Запрошений темрявою

Цьогорічне літо мало бути кращим у моєму житті. По-перше, батьки збиралися до кінця сезону відпочивати за кордоном, чи то у Греції чи на іншому острові. Мене це цілком влаштовує, бо від їх співчуття в мене вже шлунок болить. Аж бачте, у їх сина немає друзів. І це їх дуже чомусь непокоїть, настільки, що вони змушують мене контактувати з однокласниками, використовуючи якісь дурні вигадки. Але з моєї сторони , мабуть, не гарно обіцяти спілкуватися зранку, а у школі сідати аж на сто метрів від людей. От такий я народився, Лука Довженко.

Щось я забувся, розповідаючи про драму свого життя. Ох так, звісно, по-друге, на цей період мене відправили до бабусі, котра живе у селі «Чорне урочище». Непогана така назва, еге ж? Але чому ж воно не найкраще, з моєї точки зору? Якщо бажаєте дізнатися, то слухайте, але в мене часу не так багато як у вас.

***

Отже, усе почалося з мого приїзду до бабусі.

Саме селище, незважаючи на страшну назву — мальовниче місце. Коли проходиш вулицею, з обох сторін тебе оточує буйно квітучі рослини, чудернацько звивисті дерева та фантастичні хатинки.

Моя бабуся — Стефанія, живе на самому краєчку села, бо за останній час стала надто відлюдькуватою. Заплющивши очі так і представляю її молодою, вдягнену зі стилем і обов'язково із зачіскою. Поки думав про неї, зустрів дядька на велосипеді, котрий люб'язно мене підвіз. Знаєте це відчуття, коли над головою світить сонце, вітерець дихає у спину, а ти наче летиш, вспіваючи вдихати п'янкі аромати квітів, фруктів та трав. От за це я і обожнюю село.

Дядько зупинився біля великого двох поверхового будинку зі шпилем на даху та поїхав далі. Я ще хвилину милувався цією картиною аж доки ідилію не порушила бабуся. Я біг з усіх ніг, вже очікуючи на приємну зустріч, але калитку відчинила не вона.

Деякий час я стояв у ступорі, розглядаючи дуже симпатичну пані, років на три старшу за мене. В неї були великі очі кольору меду і довге кучеряве волосся, що було заплетено у коси. Очі металися від одного елемента до іншого, аж доки наші очі не зіштовхнулися. Я одразу втупив їх у землю. Не звик до зорового контакту та ще й з незнайомкою.

— Доброго дня, ти до кого, хлопчику? — її тон не сподобався мені відразу, наче та пара років значила щось.

— А ви хто така?

— Помічниця Стефанії Ігорівни. Ельза. А от хто ТИ, будь ласкавий поясни.

Її посмішка бісила мене. Така, що ніби каже: ти тут ніхто, хлопчику. І мені дуже захотілося їй це доказати.

— Я онук бабусі Стефанії. Нехай вона вийде, якщо тобі не важко.

Ще з мить ця Ельза дивилася на мене як на опудало після чого вернулася до хати. Я міг бачити бабусю зі свого місця. Невдовзі вона вийшла і ми нарешті обійнялися. Я прикрив очі від задоволення, бо дуже давно нікого не обіймав. Батьки робили спроби, але я їх відштовхував, сам не знаю чого. На очі навернулися сльози і я не став їх змахувати. Мені було так хороше у той момент.

Після зустрічі бабуся повела мене до хати і я був радий, що все зосталося так як в раніше. Але я був здивований, що їй знадобилася помічниця. Дивлячись на те у якій вона формі зараз, не сказав би що їй хтось потрібен. Поки вона накривала на стіл я мав змогу пройтися по кімнатам, ставлячи перед собою мету перевірити усе від найменшого закутка до горища.

Почав зі своєї кімнати. Тіснувато як на мене, але усі речі лежать на своїх місцях: мої старі іграшки — ведмедики, собачки та машинки — на дивані; шафа для книжок так і стояла біля вікна, котре відкривало вид на чарівний сад. Огородом його не повертався язик обізвати. Я присів на підвіконні, розглядаючи дивне дерево, що на самоті стояло посеред квітучого саду. Ніяк не міг зрозуміти коли воно з'явилося.

— Це барбарис. — я злякався він дівочого голосу.

До кімнати увійшла Ельза у блідо-жовтому платті. Зупинилася біля шафи, замріяно дивлячись на дерево. Я втратив дар мови від її візиту. Чому бабуся їй не сказала, що сюди не можна? А як же особисті межі? Чи у цьому селі не тільки інтернету нема, а і поняття психологічного комфорту?

— Тобі сюди не можна.

— Я знаю, вибач. Твоя бабуся кличе на обід. І я вирішила зайти…

Я проігнорував її слова та пішов на кухню. Це було одне з моїх найулюбленіших місць у хаті. Ззовні здавалося наче вона мала, але усе, що потрібно в ній містилося. Я завжди казав бабці, що шаленію від її здібності до організації. Чайник, тарілки, чайний сервіз, ложки та виделки, ножі для різних видів їжі — усе це лежало на своїх місцях. Посеред кухні все ще стояв той самий круглий стіл, що вкритий новенькою скатертиною із мальовничою картиною. Бабуся любила мистецтво та навіть сама створювала його.

— Зголоднів, онучику? — Стефанія поклала переді мною тарілку з окрошкою.

Я відчував холод на пальцях від неї. Узяв ложку та почав пробувати. Мене вразив смак, хрусткі огірки, редиска, кружальця ковбаси та багато свіжих трав. Менше ніж за п'ять хвилин миска стала порожньою. Бабуся лише раділа моєму апетиту. Вона налила з графіну повну кружку квасу та подала мені.

— А сама вже їла? — мені здавалося, що вона сиділа на якійсь дієті, бо настільки худою у її віці бути дуже дивно. Причому, це не була хвороблива худоба.

— Звісно, Лука. — вона відпила трохи квасу та повернулася до мене.

— Допивай хутчіше квас та підемо до саду. Маю тобі дещо показати. Та і розказати.

Я аж зупинився пити. Бабуся чомусь не каже тут і зараз. Не бажає, щоб Ельза чула? Але у такому разі, це має бути щось надважливе. І скоріше за все, те, чого навіть батьки не знають. Правду кажучи, я і сам не знаю чим насправді займається моя бабця. Для одних — Стефанія Ігорівна, колишній вчитель біології. Для інших — успішний садівник, квіти котрого замовляють навіть з-за кордону. Я не був у неї в гостях більше року, тож не знав чого очікувати.

Сад дещо змінився з останнього разу. Дерева перестали плодоносити, а їх листя хворобливого кольору розбивали моє серденько на маленькі друзки. Бабуся йшла попереду, а мені лише залишалося відкривати рота від подиву. Що сталося за цей час? І чому бабуся стала різко похмурою, варто було вийти за межі хатини? Усі ці погані передчуття заважали мені думати логічно, тож, у якійсь мірі, те, що сталося далі, було і моєю провиною.

Бабуся зупинилась, коли ми пройшли повз буйно квітучі рослини з великими шипами. Я не знав їх назву, але вони боляче чіплялися за одежу. І поки я визволяв штани від захоплення рослинами, зовсім загубив бабусю.

— Бабусю! Чекай на мене!

Відповіді я так і не дочекався. Тому, гучно видихнув прохолодного повітря, і ступив на чужу територію. Місце, де закінчується сад нікому не належить. Споконвіку тут росте ліс, котрий, мабуть, залишиться і опісля моєї смерті. Розмірковуючи про це, я йшов, майже не дивлячись собі під ноги. Йшов, наче те сліпе кошеня, що тільки-но народилось. І чим далі я пробирався, тим більше розвивалась моя тривога.

Щось у цьому місці було не так: листя товстезних дерев тріпотіло під впливом вітру, через що мені здавалось, що от-от і налетить північний вітер та знесе мене. Бо важив я тоді усього нічого — маленький та худенький хлопчик. Моя мати через це заборонила заводити цуценя. Боялась, що той буде ще одним тягарем для них с батьком. А мене це дуже засмучувало, бо тваринок я любив. Аж занадто. От пам'ятаю, був у бабусі цуцик на ймення Красунчик. Його шерсть була наче те білосніжне полотно, а очі — як дві бусини. Не знаю, що з ним сталося…

І тут я впав. От так різко, на половині думки. Бо треба було думати, коли ти ходиш на самоті. Дивитись під ноги. Але ж ні. Вдарився я тоді боляче. Настільки, що на деякий час втратив свідомість. Але я міг чути, що коїться навколо. Хоча, наскільки я знав, люди повністю втрачали зв'язок із зовнішнім світом у таких випадках.

Я чув звідкись зверху голос бабусі. Її ласкавий голос, котрим вона звала мене. Але у відповідь отримала зовсім інше.

Я чув гарчання собаки. Не бачив якої породи, але міг уявити, що то була велика собака. Її гарчання скидалося на смертний вирок, що і було правдою. Бабуся не встигла відреагувати, а песик кинувся на неї. Я чув як вона впала на спину, а та псина гарчала на неї, проте не кусала. Я вже хотів якось встати, проте організм не бажав чомусь цього. Мене наче розчавило у цій ямі. Наче у мишоловці опинився. Тільки у полоні власного організму.

— Стій, Ремі. Не чіпай її. Поки не час.

З'явився новий голос. Глибокий та явно чоловічий. Судячи з усього, хазяїн пса. Він, мабуть, закурив, бо мій чутливий ніс розпізнав запах тютюну. Він огидливо пробирався до мого носа, від чого я хотів чхнути. Але знову не зміг. Той чоловік ще якийсь час курив, а бабуся мовчала. Я не знав, що і думати про це. Що там коїлося наверху? Мене переповнював гнів та моя неспроможність допомогти рвала серце найбільше.

— Що ти коїш посеред білого дня, чорнокнижнику? — я уперше чув такий тон бабусі. Вона наче випльовувала ці слова в обличчя. Це було дуже дивно…

— Ох, Стефо. Ми скільки років знайомі? Десять? Двадцять? Чи може…

— Усе життя. Я не бажаю тебе більше бачити, мерзотнику!

Чоловік промовчав у відповідь, мабуть, обдумуючи наступний крок. Але продовження слів я так і не почув. Мабуть, він дав собаці якийсь знак, бо той почав шматувати мою нещасну бабусю. Я чув як рвуться м'язи, сухожилля, як ламаються кості… Сльози самі по собі текли і мені було дуже важко їх зупинити. Я не міг і поворохнутися, а сльози продовжували йти. Кожен раз як зуби собаки клацали, усе моє тіло аж підстрибувало від болі, наче то шматували мене.

Коли ж усе затихло, я більше не міг плакати. Чоловік зник і пес разом із ним. До мене повернулася свідомість. Але б краще я помер тоді із бабусею. Мені не прийшлося би бачити, як та страждає. Коли я нарешті вибрався з ями, вона ще дихала. Я усівся на коліна та стиснув її так сильно як тільки міг. Сльози застигли у мене в очах. Серце вибивало сумний марш, не в силах зрозуміти, що пішло не так. Чому, єдина рідна для мене людина от зараз вмирає? Хоч мені і було всього лиш тринадцять років, я розумів, що від таких травм вона не зможе жити.

— Лукаше.— тихо промовила бабця Стефа.

— Що, бабо? — я сам не знав чому казав шепотом. Мабуть, боявся, що той страшний дядько повернеться знову.

— Візьми…оце.— вона вклала мені у руку свій кулон у формі серця.

Я знав, що він зроблений повністю вручну, із кори її улюбленого дерева — барбариса. Я зжав так сильно цей кулон, що аж кістки побіліли на руках. Бо це значило лиш одне — смерть не минуча.

— Використовуй його згідно розуму, мій хлопчику. В тебе є великий потенціал.

— Що це означає? Який пот…пот…

— Ти будеш гарним магом. Схожим на тих, із твоїх коміксів…Супергероєм.

Бабця, мабуть, тоді вже втратила останні проблиски свідомості і казала щось таке не зрозуміле, бо я відразу не повірив їй. Коли вона покинула нас, я одягнув її кулон та повернуся до хати, розповівши усе, що скоїлося Ельзі. Разом ми організували їй почесний похорон, на який прийшло пів села. Батьки як почули про смерть бабусі, забрали мене відразу додому. І більше я ніколи не був у цьому селі. Але у першу ж ніч зі мною почалося щось коїтися.

Я став бачити уві сні таке, що було більше схоже на реальність. Я декілька разів повертався у те ж саме місце — ліс, у якому загибла бабця Стефа. І я хотів якось зарадити цьому. Але кожен раз мені щось заважало: то я невчасно добігав, то пес той кудлатий зупиняв мене на пів дороги.

Уже на п'ятий раз я зрозумів, що то зовсім не сни. А справжні, повністю реальні події. Я просто повертався до того моменту у минуле і бажав все повернути як було. Але час — дуже складна річ, і коли ти щось пробуєш змінити, час захищається з усіх сил. Він не бажає підкорятися аби кому.

Тому, після того випадку я чітко визначив свою мету — навчитися користуватися своїми здібностями, щоб допомогти іншим людям. Або, навіть, усьому людству.