Нудний робочий день

Жінка спала, розпластавшись на двомісному ліжку так, що на нього більше ніхто не зміг би лягти. Через важкі чорні штори пробивалися тонесенькі сонячні промінчики, які пестили її обличчя, намагаючись розбудити. У кімнаті ж стояв важкий запах поту та брудних шкарпеток.

– Марусю! – раптом почулося здаля.

Жінка ворухнула ногою та розплющила одне око. Воно було тьмяно–сірого кольору, але при цьому виблискувало в цій напівтемряві. Маруся довго витріщалася на стелю, поки не почула знову:

– Люба моя, підіймайся вже. Я зробив тобі сніданок!

Із важким стогоном жінка всілася на ліжку та спробувала рукою вкласти чорняве волосся. У результаті воно тільки більше розтріпалося. Маруся забила на це й повільно почвалала з кімнати.

Там уже сильно пахнуло смаженими яйцями й грінками. Вона пройшла на кухню та почала жувати прямо з пательні.

– Марусю, – вискочив чоловік з–за кута. – Ти чому стоїш? Присядь.

– Ммм,– пробурмотіла Маруся, продовжуючи набивати рота яєшнею, явно не думаючи сідати. Він зітхнув і поставив їй стілець до плити – жінка на нього повільно опустилася.

– От і кава.

Маруся показала великий палець, на що чоловік слабко всміхнувся.

– Добре, снідай, кохана.

Жінка швидко схрумала весь вміст пательні та випила каву. Вона не поставила посуд навіть у посудомийку, а рушила швидко до виходу. Натягнула на ходу куртку, застрибнула в чоботи, які самі по собі застібнулися на ній. Маруся була готова, майже.

Вона різко розвернулася й пішла всередину будинку.

Її чоловік засовував брудний посуд у машинку, але як тільки жінка зайшла, одразу обернувся до неї.

– Щось забула?

– Так, Глібе, дещо важливе.

Чоловік розгублено закрутив головою.

– Де воно? Я зараз же принесу.

Маруся зробила декілька швидких кроків і зупинилася в декількох міліметрах від Гліба. Той розгублено всміхнувся, дивлячись їй в очі.

Тоді жінка нагнулася та міцно поцілувала його в губи.

– Дякую за сніданок.

Чоловік пригладив волосся й відвернувся в бік вікна.

– Іди, на тебе чекають люди.

Жінка продовжувала дивитися на нього впритул.

– Я тебе кохаю.

– Я знаю, Марусю. Іди вже.

Жінка зітхнула, а тоді поволі рушила геть. Вона ще декілька разів оберталася, але Гліб уже був зайнятий своїми домашніми клопотами, не звертаючи на Марусю уваги.

Крила дріботіли швидко–швидко, несучи Марусю над дорогою. По боках стояли сірі однаковісінькі хрущовки, чиї боки вже в багатьох місцях потріскалися. Жінка стискала в руках велику чорну сумку, яка відтягувала її донизу, і прямувала вперед.

І тоді задзвонив телефон. Маруся його ігнорувала. Довгу першу хвилину, а потім і другу. Він же продовжував уперто дзвеніти.

Жінка перекинула сумку в одну руку та вже потягнулася за телефоном, але потім побачила попереду міст через ріку. Маруся пришвидшилася, ігноруючи вперті надзвонювання.

Флайкари навколо так її обступили, що жінка не могла й поворухнутися. Вони штовхали її, що Марусі доводилося підійматися ледь не на заборонену висоту. А телефон усе дзижчав і дзижчав. Жінка міцно стискала губи, ледь стримуючи в собі потік матюччя.

Нарешті вибравшись із потоку машин і відлетівши до стоянки, вона взяла слухавку.

– Представник агенції супергероїв Червона бабка слухає…

По той бік почулися схлипи й нерозбірливе буркотіння. А тоді раптовий хрускіт, і сухий хрипкий голос заверещав у слухавку:

– Допоможіть! Вбивають!

Маруся спохмурніла, а тоді натиснула на кнопку пошуку геолокації того, хто дзвонить…

На дереві сидів котик. Чорнявий такий, із білими вушками й лапками. Бабуся протяжно схлипувала, вчепившись у дерево так, ніби збиралася вирвати його з коренем.

– Ми не займаємося зніманням тварин з дерев. Подзвоніть, будь ласка, в центр порятунку тварин.

– Мій Пушок… Він такий наляканий. Його сердечко точно не витримає до того часу, коли приїдуть ті люди.

Маруся окинула налякану тваринку роздратованим поглядом.

– Він молодий і на вигляд здоровий.

– Пані, невже вам так складно зняти Пушка з дерева? – благально запитала стара.

Маруся стиснула зуби й кинула роздратований погляд на кота, який нахабно розлігся на дереві, явно чудово себе почуваючи.

– Добре. Я спущу вашого кота з дерева, але не тому, що маю, бо супергероїня, а бо можу.

Жінка глибоко зітхнула та видихнула, а тоді розкрила крила й почала підійматися вгору. Кіт одразу напружився і відповз ближче до стовбура. Коли ж Маруся простягнула вперед руки, Пушок зашипів. Він дряпався, кусався, коли вона його намагалася взяти на руку. Урешті-решт уся скалічена, у крові Маруся спустила котика.

– От ваш котик…

– Дивіться як супергероїня врятувала мого кота Пушка!

Жінка скривилася. Стара кривлялася перед телефоном, знімаючи сторіз для інстаграму.

Маруся відпустила кота. Той впав, а тоді з шаленим нявкотом втік.

– Дякую, супергероїню! – замахала рукою стара, коли Маруся вже неслася швидко над дорогою.

– І тоді я розніс його щелепу вщент.

– Аах…

Маруся стискала зуби, стоячи неподалік із великим пакетом. Журналісти обліпили з усіх боків хлопця в жовтому костюмі з червоними смужками, не даючи пробитися. На годиннику вже була перша дня, а їй наказали бути тут о дванадцять сорок п’ять.

– О, бабко. Вже купила бутер?

Жінка обернулася до молодої секретарки того жовтого.

– Так, тримай.

Маруся простягнула той пакет, але жінка її проігнорувала. Інтерв’ю тривало явно довше, ніж мало б. Жінка вирішила трохи зачекати.

Тим часом ранкові хмарки розійшлися, і тепер стало нестерпно спекотно. Пластикове покриття, нагрівшись, видавало огидні запахи.

– Я можу йти? – перепитала роздратовано Маруся.

– Ні, бабко. Ти маєш дочекатися, коли в Сонячного завершиться інтерв'ю і якщо він дозволить, зможеш піти.

Маруся заскрипіла зубами. Ставало спекотніше, той сендвіч почав теж пахнути сильніше, і жінка виявила, що теж хоче їсти.

Минали довгі хвилини. Шлунок буркотів і почав навіть боліти. Секретарка зайшла в тінь, а Маруся там місця не залишилося, тому вона продовжувала стояти на сонці. Піт тік по її лобу і шиї, а жінка лише відкрила рота, намагаючись охолодити пересохлий рот.

Інтерв’ю все ж тривало і тривало. І коли Маруся вже відчувала, що зараз зомліє від того, що перегрілася, до неї підійшов Сонячний. Із широкою усмішкою, він виглядав так, ніби не простирчав на сонці декілька годин, даючи інтерв’ю… І тут жінка раптом запідозрила, що він спеціально розігнав хмари.

Супергерой вихопив пакет із рук Марусі й впевнено заліз рукою всередину.

– О, сендвіч.

Жінку вже почало потрохи трусити, але вона змусила себе повільно видихнути і запитати пересохлими губами:

– Я можу йти?

– Так.

Маруся бігла як ніколи швидко до магазину. Там згребла половину пляшок з водою з полиці й почала пити просто в залі. Люди на неї косилися, але не наважувалися підходити. Трохи втамувавши спрагу, жінка купила обід і пішла на касу все оплачувати.

Усмішка сяяла на обличчі жінки вперше з ранку. Їй зосталося всього лише розібратися з телефоном, і її робочий день завершиться.

– На жаль, сьогодні ми вже не працюємо. Приходьте завтра.

Кімнатка була похмура, майже без нічого. Лише стіл, за яким писала звичайною ручкою на папері підстаркувата жіночка. Позаду неї виднілися злегка відчинені грати, за якими були нескінченні коробки зі спорядженням. Маруся стояла з телефоном у руці біля столу, ледь тамуючи гнів.

– У мене дуже напружений графік і я не зможу…

– Ми працюємо з десятої до шостої, з перервою з першої до на пів другу на обід.

Маруся стиснула губи. Її вже трусило.

“Чому мені завжди дають найгірші завдання і старі речі? Чому не можуть поміняти цей клятий телефон, на який вічно надзвонюють старі, хворі на голову люди? Чому мене так усі тут ненавидять?”

Вогонь. Він стовпом пронизував будівлю так, що вже й цегла почала розвалюватися. Вила сигналізація на пожежних машинах, які поспішно підлітали з усіх боків. Але полум’я було вже не зупинити. Воно з’їдало все на своєму шляху.

– Супергерої! Так більше продовжуватися не може. Ми відловимо цих лиходіїв чи помремо! – виголошував старигань, виблискуючи злісно чорними очима, в яких відображався вогонь навколо. Він уже відійшов на пенсію, але допомагав час від часу штабу, слідкуючи за молодими супергероями.

Маруся лише всміхалася. Вона сиділа на дереві, не дуже уважно слідкуючи за тим, як унизу бігають люди. Її справа на сьогодні зроблена.

Жінка розгорнула крила й шугнула в небо. Усі були надто зайняті тим, щоб зупинити пожежу, тому не звернула на неї уваги.

Черевики так голосно стукотіли по бруківці, що злякали саму Марусю. Вона зняла їх перед входом додому та ввійшла всередину квартири вже без них.

Тихенько прокралася на кухню, де випила йогурт, що стояв на столі, чекаючи на неї. Жінка всміхнулася, уявивши, як Гліб виставляє його для неї ще вдень. Маруся повільно ним смакувала, витріщаючись на місяць, який нахабно зазирав у вікно.

Тоді вона нарешті скинула одежу. Просто кидала на підлогу, не заморочуючись тим, щоб вони навіть лежали купкою. Роботи приберуть.

Роздягнувшись, Маруся пройшла в ванну. Вона трохи поніжилася під душем, а тоді, натягнувши робочі речі, пішла до спальні. Спочатку їхньої спільної.

Там лежав її чоловік і сопів, дивлячись явно вже далеко не перший сон. Маруся підкралася до нього, а тоді нахилилася і цьомнула в щоку.

– Спи міцно, коханий. Ще трошки і ми спатимемо так разом.

Жінка розвернулася після цього й одразу пішла геть до себе. Завтра її чекає черговий нудний робочий день… і ніч помсти.