Я буду скаржитися

Володимир Романович Ігнатенко вже подумки куштував варенички, що йому принесла пів години тому дружина Даринка. І щойно він зібрався зробити собі обідню перерву, як до кабінету увійшла жіночка. В руках вона тримала теку і ще якісь папери.

— Добрий день, — нервово привіталася.

— Добрий, — відповів депутат і координатор Воронезького округу, оглядаючи відвідувачку. Він відразу вихопив кола під очима, нервовий тремор і зле стиснуту щелепу. — Що Вас до мене привело?

— Розумієте, три роки тому мене звільнили.

— І?

— Ну після СВО.

— Після війни. Називайте речі своїми іменами, — поправив жінку скривившись Ігнатенко.

— Так-так, звичайно. Після війни мене звільнили. На моє місце приїхав молодий спеціаліст з Києва. Тож я залишилася без роботи. Я все розумію, але ж в мене такий досвід, а мене навіть на іншу посаду не беруть. Я геть бідкую. Скоро не матиму де жити. Я ж сама виховую двох дітей.

— Що Ви від мене хочете? — Нервував Володимир Романович, бо вареники стили, а жінка, схоже так просто не відчепіться.

— Щоб ви посодействовалі. Я маю українські корені, мама була із Запорізької області. Ось папери. Розумію українську, непогано розмовляю.

— Бачу.

— В мене не було за весь час жодних нарікань на роботі. Одні тільки подяки. Я їх теж принесла.

— Ну давайте поглянемо. Нежелаєва Татьяна Анатоліївна. — Ігнатенко увійшов в базу і розглядав справу жінки.

Скривився. Чому вони усі вважають, що самі розумні? Намагаються робити дурнів з координаторів. Ну що ж.

— Вели активну соціальну і політичну діяльність?

— Так! Тобто ні. Я була завжди проти.То може знайдеться для мене місце?

— А чому б Вам не поїхати на Донбас, або ж на відновлення Маріуполя. Та багато де потрібні спеціалісти. В мене цілий список ось: Лисичанськ, Сєверодонецьк, Мар'їнка...

— Ви що!? — Злякано дивилася в очі координатору жінка, — Вони ж там нас всіх ненавидять, проклинають. За людей не вважають. Відносяться, як до скоту.

— А тут Вас усі люблять?

— Тут я хоч дома, — розгублено прошепотів жінка.

— Ну добре. Скажіть мені ось що, де ви були під час війни? — Збираючись поставити крапку, запитав Ігнатенко.

— Тут у Воронежі. Де ж ще я могла бути?

— Чому ж Ви, жінка з українськими коренями, не виступали проти війни?

— Хіба в мене була можливість? Ви ж і самі знаєте, в якому пеклі ми всі знаходилися. Ми й слова проти влади сказати не могли. Та й в мене двоє дітей!

— А чоловік де?

— Я вдова, — після нетривалої паузи відповіла прохачка.

— Кажіть як є. Загинув під Харковом.

— Я…, — розгубилася жінка.

— От що... Допомогти я Вам не можу. Якщо надумаєтеся на будівництво, то я напишу направлення. А так, — розвів руками, — нічим не допоможу.

Жінка змінилася в обличчі, очі кидали блискавки ненависті.

— Я буду жаловаться в Москву!

— Ну нарешті! — Сплеснув радісно в долоні Ігнатенко. — Вперед! І не забудьте повідомити про свій родовід, і про чоловіка, який загинув під Харковом! Передайте там привіт від мене Дидику Василю Петровичу.

— Проклятиє бендеровци, — прошипіла собі під ніс жінка, вискакуючи з кабінету.

Але Володимир Романович Ігнатенко чудово все розчув. Думав спочатку вказати жіночці, хто тут проклятий. Але відкриті вареники, засмажені цибулькою, підняли настрій і заспокоїли чоловіка. Все ж таки найсмачніше воно українське. А ненавидіти їх це така маячня, це їх нутро… Хіба скотину ненавидять? Скотина вона і в Африці скотина.