувши переслідування.

— Як ти дізнався? — твердий голос порушив нічну тишу.

Олександр Сергійович вийшов з темряви та підійшов ближче до незнайомця. Залишивши відстань у кілька десятків кроків він зупинився й почав розглядати монстра у людському тілі.

— Мене веде темрява. Я відчуваю, як багато її накопичилося у тобі.

— То позбав мене її. Позбав й ти ніколи не дізнаєшся, де я сховав гарненьку руденьку дівчину, що так наївно вірить у свій порятунок, — сутулий чоловік скривився у хижій посмішці.

— О, не хвилюйся. З твоєю допомогою чи без неї, я знайду Настю, — й Олександр Сергійович зробив кілька швидких стрибків, які погано в’язалися з його високою сухою поставою вже не молодого чоловіка.

Сутулий незнайомець й рипнутися не встиг, як сірі довгі пальці встромилися йому у грудну клітку. Інша рука вчепилася у горлянку та миттєво вирвала кадик із плоттю навколо. Кров бризнула навсібіч, щедро поливаючи асфальт та Олександра Сергійовича. Жертва помирала швидко. Кілька секунд спазмів в шаленій агонії й темні волокна енергії покинули ще тепле тіло чоловіка. Олександр Сергійович ловив ці тіні, відчуваючи екстаз. Він ненавидів й любив цю мить одночасно: приємна холодна енергія розливалася його тілом. З кожним волокном він відчував, як все глибше поринає у суцільну непроглядну брудну темряву. Назад шляху не має.

Недалеко за парканом залаяв пес. Довго ж він спав.

Олександр Сергійович затягнув у зарості малини пошматоване тіло сутулого незнайомця та повернувся на погано освітлену вулицю. Тут він зробив новий вдих й озирнувся навколо. Добре це, чи погано та монстр залишив тіні й в середині дівчини. Фізично він не встигнув її скривдити. Але в душі Насті вже оселився темний страх та відчай. По цих невидимих звичайним людям слідах Олександр Сергійович й пішов.

Лише за кілька приватних будівель він натрапив на старий шиферний паркан. Хвіртка не закрита. Біля темного будинку стояла будка із дуже худим довгоногим псом на ланцюгу. Тварина вже хотіла почати захищати територію від чужинця, як зіштовхнулася поглядом із чоловіком. Щось злякало пса. Він підгорнув хвоста та слухняно сховався у будку.

— Не бійся малий, тебе я не скривджу. У собаках тіней не водиться. То все виключно від людей, — мовив Олександр Сергійович й озирнувся по подвір’ї.

Будинок не зацікавив чоловіка. На відміну від сараю, який сховався у хащах дальнього кута ділянки в ньому відчувалася порожнеча. На залізних дверях будови висів замок. Нічого не поробиш, Олександру Сергійовичу довелося прикласти силу, яка все ще надмірно бриніла у його м’язах. Кілька ударів сокири й замок розвалився. За дверима темна кімната, з усіляким начинням для господарства. Чоловік легко бачив найменші деталі навіть не вмикаючи світло. Дівчини не було та у повітрі висів її страх.

— Настю, я прийшов тебе врятувати! Не бійся. Подай мені знак, щоб я знав де шукати, — крикнув у сарай чоловік.

Приглушений звук долинув звідкись з-під підлоги, мотивуючи Олександра Сергійовича активніше продовжувати пошуки. Незабаром під великою облізлою скринею знайшлися залізні дверцята. У повній темряві чоловік відкрив стулку, зазирнувши в середину. Настя сиділа у позі ембріона на дні невеликого сирого приміщення, прив’язана до труби. На губі виднілася запечена кров. Її, покриті свіжими синцями, руки свідчили, що дівчина відчайдушно намагалася відбиватися від нападника.

Олександр Сергійович вліз в отвір, весь час на словах заспокоюючи дівчину.

Настя ще не вірила у свій щасливий порятунок й поводилася стримано. Її насторожувала непроглядна стіна темряви навколо. Хіба визволення може бути таким чорним? Чи то вже вона осліпла від страху?

А чоловік просто не хотів, щоб дівчина побачила його забруднене кров’ю обличчя. Він швидко розв’язав Настю й допоміг їй вибратися по драбині на гору. Ще трохи хитаючись зі сторони у сторону дівчина покинула сарай та роззирнулася темним подвір’ям. Тепла ніч, аромат бузку й далеке кумкання жаб так погано в’язалося з тією бурею емоцій, яка відбувалася зараз в середині неї.

До хвіртки дійшли разом. Худий пес насторожено висунув з будки велику голову. Олександр Сергійович жестом зупинив дівчину.

— Стривай. Маю до тебе два прохання: забери пса собі. Ти врятуєш його, а він, з часом, врятує тебе. Вилікує від тіней. Повір, тобі це необхідно, — сказав тихо чоловік й відв’язав ланцюг від будки.

Настя мовчки простягнула руку й забрала імпровізований повідець з розгубленою собакою. Видно, що дівчина ще не відійшла від потрясіння.

— А ще... Далі тобі доведеться піти самій. Там, під твоїм будинком створили цілий штаб пошуків. Просто іди в сторону лісу й ти обов’язково когось зустрінеш.

Дівчина в’яло кивнула та вийшла за хвіртку. Чоловік зробив кілька глибоких вдихів й повернувся до сараю. Він відчував, що вплив порошку скоро закінчиться й він ось-ось втратить надприродну силу, нічний зір та змогу відчувати злі тіні, у середині людей. Краще не гаяти часу. Тому Олександр Сергійович почав швидко протирати ганчіркою предмети, яких він міг доторкнутися раніше під час пошуків.

“Боже, наступного разу хоч рукавички треба вдягнути,” — подумки лаяв себе за необачність чоловік, а потім завмер від усвідомлення ходу власних думок, — “невже я щойно подумав про наступний раз!?”