Еліксир кохання

Я живу в такому маленькому місті, що в ньому й загубитися неможливо. Проте щоразу в хованки близнючки Коваленки пошивають мене в дурні.

— Ну, все! Здаюся! — похнюпився я, а сестрички наче з-під асфальту виросли біля мене. — Як вам вдається так ховатися?!

Сестри переглянулися.

— Покажемо йому? — спитала Марічка.

— Чом би ні? — погодилася Леся.

Вони взяли мене за руки й через крок ми розпрощалися із асфальтовими джунглями та опинилися посеред темного лісу.

— Де це ми? — не второпав я.

Сестри переглянулися з посмішками, але не відповіли, лише далі повели за собою.

Потягнуло соленим бризом. Цей запах ні з чим не сплутаю. Щороку ніжуся на березі Чорного в бабусі. Але звідки могло взятися справжнє море на Київщині?

Проте за кілька хвилин ліс розступився і я, дійсно, опинився на березі моря, що лагідно гуркотіло хвилями. Дивина та й годі!

— Ми вже не вдома ж? — стурбовано запитав у сестричок.

Ті лише сміються й лагідно під рученьки тягнуть у сторону ближчої скелі, наче припорошеної пісочком.

— Куди ми йдемо? — задаю більш важливе запитання.

— До дракона, — навіть не кліпнули дівчата.

— Дракон?! Він же нас поїсть! — ледь не сахаюсь од них.

Проте сестрички міцно повисли на мені.

— Не хвилюйся, Андрійку, він відьом не їсть, — пояснюють, начебто це повинно мене заспокоїти.

— Але ж я не відьма! — справедливо зауважую я.

Сестри переглянулися.

— Давай перетворимо тебе на відьму? — запропонувала Марічка.

— Ні! — перелякався я. — Ще чого! Хай мене хлопцем краще з'їсть.

— Та ні, він дуже добрий. Як там, венеріанець.

— Може, вегетаріанець?

— Ага. І це також, — погодилася Марічка.

Нарешті я розрізняю в скелі складені крила й лапи, простягнуті до веселих баранців, що залишали по собі величаві хвилі.

Голова дракона покоїлася на лапах, наче він задрімав.

Але як підійшли ближче, дракон повернув голову й уставився на нас зеленими очиськами. Роздвоєний язик облизнув ніздрі й прогриміло:

— Ви не могли знайти трохи більшого?

Я похолов. Звісно, що я собі думав, що в дракона не буде драконового апетиту? Я ж йому на один зубок. Ех, з’їсть, і навіть не поперхнеться.

Проте Марічка зауважила:

— Він увесь час вибирав вірний напрям, коли грався з нами в хованки.

— Відчував, — підтвердила Леся. — Хоч ми й були вже в іншому світі.

— Добре, — зітхнув дракон і видихнув полум’я. — Розумієш, хлопче, я загубив чарівний компас і не можу повернутися до свого світу. Добрі дівчата підкормлюють мене яблуками, ще й знайшли тебе на поміч. Оскільки ти гарно відчуваєш магію, ти не міг би віднайти мого компаса?

— Е-е, — я трохи розгубився, а хто б не розгубився за такої ситуації? — А коли ви востаннє бачили свій компас, пане драконе?

— Над цим островом. Я саме прилетів з вашого світу, де обнюхував рештки Змієвого валу біля вашого міста. Шукав безсонно сліди інших драконів. Бо таке відчуття, що я — останній. Проте вали люди самі звели, а потім зневірились у власних силах і приплели якогось Змія. А тут дивився невідступно на компас, щоб не загубитися поміж світами. І солодко позіхнув. Десь тоді й зронив компас. Пронишпорив усе, але окрім Марічки й Лесі нічого не знайшов. Вони саме тут ховалися від тебе на тому тижні. Знайшли, місце де я пройшов крізь світи. Й зуміли теж із вашого міста пройти на цей острів.

— Швидше, це ми наштовхнулися серед дерев на чудовисько, — пригадала Леся.

— І ми як чкурнемо з вереском, — засміялася Марічка.

— Так, дуже перелякалися. Але ж ми не знали Флавус — вегетаріанець.

— То мене так звати, — уточнив дракон.

— Тоді ми домовилися, що придумаємо як допомогти, і Флавус за це подарує нам свій вогняний подих…

— Стійте, стійте, — зупинив я нескінченне море спогадів. — Нащо вам драконів подих?

— Як нащо? — сплеснула руками Марічка. — Як без нього ми еліксир кохання зваримо?

— А кого це ви закохувати зібралися? — ще більше заплутався я.

— Тебе ж, звісно.

— Але я й так вас люблю, — сором'язливо зізнався я.

— Всі ви чоловіки так кажете, — розставила руки в боки Марічка. — А з еліксиром вірніше.

— Ем, — я навіть не знав, що на це сказати. — Ем. А як виглядає ваш компас?

Дракон задумливо намалював кружальце на піску, розкреслив його на тридцять два румби, і кожен підписав якоюсь незрозумілою мовою.

— Цікаво, — сказав я щось, щоб не мовчати.

Задумливо глипнув на дракона, потім на його картинку. Звісно, це було дурницею, але я чомусь відчував, що цей горезвісний компас дуже-дуже близько. Майже отутечки поряд, чи то під драконом, чи на ньому, чи в…

— А ви не могли його проковтнути, коли солодко позіхали? — поцікавився у велетня.

Дракон уставився на мене, а потім рохнув, наче засміялася велика свинка:

— Міг, а чом би й ні? І як це я сам не допетрав?

— А як же ми витягнемо його з тебе? — похнюпилися сестрички.

— Ну, я можу широко розкрити пащеку й кільканадцять хвилин не дихати, поки хтось не забіжить до шлунку за ним, — запропонував дракон.

Я ледь не знепритомнів. Тим паче, що сестрички, наче вже було домовлено, хто полізе в дракона, зраділи:

— Добре, тоді ми побігли за інгредієнтами. Скоро будемо!

Дівчата гайнули, залишивши мене наодинці з драконом, що може тільки-но прикидається вегетаріанцем.

Може, взагалі, дівчата його не яблуками підгодовують, а щодня хлопців приводять?

Хоча, якби він хотів мене зжерти, то вже давно міг би поласувати мною.

Але, з іншого боку, самому лізти в пащеку дракона?!

Ви не задумувалися, що можна знайти всередині дракона? Я теж, бо навіть не сподівався з яким-небудь драконом зустрітися, не те, щоб всередині нього опинитися.

По-перше, до цього дня я наївно думав, що їх не існує. Почасти, це правда. Бо у нашому світі їх не існує. Зате в інших, як бачу, один точно є.

По-друге, лізти до дракона всередину, завжди думав, буде останньою справою, якщо раптом все ж зустрінуся з ним.

І от вам усе, як завжди, пішло не так.

Дракон зацікавлено дивився на мене. Може, роздумував який я на смак? Потім попередив:

— У мене в шлунку, мабуть, темно. Давай я тобі підпалю якогось патичка, щоб був за смолоскип. Від мого чарівного полум’я він зможе довго горіти й не гаснути. Тільки сильно не лоскочи мене зсередини.

— Намагатимусь, — щиро пообіцяв я, перед тим, як ступити на язик драконові.

Величезні білосніжні ікла виглядали моторошно. Такими, певно, можна й слона перекусити легко.

Проте у горлянці дракона пахнуло яблуками, а зовсім не ошуканими хлопцями чи впольованими слонами.

Чим я далі просувався довгою горлянкою дракона, тим важче темрява давила звідусіль. Тільки б чарівний смолоскип не погас. Інакше я точно перелякаюсь, що залишусь посеред цієї ночі назавжди.

Раптом тунель розширився в простору вогку печеру.

— Невже, прийшов? — зронив я стиха.

На підлозі то там, то сям в калюжах якоїсь рідині плавали пів яблука. Їх тут було безліч.

— Дівчата, мабуть, обібрали не один садок, щоб прокормити цю ненажеру, — зауважив я. — Десь цей компас може плавати?

І хоч купа яблук мене трохи заспокоїла, все одно я боявся наштовхнутися на обладунки якогось лицаря, а то й на його скелет. Бо, може, дракон і вегетаріанець, але все одно ж міг зжерти когось при захисті.

Хвилини спливали, а я ніяк не міг віднайти компас. Я вже був згоден наштовхнутися на любий скелет аби з криком вибігти на білий світ. Адже засмажитися живцем зовсім не хотілося.

Аж раптом за щось зачепився.

Овва, виявляється, я даремно шукав щось невеличке металеве з долоню. Драконів компас був розміром із колесо. І важкий, як чавунна батарея.

Як же я його винесу за хвилини, що залишилися?

Міцно зціпивши зубами посередині смолоскип, я покотив колесо, аж піт покотився чолом. Як же дракон проковтнув цю бляшанку й не замітив?

Стінки горлянки здригалися в беззвучному реготі, наче дракон чимось подавився.

Ось вам й обійшлися без лоскоту.

Нарешті з’явилося світло в кінці тунелю. Я виплюнув смолоскип, пришвидшився й вискочив на пісок наче торпеда.

— Вчасно, — видихнув полум’я в небо дракон.

Я знесилено присів на колесо-компас.

А мене обійняли сестрички, що вже повернулися.

— Ти краще за якихось лицарів, — лопотіли вони. — Лицарі ладні тільки драконів бити, а ніхто не наважиться до них всередину залізти!

Поряд у казані плавали інгредієнти для еліксиру. Дракон люб’язно підпалив багаття.

Потім випрямився, підняв лапою компас і розправив крила, які виявилися знизу ніжного блакитного кольору, як і черевце, на противагу жовтавій спинці. Та здійнявся в повітря.

Жовто-блакитний дракон покружляв трохи, наче пробуючи повітря на смак, а потім прогримів:

— Якщо буде потрібна допомога, чи просто засумуєте за мною, не соромтеся, лише гукніть, і я прилечу!

Сестрички замахали у відповідь:

— Обов’язково, тільки компаси більше не ковтай! Вони не смачні!

Дракон зробив ще коло над нами й розчинився в повітрі, наче його й не було.

Сестрички заходилися чаклувати над казаном, від якого невдовзі полинуло неземними ароматами.

У торбинках ще позалишалося купа інгредієнтів, тому я став зацікавлено їх розглядати. Що ж це за казкові складові входять до еліксиру, який тільки на запах уже зводить із розуму?

— Що шукаєш? — посміхнулася Леся.

— Корінь мандрагори. Він схожий на чоловічка й додає сил, але у вас чомусь його немає. Є картопля, морква, а мандрагори не бачу.

— Бо він не потрібен, — пхикнула Марічка.

— Але ж у всіх книжках пишуть…

— Так, хто з нас відьми? Ні, звісно, як так жадаєш, то ми все ж можемо перетворити тебе на відьму…

— Ні-ні, мандрагора, здається, лише старим хлопцям потрібна. А мені куди молодому.

— Отож, — повчально підняла черпак Марічка. — Пробуй, козаче, заслужив.

Я обережно пригубив червону, як кров, юшку.

— Ну, як? — запитали дівчата, затамувавши подих.

— Трохи пересолено, але насолода незрівняна, — щиро зізнався я.

Дівчата переглянулися:

— А кохання? Відчуваєш, як жилами розливається кохання до нас?

— Я відчуваю, що заради вас, ладен ще не до одного дракона заплигнути всередину.

— А то, — задоволено посміхнулися сестрички. — Адже цей еліксир зварений відьмами з любов’ю на драконовому вогні. Звісно, у тебе не було жодних шансів. Як казала нам мама, найкращий еліксир кохання — це борщ!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.