Аманда

1

– Вітаю, пане Андрію. Сьогодні п’ятниця, двадцять друге червня дві тисячі сто чотирнадцятого року. Температура за вікном плюс сорок чотири, погода очікується сонячна та без опадів.

– Добре, Амандо, дякую, – чоловік відчинив вікно, і гарячий вітер миттю розтріпав сиве волосся. Він обернувся до станції та м’яко запитав: – А як щодо… іншого?

– Так, пане Андрію. Небо сьогодні… незрівнянно блакитне, пташки щебечуть, а сонячні промені торкаються їхніх тіл, розмір яких не перевищує п’ятнадцяти сантиметрів. Синиця, що регулярно прилітає до нас, має вагу приблизно у сімнадцять грамів та харчується переважно комахами.

– Такий гарний початок, – засміявся чоловік, – але потім ти знову розповіла те, що знаєш, а не що відчуваєш.

Шкутильгаючи, він пройшов на кухню та налив собі кави, завбачливо підстеливши стіл серветкою – немічні руки все частіше проливали гарячу рідину. Приміщення заполонив кисло-солодкий аромат мелених зерен.

– Вибачте, професоре, – станція від’їхала, пропускаючи господаря, – штучний інтелект не запрограмовано на власні відчуття – лише…

– Знаю-знаю, – зітхнув той, незграбно насипаючи цукор у горня. – Але ж ти не просто штучний інтелект, люба моя Амандо!

Професор неквапливо повернувся до спальні, та, зробивши ковток кави, дістав із шухляди тумби старий записник. Чоловік примостився на краю ліжка, і станція під’їхала ближче. Її коліщатка ледь чутно заскрипіли по старому паркету й зупинилися, а механічні руки склалися за спиною. Теплий вітер гойднув кілька разів фіранку й стих. Надворі стояла спека.

– Розділ п’ятий. Дорога, – почав читати професор. Він поправив окуляри, що постійно з’їжджали з носа, і прочистив горло. – Дівчинка вирушила далі, жодного разу не озирнувшись. Хоча, будьте певні, вона шкодувала – десь глибоко у серці. На світанку, коли перша роса поцілувала сплячі кульбабки, Аманда прибула до замку…

– Професоре? – дисплей станції замиготів, імітуючи людський рот.

– Так, Амандо.

– Якщо… дівчинка шкодувала, чому ж вона не озирнулася?

– Тоді вона б захотіла повернутися до батьків. І, скоріш за все, повернулася б.

За вікном, кружляючи, кричали ластівки. Цей звук діяв на професора заспокійливо: щоразу, зачувши його, він подумки повертався у найщасливіший день свого життя.

Ластівки не брешуть.

– Тобто дівчинка зробила не те, чого вона хотіла? Професоре?

Чоловік не одразу виринув зі спогадів, та потім ласкаво усміхнувся й відмітив про себе, що допитливість станції стала набагато більшою, аніж до того. Стільки книг було прочитано – вже й не згадати, – і лише ось ця історія по-справжньому зацікавила Аманду.

Нарешті.

– І так, і ні, – загадково відповів він, і ніжно провів пальцями по списаному аркушу записника – немов ті слова були чимось більшим за чорнильні літери. – Дівчинка хотіла повернутися додому, але й прагнула допомогти подрузі з чарівного світу, – професор уважно подивився на станцію. Його очі, вкриті глибокими зморшками, сяяли добротою. – А якби ти обирала між двома варіантами, що можуть принести тобі хороше і погане одночасно, щоб ти зробила?

Синій вогник безперервно миготів кілька хвилин. У сусідній кімнаті гучно цокав старий годинник.

– Амандо?

– Вибачте, професоре, я розраховую всі потенційні варіанти, які могли б принести мені щось хороше і щось погане.

– Їх же нескінченна кількість!

– На цей момент оброблено чотири мільйони триста вісімдесят вісім.

Чоловік закрив записник і безсило потер скроні. Чи не надто він захопився? Якби це був хтось інший – хтось з його студентів – Андрій вже б давно йому відмовив. Він завжди бачив як потенціал, так і провал експериментів за лічені секунди – варто було тільки подивитися в документацію. Колись професора поважали й боялися водночас – за його холоднокровність та тисячі розбитих студентських надій.

Тож чому саме в цей експеримент він повірив? Мабуть, він просто перестав бути об’єктивним. Та і як тут не перестати, коли проєкт «Аманда» був останнім бажанням Марти – його коханої дружини?

– Невже ти зовсім не відчуваєш змін? – знічено мовив професор.

Його й без того згорблена спина зігнулася ще дужче – ніби всі ці роки без дружини раптом перетворилися на цегляні брили й давили, давили на плечі безперестанку. Кого він обманює? Проєкт від початку був недієздатним. Але ж як вона марила ним, як вірила…