Еліксир кохання
Я живу в такому маленькому місті, що в ньому й загубитися неможливо. Проте щоразу в хованки близнючки Коваленки пошивають мене в дурні.
— Ну, все! Здаюся! — похнюпився я, а сестрички наче з-під асфальту виросли біля мене. — Як вам вдається так ховатися?!
Сестри переглянулися.
— Покажемо йому? — спитала Марічка.
— Чом би ні? — погодилася Леся.
Вони взяли мене за руки й через крок ми розпрощалися із асфальтовими джунглями та опинилися посеред темного лісу.
— Де це ми? — не второпав я.
Сестри переглянулися з посмішками, але не відповіли, лише далі повели за собою.
Потягнуло соленим бризом. Цей запах ні з чим не сплутаю. Щороку ніжуся на березі Чорного в бабусі. Але звідки могло взятися справжнє море на Київщині?
Проте за кілька хвилин ліс розступився і я, дійсно, опинився на березі моря, що лагідно гуркотіло хвилями. Дивина та й годі!
— Ми вже не вдома ж? — стурбовано запитав у сестричок.
Ті лише сміються й лагідно під рученьки тягнуть у сторону ближчої скелі, наче припорошеної пісочком.
— Куди ми йдемо? — задаю більш важливе запитання.
— До дракона, — навіть не кліпнули дівчата.
— Дракон?! Він же нас поїсть! — ледь не сахаюсь од них.
Проте сестрички міцно повисли на мені.
— Не хвилюйся, Андрійку, він відьом не їсть, — пояснюють, начебто це повинно мене заспокоїти.
— Але ж я не відьма! — справедливо зауважую я.
Сестри переглянулися.
— Давай перетворимо тебе на відьму? — запропонувала Марічка.
— Ні! — перелякався я. — Ще чого! Хай мене хлопцем краще з'їсть.
— Та ні, він дуже добрий. Як там, венеріанець.
— Може, вегетаріанець?
— Ага. І це також, — погодилася Марічка.
Нарешті я розрізняю в скелі складені крила й лапи, простягнуті до веселих баранців, що залишали по собі величаві хвилі.
Голова дракона покоїлася на лапах, наче він задрімав.
Але як підійшли ближче, дракон повернув голову й уставився на нас зеленими очиськами. Роздвоєний язик облизнув ніздрі й прогриміло:
— Ви не могли знайти трохи більшого?
Я похолов. Звісно, що я собі думав, що в дракона не буде драконового апетиту? Я ж йому на один зубок. Ех, з’їсть, і навіть не поперхнеться.
Проте Марічка зауважила:
— Він увесь час вибирав вірний напрям, коли грався з нами в хованки.
— Відчував, — підтвердила Леся. — Хоч ми й були вже в іншому світі.
— Добре, — зітхнув дракон і видихнув полум’я. — Розумієш, хлопче, я загубив чарівний компас і не можу повернутися до свого світу. Добрі дівчата підкормлюють мене яблуками, ще й знайшли тебе на поміч. Оскільки ти гарно відчуваєш магію, ти не міг би віднайти мого компаса?
— Е-е, — я трохи розгубився, а хто б не розгубився за такої ситуації? — А коли ви востаннє бачили свій компас, пане драконе?
— Над цим островом. Я саме прилетів з вашого світу, де обнюхував рештки Змієвого валу біля вашого міста. Шукав безсонно сліди інших драконів. Бо таке відчуття, що я — останній. Проте вали люди самі звели, а потім зневірились у власних силах і приплели якогось Змія. А тут дивився невідступно на компас, щоб не загубитися поміж світами. І солодко позіхнув. Десь тоді й зронив компас. Пронишпорив усе, але окрім Марічки й Лесі нічого не знайшов. Вони саме тут ховалися від тебе на тому тижні. Знайшли, місце де я пройшов крізь світи. Й зуміли теж із вашого міста пройти на цей острів.
— Швидше, це ми наштовхнулися серед дерев на чудовисько, — пригадала Леся.
— І ми як чкурнемо з вереском, — засміялася Марічка.
— Так, дуже перелякалися. Але ж ми не знали Флавус — вегетаріанець.
— То мене так звати, — уточнив дракон.
— Тоді ми домовилися, що придумаємо як допомогти, і Флавус за це подарує нам свій вогняний подих…
— Стійте, стійте, — зупинив я нескінченне море спогадів. — Нащо вам драконів подих?
— Як нащо? — сплеснула руками Марічка. — Як без нього ми еліксир кохання зваримо?
— А кого це ви закохувати зібралися? — ще більше заплутався я.
— Тебе ж, звісно.
— Але я й так вас люблю, — сором'язливо зізнався я.
— Всі ви чоловіки так кажете, — розставила руки в боки Марічка. — А з еліксиром вірніше.
— Ем, — я навіть не знав, що на це сказати. — Ем. А як виглядає ваш компас?
Дракон задумливо намалював кружальце на піску, розкреслив його на тридцять два румби, і кожен підписав якоюсь незрозумілою мовою.
— Цікаво, — сказав я щось, щоб не мовчати.
Задумливо глипнув на дракона, потім на його картинку. Звісно, це було дурницею, але я чомусь відчував, що цей горезвісний компас дуже-дуже близько. Майже отутечки поряд, чи то під драконом, чи на ньому, чи в…
— А ви не могли його проковтнути, коли солодко позіхали? — поцікавився у велетня.
Дракон уставився на мене, а потім рохнув, наче засміялася велика свинка:
— Міг, а чом би й ні? І як це я сам не допетрав?
— А як же ми витягнемо його з тебе? — похнюпилися сестрички.
— Ну, я можу широко розкрити пащеку й кільканадцять хвилин не дихати, поки хтось не забіжить до шлунку за ним, — запропонував дракон.
Я ледь не знепритомнів. Тим паче, що сестрички, наче вже було домовлено, хто полізе в дракона, зраділи:
— Добре, тоді ми побігли за інгредієнтами. Скоро будемо!
Дівчата гайнули, залишивши мене наодинці з драконом, що може тільки-но прикидається вегетаріанцем.
Може, взагалі, дівчата його не яблуками підгодовують, а щодня хлопців приводять?
Хоча, якби він хотів мене зжерти, то вже давно міг би поласувати мною.
Але, з іншого боку, самому лізти в пащеку дракона?!
Ви не задумувалися, що можна знайти всередині дракона? Я теж, бо навіть не сподівався з яким-небудь драконом зустрітися, не те, щоб всередині нього опинитися.
По-перше, до цього дня я наївно думав, що їх не існує. Почасти, це правда. Бо у нашому світі їх не існує. Зате в інших, як бачу, один точно є.
По-друге, лізти до дракона всередину, завжди думав, буде останньою справою, якщо раптом все ж зустрінуся з ним.
І от вам усе, як завжди, пішло не так.
Дракон зацікавлено дивився на мене. Може, роздумував який я на смак? Потім попередив:
— У мене в шлунку, мабуть, темно. Давай я тобі підпалю якогось патичка, щоб був за смолоскип. Від мого чарівного полум’я він зможе довго горіти й не гаснути. Тільки сильно не лоскочи мене зсередини.
— Намагатимусь, — щиро пообіцяв я, перед тим, як ступити на язик драконові.
Величезні білосніжні ікла виглядали моторошно. Такими, певно, можна й слона перекусити легко.
Проте у горлянці дракона пахнуло яблуками, а зовсім не ошуканими хлопцями чи впольованими слонами.
Чим я далі просувався довгою горлянкою дракона, тим важче темрява давила звідусіль. Тільки б чарівний смолоскип не погас. Інакше я точно перелякаюсь, що залишусь посеред цієї ночі назавжди.
Раптом тунель розширився в простору вогку печеру.
— Невже, прийшов? — зронив я стиха.
На підлозі то там, то сям в калюжах якоїсь рідині плавали пів яблука. Їх тут було безліч.
— Дівчата, мабуть, обібрали не один садок, щоб прокормити цю ненажеру, — зауважив я. — Десь цей компас може плавати?
І хоч купа яблук мене трохи заспокоїла, все одно я боявся наштовхнутися на обладунки якогось лицаря, а то й на його скелет. Бо, може, дракон і вегетаріанець, але все одно ж міг зжерти когось при захисті.
Хвилини спливали, а я ніяк не міг віднайти компас. Я вже був згоден наштовхнутися на любий скелет аби з криком вибігти на білий світ. Адже засмажитися живцем зовсім не хотілося.
Аж раптом за щось зачепився.
Овва, виявляється, я даремно шукав щось невеличке металеве з долоню. Драконів компас був розміром із колесо. І важкий, як чавунна батарея.
Як же я його винесу за хвилини, що залишилися?
Міцно зціпивши зубами посередині смолоскип, я покотив колесо, аж піт покотився чолом. Як же дракон проковтнув цю бляшанку й не замітив?
Стінки горлянки здригалися в беззвучному реготі, наче дракон чимось подавився.
Ось вам й обійшлися без лоскоту.
Нарешті з’явилося світло в кінці тунелю. Я виплюнув смолоскип, пришвидшився й вискочив на пісок наче торпеда.
— Вчасно, — видихнув полум’я в небо дракон.
Я знесилено присів на колесо-компас.
А мене обійняли сестрички, що вже повернулися.
— Ти краще за якихось лицарів, — лопотіли вони. — Лицарі ладні тільки драконів бити, а ніхто не наважиться до них всередину залізти!
Поряд у казані плавали інгредієнти для еліксиру. Дракон люб’язно підпалив багаття.
Потім випрямився, підняв лапою компас і розправив крила, які виявилися знизу ніжного блакитного кольору, як і черевце, на противагу жовтавій спинці. Та здійнявся в повітря.
Жовто-блакитний дракон покружляв трохи, наче пробуючи повітря на смак, а потім прогримів:
— Якщо буде потрібна допомога, чи просто засумуєте за мною, не соромтеся, лише гукніть, і я прилечу!
Сестрички замахали у відповідь:
— Обов’язково, тільки компаси більше не ковтай! Вони не смачні!
Дракон зробив ще коло над нами й розчинився в повітрі, наче його й не було.
Сестрички заходилися чаклувати над казаном, від якого невдовзі полинуло неземними ароматами.
У торбинках ще позалишалося купа інгредієнтів, тому я став зацікавлено їх розглядати. Що ж це за казкові складові входять до еліксиру, який тільки на запах уже зводить із розуму?
— Що шукаєш? — посміхнулася Леся.
— Корінь мандрагори. Він схожий на чоловічка й додає сил, але у вас чомусь його немає. Є картопля, морква, а мандрагори не бачу.
— Бо він не потрібен, — пхикнула Марічка.
— Але ж у всіх книжках пишуть…
— Так, хто з нас відьми? Ні, звісно, як так жадаєш, то ми все ж можемо перетворити тебе на відьму…
— Ні-ні, мандрагора, здається, лише старим хлопцям потрібна. А мені куди молодому.
— Отож, — повчально підняла черпак Марічка. — Пробуй, козаче, заслужив.
Я обережно пригубив червону, як кров, юшку.
— Ну, як? — запитали дівчата, затамувавши подих.
— Трохи пересолено, але насолода незрівняна, — щиро зізнався я.
Дівчата переглянулися:
— А кохання? Відчуваєш, як жилами розливається кохання до нас?
— Я відчуваю, що заради вас, ладен ще не до одного дракона заплигнути всередину.
— А то, — задоволено посміхнулися сестрички. — Адже цей еліксир зварений відьмами з любов’ю на драконовому вогні. Звісно, у тебе не було жодних шансів. Як казала нам мама, найкращий еліксир кохання — це борщ!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!