Клятва

Я не такий, як інші. Я зрозумів це занадто рано, але з усіх сил намагався позбутися цієї думки. Я знав, що це неправильно, я вірив, що це неправильно. Вірив, що Бог лиш випробовує мене, і коли я зможу побороти це, то Він обов'язково винагородить мене. І я буду щасливим, як усі інші. Я буду нормальним.

Але йшли роки і нічого не змінювалося. Я усе більше ненавидів себе за цю безпорадність. Я не міг побороти цю хворобу, не міг позбутися диявольської сутності всередині. Чи розчарував я Господа? Напевно. Я був занадто слабким для Його випробування, я не впорався... Я істерив, звинувачував Його в тому, що Він послав мені надто складне випробування, яке я не міг подолати. Якби Всевишній допоміг мені, я б обов'язково переміг у цій боротьбі з собою.

Я хотів кричати, просити про допомогу. Я хотів, щоб хтось інший ніс на собі цей тягар. Я був егоїстом, але жити так стало нестерпно. Я щодня молився Йому, аби Він позбавив мене свого випробування. Навіть якщо б Він у цей момент вразив мене блискавкою чи наслав на мене невиліковну хворобу як покарання — я б вважав себе воістину щасливим. Будь що було б кращим за таке існування.

Але Всевишній не чув моїх молитв. Може й чув, але волів би ігнорувати такого неслухняного раба Свого. Тоді я вперше розчарувався в Ньому. Тоді, коли мої батьки дізналися про мою бісову сутність. Я не міг звинувачувати їх чи Бога в тому, що сталося. Я сам розповів про все тому, кому хотів довіряти так, як нікому іншому... Ні, я благав його про допомогу. Можливо, якби я визнав ці почуття, я б міг звільнитися від цього гріха...

Мене топили у святій воді. Вона проникала у рот, ніс, в саму мою суть. Тоді я розчарувався у Ньому вдруге. Бо це не допомогло мені звільнитися, а лиш ще більше загнало в кут. Я закрив це в собі, немов дикого звіра у клітці. Я намагався стати нормальним. Цього хотіли й мої батьки, та нічого не виходило. Звір всередині мене розривав мою душу пазурями, допоки не вирвався з клітки, не відчув запах волі. Тоді, коли я покинув рідну домівку, коли дізнався, що можна жити по-іншому.

Тоді я відкинув Бога. Я ненавидів Його. Ненавидів за те, що я такий. Ненавидів за те, що він не врятував мене. Моя ненависть до Бога не була розчаруванням в Ньому. Я розчарувався в собі. Я вирішив, що раз я не можу позбутися цього гріха, то я можу вчиняти й інші. Я можу топити свій смуток в алкоголі. Я можу красти, брехати, знищувати. Але цим я лиш знищив самого себе. Загнав у ще міцнішу клітку, ніж ту, що колись створив для свого звіра.

Тоді я звернувся до музики. Тоді я рятував себе нотами. Я витягав себе з самого пекла. Сам. Але я вже не був безпорадним. Я був самотнім. Тоді я знову звернувся до Нього. Тоді я благав прощення за кожний зі своїх гріхів. За кожен, окрім одного, який став частиною мене. Ні, він завжди був частиною мене — це був я. Такий, яким мене створив Господь.

І саме тоді Всевишній допоміг мені. Саме тоді я зрозумів, як Він завжди допомагав. Я не міг чекати на диво, я просто мав довіритися самому собі. Це була сутність моєї віри. Ми усі Божі створіння, і Він є у кожному з нас. Він любить кожного з нас. Він рятує кожного з нас. Але для цього треба хотіти бути врятованим.

Я прийняв себе. Я відпустив гріх, якого ніколи й не було. Але суспільство не приймало мене. Я знову став прокаженим. Але цього разу я був не один. Він був зі мною. Кожного разу, як на мене нападали зі звинуваченнями чи кулаками, я до болю стискав у руці хрестик. Саме тоді я відчував, що Всевишній зі мною. І Він дасть мені сили винести це все.

А потім в моєму житті з'явився Єрем. Він був таким...іншим. У ньому був стрижень, якого я ніколи не мав. Він не мовчав, він не приховував. Він був собою. У нього не було Бога, але він був сильним і без Нього. Я заздрив йому. І любив. В якийсь момент я навіть подумав, що можу жити, як й інші, "нормальні". Але, можливо, ми були занадто різними. Тож я знову залишився наодинці з Богом. Але із номером в телефонній книзі, на який я можу подзвонити. Тож, напевно, усе було не так погано?

Та згодом я втратив надію, що матиму в своєму житті хоч когось, окрім телефонних номерів. Я намагався, здавалося, десятки разів. Але ніхто не був таким як Єрем. Ніхто не міг стати достатньо хорошим для того, аби замінити його. Я ловив себе на думці, що шукаю заміну для Єрема, але нічого не міг з цим зробити. І я знову звертався до Бога. Кожного разу, коли втрачав надію, я звертався до Нього. І продовжував жити, шукати людину, з якою я міг би бути щасливим...

Коли я побачив його зелені очі, я подумав, що хотів би дивитися в них вічно. Я не вірив у кохання з першого погляду. Але я вірив його очам. Я вірив цим жовтогарячим пасмам, які, здавалося, могли стати для мене другим, ні, єдиним сонцем. Я дивився на риси його обличчя, які були немов намальовані художником Ренесансу. Да пробачить мені Бог, він виглядав прекрасніше за будь-яку ікону, яку я коли-небудь бачив!

Саме тому стикнутися з його твердолобими "нормальними" переконаннями було боляче. Було нестерпно боляче крадькома дивитися в його смарагдові очі, допоки з його вус лунали звинувачення, захоплюватися ним, коли він ненавидів мене за те, хто я є. Тоді я вперше за багато років молився, благаючи про допомогу. Я благав Бога позбавити мене цих почуттів, позбавити цих снів, коли я міг задивлятись на волосся, що було схоже на промені сонця.

Можливо, що Бог дійсно почув мене. Можливо, я сам зміг виплутатись з цієї пастки. Можливо, що я просто віддався своєму гріху. Але це переставало бути важливим тоді, коли я цілував його вуста, коли його руки торкались моєї шкіри. Тоді, коли його очі дивилися на мене з такою закоханістю, яку я вже ніколи не мріяв побачити. Так, як любив мене він, мене не любив ніхто. Мені здавалося, що мій Бог зараз прямо переді мною. Я егоїстично вважав, що Всевишній спустився з небес лише заради того, аби кохати мене. І я кохатиму його. Стільки, скільки зможу, я кохатиму ці смарагдові очі, жовтогарячі пасма і витончені риси обличчя. Я кохатиму його голос і його руки, які торкатимуться мене. Я кохатиму все в ньому. Це моя клятва моєму Богу.