Казка про Некота

В одному українському селі жив собі Некіт. Не білий, не чорний, навіть не рудий. Сам лазуровий від вух до кінчика хвоста, а лапи, мов у золотисту фарбу хто вмочив. Некіт вважав себе особливим, не так через колір хутра, як через те, що був одним-однісіньким некотом на цілому світі.

І це його аніскілечки не турбувало. Його взагалі мало що хвилювало в цьому житті. Хатинку Некіт збудував за селом, біля густого лісу, якомога далі від гамірних людей. Понад усе Некіт любив робити нічого. Вилежувався на ґанку згорнутий клубочком та й грівся на лагідному сонечку. Двічі на день виходив на зелені луки, аби насолодитися ароматами польових квітів та скуштувати солодкого нектару.

До Некота в гості ніхто не ходив. А що взяти у лінивого пухнастого опецька, якого нічого не цікавило, крім себе? Та якось по обіді, коли він тільки-тільки зручненько вмостився після смачної трапези, Некіт почув тоненький голосок:

— Привіт, котику!

“Що за нахабство, — подумав Некіт крізь дрімоту, — це хто ж насмілився зіпсувати мені відпочинок?”

Перед будинком стояла маленька дівчинка, у зеленій сукеночці з червоними метеликами та двома білявими хвостиками, що дибились врізнобіч, мов антени. Вона переминалась з ноги на ногу та уважно роздивлялась пухнастого.

— Котику, ти спиш?

“Невже не ясно? — Некіт занурив свою мордочку глибше в хутро. — Люди так і не навчились розуміти очевидних речей”.

Не отримавши відповіді, дівчинка обережно піднялась сходами, підійшла до сонька і нахилилась до самого вуха.

— Котику, ти що глухий?

Якщо ви коли-небудь чули як реве лось у шлюбний період, то забудьте, бо такого гучного та пронизливого вереску, що остаточно розбудив Некота, не чув ніхто. Розпачливе та жалісне “няв” вирвалось у бідолашного, блакитна шерсть наїжачилась і Некіт вмент повис на піддашку вниз головою.

— Я — Бася, — незвана гостя невинно посміхнулась, наче це не вона увірвалась на приватну територію та порушила всі можливі кордони особистого простору, — а ти, котику?

Некіт зістрибнув додолу, якомога грізніше глянув на Басю і невдоволено прошипів:

— Я — Некіт!

— Та який ж ти не кіт? Скажеш таке. — Бася заперечливо похитала головою. — От в тебе вуса, вушка, хвостик — геть чисто, як у котиків, що в моїх книжечках.

— Некіт — я! І нічого не хочу чути.

Господар ображено розвернувся.

— Ну, гаразд, гаразд! Нехай буде як ти кажеш. Ти тільки не ображайся. — Дівчинка підійшла впритул і погладила Некота по спині. — Нумо дружити, Некотику?

“Це ще що за фамільярність така?” — Некіт насторожився від доторку, та не відступив.

— Взагалі-то, я спати збирався. Ніколи мені дружити.

— От, дурненький, дружити можна навіть коли спиш. Давай допоки ти спатимеш — я буду дружити? Можна? — з надією в голосі запитала Бася.

Некіт повернув голову до настирливого людського дитяти та промуркотів:

— Мр-р-можна.

Бася підстрибнула від радощів, міцно обняла Некота своїми крихітними рученятами, поцілувала в мокрого носа та гайнула донизу. Там вона залишила невеличкий кошик зі всякою всячиною. З неї, як із яйця-райця, на шовковий моріжок вигулькували іграшки та інше начиння. Тут тобі й дерев’яний коник, принцеса в обладунку з мечем, рожевий дракон з одним крилом, кубики, тарілочки, горнятка, лопатки та грабельки. Чого там тільки не було, ба навіть, з невеличкий гарбуз, м’яч. Бася будувала замки, визволяла неборака дракона з рук коня-тирана і при тому всьому дзвінко сміялась.

Некіт поклав голову на лапи та в пів ока спостерігав за малою непосидою. Вірний супутник сон вкрив його невагомою ковдрою й напустив під неї крихітних та веселих сновидинят, ну точнісінько, як Бася.

Відтоді нова подруга гостювала в Некота щодня. Спочатку вона вигадувала чудернацькі забави й гралась в них самотужки, та якось неслухняний м’ячик застрибав по призьбі й підкотився прямісінько до Некота. Пухнастий вдарив його лапою і той пружиною повернувся до дівчинки. Бася, мовби ненароком знову закинула його на ґанок. Некіт, несподівано для себе, кинувся на кулястого, схопив передніми лапами, перекинувся на спину і, мов з катапульти, задніми запустив у повітря. Бася заплескала в долоні. Некоту це теж сподобалось.

Тепер вони гралися разом. Бігали за м’ячиком, рятували дракона, котилися з горба, як снігові кульки. А після ігор Бася пригощала свого друга смаколиками: балабушками з малиною та вишнею, вівсяними коржиками з родзинками, медовими хрустами з цукровою пудрою та найзапашнішим узваром з грушок-дичок.

Некіт в день більше не спав і на луки сам не ходив. Як тільки сонце зривалось з небесної стелі й повільно сповзало до небокраю, він лягав в підсінках і вдивлявся в стежину, що вела до села.

Та сьогодні Бася не прийшла. Некіт так нерухомо й пролежав до самого вечора, виглядаючи подругу. На наступний день вона теж не з’явилась.

“Ось така людська дружба, — подумав зажурений Некіт, — і нащо тільки довірився, дурбецало?”.

Він схилив голову на лапи та зробив те, що він вмів найкраще — заснув. Проспав не довго, не мало, та коли прокинувся, то стрімко зірвався на свої чотири, наче хто його ножем штрикнув.

“Щось сталося! Не могла Бася мене так просто покинути, — подумав, — потрібно бігти в село. Але куди? Я ж навіть не знаю, де вона живе. Ще й засміють — приперся строкатий лежень”

Останні думки виринули в голові вже на пів дороги до села. Надвечір’я сірим саваном м’яко огортало поселення, та в жодному вікні не горіло світло, в жодному комині не кружляли білі баранці. На вулицях було тихо й порожньо.

Некіт минув ще кілька будинків та опинився в центрі села. Біля масивних дверей височенного амбара в очі впав знайомий предмет — це був кошик, кошичок Басі. Він підбіг ближче, та почув якийсь шурхіт і глухий гул всередині, мов рій бджіл вилетів на гречане поле. На воротах висів важенний замок, тому Некіт по балках та стіні видряпався до маленького слухового віконця під самим дахом.

Зерносховище замість бути доверху набитим збіжжям розмістило в собі все село. Селяни були зв’язані між собою по троє-четверо і в кожного в роті стирчала ганчірка. Пильні зелені очі одразу помітили дві біляві антенки, пухнастий підскочив до дівчинки та зняв пов’язку з обличчя.

— Щурі! — крикнула Бася, — Вони прийшли вночі, обікрали нас і заперли тут. Там увесь наш хліб. Некотику, його потрібно врятувати.

Селяни загули та закивали головами.

— Так, а я що? — Некіт знітився. — Куди мені одному: маленькому та пузатому?

— Подивись на себе! Ти вже не опецькуватий лежибока!

Рій загугонів ще гучніше.

“Ай дійсно, животик зник, лапи зміцніли. Щоденні ігри пішли мені на користь”

Некіт перегриз мотузки на руках Басі та вистрибнув назад у вікно.

По битій дорозі рухалась колона з двох десятків возів із зерном. На її чолі їхав трактор з причепом заваленим всіляким добром від дивану до набору шпиць для в’язання. Брезент прикривав довгий борт так, що зі слова “Зерно” залишилась тільки перша буква.

Некіт вистрибнув на дорогу перед самим трактором.

— Всім стояти, негідники! Я — Некіт!

Колона зупинилась. Щурі повизирали з усіх усюд, аби глянути, що ж це за блакитно-жовте чудо перекрило їм дорогу.

— Я — не кіт, — громовито вигукнув пухнастий захисник, — я — лютий котяра, який зараз надере ваші худі дупи!

Щурі дружно зареготали. Той, що сидів в тракторі, найжирніший з них, з огидними вусиками та червоними очицями, змахнув лапою та запищав:

— Принесіть мені його тіло!

Одразу двоє кинулись на Некота. Той випустив кігті та двома ударами розкидав вусатих врізнобіч, як м’ячики. Потім було ще троє, які полетіли туди ж. Потім ще і ще.

Трісь! Хрясь! Плюх! Біля Некота валялася вже добряча купка мертвих та покалічених щурів, та їх все не меншало. Вони сунули десятками, а то й сотнями, кидались на захисника з усіх боків, впивались зубами, залишаючи на тілі криваві рани.

“Мені... потрібно... добратися до ватажка. До ватажка...” — єдина думка бухкала в голові Некота.

Пів кроку, ще пів кроку і от вже до кабіни лапою подати. Щурі чіплялись до нього, як реп’яхи, ступати та відбиватись було все важче та важче. Хутро вкрилося власною багряною, та чорною щурячою кров’ю.

“Потрібен останній... ривок... останній”

Некіт напружив м’язи, зігнув лапи і... впав в провалля.

— Некотику, Некотику! Живий, рідненький мій!

Над мордою Некота заплакане обличчя Басі. Вона обережно гладить його по голові, цілує гарячого носа.

— Я не впорався, — шепоче пухнастий.

— Ще як впорався! Ти як побіг — я розв’язала татка з мамою, а потім ми звільнили решту, озброїлися хто чим міг та й тобі на допомогу. Підбігаємо до возів — бачимо ти пацюків тих клятих рвеш на шмаття, кидаєшся в кабіну та падаєш додолу в саму гущу. Я... я вже думала... втратила тебе, — Бася схлипує, солоні цівки печуть зраненого носа, але біль приємний, втішний, — а ти от!

Некіт повертає голову туди, де вказує рука Басі. Обабіч з перегризеним горлом та висолопленим язиком лежить головний щуряка.

“Отакої” — Некіт полегшено видихає та знову провалюється.

Лікували Некота всім селом. До будинку Басиних батьків зносили все, що тільки можна було. Хтось навіть погруддя бронзове встиг вилити. Та Некіт попросив перетопити на щось більш корисне. За якийсь тиждень він встав на лапи та почимчикував до своєї лісової хижки. І хоч як його не просили Бася та інші селяни, та ще не встиг він так сильно полюбити людей, аби назавжди залишатися жити з ними. Сказав, вам якщо поміч потрібна буде — кличте, тільки ото кордони особистого простору не перетинайте, для цього в мене є Бася.

— Некотику, пограємо у м’яча? — защебетала Бася, поставивши кошик біля сходів.

— Тепер можеш кликати мене Котиком, — лагідно відповів Некіт, — тільки дай хоча б трохи поспати.