Цілителька ялинкових іграшок

ЦІЛИТЕЛЬКА ЯЛИНКОВИХ ІГРАШОК

Сніжинки, мов білі метелики кружляли у танку із хурделицею. Наближались зимові свята. У домі пахло зимовим настроєм, чи то мандаринами й пирогами. А може саме так і пахне свято.

Тетянка замріяно дивилась у вікно, «як же гарно надворі, наче казка доторкнулась до сонної землі й посріблила кожну гілочку на тоненькому дереві».

- Доню, принеси будь ласка варення, воно на горищі.

Дівчинка відволіклась від роздумів й миттю побігла нагору, аби принести баночку найсмачнішого варення.

Вона почала із нижніх полиць. Відсуваючи коробку із порцеляновим сервізом, сподівалась, що там стоїть заповітна баночка, але ж ні, тут ще одна коробка.

- Ох, до чого ж важка, мабуть якийсь мотлох. І де ж варення?

- Що?! Мотлох?! Та який я тобі мотлох?!

Звук долинав прямісінько із коробки. Тетянка, не повіривши власним вухам наважилась перепитати:

- Хто тут?

Але відповіді не було й вона вирішила зазирнути досередини. І щойно відкрила коробку, то побачила таке, що ладна була себе ущипнути, бо це все скидалось радше на сон але аж ніяк не на дійсність.

Безліч ялинкових іграшок дивились на неї своїми скляними оченятами, тут були білосніжні ангелята, рогаті олені й усміхнені сніговими, неймовірної краси позолочені пташки, що торкались дзьобиками, передаючи зернятко, гноми, білчата… Від тої дивовижі аж дух перехоплювало.

- Ну, і чого витріщилась? Закрий коробку!

Дівчинка аж здригнулась, до неї промовляв дерев’яний Лускунчик.

- Поклади нас назад.

- Я не хочу, щоб мене бачили.

Тремтячі голоси іграшок з’являлись мов спалах й зникали у тиші горища. Вони були засмучені й налякані, й за мить Тетянка зрозуміла чому. Поглянувши на Лускунчика вона побачила, що його дерев’яна рука лежить в іншому куті коробки, у пташки надщерблений дзьоб, а білий сніговик посірів чи то від часу, чи від смутку й багаторічного пилу. Усі ці іграшки були зламані.

Ось чому вони не зраділи, що коробку хтось відкрив, адже більше не приносили радості дітям, не прикрашали своїм сяйвом запашні ялинкові гілочки, а лежали тут, покинуті й забуті усіма.

- Ох, бідолашки, яка прикрість.

- Таню, ти де?- Почувся голос мами що вже чекала на дівчинку.

- Не сумуйте, я обов’язково щось придумаю. Повернусь ввечері, а ви тут будьте тихо, тссс.

У відповідь іграшки лише закліпали своїми оченятами-скельцями. Тетянка закрила коробку й знайшовши баночку малинового варення, побігла донизу.

Увесь день їй не давали спокою думки про покинуті ялинкові прикраси. І лиш місяць зазирнув у шибку, як дівча мерщій побігло на горище.

- А ось і коробка.

Тетянка обережно взяла її у руки й понесла східцями донизу, а далі просто у свою кімнату. Ліхтарик, що стояв на столі, із подивом спостерігав за рухами малої, яка не поспішаючи змазувала детальки клеєм. Іграшки сміялись від лоскоту так, що ледь не вислизали із рук.

-Ну і для чого це тобі? Покепкувати хочеш, чи як?- З недовірою поцікавився Лускунчик.

- Ой помовч краще, чи тобі знову на темну полицю закортіло повернутись?- Перебила його нарікання скляна сніжинка, яка терпляче лежала у теплій руці дівчинки, чекаючи на диво. Адже її кінчики так сильно постирались, що крізь них можна було дивитись мов крізь вікно.

- Тут потрібно кілька мазків білої фарби. Ну от, тепер ти справжня різдвяна красуня.

- І справді, яка ж я гарна тепер, мов новенька. - Не стримувала радості сніжинка. Й легким помахом пензля уже через лічені хвилини у золотих пташок з’явились дзьобики, у білки хвіст, а сніговик знову сяяв білосніжною чистотою.

Коли ж черга дійшла до вередуна Лускунчика, той не промовив ні слова. Бо зрозумів, що Тетянка й справді хоче йому допомогти. Дерев’яна рука була на місці. Та з очей іграшки покотились сльози, справжнісінькі а зовсім не іграшкові. Лускунчик сором’язливо посміхнувся і тихо сказав лише одне, але таке важливе слово – дякую.

На ранок ялинка, що стояла у вітальні виблискувала від розмаїття старовинних іграшок, вона ще ніколи не була такою красивою. А Тетянка перед нею із мамою і татом, які з подивом дивились на зелену красуню.

- Доню, як тобі це вдалось?- Поцікавилась мама.

- Мені було жаль, що ялинкові прикраси сумні й самотні, закриті у темній коробці. А тепер вони прикрашають нашу оселю, адже я їх відремонтувала й вони стали щасливішими.

- Так, доню,- ледь усміхаючись сказав тато.

- Іноді люди, так само як і ці покинуті іграшки можуть бути сумними чи злими. І варто лиш склеїти їхнє розбите серце теплим словом, аби побачити їх істинну красу.

Мама міцно обійняла донечку. У домі пахло ялинкою й варенням, мабуть саме так і пахне свято.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.