Снігова оповідь

Глава 1. Зустріч.

З самого ранку мете. Увесь світ засліпило білим. Пусті самотні поля, ліси, Жванчик - невеличку річку, яка неквапливо тече цими краями, хати по хуторам, дорогу між похилими горбами - усе накрив сніг. І вже незрозуміло - де небо і де земля. Вітер кидає гострим снігові прямо у очі.

Старий корчмар Йосип розтопив у корчмі пічку і одразу стало тепло і затишно. Попробував почистити доріжки до хліва і до воріт, але те все марно - хуртовина за декілька хвилин знову замітала усе снігом. Накинувши на плечі кожух, неквапливо пішов і долив масла у скляну лампаду коло воріт і запалив її - може хто і завітає у таку непогоду. Гострі сніжинки впивались у очі так що важко було дивитись. Драбина усе норовила і прокотити Йосипа по свіжому снігові, та старий ще міцними вузлуватими пальцями вчепився за ворота і обережно спустився донизу. Відніс драбину до хліва і тільки потім пошкандибав до корчми.

Хазяйнував він сам - ні жінки ані дітей у нього не було. Вірніше була колись жінка, але померла років двадцять тому, коли намагалась вродити довгождану дочку. Дитина також недовго затрималась на сім світі - тихо померла через п'ять днів після надходження.

Але Йосип якось звик жити сам. Деколи йому навіть здавалось, що у нього ніколи не було дружини і все те йому приснилось чи надумалось за келихом медовухи.

Жінку йому привели батьки - а батьків треба слухати. До того ж як іудею без дружини - хіба він назорей якийсь? Дружина повинна бути і ще повинно бути багато-багато діточок. Але не склалося ..

Запаливши ліхтар, ворота Йосип не став зачиняти - лише прикрив і підпер каменюкою. Може хто і прийде на вогник.

Добре мете, давно вже такої хуртовини не було у Красноставцях.

Йосип підкинув дрів до печі. Вогонь запалав весело та приязно. Потім корчмар підійшов до віконця, протер його рукавом свитки, став вдивлятись у хуртовину.

- Ох і мете. Так до ранку усю корчму замете до самої стріхи.

Та раптом ніби щось темне промайнуло серед білого марева.

- Що це? - тільки і встиг подумати, як двері у корчму з гуркотом відчинились. До корчми ввалився чоловік, увесь засліплений снігом.

- Мир вам, пане господар.

Чоловік стягнув з голови шапку і почав нею чистити одежу від снігу.

То був невисокий худорлявий чоловік, з густою чорною бородою до грудей і сальним довгим волоссям, акуратно зібраним у хвіст.

- Пане священик? - спитав Йосип, уважно вдивляючись у прибульця.

- Так, пане корчмарю. Я отець Арсеній з Оринина. Думав, що згину серед поля. То якась кара єгипетська напала на нашу землю. Добре, що побачив вогник серед завірюхи- тільки тим і врятувався. І ще молитвою Божою.

Священик широко перехрестився і витягнувши з нагрудної кишені латунний хрест, поцілував його і оглядівшись, сховав назад.

-Багато вам гріхів Бог простить за отой ліхтар на воротах, пане господарю.

-Йосип. Мене зовуть Йосипом. Та ви заходьте і сідайте, отче. Куди путь тримаєте?

- Дякую, пане. Додому їду з Кам'янця. По справам їздив- прав'ячий архиєрей викликав до себе. У мене там коник на подвір'ї - так ви, будьте ласкаві, найдіть для нього місце та вечерю. Бо то творіння Боже і теж воно милості потребує.

- Добре, добре. Ви тут грійтеся, а я ось тепер все владнаю.

Йосип накинув на плечу кожуха і вийшов у заметіль. А отець Арсеній став ближче до пічки, протягнув задубілі від холоду руки до приємного тепла. Пальці одразу неприємно закололо, та все ж отець рук від тепла не відсторонив.

Через деякий час корчмар повернувся та не один. З ним зайшла заліплена снігом жінка. Миловидне та ще зовсім не старе її обличчя розчервонілося від морозу. Побачивши священика, вона одразу ж склала руки для благословення. Отець Арсеній благословив її і відчув на руці холодні мокрі м'які губи.

- Думала що вже настав мій час, отче, - весело сказала жінка, притулившись спиною до пічки.

- Я ще такої хуртовини на своєму віку не бачила. Ніби кінець світу наблизився. Я з ярмарку їду..

- З Кам'янця?- спитав корчмар.

- Та ні. З Городку. І ось повертаюсь у Зарічанку.

- Сама? - здивувався корчмар.

- Так сама, - засміялась жінка, - я так завжди, ні на кого не надіюсь- лиш на себе і на Бога.

- Зовуть мене Катерина- торгівлею я займаюсь.

Отець Арсеній здивовано прицмокнув язиком.

- А чоловік ваш де?

- Немає чоловіка, - Катерина усміхнулась, - я сама справляюсь.

- Що не кажіть, але важко людині самій, - Йосип зітхнув. Потім ніби пробудившись, схопився на ноги.

- Поставлю до пічки вечерю. Підсмажу яєчню, ще і карасі є гарні. А ви поки відігрівайтесь. Корчмар почав поратись коло печі.

За стінами так завивала хуртовина, наче чорти пустились у танець. Катерина розмотала хустку, знала кожушкок, підійшла до маленького дзеркальця і пригладила мокре волосся. Отець Арсеній також стягнув верхню одежину. Пригладила бороду, потягнувся. Не зважаючи на негоду- настрій у нього був пречудовий. Добре, що усе так владналося і він натрапив на корчму, на тепло. Тут можна буде і повечеряти, і перечекати негоду, і навіть заночувати. А ранком може і розвидніється.

Скрипнули двері. Усі одразу повернули голови до входу. У теплу хату увірвалась завірюха. Спочатку здалося, що це сильний вітер одченив двері, але через мить до корчми разом з клубами снігового туману ввалилися два чоловіки. Усі вони з голови до ніг були заліплені снігом. З великим зусиллям зачинивши за собою двері, обоє стомлено опустились на підлогу.

Корчмар залишив роботу і поспіхом підійшов до людей.

Але один з чоловіків уже піднімався на ноги, прокашлявся, витер мокрою рукавицею білі від снігу вуса. Потім почав чистити верхній одяг.

- Ось пану допоможіть, а я сам.

Йосип допоміг піднятися і другому чоловікові. То був невисокий повний, з круглим розовощоким як у дитини лицем. Очі його, з густо заліпленими снігом віями розгублено і навіть здивовано дивились на корчмаря. Йосип допоміг йому, висадив на лавку.

- Думав, що пропадемо, - весело розсміявся перший чоловік, очищаючи одежину від снігу. То був немолодий уже чоловік з сивими густими вусами, рясно заліпленими снігом. Коли він стягнув з себе залатаного кожуха, то усі побачили стару, також залатану, військову форму. То був старий відставний солдат, яких багато бродило Україною у ті часи. Солдат розвішав кожух на лаву сушитися, а сам притулився спиною до печі і почав відігріватися.

- Думав, що вже зостанусь серед поля до самого ранку, - сказав другий чоловік, високим голосом, схожим на жіночий, - дякувати Богові- натрапили на корчму. Коник мій і йти вже відмовлявся у таку негоду. Я до Оринина їхав, по справі одної шановної особи з нашого містечка, але через цю скажену хуртовину вже зовсім загубив дорогу. Але мій Марко видно почув житло і припустив сюди. Дякувати Богові, що цього пана зустрів по дорозі, - він вказав на старого солдата- він і поміг мені доїхати. Там кінь у дворі..

- Добре, пане- я все владнаю з конем.

Йосип почав знову надягати кожух.

- От спасибі, пане....гмм

- Йосипом мене кличуть. А вас, панове, як величати?

- А я Юхим Ілліч. Ось служу нотаріусом у Кам'янці. А мого спасителя здається Іваном звуть.

- Так, - промовив той, - Іван. Відставний солдат. Ось іду зі служби до дому.

- А де дім ваш?- спитала жінка, яка грілась коло груби.

- Під Почаєвом.

- Гарні місця там,- сказав священик, - і який боголепний монастир!

- Так. Місця там пречудові. Але не був я там уже більше як 25 років. Забрали мене молодим хлопцем, а ось повертаюсь уже дідом.

Солдат невесело зітхнув. Але через мить уже посміхнувся, почав приводити свій одяг до ладу.

Корчмар вийшов у двір і споро владнав усе з конем. Роспріг, завів у стійло, підсипав вівсу і сіна.

У дворі снігу вже було вище колін. Вітер не вщухав. На два кроки вперед зовсім нічого не було видно.

Повернувшись назад до корчми, Йосип підкинув свіжих дрів і продовжив готувати вечерю.

Гості приводили себе до ладу- сушили одяг, взуття, вмивались, готувались до вечері. Усі швидко перезнайомились. Вже навіть почали шуткувати- ніби і не було пригод у завірюху. Після переживань важкого дня, коли все вже закінчилося добре і гості опинились в теплому затишному місці- напруга та тривога почали потроху спадати. А коли по корчмі пішли приємні запахи від печі, в усіх гостей роти наповнились слиною.

Катерина весело і дзвінко сміялась над жартами Івана і над трохи незграбним Юхимом Іллічем. Навіть отець Арсеній, втягуючи ніздрею аромат яєчні, жареної цибулі і ковбаси з часником, посміхався у бороду.

В усіх був гарний настрій.

Та нарешті корчмар покликав до столу. Загриміли лавки. Усі поспіхом помолилися. Священик перехрестив їжу і почали вечеряти.

Вечеря усім здалась дуже смачною. Усі їли неспішно і з задоволенням. Нахвалювали господаря. Корчмар посміхався і лише поводив плечима - не знаю чого, мовляв, ви так мене хвалите - їжа як їжа, нічого особливого. Але в душі був Йосип був задоволений тим, що вгодив гостям.

Пічка гуділа від морозу. Хуртовина кидала оберемки снігу у шибку невеличкого віконця. На дворі вітер так звіявся, що здавалось, ніби хтось колотить кулаками о стіни.

Наївшись і напившись, поступово гомін за столом стих - кожен думав про своє, але усіх їх думки були дуже схожі.

Старий Йосип думав про те, що він схожий на Ноя, який проноситься по водам потопу на своєму затишному і надійному ковчезі. І ззовні є лише морок і темрява, а ось тут тепло і спокійно.

Іван задумливо крутив кінчик сивого вуса і йому здавалось, що він на полі бою і що усі солдати- і свої і ворожі загинули. І ось лише купка людей дивом вціліла, і ховається тут, в тихому і спокійному місці.

Юхим Ілліч дивився на вогник у пічці і ліпив маленьку фігурку з хлібної м'якіни. Йому на мить здалося, що він маленький хлопчик, і ось він сидить у своєму ліжку. Він прокинувся зі сну, а усі дорослі міцно і безпробудно сплять. А навкруги так тихо і ось-ось йому відкриється якась страшна і велика таємниця. Ще мить і він пізнає щось таке, від чого дух зводить і хочеться плакати.

- Яка велика і страшна таємниця- увесь цей світ і як до болю у животі хочеться його пізнати, - думається йому. Але та думка мов маленька іскорка проноситься через серце Юхима Ілліча, він хоче вхопити її, зберегти і пестити як маленьку дитину.

Катерина задумливо дивиться на старого корчмаря і їй на мить здається, що то її давно померлий батько. Чи то душа батька, що втомилася десь у чорноті холодної ночі і прийшла сюди, до вогника погрітись. І ось доторкнулася до старого чоловіка і на якусь мить той чоловік став її, Катерини батьком.

А отець Арсеній куняє за столом після вечері. Вії стали важкими, голова повільно опустилась донизу і от уже корчма не корчма, а якась престара і незнайома церква десь у Києві. І пахне не шкварками і жареною цибулею, а ладаном. І масляний каганець коло вікна перетворився на лампадку перед неясним таємничим образом якогось незнайомого святого. І отець Арсеній сидить у стасидії, і йому дуже хочеться молитись, але він забув усі молитви. Навіть не може пригадати початок Отче наш. І все силиться вимовити хоч одне слово, та у нього нічого не виходить. Він чує тихі піснопіння десь збоку і вже лишає спроби згадати молитви і починає вслуховуватись у слова... Та вмить він прокидається. Таємниця відступає у темряву. І знову він у корчмі. На підвіконні потріскує каганець, вітер ззовні м'яко б'ється у дерев'яні стіни. Але священик відчуває на губах ледь відчутний аромат ладану. Облизується. Потім піднімається для того, що розігнати залишки мороку. Лавка скрипить і усі, повертають голови до священика.

- Не засну я напевно до самого ранку, - задумливо каже отець Арсеній.

- І мені отче теж не до сну, - зітхає Катерина, - іноді здається, що того ранку і не буде зовсім.

- Не журись, - весело промовляє солдат і неспішно набиває трубку, - нас не буде, а дні так само будуть змінюватись ночами і після зими прийде літо.

- Не літо, а весна, - задумливо каже корчмар.

- Ну так. Звісно весна,- посміхається солдат і пускає клуби сизого диму.

Юхим Ілліч дивиться на солдата, на те, як неспішно і з задоволенням той курить свою трубку і сам дістає з кишені олов'яну коробочку з тютюном. Просипавши трошки тютюну на ніготь великого пальцю- він підносить його до носа і різко втягує. Потім кілька разів смачно чхає.

- Та напевно ніхто у таку ніч не зможе заснути,- каже він, обтираючи спітнілого лоба, - то щоб нам не було з часом нудно- у мене є така думка- давайте по черзі розповідати цікаві історії , які сталися колись з вами. Так ми і ніч вкоротимо та ще й нудьгу відженемо.

Усім ідея чиновника сподобалась.

- Але цур казати лише правду і не підбріхувати, - сказав солдат, - ми, панство, до цього часу не зустрічали один одного, той може вже після цієї ночі ніколи більше один одного не зустрінемо- то навіщо нам небилиці розказувати.

- Згода. І я за це,-промовив чиновник.

Усі закривали головами, погоджуючись.

- А хто почне першим розповідати?- спитала Катерина.

- Та хто завгодно, - відказав Юхим Ілліч, - можу і я. Та, думаю, хай отець Арсеній вирішить- він особа поважна і як то кажуть при усіх регаліях.

Священик кашлянув, почесав чоло і промовив:

- Як то ваша ласка- хай першим почне пан корчмар. Він господар цієї благословенної оселі, тож йому і першому Бог у поміч.

Усі повернули голови до Йосипа. Той на мить ніби розгубився, але одразу ж посміхнувся і сказав:

- Чому б і не розповісти. То діло гарне. Але спочатку піділлю вам, панове, свіжого меду у кварти, і потім розповім одну історію з мого життя.

2.Історія Йосипа.

Я народився у Кам'янці.

Прадавні темно-сірі камені, які пахнуть полином і сонцем. Стіни будинків, які за тьми віків ніби виросли з тих каменів. Неширока річка Смотрич, яка неквапливо тече десь внизу на дні глибокого каньйону. Густі зарості кропиви і такі ж густі вологі тіні. Старі похилі верби бо берегам...

Я ніколи не був у Єрусалимі-на землі яку Бог обіцяв моєму народові, але мені завжди здавалось, що та земля і те Святе місто схожі на Кам'янець.

Такі самі вулички- вузькі і запилені. Так саме там як і тут спішать кудись по своїм справам люди- жиди, вірмени, турки, а може і русини з ляхами. І Смотрич- ніби відображення у таємничому божому дзеркалі святої річки Йордану. Мені завжди здавалось, що води Йордану така ж як у Смотричі- кольору глини і піску...

Батько мій був кам'янецьким ребе. Але бути ребе- то лише поклик душі і крові, а не професія. Ви ж знаєте, що ребе не здатен прогодувати ні себе ні свою сім'ю духовним пошуком і толкуваннями Тори і Талмуду. Тож йому доводилось чимось заробляти на життя і годувати себе і нас.

Ребе повинен вміти заробити на хліб своїми руками. І тато мій не був винятком.

І я вам скажу, що він таки був знатним чоботарем. Міг такі черевики справити- на вік вистачить і не зносяться. А як відпаде каблук чи підошва попросить каші- то він все зробить так, що буде як нове, а то навіть і краще.

Все місто, тай навіть околиці- від Підзамча до Голоскова знали мого батька- Сивого Йосипа і поважали за майстерність і добру вдачу.

Нас у батька було троє- дві сестри Лія, Малка і я наймолодший. Мама наша, Марія - була на перший погляд жінкою суворою. Та то була не суворість зовсім, а якась рідкісна прямота і безхитрісність. Малознайомі люди її побоювались за гостре слівце, бо вона, бачуть небеса, слова у кишені не тримала. А ось ті, хто її хоч трохи знав- любили і поважали. Нас, дітей вона дуже любила і пестила. Такі пироги зі смотрицькими ковблями готувала, що до сих пір нічого смачнішого я не їв.

Ще з нами жив дід Алон. Якось він приїхав до нашого дому і с тих пір став жити разом з нами. То був дядько мого тата. Він був дуже старим, але сильним, високим і кремезним. Сивий густий чуб спадав йому за здорового бугристого носа. Цілий день він сидів на дворі і щось стругав своєю сокирою. Бувало, як попросиш його, і мені вистругає гарного дерев'яного меча чи шаблю, а сестрам по ляльці.

Усе в нас було добре. Але на жаль до певного часу.

Коли мені було років десять - одинадцять, по всій Україні почались хвилювання. Спочатку доходили лише неясні чутки. До тата приходили його друзі і вони довго про щось говорили. Потім мама почала на вечір зачиняти усі двері і вікна.

По місту чути було нове слово- гайдамаки. Малим, я не розумів що відбувається. Мені навіть подобалася якась таємничість.

Але одного разу, коли ми з товаришами грались поміж напівзруйнованих стін Старої фортеці, хтось з старших хлопців почав розказувати про Умань, про погроми і про гайдамаків. Про те, як по Україні ті гайдамаки різали панів, ляхів і жидів. І про те, як ті злі гайдамаки пили кров людську.

Я слухав і серце моє переповнювалось жахом. Слухав мовчки.

Та все ж згодом не витримав і спитав старшого товариша- чому ж люди не боронять себе і не вбивають гайдамаків?

- Бо то нечиста сила. А проти нечистої сили нічого не можна вдіяти. Вони продали дияволові душу, а за те отримали владу над людьми.

- І зовсім не має ніякого способу проти тієї нечисті? -моєму відчаю не було меж.

- Чесні люди майже нічого не можуть подіяти. Але ось у жидів є помічник і він їх рятує.

- Який помічник?

- Голем.

- Що то є?

Я вперше почув те слово.

Голем то є не людина, але і не привид. То є страшна істота яка створена з землі і глини жидівськими чаклунами для захисту. Голем убиває усіх, хто робить шкоду жидам...

Але такі розмови про страшне між дітьми постійно відбуваються.

Багато про що діти балакають між собою...

Вже наступного разу ми обговорювали русинських відьом і вовкулаків і про те, як відьму чи чорта можна впізнати серед людей на ярмарку.

Дуже скоро усі ті розмови забулись.

Та одного разу, я все ж згадав про них.

Якось жаркого літнього дня, після обіду, батько зібрав усю сім'ю і сказав, що ми на деякий час повинні поїхати з Кам'янця до його брата -дядька Лейби. Дядько мешкав у Оринині, недалеко від нашого містечка.

Батько сказав, що сам він лишиться вдома по справам, а ми всі прямо зараз мусимо якнайшвидше їхати.

Я дуже зрадів- у дядька Лейби було два сини Міша і Яків і мені вже не терпілося з ними зустрітись.

А ось мама чомусь заплакала і з нею заплакали мої старші сестри.

Батько лагідно заспокоював їх. Сказав, що у Кам'янці почались хвилювання.

-Народець гуляє- казав він, тому залишатись дуже небезпечно.

- Перечекаєте все те у Оринині- містечку невеликому і спокійному, а як все стихне- повернетесь до дому. Тай, дякувати небесам, і я до вас скоро приїду, так що не журись- все буде добре.

Батько підбадьорював усіх, але все ж поспішав нас випровадити у дорогу.

Пожитки були з поспіхом зібрані і вже через годину ми рушили.

Їхали ми на старенькій критій бричці, запряженій двома підстаркуватими кониками. Правив дід Алон, а ми розмістились позаду, під шкіряним навісом. Я, було, хотів сісти коло діда, та той суворо заборонив.

Коні йшли неспішно, та все ж споро ми виїхали з міста, проїхавши через височенний кам'яний міст, через Підзамче і нарешті покотили по дорозі на Оринин. Спочатку я з цікавістю розглядав усе навкруги, та коли ми проїхали села і почались одноманітні широченні поля і не часті урочища- я задрімав.

Прокинувся від того, що бричка різко здригнулась і коні стали. Мама і сестри налякано дивились на мене і мовчали. Я висунувся подивитись, що сталось.

Ми зупинились на орининському повороті.

На дорозі стояв чоловік и тримав коней за поводи.

З лісу у нашу сторону йшло ще двоє. Коли вони підійшли зовсім близько, я побачив що вони обоє якось недобро посміхаються.

- Хто тут у нас? - весело сказав один з них і близько підійшов до діда.

Дід мовчки сидів і хмуро дивився. Раптом чоловік зробив різкий рух рукою і дід почав сповзати з брички на землю.

Серце моє ніби завмерло.

Більше за все мене вразило те, що ті чоловіки так і продовжували привітно посміхатись.

- О, у нас тут цілий скарб. Жиди зібрались на прогулянку, - сказав один з чоловіків з кривим оком, заглядаючи у бричку.

- Тут на всіх вистачить, - голосно зареготавши, показуючи нечисті зуби, сказав він своїм товаришам.

Сестри налякано заплакали.

- Не скавуліть. Ми ж вас не збираємось ображати. Навпаки..

Всі троє підійшли до нас і почали розглядати сестер і маму, ніби прицінюючись до товару. На мене вони уваги не звертали.

Я ніби скам'янів не то від жаху, не то од відчаю.

Щось було у їхніх обличчях таке... якась масляна поволока на очах..що таке, від чого мені хотілось схопити каменюку і розбити їм голови. Такої ненависті до людини я більше ніколи у житті не відчував, небеса хай будуть мені свідком.

Та раптом позаду чоловіків промайнула якась тінь. Ніби птах на мить закрив крилами сонце.

Я побачив, як у одного з чоловіків посмішка на його не небритому обличчі раптом стала маскою мерця. Чоловік ойкнув, з носу потекла темна кров. Чоловік повільно сповз на землю. Інші двоє здивовано глянули на свого товариша. Та знову тінь чорною іскрою пройшла зліва направо і вмить я побачив, як тіло другого чоловіка, того, що раніше тримав коней, стоїть без голови. Ось була голова і раптом її не стало. Через мить кров фонтаном потекла з шиї, залила все навкруги. Третій, той що з кривим оком, почав несамовито кричати. Та той нелюдський крик жаху зненацька обірвався і перетворився на клекіт.

Що було далі я не дуже добре пам'ятаю. Мама моя і сестри кричали і плакали. Плакав од страху і я.

Та пам'ятаю, як дід Алон тягнув за ноги розтерзані тіла тих розбійників у лісові хащі, як всадив усіх нас до брички і ми поспіхом поїхали до Оринина.

Коли ми були вже у садибі дядька Лейби і він і його товста дружина тітка Марія заводили маму і сестер до великого будинку, я підійшов до діда Алона, який поравсья з конями. Сіра жилетка та сорочка на його животі зліва була розпороті. Але крові не було. Він подивився на мене і посміхнувся. Потім тихо сказав:

- Лише чиркнули мене. Ось, одежу зіпсували, бачиш.

Я протягнув руку і обережно доторкнувся до діда. Пальці відчули не м'яке тіло, а щось тверде і тепле, наче глиняний глечик.

..Вже через два дні дід сам поїхав за батьком. Батько приїхав до Оринина через неділю, але приїхав один. Коли я спитав його за діда, батько сказав, що старий лишився у Кам'янці по справах.

Ще через місяць до Кам'янця зайшли урядові війська і хвилювання гайдамаків було придушено.

Невдовзі і ми усі повернулись до нашого міста.

Але діда Алона у нашому домі я більше не бачив.

Мені сказали що він повернувся до себе до дому в Сатанів і там невдовзі помер від старості.

Але я точно знаю, що дід не поїхав і не помер. Багато разів мені здавалось, що я бачив його серед вузьких вуличок Кам'янця. Декілька разів я помічав його згорблену і широкоплечу фігуру серед торговок і натовпу містян на ярмарку. Я біг за ним, хотів догнати, та ніколи так і не зміг те зробити.

Я точно знаю, що дід Алон і був тим самим големом.

А створив його мій батько- кам'янецький ребе і чоботар старий Йосип.

Усі мовчки сиділи і слухали. У печі потріскували дрова. Було тепло і затишно.

Корчмар ще деякий час сидів мовчки, ніби додумуючи свої думки. Потім, ніби прокинувшись, одним махом допив мед і гримнув кухлем о стіл.

- А підігрію я вам зараз свого вина, - голосно сказав він.

- То все буде за рахунок закладу- невеличкий подарунок. Може старий жид зробити подарунок? А то така ніч особлива- ніби кінець світу настає.

Він пішов до прилавку, і став поратись з глечиками. Налив вина у невеликий баняк, кинув жменю духмяних трав і поставив те все на вогонь.

- Чого тільки не буває на світі, - задумливо сказав Юхим Ілліч і перехрестився.

Катерина заохала і теж перехрестилась.

- Так. Чого тільки не буває на світі Божому..,- задумливо промовив отець Арсеній.

Старий солдат неквапливо дістав кисет, відсипав тютюну, підійшов до печі і від тоненької щепи розкурив трубку. Пустивши клуби диму він так само неквапливо повернувся на своє місце за столом.

Тим часом корчмар вже розливав гаряче вино по келихам.

- Пийте, панове, на здоров'я. А хто захоче ще- черпайте собі з баняка.

Усі почали дякувати Йосипові і випили за його здоров'я.

- А тепер хто розкаже свою історію?-спитала Катерина.

Усі подивились один на одного.

Старий солдат кашлянув, пригладила сиві вуса, витягнув трубку з рота і пустивши клуб густого диму сказав:

- І у мене на віку було теж багато цікавого. Можу, коли ваша ласка слухати, і я щось розказати.

Юхим Ілліч дістав з кишені хусточку і обтер спітнілого лоба. Від вина і тепла лице його розчервонілося і він став ще більше схожий на жінку.

- А хуртовина все ніяк не закінчиться,- сказав він, прислухаючись до завивання вітру за стінами, - такої негоди я і не згадаю..

- Все колись закінчується,- промовив корчмар, підливаючи гаряче вино у кухлі.

- Це точно, -зітхнув старий солдат помовчав трохи, ніби збирався з думками, а згодом почав свою історію.

3.Історія солдата.

Забрали мене у солдати що зовсім молодим хлопцем. Хоч Бог і не дав мені гренадерської статі, та все ж природна сила і спритність і у мене були. Бувало почнемо з товаришами задля жарту боротися між собою - то майже ніхто не міг зі мною справитись. Міг я одразу запримітити слабкість свого супротивника- цьому я не вчився, то була така моя вдача. Усі бачили- ось проти мене здоровенний богатир, але я бачив дещо інше- повільного неповороткого здорованя. Іншого разу проти мене виступав силач з сильними, мов кліщі коваля, руками, але я бачив слабку спину і слабкі коліна. Та найголовніше- умів скористатись тими слабостями мого супротивника. Я немов той вуж, вмів вчасно вислизнути з більш сильних рук, схопити суперника чи то за шию, чи за ногу і так звалити на землю. Там де не вистачало сили- брав кмітливістю.

Спочатку служив я у пушкарях, та якось до мене підійшов незнайомий, увесь засмаглий немов циган унтер офіцер, і запропонував перейти до пластунів.

- Це тобі не вози разом з кіньми тягати, - сміючись казав він, - у нас усі молодці верхи їздять і без важкої зброї. А запримітив я тебе давно- бачив, як ти у корчмі пики місцевим силачам товк... Не силою брав, а хитрістю, розумом і спритністю. Такі нам і потрібні...

Зацікавила мене та служба і з часом усе владналося і почав я служити пластуном.

А пластуни, я вам скажу особлива служба. Нас у команді було десяток людей- два офіцери, два унтери і шість солдатів. Молодці як на підбір. А коли йшли у вилазку- то усі були рівні- що простий солдат, що офіцер. Їли з одного котелку і з одного ножа, пили з однієї фляги. А деколи доводилось і спати під одним кожухом. Усі стояли один за одного. Були ми між собою немов брати.

Ехх, але ж багато з нас і не поверталися з вилазок- гинули хлопці серед чужих земель і серед чужинців і ворогів..

У солдата важка робота, але і у нього інколи буває відпочинок. Та не в нашій команді. Коли військо на відпочину- у пластунів як раз і починаються маневри.

Чи то день, чи то ніч, а ми все ходимо, бігаємо по полям, по лісам, у воді пливемо, по горам повземо. Ми як ті звірі- зовсім здичіли, але саме того від нас і хотів наш командир- пан капітан Кондратюк, або як ми його між собою називали Сіромаха. А називали ми його так, бо хоч і зовсім молодим він був, але чуприна і вуса у нього були зовсім сивими, як у діда. Нам він дозволяв себе називати Сіромахою, але тільки на вилазках, коли усі свої. Серед чужих- на витяжку і Ваше благородіє. Бо то є служба і без субординації ніяк не можна.

Одного разу, під час турецької кампанії, були ми з загоном у Чорногорії- це така земля серед балканських гір, де живуть наші брати православні християни і яких турок завжди хотів прибрати собі під каблук. Тож пішли ми у ту землю, аби помогти нашим братам християнам захиститися від проклятого турка. Військо наше стояло табором у підніжжя високих гір. Наш загін облаштувався у невеличкій хаті єгеря трохи вище, на схилі гори. Місця ті були дикі і майже безлюдні. Лише невеличкі нечасті містечка і одинокі напівдикі хуторці серед високих непривітних гір.

Неприятель отаборився по іншому боці гірського кряжу, ближче до моря.

Ми знали, що скоро наш загін відправлять у розвідку, тож поки був час -ми приводили себе, свій одяг, зброю до ладу. Валько- земляк мій з Красилова- знатний куховар і неперевершений майстер безшумного зняття вартових, готував вечерю, я точив ножі, хтось з хлопців чистив мушкети і пістолети, хтось натаскав води і чистив та прав обмундирування, а хтось і сам полоскався у великій діжці.. Коротко кажучи, усі були зайняті ділом. Та раптом я почув стукіт копит. До нас прискакав, підіймаючи кур'ян, посильний від командувача. Поспіхом переговорив з нашим Сіромахою і поскакав назад. А наш командир, нахмуривши сиві брови, почав поспіхом збиратись.

- Терміново викликають до ставки, - буркнув невдоволено капітан. Анатолій Іванович, ти за старшого,- кинув він прапорщику Вашкевичу- молодому роками, але відчайдусі і знатному стрілку з рушниці. Той повільно кивнув.

Усі зрозуміли, що скоро буде якесь діло. І точно, коли Сіромаха повернувся через кілька годин, вигляд у нього був задумливий і стривожений. Спочатку він про щось тихо розмовляв з Вашкевичем. А ми усі займались своїми справами, та лише час від часу кидали на них короткі допитливі погляди.

Через деякий час черговий кликнув унтера Азатовича, Валька і мене до командира.

Серце моє зачастішало у грудях - так завжди було, коли починалось якесь діло.

Сіромаха зібрав нас до себе, подивився на кожного з під своїх сивих брів і почав тихо говорити.

- Коло перевалу, там де тече річка, є невеличке містечко, називається Чорний млин. Зовсім маленьке. Останнім часом там жило коло п'ятнадцяти сімей, не більше. Так ось наші передовий загін зупинився учора увечері в тому селі. Та вночі там щось сталось. З передового загону, а це тридцять бійців ні одного не лишилося. І коні усі зарізані. Так, ніби їх вовки рвали.

- А що місцеві? Вони ж наші, православні?- спитав прапорщик.

- А з місцевими теж саме, що і з нашими- ні одного живого не лишилось.

- Пастухи гнали отару до води, зайшли у містечко, а там ні одної живої душі, лише мерці.

- Матір Божа.., - Азатович перехрестився,- хто ж то міг бути?

- А це нам і треба з'ясувати. На збори - півгодини. Їдемо тільки ми четверо. Ще з нами провідник. Друга команда, також з чотирьох чоловік буде готова вирушити завтра в після полудня нам на допомогу, якщо ми не повернемось. Завдання у нас наступне - провести розшук, хто вчинив те все у Чорному млині. У бойове зіткнення по можливості не вступаємо- бо то вже не наша справа.

- По нашому війську вже пішли шкідливі чутки, тож нам треба не багато не мало- привести до ладу бойовий дух усього війська. Зрозуміло?

Ми мовчки закивали. Здається все було зрозуміло.

- Тож вперед. Через півгодини вирушаємо. Сіромаха піднявся.

У дорогу ми вирушили майже нічого з собою не беручи- лише зброя, запас води, порох та невеличкий похідних казанок. Їжу планували роздобути вже на місці.

Дорогу нам вказував провожатий- хлопчина пастух Драко, один з тих двох пастухів, які були у Чорному млині і на свої очі все бачили. Валько посадив його на запасного коня, та повід тримав сам, не довіряючи хлопцю.

Спочатку їхали ми долиною, та вже зовсім скоро дорога пішла під гору. Деінде по схилах зустрічались невеличкі хатки пастухів. Але ні людей, ні тварин ніде не було видно.

- Люди поховалися в гори, - ніби читаючи наші думки, тихо сказав Сіромаха. Його блакитні, ніби вицвівші на сонці очі, уважно неспішно оглядали схили. Я сам, повторюючи за ним, стежив за місцевістю, старався не послаблять уваги.

Хлопчина щось забелькотів по своєму, вказуючи між двох осокорів.

- Там є стежка, - сказав унтер, покручуючи рудий вус.

- Коротка дорога?- голосно спитав Сіромаха у пастушка, - коні пройдуть?

Хлопець показав вказівного пальця і потім на кожного з нас, і знову щось забелькотів.

- Ну то зрозуміло, - каже, що по одному проїдемо,- більше здогадався ніж переклав унтер.

Ми вишикувалися в колону і повернули на ледь примітну стежку. Дорога лишилась праворуч, а потім і зовсім пропала за кам'яними насипами та густими заростями кизилу. Ми повільно їхали поміж величезних валунів, які то тут то там нависали над головою. Хлопчина замовк і лише налякано озирався на кожний звук.

Попереду їхав Валько, за ним в поводу у Валька пастушок Драко, потім Азатович, за ним я, а у хвості загону, трохи відставши Сіромаха. Для кожного з нас отаман вибрав сторону, за якою ми повинні були спостерігати. Я дивився праворуч, туди, де лишилась дорога. Тепер по моїй стороні були лише густі зарості і прозоре синє небо. У нас на Поділлі не таке небо- у нас більше синього. А тут небеса ніби вигоріли від щедрого сонця.

Я їхав і згадував батьків і рідні край, та уваги не послабляв. Очі і вуха робили свою роботу, пальці гладили теплу рукоять шаблі.

Через деякий час вузька стежка трохи роздалась, крутий підйом поступово став більш пологим. Попереду із-за гори вдалині я побачив глиняні дахи невеличких, точно намальованих будиночків.

Хлопчина став тикати пальцем:

- Црні млин, Црні млин!

Містечко тіснилось між двома високими кам'янистими горами у невеличкій долині.

Стежка вивела нас на дорогу, а потім на вузький кам'яний міст. Десь внизу шуміла річка. Попереду, за мостом починались городи, а вже за ними невеличкі, гарні кам'яні будинки з вузькими, мов бійниці, вікнами.

Не знаю чому, але ці місця мені одразу не сподобались. Щось тут було таке... Не знаю як сказати.. чогось ніби не вистачало.

- Валько, а спитай но у хлопця, - промовив Сіромаха, - чи є ще якісь дороги з цього містечка, окрім тої, по якій ми їдемо?

- То як його спитати, якщо я по їхньому ні бельмеса? Гей, чорнявий- Дракон, іди но сюди.

І Валько почав розмахувати руками і голосно, ніби пастушок був глухий, втолковувати запитання, а хлопчина так само голосно щось відповідав йому.

Усі лише посміювались, та Валькові не заважали. І точно- вже через деякий час, Валько з задоволеною усмішкою під'їхав до командира.

- Каже, що доріг більше немає, але можна пішим пройти стежками зі сторони перевалу. Валько показав рукою туди, куди вже починало клонитись сонце.

Коли під'їхали до першого будинку- усі спішились. Вузькими мощеними вуличками лише розгулював вітер. Ні людей ні тварин не було видно. Я дістав пістолет і товкнув двері. Унтер йшов із саблею трохи позаду. Як тільки я ступив на поріг- я все побачив. У сінях ничком лежав чоловік у темній калюжі крові. Над ним вже гуділи жирні мухи. Обережно обійшовши тіло, я пройшов далі у кімнату. Коло вузького вікна за столом сиділа стара жінка. Очі її були відкриті, але в них застигла смерть. Придивившись, я побачив, що частини шиї зовсім не було, кров залила усю спідню сорочку. Я відкрив віконце, щоб хоч щось розгледіти у напівтемряві кімнати. Серце моє колотилось у грудях, та я намагався глибоко і спокійно дихати, щоб заспокоїтись. І поступово серце стало битись рівніше і спокійніше.

Унтер зайшов за мною у кімнату, нахилився до тіла:

- Що її убило?- задумливо сказав він,- на неї ніби дикий звір напав.

Ми поступово обійшли усі будинки- добре, що їх було мало. То тут то там ми знаходили тіла людей і домашніх тварин. По вулицям лежали розтерзані солдати і коні. Усі вони були вбиті не вогнепальною зброєю, не порубані шаблями, а їх ніби били ціпками з гострими зубами. Декілька разів на подвір'ях я бачив тіла собак, які були розірвані на шматки. Ніби ті, хто все це вчинив, особливо ненавиділи цих тварин божих.

Сіромаха у будинки майже не заходив. Спочатку лише уважно оглянув декілька хат, а потім став ходити по вулицям, дивився на стіни і огорожі, на двері і вікна будинків, показав на колінах по дорозі- взагалі робив щось дивне, але ми йому не заважали, бо знали- кращого слідопита немає в усьому війську. Пастушка він тримав коло себе.

Все те я вже згадував згодом, коли пройшов деякий час, а в той момент душа і серце мої ніби завмирали від жаху і люті. Хто міг таке вчинити? Це мертве містечко було повно тіл чоловіків, жінок, дітей, старих, багатих і жебраків, по дорозі і у хлівах лежали розтерзані тварини - нікого не оминула смерть. І над всім тим вже гуділи рої мух, а по кутах вже шаруділи пацюки.

І ось ми, пришлі чужі люди, ходимо тут і дивимося на вулиці мертвого міста, міркуючи, хто міг те все зробити.

Після того, як ми обійшли усі будинки, Сіромаха зібрав нас на центральній площі, біля кам'яного фонтану.

Після побаченого настрій в усіх був так собі. Але саме діло заставляло триматись бадьоро і не розкисати.

Сіромаха дивився на усіх нас з під лобу.

- Ну що, є якісь думки та ідеї?

Хлопці деякій час мовчали, лише дивились на командира, згодом, не витримавши, тихо заговорив унтер.

- То ніби лис увірвася до курника.. Нікого не лишили живих- то ніби якась емблема..Той, хто це все вчинив- ніби хотів щось нам сказати. Чи нас налякати?

- Як думаєте- скільки їх було? - спитав Валько,- мені здається, що десяток точно..Працювали- одними ножами чи то ціпками..

- А як вони зайшли? Пішки? Є сліди лише від коней передового загону- більше слідів я не бачив...- я і сам вголос роздумував.

- Правильно, слідів і не має, - схвально сказав Сіромаха. Помовчавши, промовив:

- Тут якісь дивні речі. Мені здається, що тут був всього один або декілька людей і зайшли він сюди без коней.

- Як таке може бути,- унтер здивовано подивився на командира.

- Не знаю як, але я не побачив слідів коней- то є факт. Але знайшов я ось це- Сіромаха підняв руку. Між пальцями був жмут бурої шерсті.

- На огорожі, коло церкви знайшов. Там зарості терену.

Усі уважно стали роздивлятись. То був великий жмут шерсті чи то з вивернутого кожуха, чи то від якогось кудлатого звіра.. колір був чи то брудно сірий, чи то бурий..

- Ніби цап пробирався через терен,- сказав Валько.

- Цей цап перетнув горло он тій старій бабі, - Сіромаха показав на тіло, яке лежало на кам'яних сходах церкви.

- І ще подивіться сюди.

Сіромаха пішов до жінки.

Ліворуч, коло сходів були невеличку грядки з квітами. Командир показав рукою на спушену землю. Уся придивились уважно і серце моє йокнуло. На землі чітко було видно слід. Слід від величезної, розміром з мою долоню вовчої лапи.

- Що це? - унтер підняв здивовані очі на командира.

- Це слід вовка.

Помовчавши трохи, ніби розмірковуючи, чи треба ще щось говорити, згодом він тихо сказав:

- Це слід вовкулака.

- Як таке може бути? Може то величезний пес який..?

Сіромаха зморено усміхнувся.

- Може і пес.

- Але пес хіба міг порізати півсотні людей? Валько не моргаючи дивився на слід.

Я сам відчув, як волосся на голові почало підійматись. То був якийсь тваринний первісний жах. Такий жах, який неможливо перебороти. Я швидко обернувся, відчуваючи, що на мене із-за темних вікон будинку хтось дивився. Але там нікого не було- лише вітер колихав фіранки у відкритому вікні.

- Що будемо робити, вашбродь? - спитав я хоч щось, аби вийти з того стану жаху.

- А що нам лишається? Попробуємо вполювати ту нечисть.

І ми почали готуватись до полювання. Валько як міг, розпитав пастушка про навколишні села і дороги. Виявилось, що найближче містечко Тридуб'є за перевалом - там, де вже хазяйнували турки. Верхи їхати- увесь світовий день. Туди ще є гірська стежка, але там пробратись зможе лише піший. Тією стежкою до Тридуб'я йти пару годин. Сіромаха одразу ж наказав показати ту стежку. Пастушок спочатку не хотів- видно було, що дуже хлопчина переляканий, та Валько дав легенького стусана постушкові і той одразу ж повів показувати коротку дорогу. Ми вийшли до старого цвинтару, за церквою. За покритими мохом хрестами, здавалось, була лише скеля, та підійшовши ближче, ми побачили вузьку стежку, яка вела між заростями до непримітної тріщини у скелі. І там, на густих колючих гілках кизилу я знову побачив ту буру шерсть. Шерсть вовкулаки.

Унтер обережно зняв пальцями буре пасмо і подивився на командира

- Так. Та нечисть саме тут і йшла.

- Все, повертаємось.

Командир не обертаючись, швидко пішов назад, у сторону церкви. Ми усі здивовано переглянулись, але сперечатись ніхто не став. Один за одним пішли за Сіромахою- значить йому видніше.

Ми сіли коло колодязя, недалеко від церкви у круг.

- Завдання у нас - розібратись, хто те все вчинив. Але те діло таке...делікатне, словом, якщо я доповім по начальству про вовкулака- думаю, то буде моє останнє завдання.

- І що ж нам тепер робити? - запитав Азатович.

- Влаштуємо полювання. І приб'ємо ту нечисть- скільки невинних християнських душ у землю лягло! Піду я в ту тріщину між скелями сам і попробую виманити вовкулаку...

- Як це сам? - знову не втримався унтер.

- Питання будуть пізніше, а тепер слухайте уважно. Я піду і лише виманю його сюди. Ви розкладете дрова на кладовищі у напівколо і як почуєте свист - підпалюйте. Іван, - Сіромаха подивився на мене,- ти будеш у засідці на дзвіниці, он там,- він вказав рукою на віконце зверху, якраз навпроти кладовища.

- Твоє діло- вцілити у того, хто вийде з тих скель.

-Валько і Азатович- ви повинні підпалити дрова і швиденько відступити до церкви. Ваше завдання- вогонь. У ніякому разі ви не повинні вступати у двобій. Зрозуміло? І ще одне діло на вас- лишити на виході з тріщини хомут.

- Який хомут? Кінський?

Валько здивовано подивився на командира.

- Так. Саме кінський!

- А знаю для чого! - я згадав, як чув від старих людей у Почаєві, - якщо вовкулака переступить через хомут- то обернеться з вовка на людину.

- Не знаю, допоможе те все, але спробувати треба. І тримайте пістолети і шаблі наготові. Та все ж надійтеся не на зброю , а на кмітливість і швидкість.. Зрозуміло? Але ти, Іване, - повернувся Сіромаха до мене,- ти саме надійся на свою рушницю. І хлопчина хай буде коло тебе. Питання?

- Вашбродь, я як це ви один підете туди, - запитав унтер, протираючи потилицю.

- Це моя справа як. Але того нелюда я сюди витягну- будьте певні. Головне- щоб ви свою справу чітко зробили.

Сонце вже починало клонитись на захід. Валько споро приготував юшку, я допомагав йому- обійшов кілька погребів і приніс копченого м'яса, хліба і овочів. Хлопчина вився коло мене.

Азатович з командиром довго ходили коло кладовища і про щось тихо говорили. Та коли смачно запахло від невеличкого похідного котла- і вони підійшли пообідати. Я, було, приніс глечик вина, який знайшов в одному з погребів, але командир так глянув на мене, що вино я хутко заховав. Помолились і почали трапезу. Їли мовчки, кожен думав про своє.

Після обіду- я одразу ж пішов облаштовувати своє місце на дзвіниці. Притягнув стола, розклав рушницю і пістолети, порох і набої.

Азатович і Валько тягали дрова, складали їх напівколом навпроти тріщини. За ними бігав пастушок і допомагав їм.

Сіромаха зняв кітель і лишився в одній сорочці. Він не став брати з собою пістолети- лише на ремені залишив свою угорську шаблю з широким верхів'ям і сховав за халяву короткий ніж. Побачивши, що я з дзвіниці за ним стежу- він махнув мені рукою і посміхнувся.

Сонце невпинно схилялось на захід, ховаючись за гострі скелі. Повіяв легкий вітерець. Тіні загострилися. Наближався вечір.

Я облаштував собі гніздечко коло вікна на дзвіниці. Хлопчина піднявся до мене і куняв після обіду в кутку на сіні. Унтер і Валько сиділи коло дверей церкви і пускали дим своїми короткими трубками. Дрова були розкладені і политі олією.

Недалеко від тріщини у скелі, Валько також підготував дві купи дрів - коли почне смеркатись- можна буде розпалити багаття для того, щоб хоч щось було видно у темряві. Сіромаха пішов годину назад. Шмигнув у тінь тріщини, як плавець пірнає у темну воду, щез, ніби його ніколи і не було.

Ех, відчайдуха, а не командир. Зовсім не має він страху. Але і сперечатись і відмовляти його від того, що він задумав ніхто ніколи не наважувався.

Через деякий час, коли почало темніти, Валько розпалив вогнища на кладовищі. Від вечірнього вітру тіні від хрестів і дерев дрижали на стінах скелі. Здавалось, що то мерці постають зі старих могил і повзуть по темній траві, по стінах. Хоч я багато побачив на своєму віку, але чесно признаюсь, було тоді мені моторошно. Хотілось подалі бігти з того проклятого місця. Я перехрестився, ковтнув вина зі своєї шкіряної баклаги, та раптом почув відчайдушний свист.

То був умовлений сигнал від нашого Сіромахи. Серце моє заколотилось несамовито. Я прицілився у сторону тріщини і бачив боковим зором як Валько і Азатович бігають з факелами між кам'яних хрестів і підпалюють дрова. Коли вони вже бігли у сторону церкви, раптом тінь, немов чорна блискавка, кинулась зі сторони скелі. Все те було так швидко, що я не встиг зреагувати. Палець смикнувся на спусковому гачку, та все ж я не вистрелив.

То був величезний чорний вовкулака. Він скочив у сторону Азатовича. Унтер встиг зреагувати, повернувся і встромив факел у темну тінь . Я відчув як піднімається волосся на моїй голові. Пролунало нелюдське виття того страшного звіра. Напевно Азатович встромив палаючий факел туди, куди треба. Але через мить я вже чув хрускіт, немов хтось наступив на сухе гілля.

То був хрускіт кісток унтера.

Факел відлетів у сторону. Я вистрілив у вовкулаку. Я бачив, що куля попала у ціль. Чорна тінь здригнулась, голова вовкулаки повернулась і я побачив палаючі червоні очі, які шукали мене. Мої руки самі по собі швидко перезаряджали рушницю. Та сам я не зводив очей з вовкулака. У мене на очах, одним коротким рухом він одірвав голову унтеру і голова покотилась по землі немов гарбуз. Валько тим часом був вже коло дверей. Спасіння було поруч. Валько схопився рукою за двері та одним стрибком чорна тінь наздогнала і його. Я вистрілив ще раз. І знову попав, та це лише більше розлютило вовкулаку. Той схопив Валька за ногу.

Нещасний намагався відбиватись, але то було марно. З нелюдською силою, ніби граючи, вовкулака відірвав ногу і навідмаш вдарив Валька у груди. Я лиш почув короткий крик, який одразу обірвався. Страшний звір знову підняв голову догори і став шукати мене. Я прицілився між червоних палаючих очей і вистрелив у третій раз. Куля попала прямо у ліве око. Вовкулака взревів од болю і став кидатись між могил, вивертаючи хрести. Але не міг перестрибнули через багаття, яке горіло з усіх боків. І тут я побачив ще одного звіра, вовкулаку- трохи меншого, усього сивого. Той звір одним стрибком скочив на плечі раненого і з несамовитою люттю став його дерти і кусати. Почалась смертельна битва. Вовкулаки виривали один у одного шматки м'яса. Вони качались по землі, по палаючим дровам, по камінню. Я бачив, як сивий вовкулака почав брати верх. Його супротивник почав відступати в сторону тріщини.

Одна думка засіла в моїй голові. Я не відчував страху. Я схопив правою рукою заряджений пістолет, а лівою кінський хомут і кинувся по сходах вниз. Пробігаючи, лише крикнув хлопчині сидіти тут, та той мене не чув- обома руками він закрив вуха, сидів в кутку і дрижав од страху.

Я вибіг на двір і кинувся навпростець до тріщини. Я випередив раненого вовкулаку на кілька кроків. Кинувши перед тріщиною хомут, я почав задкувати у пітьму між скелями. Ранений вовкулака переступив через хомут, зробив декілька кроків і упав на землю. Сивий звір наздогнав його, підняв величезну лапу і хотів встромити свої гострі пазурі у жертву, та раптом по його тілу ніби пройшла хвиля тремтіння. Він опустився на без сил поруч зі своєю жертвою.

Щось почало відбуватись. У пітьмі я майже нічого не бачив, чув лише тріск кісток і зубний скрегіт. Мені вже самому на мить здалось, що я мертвий і знаходжусь у самому пеклі. Смертельна туга увійшла у моє серце і живіт.

Я не скільки бачив, а відчував всім своїм єством темні тіні, які звивались по землі наче величезні змії.

Та ось тіні застигли і враз настала тиша.

Лише потріскували дрова на кладовищі. Виставивши руку з пістолетом перед собою, я став повільно наближатись до темних фігур які застигли на землі.

Коли я підійшов ближче, я побачив двоє людей.

Наблизившись майже впритул і готовий у будь яку мить вистрелити, я опустився на одне коліно. У примарному світлі полум'я, яке ледь пробивалося через зарості навколо тріщини у скелі, я впізнав одного- то був Сіромаха, наш командир. Інший був чорнявий, стрункий молодий хлопець з темною короткою борідкою. То був турок- їх я бачив багато і сплутати не міг. Обоє були без одягу. Тіла були вкриті страшними ранами. Я доторкнувся до скрученої руки командира і відчув холод мертвого тіла. Потім доторкнувся до руки турка- той самий холод. Я опустив курок і засунув пістолет за ремінь. Обережно за руки я витягнув тіла через тріщину на кладовище, ближче до світла. Потім пішов до дзвіниці і перевірив- як там пастушок. З ним здається все було добре. Т

Переляканий, але головне цілий.

Я махнув йому, щоб він йшов зі мною. Спочатку хлопчина упирався і несамовито тряс головою, але після стусана він одразу почемчикував за мною униз.

Разом ми обережно відтягнули тіла до порогу церкви.

Я приніс води і пообтирав обличчя Азатовича, Валька і Сіромахи. Турка я не чіпав.

Ось поряд, на холодній кам'янці плиті, перед дверима церкви, лежали жертви разом зі своїм вбивцею. Я вдивлявся у їхні обличчя. Молодий чорнявий турок. Мій командир Сіромаха- хоч і сивий, але він вже ніколи не стане старим. Розсудливий Валько, мій товариш і знатний кулінар. І Азатович, поважний унтер офіцер, один з помічників Сіромахи. Я ніби хотів їх усіх закарбувати у своїй пам'яті. Мені здавалось- скільки я буду пам'ятати ці обличчя- стільки вони будуть жити. Не звичайним життям, а якимось іншим, потойбічним, та все ж життям.

І я запам'ятав їх усіх.

Я стояв там і вдивлявся у проклятого турка і нещасного Сіромаху. Що ж таке з ними сталось, що вони стали звірами? Один став звіром для того, щоб все навколо себе знищувати з нелюдською жорстокістю, а інший став звіром, щоб протистояти тій чорній силі, тому страшному мороку.

Вже стільки часу пройшло з тих пір, мені іноді здається, чи не привиділось все те мені? Чи не вигадав я те усе? Не знаю, що вам відповісти.. Та ні- все те я бачив власними очима і Господь допоміг мені пережити ту страшну ніч. Багато чого я після того бачив страшного, багато чого пережив, але події тієї навіки закарбувалося на моєму серці.

Якось я зловив себе на думці, що вже зовсім не пам'ятаю обличь своєї мами і тата- зовсім не пам'ятаю! Та мертві обличчя тих людей завжди у мене перед очима.

Ось такі справи.

Старий солдат якийсь час сидів мовчки, опустивши голову, ніби намагаючись щось ще сказати. Але лише важко зітхнув і опустив голову, ніби опустив важку ношу. Потім дістав трубку і почав неспішно набивати її тютюном.

Усі дивились на нього і мовчали.

Згодом отець Арсеній делікатно кашлянув, засовгався на лаві. Потім промовив хрестячись:

- Хай Господь і Божа матір приймуть душі убієнних до садів небесних.

- Хай приймуть..,- задумливо повторив Іван і важко зітхнув.

- Боже, які жахи бувають на білому світі,- мілко хрестячись сказала Катерина.

Корчмар піднявся і пішов до печі. Підкинув дрова і знову поставив на вогонь невеликий баняк з вином. Підлив води, кинув пучок духмяних трав і додав кілька ложок меду.

Коли повернувся, став розливати гаряче вино по келихах.

- Пригощайтесь, вельмишановне панство.

Усі випили. Та ще деякий час сиділи мовчки, роздумуючи над дивною історією старого солдата.

Потім заговорив Юхим Ілліч, звертаючись до священника:

- Отче, бачу що ви дуже поважна духовна особа. І напевно багато спілкуєтесь з різними людьми. Дуже хотілось би і від вас почути якусь душеспасительну історію.

Отець Арсеній подивився на Юхима Ілліча, посміхнувся і обережно поставив на стіл олов'яний келих з паруючим вином.

- Напевно можу і я щось вам розказати... Зараз на вулиці така завірюха і холод, а мені ось пригадалась одна дивовижна історія, якої я по божому промислу, був свідком у теплій, зігрітій щедрим південним сонцем землі. Це та земля, по якій ступав своїми ногами сам Господь Бог. Назва їй- Палестина.

- Отче, то ви були на Святій землі!?

Катерина сплеснула руками.

Усі здивовано подивились на отця Арсенія.

-Так, довелось бувати,- скромно посміхаючись сказав священик. Потім прокашлявся і промовив:

- Тож, коли ваша ласка, слухайте мою історію.

4. Історія отця Арсенія.

Шість років тому покликав мене до себе один поважний і багатий чоловік. Звали того чоловіка Олекса Тихий. Хоч прізвище і було у нього лагідне- сам же він, упокій Господи його душу, був за життя, чесно кажучи, ще той галабурдник. Люди його побоювались- бо був він крутого норову. Сусіди хоч і вітались з ним при зустрічі, та все ж обходили стороною. Бо, не дай Боже, підпадеш під його гарячу руку- можна було і без голови лишитись. І всі знали, що те зійде йому з рук. З жандармами та начальством той Олекса міг домовитись- чи грошима, чи подарунками, чи ще чимось, але усі походеньки завжди сходили йому з рук.

У молодості, кажуть, міг він і на лісовій дорозі роздягнути людину до нитки, а то і ножа у хід пустити..

Та ось минули роки, став Олекса старим та хворим. Не міг вже він більше займатися своїми темними справами. І видно, потроху став задумуватись про свою грішну душу, про те, що чекає його на тому світі. І ось -то монастир одарить щедрими дарами, то допоможе у ремонті каплички..

І от одного разу, у передвечірній час, під'їхала до нашої церкви бричка Олекси. Правив бричкою найближчий його слуга- одноокий Тарас.

Тільки но закінчилась вечірня і я збирався потрапезничати. Але загриміли двері і у сіни важкою ходою зайшов, поблискуючи єдиним оком Тарас. Коротко вклонився і просив мене якомога швидше їхати до свого хазяїна.

Я, було, почав віднєкуватись, та Тарас узяв мене за руку і наблизившись впритул, тихо промовив:

- Пане отець, їдемо невідкладно, бо не доживе до ранку пан Олекса. А перед смертю дуже він хоче побачити вас.

І так блимнув на мене тим єдиним оком, що я, незважаючи на пустий живіт, швидко зібрався, узяв у олтарі Святі дари і ми відправились у дорогу.

Олекса Тихий лежав на широкому ліжку у подушках, важко дихав і стогнав . Побачивши мене він дуже зрадів. Важким рухом руки випровадив з кімнати усіх домашніх і ми лишились двоє.

На сповіді він задихаючись розказував про свої страшні гріхи. Але хіба є у Бога щось неможливе? Любого найгіршого грішника Бог приймає у свої обійми, якщо той щиро кається. Тож думаю і цього грішника Господь прийняв до райського саду бо каявся Олекса нелукаво і відверто.

Після сповіді, коли я вже почав збиратись, Олекса раптом сказав мені:

- Отче, гріхи мої дуже великі і боюсь я, що не пустить апостол Петро мене до райських воріт. Тож у смертний час прошу вас поїхати у Єрусалим до Голгофи і там служити молебень по моїй грішній душі.

Я лише відкрив рота і навіть не знав що казати. Де я і де той далекий Єрусалим. Я ж далі Почаєва і не був ніколи. Як поїду туди, за які кошти.. Та не став слухати мене Олекса. Махнувши рукою, щоб я замовк і важко дихаючи, сказав мені, що гроші і все що потрібно на дорогу він дасть. Мені ж, після його похорону потрібно буде вирушити у далеку дорогу.

Кликнув свого слугу Тараса, управляючого Кочергу, і у їх присутності вимагав, щоб я Богом клявся у тому, що виконаю його останнє прохання.

І я погодився.

Тієї ж ночі Олекса Тихий преставився. А ще через сорок днів, відслуживши панихиду, я відправився у дальню дорогу до Святої землі.

Спочатку шлях мій пролягав до самої Одеси. А там, з іншими паломниками, я сів на великий корабель, який відправлявся до Палестини.

Я був наче у ві сні. Усе своє життя окрім Кам'янця і Почаєва- нічого більше я не бачив. А тут величне приморське місто Одеса, Чорне море, якому немає ні кінця ні краю. Я дивився на все те і лише як міг, молився за новопреставленого раба божого Олексу і за свою долю.

Ех...

Та молитися- то важкий труд. Один великий святий казав- молитися зі іншого- це те саме, що кров проливати.

Через три дні наш корабель вирушив до Святої землі. Шлях наш був до Яффи- приморського містечка вже на Палестинському березі.

У довгій дорозі я перезнайомився з багатьма паломниками- простими селянами, місцянами, поміщиками, монахами, священиками та архієреями, які так само як і я направлялись до Святої землі.

І коли наш корабель дістався до Яффи- у мене навіть вже були друзі- моя землячка з Кочубіїва Олена- вдова сільського старости і відставний солдат Микита з Кодими, який хотів стати монахом у монастирі Герасима Йорданського.

По прибутті, коли паломники кинулись з корабля на довгоочікувану землю. Усі хрестились, галасували, озирались в усі боки, роздивляючись чужу землю.

Усіх чудес, які ми побачили своїми очами- годі і розказувати. Я молився за душу Олекси Тихого у Єрусалимі коло Гробу Господнього, служив молебень на Голгофі, цілував камінь, на якому Мироносиці помазували тіло Христове, пірнав у річку Йордан, там де Іван Хреститель хрестив Господа Ісуса...

І ось, на третій неділі нашого перебування на Святій землі, відправились ми до Єрихону- містечка у Іудейській пустелі, коло якого Господь наш Ісус Христос жив сорок днів на самоті серед одного лише каміння і піску, і там спокушався дияволом.

Пристали ми до групи паломників і рушили у дорогу з Єрусалимі до Єрихону. Шлях наш лежав через дикі і безлюдні місця. Світло брунатні розпечені камені, пологі мертві пагорби, яким немає ні кінця ні краю і нещадне сонце від якого нікуди сховатись- ні хмаринки, ні деревця, ні кущика, ні травинки. То і є Іудейська пустеля.

Ми відстали від паломників недалеко від Єрихону. Вони пішли у місто, а ми троє лишились у невеличкому монастирі, який ніби вріс у величні круті скелі з піщаника. Нас зустрів коло брами єдиний насельник того монастиря- отець Антоній. Невисокий, худорлявий, з русою густою бородою і світло синіми, ніби вибіленими сонцем очима. Отець Антоній був родом з Закарпаття, справжній карпатський русин! Тож ми одразу порозумілися.

Він посміхався нам широкою і привітною посмішкою. Коли впізнав у мені священика- склав руки і попросив у мене благословення.

Ми зайшли в архондарик і побачили на невеличкому столику тарілочку з солодкими фініками і ізюмом, склянку з прохолодною водою- де тільки він її узяв, коли така спека, а також три невеликі чарочки, наповнені анісовою грецькою горілкою.

Ми дуже зраділи, зустрівши земляка у таких далеких краях, а ще більше зраділи його гостинності. Ми порозв'язували свої вузлики і дістали хліба, цибулі, сала, але отець Антоній , вибачаючись, відмовився закусити з нами і лише неспішно пропивав воду зі свого олов'яного келиха та посміхався, дивлячись, як ми обідаємо і слухаючи наші розповіді.

Після нещадного сонця Іудейської пустелі у густій тіні скельного монастиря було затишно і спокійно. Пообідня розмова тихо і спокійно текла, немов вода у Йордані.

Я розказував останні церковні новини з батьківщини. Олена усе жалілася на морську хворобу під час подорожі на кораблі. А Микита розпитував про порядки у грецьких монастирях Святої землі.

Отець Антоній просив нас залишитись на ніч, а мене співслужили йому сьогодні. Ми з радістю погодились і на обличчі монаха засяяла вдячна усмішка.

Після трапези отець Антоній показав нам монастир. Ми ходили по вузьким, вирубленим у скелі переходам, по обидва боки яких знаходились невеличкі келії, також видовбані у піщанику. Вікон було дуже мало, через це внутрішні приміщення монастиря завжди були у густих сутінках. Монах дав нам по великій свічці, а сам ніс перед собою масляний каганець.

Тим переходам не було ні кінця, ні краю. Мені навіть вже почало здаватись, що ми заблукали. Але отець Антоній впевнено вів нас за собою нескінченими переходами, розказуючи історію древнього монастиря, тож я потроху заспокоївся. Та все ж якийсь черв'ячок тривоги оселився в моєму серці. І навіть коли ті вузькі переходи закінчились і ми опинились в невеличкій церкві - та тривога нікуди не ділась. Я сам себе заспокоював, але в мене було відчуття, ніби я ледь оминув якоїсь великої небезпеки. Я придивлявся до монаха, до своїх супутників- та їх обличчя були спокійні.

То напевно я зморився від дороги- так заспокоював я сам себе.

Отець Антоній поселив нас у келіях на другому поверсі. Олену- у самій дальній кімнаті. Мені дісталась невеличка келія, зовсім близько від трапезної. Микиту поселили через п'ять кімнат від мене.

Зачинивши за собою двері, я кинув свою сумку на невеликий столик, перехрестився на ікону святого Миколая, яка висіла у кутку коло дверей і зморено сів на вузьке тверде ліжко. Коло ікони мерехтіла запалена монахом лампадка. Через те, що було мало світла келія здавалась більшою ніж була насправді.

Ось я подивився на двері і мені на мить здалось, що ніяких дверей уже немає, а є вкрита густою, мов нічний туман тінню, кам'яна арка, яка веде кудись у нескінчену темряву. Стіни келії ніби розступилися, їх поглинув морок і ось, тільки но зроби крок туди, у пітьму- і опинишся у іншому, незнайомому світі... Спочатку мені було цікаве те відчуття- ніби я сам породив цілий новий всесвіт там, за порогом сутінків. Я спробував довше затримати його у собі. Та раптом десь у коридорі задзвонив дзвоник і пітьма враз відступила. І ось знову є двері і стіни, стіл, стілець, сумка, лампадка і ікони на стінах. Дзвонив отець Антоній- кликав гостей до вечірньої. Я неохоче облачився і вийшов з келії.

У невеличкій монастирській церкві ми служили з отцем Антонієм, Микита був за чтеця, а Олена підспівувала замість хору. Під час служби декілька разів я бачив, що отець Арсеній тихо плаче, рясні сльози котилися по глибоким зморшкам під очима, по бороді. Служба йшла важко- немов смола текла. Я прикладав неймовірні зусилля для того, щоб зосередитись. До голови роєм залітали різні мілкі і непотрібні думки.

-То напевно втома,- говорив я сам собі, намагаючись не заснути.

Коли вечірня нарешті закінчилась, я був увесь мокрий від поту і без сил опустився на лавку.

- Важко? - тихо спитав монах.

- Є трохи,- чесно відповів я,- Та вам отче самому тут набагато важче.

Отець Арсеній уважно подивився на мене.

- Якби не Господь - не знаю, як би я був. Самому тут бути неможливо. Та Господь завжди зі мною, а для нього хіба є що неможливе.

Помовчавши монах сказав:

- У цих місцях Господь Ісус Христос сорок днів спокушався дияволом. І він вийшов переможцем у тій боротьбі з нечистю і пішов далі спасати світ. Та вся та нечисть до цих пір десь тут залишається- поки Господь не прийде у другий раз і не вимете все те до пекла вже навіки.

- І що отче, допікає вам дуже та нечиста сила?

- Трохи допікає, та Господь зі мною - чого ж мені боятись.

Я перехрестився, але серце забилось сильніше.

Після вечірньої служби усі зібрались у трапезній, де отець Антоній пригощав нас чаєм і варенням з фініків.

Микита все розпитував монаха про монастирське життя, ми пили запашний чай і слухали.

Мені хотілось піти до келії і побути самому, та отець Антоній не відпускав, підливав чай і неспішно відповідав на питання. Олена вже почала куняти за столом.

- Піду відпочивати, а то очі закриваються, - нарешті, не витримавши, сказав я.

- Так так!- отець Антоній піднявся.

Усі встали, помолились і почали розходитись по келіях. Монах тихо попросив мене затриматись на хвилинку. Коли Микита і Олена пішли, отець Антоній підійшов ближче до мене і сказав:

- Хочу вам одне лише сказати, пане отець- тут такі місця... будьте уважні. Навіть коли відпочиваєте- прислухайтесь до всього, прислухайтесь до себе і надійтеся на Бога.

- Які місця?,-я здивовано подивився на монаха.

- Дикі і безлюдні, сухі і кам'янисті. Так завжди тут було. Але пам'ятайте про Бога - він буде вам опорою і підмогою.

Я не до кінця розумів, про що саме застерігає мене монах, тож перевів розмову на інше.

- І як ви, отче, тут один живете? Не хотіли ближче до людей? Чесно скажу- я б не зміг.

- Бог зі мною. Тим і спасаюсь.

Монах низько вклонився мені і побажав спокійної ночі. Я запалив свічку і пішов до своєї келії.

Зачинив за собою двері, запалив лампадку і загасив свічку.

Полум'я лампадки дрижить і здається ось-ось згасне. Я лежу на ліжку, прислухаюсь до тиші і дивлюсь на тіні, які повзають по вибіленим стінам, по стелі. Трохи болить голова, я хочу заснути, але не можу. У голову лізуть тягучі, важкі, липкі думки. Я закриваю очі, але жовте світло заповзає під вії і примарними сполохами посилює біль у скронях.

- Я заморився, мені треба відпочити,- заставляю себе думати раціонально.

Але сполохи поступово стають тінями, тіні заповзають у мене і немов хробаки звиваються у моїй голові. Б'ються о скроні і викликають біль. Я сильніше стулюю очі, стискаю вії і раптом розумію що ті тіні і є думки.

Як болить голова!

Мені здається, що вже пройшла вічність від тоді, як я ліг, що я повільно помираю...

Але сам собі дивуючись, я раптом сідаю на ліжко і відкриваю очі.

І одразу стає легше. Біль відступає, але не залишає зовсім. Тіло усе мокре- то липкий і холодний піт. Хочеться роздягнутись і вмитись, але де ж я знайду воду?

Я пробую молитись, та відчуваю, що лише механічно, з зусиллям, проказую слова молитви- скам'яніле серце не відкликається зовсім.

Я підіймаю очі і дивлюсь на лампадку.

Я бачу, як стіни розходяться, ховаються у тінь. І ось я вже не у маленькій келії, а серед нічної пустелі. Я відчуваю, як теплий вітерець торкається мого обличчя. І небо зверху чорне, беззоряне і ніби чуже. Я оглядаюсь- навкруги непроглядний морок, а замість лампадки в моїх руках невеличка свічка. Я веду рукою зі свічкою у всі боки, але крім густої темряви нічого не видно.

Я знаю, я відчуваю, що навкруги мене нескінчена пустеля. І немає різниці - залишатись тут, чи кудись іти. Що б я не робив- все лишиться так, як і було. Темрява, тиша і морок.

Та ось я відчуваю ще щось. Серце холодіє від жаху. Я нічого не бачу, та тіло моє знає- щось небезпечне наближається до мене.

Піт заливає очі. Я обтираю чоло, і дивлюсь в усі сторони, та нічого не бачу. Але я точно знаю- тут є ще хтось. Хтось страшний і невмолимий.

- Що це? Може то смерть?

- Отче наш....Богородиця діво радуйся...,- я намагаюсь проказати слова молитов, але нічого не пам'ятаю.

Полум'я свічки майже гасне від вітру. Я закриваю вогник долонею і дивлюсь в усі боки.

Здається я щось бачу!

Місце ніби знайоме.. Так! Я стою за старою хатою своїх батьків. Дуже темно навкруги, але я бачу обриси стін, старого саду, а те, чого не можу розгледіти- вгадую.

Але як я тут опинився? Я ж на Святій землі, у келії монастиря!

І знову хвиля жаху накриває мене. Зуби цокотять без моєї волі.

Я бачу, як за хатою пливе щось, немов невелика кругла густа хмара. Воно світиться у темряві ядовитим світло-зеленим світлом. Це воно викликає у моєму тілі і у душі ті хвилі жаху!

Я відчуваю, як воно дивиться прямо у мене. Мені хочеться тікати, але мої ноги ніби налились свинцем і зовсім мене не слухають.

Я стою на місці знаю, що помираю. Мене поглинає морок і жах...

Але раптом я прокидаюсь.

Я лежу на ліжку. У келії. Серце колотиться у грудях так, що я чую той стукіт. Навпроти, на поличці, ледь світиться лампадка. Світло те ледь зеленувате.

Я с великим зусиллям сідаю на край ліжка. Мені здається, що сили залишили мене. Який страшний сон мені снився!

Я шепочу молитву Отче наш. Обтираю мокрого лоба хусточкою.

З острахом дивлюсь на зеленувате полум'я і раптом бачу, що у келії, у темному кутку коло дверей хтось є. Темна тінь повільно повертається і я бачу, що то людина.

То Микита!

- Микита, ти що тут робиш?!

- Я почув, як ви стогнете і зайшов до вас.

- Я не бачив, як ти зайшов,- я намагаюсь стримати жах, який охоплює моє тіло.

- То ви спали. А як зайшов- одразу прокинулись. Дуже ви стогнали. Чи не захворіли раптом?

- Не знаю...мені щось страшне приснилось...

- Цей монастир сам по собі якийсь страшний. І монах, який тут живе, також мені не подобається.. Чи тут, у Палестини усі такі монахи? Якщо усі такі, то щось мені перехотілося поступати до монастиря.

Я вдивляюсь у Микиту. Він сидить у кутку на стільці, притулившись спиною до стіни. Обличчя його накриває тінь і лише очі поблискують у слабкому світлі лампадки. Мені хочеться розгледіти його краще, я напружую зір - та марно. Бачу лише обрис, тінь і зеленуваті вогники очей. І чую голос.

Мені страшно. Здається, що Микита ось-ось наче величезний кіт напружиться і скочить прямо на мене, щоб розірвати на шматки.

Чим ретельніше я вдивляюсь у темну фігуру у кутку, тим більше з жахом я розумію, що то не Микита.

Хто це?!

Моя рука повільно підіймається, щоб осенити себе хрестом.

- Не треба це робити,- я чую злий шепіт.

- Він шипить наче змія,- проноситься думка у мене в голові.

- Що не треба робити?

- Оце. Не треба оце робити.

І раптом тінь у кутку наче розсіюється, рідшає і через мить зовсім щезає.

Я бачу лише пустий стільчик.

- Куди дівся Микита? Хто це був?!

Я різко встаю. Швидко іду до стола. Наливаю собі повну склянку води і махом випиваю усю воду.

- Господи помилуй! Який страх!

І знову наливаю собі ще одну склянку.

- То напевно нечиста сила хоче мене зі світу звести.

Мені хочеться бігти як най далі з цього монастиря. Але куди я побіжу?

Я, було, сів на ліжко, але одразу ж скочив на ноги. Взяв свічку зі стола, запалив її і пішов до дверей. Взявся за ковану ручку і завмер, прислухаючись.

Та раптом я відчув, як ручка повільно почала опускатись- хтось з іншого боку дверей хотів відчинити двері у келію. Я ледь не крикнув з переляку і відскочив у інший бік кімнати.

Ручка опустилась і двері тихо відчинилися. У темному отворі була людина. Її не було видно- лише силует.

- Хто це?

Я не впізнав свого голосу- чужий, тонкий і водночас хриплий.

Людина зробила крок уперед і я впізнав незваного гостя.

То була Олена. Вона була одягнена у нічну сорочку, яка облягала невисоке і міцне тіло майже нічого не приховуючи. Русяве довге волосся лежало на оголених покатих плечах. Олена обережно зачинила за собою двері і зробила крок до мене. Я відступив назад.

Олена нічого не кажучи, взяла мене за руку і я відчув сухі гарячі м'які пальці. Вона зовсім близько, я відчуваю запах її тіла- терпкий і пряний- наче степ ранньою осінню. Я дивлюсь у її зелені великі очі, бачу напіввідкриті вологі вуста.

У цю мить я розумію, що я пропав. Я знаю, що те, що зараз відбувається - є смертельною западнею, але одночасно також знаю, що я нічого не зможу з тим усім подіяти. Я підкоряюсь солодкій погибелі. Я вже не зможу відсторонити від себе гаряче жіноче тіло. Але у останній момент, коли я повністю віддався тому відчуттю, пірнаючи у темний смертельний вир- щось у самих глибинах мого єства, десь далеко- далеко, тихим і лагідним голосом проказало:

- Во ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, Господи, допоможи!

І раптом увесь світ закрутився у мене перед очима. Стеля ніби опустилась на мене білими холодними іскрами. Я почав падати і за мить до того, як втратив свідомість, побачив люті зелені очі ящірки.

Прийшов до тями я через три дні. Що було у ці три дні я зовсім не пам'ятаю. Але знаю, що виходив мене отець Антоній.

Після того, як я прийшов до тями, я пролежав у монастирі ще неділю. На восьмий день я зміг потроху піднятись на ноги. А на десятий зміг ходити.

Микита з Оленою пішли з монастиря наступного дня після тієї ночі. Отець Антоній випровадив їх, сказавши, що сам за мною догляне і що я скоро поправлюсь.

Вже коли я повернувся до України, і взнавав за своїх супутників, знайомі сказали, що Микита лишився у Палестині і таки став монахом у Лаврі Сави Освященого. А Олена повернулась до дому, та через півроку після повернення захворіла животом і скоро померла.

Все, що зі мною відбувалось тієї ночі, я розказав під час хвороби отцю Арсенію. Я переживав, що він не зрозуміє мене. Але монах уважно слухав і у його очах я не бачив ні жаху, ні недовіри.

- То біси мучили тебе, отче,- тихим лагідним голосом говорив він.

- Але Господь врятував тебе. Ти обов'язково поправишся і повернешся додому. Та не гріши, отче, щоб з тобою не сталося чогось гіршого.

І точно- скоро я поправився, ноги мої зміцніли. Отець Антоній провів мене до самого Єрусалиму.

А там, з паломниками, я відправився вже до Яффи, де зовсім скоро ми сіли на корабель і відправились додому. Усі паломники раділи тому, що побували на Святій землі, що везли з собою сувеніри і християнські реліквії- камінчик з Голгофи, жменьку землі у хустинці з Масличної гори, суху гілочку з оливкового дерева, воду з Йордану у склянці...

А я сидів у плетеному кріслі на палубі і мовчки дивився радісних людей, на спокійне синє море, на прозоре і чисте небо і все думав про те, як там отець Антоній. Як він там один у своєму монастирі.

Отець Арсеній взяв зі стола кухоль і одним махом допив уже холодне вино. Потім підняв очі, подивився на слухачів і посміхнувся.

- Добрий напій у вас, пане корчмар, - сказав священик і поставив кухоль на стіл.

- Саме в таку негоду пити і грітися. І як там наші коники? Не замело їх у хліві, не померзли?

- Все у них добре, - Йосип встав, потягнувся, розминаючи згорблену спину.

- Хлів теплий. І сіна гарного я їм підклав. Нехай відпочивають.

Усі гості засовгались на лавах. Теж повставали, ніби попрокидались.

Солдат розкурив трубку, Іван Ілліч достав кисет, понюхав тютюн і почав голосно і смачно чхати.

Катерина задумливо розглядала отця Арсенія, ніби побачила його вперше. Все дивилась і мовчала.

Корчмар підійшов до віконця, дмухнув на нього, протер долонею і став вдивлятись у чорноту зимової ночі.

- Добре позамітало. Якщо до ранку так буде кидати снігом то і хату замете. І не припиняє ж сипати.. ех..

Він зітхнув і пошкандибав до печі, підкинути дрів.

-Давно такої завірюхи не було,- обтираючи лоба, сказав Іван Ілліч,-хіба що у моєму дитинстві пам'ятаю були такі сніжні зими. Як одного разу насипало під Різдво, то вже на славу...

- Не зморилися слухати? - спитала Катерина.

- Хіба можна зморитися- такі історії. Чого тільки не буває на світі...,- сказав Іван Ілліч.

- Ну добре. І я можу вам розказати свою історію. Було те давненько, але я все пам'ятаю дуже добре і напевно не забуду ніколи.

- Розкажіть, будьте ласкаві,- сказав корчмар,- до ранку ще далеко, час і сили у нас є.

- Ну то слухайте,- сказала Катерина почала розповідати свою історію.

5. Історія Катерини.

Батько мій був статний чоловік- високий, чорнявий, синьоокий, з густим чубом, який постійно вибивався з під солом'яного бриля. Бувало, як поїдемо на ярмарок, хоч була я ще мала, але частенько помічала, як, бувало навіть і заміжні жінки заглядаються на нього, посміхаються, червоніють, наче молоді дівчата, коли він вітається з ними, підкручуючи кінчик чорного як смоль вуса.

Була я у тата одна- ні брата, ані сестрички Бог не дав.

Мамуся моя була, як казали, дуже хвороблива, і померла скоро після мого народження. Я її зовсім не пам'ятаю. Лише дуже рідко, у вві снах, бувало, приходить до мене. Але навіть у вві снах я її не бачу- лише яскраве весняне сонечко, багато- багато світла і радості. От по тій радості я і розумію- приходила моя матуся.

Хоч тато і був писаним красенем, та вдача у нього була неспокійна. Не міг залишатись одинаком, та все не везло йому у тім ділі. На селі казали- Гнат Кочедикий, все підженюється- підженюється-, та ніяк не ожениться.

Кожного разу приводив до дому жінку, та вже скоро випроваджував її зі шкандалем, а деколи і з бійками. Мене у такі дні забирали до себе родичі- слава Богу було їх і нас багатенько і майже усі з радістю приймали до себе сироту, тай вдача у мене була лагідна.

Ось і того разу, коли мені було років двадцять чи тринадцять, тато привів у хату чергову молодицю, а мене відправив до своєї сестри Секлети, яка жила у Абрикосівцях - невеличкому селі, що на Збручі. Тітку до цього я ні разу не бачила, знала тільки одне- про неї казали, що вона відьма.

В дорозі, сидячи на возі і роздивляючись на широкі залиті щедрим липневим сонечком лани, я уявляла, що тітка буде старезною бабою с крючковатим носом. Обов'язково злою і нелюдяною- справжньою відьмою, як про них люди кажуть. І як я буду з нею жити? Та коли ми заїхали в Абрикосівці і зупинились на околиці села, коло охайної добре вибіленої хати з широким чистим двором, назустріч до нас вийшла ладна чорнява жінка, ще моложава, дуже схожа на мого батька.

- Ось твоя тітка, - тихо проказав Петро, один з татових пастухів, дальній наш родич і випивоха, який і віз мене до Абрикосівець.

- Бог у поміч, - вже голосно привітався Петро до тітки, посміхаючись у вуса беззубим ротом.

Тітка нічого не відповіла, лише уважно оглядала нас, обтираючи рушником загорілі міцні руки. Її темні карі очі ніби хотіли продивитись мене наскрізь- та може то лише здавалось мені. Бо наслухалась я усілякого від нашої сусідки Палашки перед дорогою про тітку Секлету, ось і понавигадувала собі. Але не було у тому погляді ні злості, ані неприязні- лише увага і цікавість.

- То ти і є Катерина? - спитала мене тітка, не звертаючи уваги на Петра.

- Так,- тихо промовила я, і опустила очі.

- Ну проходь, коли так,- риси її обличчя трохи пом'якшали.

Вона обняла мене і я відчула ледь помітний солодкий дух лілій, яким пахла її сорочка.

Тітка завела мене у двір, а Петру, який заніс невелику зв'язану верету з моїми пожитками до хати, винесла кухоль молока. Той скривився, побачивши, що не горілка.

- Ти, Петре, випив тої горілки вже на два життя вперед. Мені не жаль оковитої, але дивись, шануйся - будеш так пити, то до Великого посту не доживеш.

Петро лиш почесав сиву потилицю, але у суперечити не став- видно, побоювався Секлети.

-І на цьому дякую, - сказав він і пригубив молоко. Обтер було шапкою вуса, та знову відпив, здивовано піднявши кудлаті сиві брови.

- Смачне у вас молоко. Медом пахне.

- Ось пий молоко кожного ранку замість горілки,- сказала тітка, - і дочекаєшся правнуків, а інакше.. дивись, лише на себе нарікай.

- І ще.

Тітка нахилилась до Петра і проказала щось йому на вухо.

Той почервонів, але потім поклонився і попрощався.

Спровадивши Петра, тітка завела мене до хати.

- Ось тут буде твій куточок, - вказала вона на постіль в невеличкій, але охайній кімнаті з віконцем.

Я розглядала чисту прибрані хату, жмутки висушених духмяних трав під стелею, вишиті великі подушки на ліжку, домашнє приладдя, невеликий стіл коло вікна. Хата мені сподобалась як і сама тітка Секлета. Зовсім вона не була схожа на те, що я собі уявляла.

Вона провела мене по садибі, показала курник і хлів з чорною як вуглик коровою.

- Ось, будеш тепер її пасти. Вона не бриклива, кличуть її Брівка.

Я обережно погладила корову, та скосила на мене своє чорне око, обнюхала мою руку і лизнула.

- Бачиш,- посміхнулась тітка, - ти їй сподобалась.

- А тепер пішли обідати, бо скоро до мене прийдуть гості.

Так ми почали жити разом. З самого ранку я гнала худобу до Збруча, туди, де росла густа соковита трава, а пополудні допомагала тітці по господарству. До неї приходили люди- і з Абрикосівець, і з інших сіл. Бувало, навіть і панночка з міста завітає. Тітка Секлета приймала гостей у хаті, подовгу з ними розмовляла про щось.

Я знала, що тітка займається знахарством і люди приходять до неї за допомогою- то хворобу від людини чи тварини відвести, то дітей народити бездітній сім'ї, від оковитої відвести чоловіка чи сина, а то і приворожити когось. Бувало, люди приходили взнати майбутнє, або яку шкоду заподіяти суперниці чи супернику...

Мене у свої справи тітка не долучала, лиш деколи показувала квіточку чи травинку і просила, щоб я у полі, коли пасу худобу, знаходила такі рослини і приносила додому.

- Ось ця блакитна квіточка допомагає, коли голова болить, а ось цю забирай обережно, бо вона жалить і лишає на шкірі темні плями, але гарно допомагає від язви на шкірі..

Мені все те було цікаво і я збирала у торбинку трави, які тітка мене просила. Дома вона перебирала зібрані мною квітки і трави, і сушила їх на горищі, щоб потім використовувати у своїй знахарській справі.

Ось так жили ми собі, і здавалось, усе у нас добре.

Та одного разу все змінилося.

Якось, коли я пасла худобу і вже за звичаєм, шукала серед поля і коло річки потрібні трави, я побачила серед верб на березі людину. То була невисока худорлява жінка. Вона стояла і спостерігала за мною. Я подумала, що може якась жінка з Абрикосівець також пригнала худобу до річки. Але корів не було видно. Я пішла до верб, та коли підійшла ближче нікого не знайшла. Незнайомка кудись пропала, ніби її ніколи не було.

Може мені все те примарилось? Може те все лише тіні та скручені галузи?

Спочатку я не дуже задумувалась над усім цим, але коли наступного дня я знову побачила незнайому жінку- я злякалась. Я намагалась обережно підійти до неї, але незнайомка знову щезла.

За вечерею я розказала тітці про загадкову зустріч. Тітка уважно слухала мене і розпитувала різні деталі, але, здавалось, не надто хвилювалась з усього того на відміну від мене. Та все ж пізніше пішла з хати і скоро принесла мені маленький мішечок з землею.

- Ще раз побачиш незвану гостю- висип між нею і собою цю землицю.

- І що буде?- перелякано спитала я.

- Хто б то не був- він не зможе заподіяти тобі ніякої шкоди.

Я взяла мішечок. Але незнайомки у полі я більше не зустрічала.

Пройшов деякий час, я почала вже забувати, про той дивний випадок, та якось у неділю, коли ми з тіткою були у церкві, серед юрби селян, я побачила ту жінку.

Я впізнала її напружену нерухому фігуру. Незнайомка стояла серед люду і уважно дивилась на мене. Серце заколотилось у грудях, руки затремтіли. Я смикнула тітку Секлету за руку і прошепотіла про те, що бачу ту незнайомку. Тітка ніби не звернула увагу на мої слова, але я відчула як сильно вона стиснула мій лікоть. Я подивилась на тітку, а коли повернула голову- незнайомка знову щезла, загубилась серед людей. І до причастя її не було, як я не намагалась розгледіти і знайти ту дивну жінку.

Після того випадку, більше незнайомку я не зустрічала. І знову усе те почало скоро забуватись.

Та якось я почала помічати, що ночами тітка Секлета стала кудись пропадати. Одного разу, серед ночі, я пішла випити води - відро стояло на половині тітки. Ліжко тітки було порожнє.

Я не чула, як вона йшла з хати і не чула, коли вона повернулася. Але зранку, ніби нічого і не сталося - тітка Секлета поралась коло печі, ліжко була застелене.

Мені стало цікаво, я почала спостерігати за тіткою, прислухатись, що ж вночі відбувається на її половині.

В одну з літніх теплих ночей, я лежала у ліжку і слухала через відкрите вікно, як співає соловейко десь у садах. Спати мені зовсім не хотілося. В голові крутились різні думки, мрії...

Та раптом пташиний спів замовк.

Спочатку я не звернула на це уваги, та раптом я усвідомила, що взагалі усі нічні звуки стихли - не чути було ні пташиного співу, ні гавкоту собак, ні цвіркунів, ні клекота жаб на ставку.

Я тихо піднялась із ліжка і підійшла ближче до вікна. Зорі у нічному небі мерехтіли і переливались. Через темну густу тінь яблуневого саду було видно вогники села. Я повернулась і тихо пішла у кімнату тітки подивитись, чи є вона.

Ліжко було порожнім. Я запалила свічку від тліючої лампадки, та раптом побачила, як темна тінь прошмигнула з під тіткиного ліжка до дверей. Я не встигла помітити, що то було. Здалось, ніби чорна кішка, або щось трохи більше за кішку кинулось з хати.

Мене ніби обдало холодним вітром. Свічка в руках згасла. Лампадка теж потухла. Од страху я хотіла бігти у свою кімнату, та ноги мене не слухали- я лише стояла, завмерши і прислухалась до темряви.

Все було тихо.

- Може мені привиділось?

Руки мої мілко тремтіли, згасла свічка у пальцях ходуном ходила. Я через силу зробила короткий крок, потім ще один. Половиця під ногою зрадницьки рипнула. Я завмерла на мить, стримуючи дихання, а потім обережно пішла на свою половину. Я нічого не бачила і рухалась по пам'яті. Коли нарешті опинилась у своїй кімнаті, зачинила за собою двері і перевела дух.

Від лампадки коло ікони яка лиш тліла, а не світила, я знову запалила свічку і пішла до ліжка.

Та коли підійшла ближче- німий крик застиг у мене у горлі. На ліжку сидів величезний чорний кіт. Він умостився на подушці і дивився на мене. У його нерухомих чорних очах відбивався наче від дзеркала, вогник свічки і здавалось, що ті страшні очі світяться червоним світлом.

Я закричала від жаху, свічка випала у мене з рук. Я вже нічого не бачила і нічого не усвідомлювала- лише невпинний тваринний жах охопив мене.

Прийшла я до тями тоді, коли лице моє холодною водою обтирала тітка Секлета. Вона обережно підняла мене з підлоги, напевно я втратила свідомість і впала, відвела до ліжка.

Ніякого кота більше не було. Тітка обтерла мені обличчя і руки, дала випити якогось відвару. Стало трохи легше.

Тітка почала розпитувати мене, що сталось. Та я нічого їй не сказала- відповіла лише, що мені щось страшне наснилося.

-Ну добре, доню. Лягай спати, а зранку поговоримо.

Вона зачинила вікно, але свічку не стала гасити.

-Добраніч.

Ранком я знову погнала худобу у поле ніби вночі нічого не сталося, але та нічна пригода справила на мене дуже сильне враження. Я боялася бути у полі, боялась вертатись додому, ще більше боялася ночі. У моєму серці оселився липкий гнітючий страх.

За вечерею тітка ніби між іншим спитала, що мені снилось. Я, було, почала відмовчуватись, але вона наблизила своє обличчя до мого і тихо, але чітко спитала:

- Скажи но мені доню, що тобі наснилось цієї ночі.

- Кіт.

- Кіт? Який кіт?

- Чорний кіт. Страшний. Я дуже налякалась у вві сні.

Тітка встала і весело засміялась.

- То ти кішки так злякалась?

Я дивилась на тітку і намагалась зрозуміти- дійсно все що я сказала мало хвилює її чи вона майстерно вдає безтурботність.

- Не бійся, доню. Наступного разу, як тобі насниться щось страшне -як тільки прокинешся, одразу прокажи:

- Цур тебе цур! Господь зі мною, а Мара з тобою! І плюнь три рази перед собою. Запам'ятала?

Я мовчки кивнула.

Я лежала у ліжку і думала про тітку Секлету. Вона мене любить, жаліє. Мені подобається жити з нею. Але те, чим вона займається лякає мене. Вона ніби торкається чогось такого, якоїсь страшної таїни, того, чого ніяк не можна торкатись. І ось тепер усе те починає торкатися нас. Починає торкатися мене. Я боюся. Я дуже боюся..

Поступово я задрімала з тими тривожними думками. Не знаю, скільки часу я проспала, та раптом я прокинулась.

Сон як рукою зняло. Я відкрила очі, лежала не рухаючись і прислухалась до нічних звуків. Ніч була ясною, місяць і зорі на безхмарному небі світили так, що все було видно. Та тільки у примарному неживому світлі місяця усе ставало якимось незнайомим, новим, немов чужим. Усі предмети навколишнього світу треба було ніби знову впізнавати.

Я повернула голову до прочиненого вікна. Величезний кіт сидів на підвіконні і дивився на мене!

Моя рука пірнула під подушку, неслухняними пальцями я дістала мішечок, який мені дала тітка. Не зводячи погляду з темної фігури на підвіконні, я розв'язала вузлик і почала сипати землю собі на долоню.

-Цур мене.., - тільки хотіла проказати я, перед тим як кинути землю перед собою. Та тінь з вікна чорною блискавкою кинулась на мене. Руки мої опалив біль- гострі кігті врізались у мою шкіру. Я несамовито закричала, намагаючись скинути з себе чорну тварюку. До сих пір я пам'ятаю холод , а не тепло, яке я відчула від дотику до тієї страшної кішки.

Мені здалось, що прийшов мій смертний час. Я хотіла відкинути кішку від себе, та вона впилась у мене кігтями і зуби вже клацали коло мого обличчя.

- Я вмираю! -промайнула ніби чужа відсторонена думка, так, ніби я дивилась на себе зі сторони.

Раптом я відчула сильний поштовх. Кішка відлетіла від мене кудись убік.

Я почула звуки боротьби і тріск падаючого стільця.

Схопивши подушку і я закрилась нею наче щитом і намагалась розгледіти, що відбувається.

У місячному сяйві я побачила боротьбу двох тварин, двох кішок. Вони виривали кігтями шматки шерсті і м'яса одна у одної, крутились на підлозі у двобої, трощачи все, що було на їхньому шляху- стілець, глиняний горщик з сухими квітами, невеликий столик. Тварини кусали одна одну, рвали кігтями, били лапами стогнали і завивали.

Та ось я стала помічати, що одна з кішок починає брати верх.

Одна з кішок почала потроху відступати до вікна, удари у відповідь почали слабшати. Навпроти, друга кішка все дужче насідала, рик її і шипіння ставало все більш лютим. В один момент , після чергового страшного удару одна з тварюк завила і з останніх сил скочила у відкрите вікно. Дошки повилітали і куски слюди посипались на підвіконня. Друга тварина скочила услід і я почула звуки боротьби вже за вікном.

Та скоро вони стихли.

Я стояла на ліжку, закриваючись подушкою і з жахом вслуховувалась у тишу. Мені здавалось, що моя голова ось- ось трісне, наче переспіла диня, від напруження - та тиша була ще страшнішою за шум смертельної боротьби двох істот. Я чекала, що ось- ось вони удвох кинуться на мене з темряви. Я раптом згадала про мішечок, опустилась на коліна і почала шарити руками по ліжку у пошуках.

Ось він!

Я висипала залишки землі собі на долоню і повторюючи пошепки закляття, почала посипати ту землю кругом себе. Закінчивши все, я знову завмерла і прислухалась -здається було тихо.

Я залізла з ліжка, підійшла до вікна і обережно перехилилась, щоб подивитись, що там- але нічого не побачила- лише нічний садок і зорі у небі.

Я швидко скочила до ліжка, ніби то було моє спасіння і просиділа там до самого ранку не стуливши очей.

На світанку, коли вже розвиднілось, я наче опам'яталась і побігла на половину до тітки. Її ліжко було пустим- лише ковдра лежала на підлозі. Я підняла її і склавши, залишила на ліжку.

Я вийшла на двір і тут побачила тітку Секлету-

вона лежала коло порогу на траві. Я підбігла до неї і схопила за руку, почала плакати. Тітка тихо застогнала.

Жива! Тільки тепер я побачила, що усе її тіло було як одна суцільна рана, але крові майже не було- лише глибокі бліді порізи.

Я побігла стрімголов до сусідів.

Дід Микола і ого син Гриць занесли тітку Секлету до хати, обережно поклали на ліжко. Баба Соломія, жінка діда Миколи прибігла і було почала голосити, але я, сама не знаю звідки у мене взялося тієї хоробрості, прикрикнула на неї і та замовкла.

Я постійно сиділа коло тітки, пробувала напоїти її, обтирала руки і обличчя, які покривались холодним липким потом. Інколи до хати заходили сусіди, але залишались не на довго.

Під вечір тітка застогнала знову, відкрила очі. Я наблизилась до неї- може вона хотіла щось мені сказати. І дійсно, тітка ледь чутно зашепотіла. Я приклала вухо до її губ.

- Прийшов мій час, доню. Прийми до себе мій дар.

Я зробила крок назад. Я навіть не думала, вуста мої ніби самі прошепотіла відповідь

-Ні. Я не хочу.

В очах тітки, сповнений страждання, я побачила ще і благання.

В хату зайшла баба Соломія і знаками покликала мене на двір.

- Пропала Марія!

- Яка Марія?

- Та, що живе коло сутича. Прибігла Уля, її дочка, плаче і каже, що мама пропала.

- Ну то що?

- Як що, тож така відьма,- баба наблизилась ближче до мене і зашепотіла.

- То така відьма, дуже шкоду людям робила. У неї з Секлетою давня ворожнеча. Тільки Секлета і могла тримати ту, прости Господи, чортову бабу, у вузді. А тепер вона десь пропала, і ось з Секлетою щось сталося...

- Мені треба до тітки. А ви може би за священиком кого б відправили?

- І те вірно. Добре кажеш, дитино.

Бабка пошкандибала геть, а я повернулась у хату. Те що я побачила там... таке неможливо забути. Тітка дуже сильно мучилась. Напевно, то був її смертний час. Вона звивались на ліжку наче змія. Тіло її зводило судомою, обличчя спотворювала якась диявольська усмішка, очі були відкриті і в них був один лиш біль і жах.

Деколи агонія ніби припинялась, тіло безвільно опускалось на ліжко. У ці хвилини тітка лежала нерухомо, лише вуста починали рухатись, ніби вона хотіла щось сказати. Я боялась підійти ближче, та все ж не витримала і знову схилила голову. Слова я могла ледь розібрати.

- Я допомогла тобі. Допоможи і ти. Припини мої муки- дай свою руку і візьми дар собі.

Я не могла цього зробити. Щось в мені, те, чого я не можу в собі розгадати до цієї пори, твердо сказало ні. Я зробила кілька кроків назад. Я вже готова була вискочити з кімнати, та раптом зайшла баба Соломія і з нею була дівчинка- невисока, худорлява, з солом'яного кольору довгим розпущеним волоссям.

- Скоро прийде отець Климент,- сказала баба захеканим голосом.

- А це Уля,- вказала баба на дівчинку,- не бійся дитино. Вона сама захотіла прийти.

Дівчинка посміхнулась мені. Потім повільно підійшла до тітки Соломії і взяла її за руку. Тітка повернула голову до дівчинки і теж посміхнулась. А потім повільно закрила очі, зітхнула і тихо померла.

Похоронили її третього дня. Після похорону тато забрав мене додому...

Я все шукала ту дівчинку, Улю. Її також забрали до себе родичі- чи то дядько, чи тітка, бо маму її так і не знайшли. Я хотіла заглянути тій дівчинці у очі. Хотіла побачити, можливо щось таке... Щось таке, що було у тітки Секлети. Та не побачила її більше ніколи. І у тих Абрикосівцях я так уже ніколи і не була.

-Ось така моя історія, - сказала Катерина і посміхнулась.

-Нікому до цього не розказувала. А тепер ніби ще раз все те пережила.

-Чого тільки не буває на світі Божому,- сказав старий солдат.

Отець Арсеній перехрестився і усі, крім самої Катерини і корчмаря, теж перехрестилась.

- Скільки людина може нагрішити, але Господь ніколи не залишить грішника, навіть із пекла зможе достати, якщо на то буде його свята воля. Нам лише залишається молитись і самим не впадати в оті гріхи.

- Так, панство,- промовив Йосип після загального мовчання, - зима і хуртовина звела нас разом у цьому місці і це така ніч незвичайна! Завтра ви усі поїдете по своїм справам, по домівкам, як у воду пірнете у своє життя і ця ніч забудеться. Та прошу вас- хоч інколи згадуйте цю незвичайну ніч, то один одного у своїх молитвах до Бога, тоді і Бог вас самих не забуде.

- Діло каже пан господар, - пускаючи дим, промовив старий солдат, - за ці слова і підняти чарку, думаю, буде не гріх.

- Не гріх, не гріх!- сказав отець Арсеній.

Йосип розлив вино по келихам і усі випили. Потім на деякий час замовчали - усі думали про своє. Лише чутно було, як затишно потріскують дрова у печі і тихо стогне на вулиці нічна хуртовина. І не було у тій тиші ані суму, ані ніяковості.

Нарешті отець Арсеній витер хусточкою вуса і сказав:

- Ось ми всі розказали історії з нашого життя, лише пан Юхим Ілліч ще не розповідав про себе. Напевно і у нього щось є на серці?

Усі подивились на нотаріуса. Той посміхнувся і обережно поставив келих на стіл.

- Вельмишановне панство ще не заморилось слухати?

-Ні, ні!

Усі разом закивали головами, запевняючи, що вони із задоволенням послухають і пана нотаріуса.

Юхим Ілліч подивився задумливо у темне вікно, неначе пригадуючи давні і далекі часи. Потім поклав пухкі долоні на стіл і тихо почав розповідати.

6. Історія чиновника.

-Іноді мені здається, що усього цього ніколи не було. Що все те наснилося мені, чи примарилось під час хвороби..

Я у дитинстві дуже часто хворів- обов'язково два а може і три рази на рік лежав у ліжку з хворим горлом і жаром. Може у такі безсонні, нудні дні і ночі, коли мене палив з середини жар, коли я був між буттям і небуттям- все те примарилось мені?

Не знаю, не знаю...

Але все те пам'ятаю, все те я забути не можу, воно сидить в моєму серці як трісочка у пальці- маленька і непримітна, а як болить. Я живу з усім тим. Як Богу молюсь - обов'язково згадаю про те. І в горі, і в радості воно зі мною. Воно вже стало частиною мене, а може воно і є я?

Ехх... Всіляке трапляється з людьми, ось і зі мною дещо трапилось. Щось таке, що змінило мене назавжди.

Жили ми на околиці Кам'янця, на Біланівці, зовсім недалеко від річки. Частенько хлопцями бігали у Зіньковецький ліс, де росла ліщина, знаходили довгі і рівненькі галузи і робили з них гарні вудки. Накопаємо хробаків на гноїщі і цілісінький день висиджуємо коло води- ловимо жирнючих смотрицьких ковблів і кленів. Був у ті часи в мене товариш- Валько, хоч і трохи старший за мене, та все ж були ми, як то кажуть, не розлий вода. Цілими днями, коли не треба було працювати коло хати, ми чи то ловили рибу, чи діставали руками раків з намулу, а бувало бігали у місто, на Польські фільварки, щоб добре піддати якомусь гоноровому ляшкові за його гонор. Але частіше усього просто вештались по околицям міста і досліджували напівзруйновані башти і укріплення Кам'янця.

Якось жаркого літнього дня, ми швеньдялись з Вальком коло крутих високих схилів смотрицького каньйону. Там були залишки старих кам'янецьких укріплень і ми шукали з товаришем мушкетні кулі і ядра. Хлопці розказували, що деколи знаходили навіть штики, а то і ножі чи пістолі. Валько сидів верхи на зруйнованій стіні башти, а я копирсався серед каміння і кущів кропиви. Перед нами зі схилів відкривався гарний краєвид на місто і на Фортецю. День був сонячний і жаркий, десь вгорі співали жайворонки, внизу у заростях неквапливо тік Смотрич.

- Ховайся!,- раптом крикнув Валько і я почув як згори сиплеться каміння.

Я підняв голову і побачив, що мій товариш швидко спускається зі стіни.

- Що трапилось?

- Там ляхи! Я бачив Адамчика Кривого, а з ним ще чоловік шість чи сім!

Адамчик- то був наш заклятий ворог і отаман ватаги з Польських фільварок. Не раз ми підчікували його десь на вузьких вуличках і давали доброї прочуханки. А бувало що і він зі своїми товаришами вистежував нас- тоді вже нам було неперелюбки. І ось, якщо тепер він йшов зі своєю ватагою сюди, то нам треба було кудись сховатись- двоє проти шести то рахунок, як то кажуть, не на нашу користь.

- Вони тебе бачили?,- пошепки спитав я, зганяючи з обличчя кусючих мурах, що встигли повилазити на мене з мурашника.

- Не знаю. Але здається вони йдуть у цей бік. От холєра, треба ховатись!

Ми чіплялися за довгі галузи і швидко почали спускатись вниз до самої річки. Було доволі високо, якщо зірватись донизу- можна замовляти панихиду. Я вам скажу, що злазити по скелі разів у десять важче, ніж підійматись, тож піт заливав очі і ми з товаришем використовували усю нашу спритність, аби втриматись на скалі і не впасти. Я косився вниз і у голові починали самі по собі з'являтись картини, як я зриваюсь і падаю. І від цього коліна самі по собі мілко трусились і у животі неприємно тягнуло.

- Ех, принесла нечиста тих клятих ляхів!

С під ноги у котрий раз посипався щебінь. Я ухопився неслухняними пальцями за невеликий виступ на скелі. Поряд спускався Валько- обличчя його було бордовим від напруги. Десь вище вже було чутно кроки Адамчика і компанії.

Але раптом краєм зору я помітив, що Валько кудись пропав. Невже зірвався?!

Я з жахом глянув вниз- лише зарості кропиви і вузька стежка під скелею.

- Лізь сюди! , - почув я шепіт товариша десь праворуч.

- Тут є схованка!

Я чіплявся збитими до крові пальцями за каміння і обережно повз по стіні на голос товариша.

І точно, коли я огинув кам'яний виступ, то побачив криве дерево, яке росло прямісінько з каменю, а коло нього була непримітна тріщина у скелі. Я вчепився обома руками за стовбур дерева, підтягнувся і швидко пірнув у тріщину. Валько був тут і знімав зі скуйовдженого волосся густе липке павутиння.

- Та тут ціла печера, - прошепотів він.

То дійсно була печера з вузьким входом, яка поступово розширювалась і далі прохід тонув у густій темряві. У печері пахло сирістю і мишами. Вхід був густо заліплений павутинням, яке Валько вже встиг зібрати на себе.

Я обережно висунув голову - треба було подивитись, як будемо спускатись. Вниз, до стежки було не менше чотирьох саженів. Якщо, не дай Боже, зірватись- можна не тільки ноги переламати.

Ми мовчки сиділи деякий час і прислухалися, чи не помітили нас наші суперники. Але здається на цей раз пронесло. Ну ми ще відплатимо Адамчику за стерті до крові долоні, ще перестрінемо його десь у темному куту на Польських фільварках чи у місті.

Та все ж настрій у нас був непоганий- по-перше вдалось непомітно вислизнути із пастки, а по-друге- знайшли печеру, про яку здається ніхто не знає.

Оце вдача! Вогню у нас не було, тож ми з Вальком домовились, що про знахідку нікому не скажемо і прийдемо сюди наступного разу зі свічками і кресалом - треба буде усе тут обдивитись і перевірити.

Були ми коло печери вже через два дні. Валько приніс мотузку від корови і кресало, я узяв дома півдюжини свічок.

До печери ми пішли кружною дорогою і постійно обертались назад- аби не було у нас ніяких провожатих. Не потрібно, що ще хтось знав про нашу таємницю. Коли опинились на місці- прив'язали до валуна мотузку і вже по ній, чіпляючись за вузли, спустились до входу у печеру. Валько знав спеціальний вузол- як тільки ми опинились у печері, Валько різко смикнув за мотузку і та відчепилась від каменюки і ковзнула вниз. Валько підхопив її і поважно, не дивлячись на мене, намотав навколо поясу.

- По ній і спустимось вниз,- сказав він.

Я лише мовчки кивнув, скривившись.

Валько не відкривав мені секрет того вузла, скільки я у нього не клянчив про це.

Я чиркнув кресалом до складного ножика, підпалив трут і вже від нього запалив свічку.

- Ну що, пішли?

- Пішли.

Я висунув руку зі свічкою уперед, обережно почав пролазити у вузький прохід і одразу ж зібрав на себе все павутиння. У носі неприємно залоскотало. Я проліз трохи далі - там прохід розширювався, так що через десяток кроків можна було піднятись на рівні ноги. Я піднявся та почав знімати з обличчя липке павутиння. Не витримав і добряче чхнув. Стіни підсилили звук, мені навіть здалося, що хтось крикнув з темряви. Раптом я почув наростаючий шум, немов до мене наближається величезний потік води. Я виставив свічку перед собою і побачив чорну хмару, яка за мить хвилею вдарила мені в обличчя, груди. Я впав назад, свічка вилетіла у мене з руки і погасла.

- Кажани! - крикнув Валько, притискаючись до каменю поруч зі мною.

І точно- чорна хвиля, яка збила мене з ніг- то були сотні кажанів, які напевно налякались мого чхання і полетіли геть з печери.

- Я ледь не помер зі страху, - чесно признався я, вводячи долонями по землі у пошуках свічки.

- Краще запали нову,- сказав Валько.

І точно- так буде швидше. Я запалив нову свічку і коли полум'я розгорілось, одразу знайшов ту, що випала з рук. Я поводив рукою у різні боки і роздивився, де ж ми опинились. Вузький вхід у печеру вів у прохід, який забирав управо, потім поступово розширювався і закінчувався доволі великою залою. З високої стелі звисали кам'яні бурульки. Мені спочатку здалось, що вони світяться, але згодом я зрозумів, що то полум'я свічки відбивається у крапельках вологи на гострих кінчиках бурульок. Зал переходив у широкій темний коридор кудись далі, у кам'яні нутрощі скелі.

Ми з товаришем мовчки розглядали печеру. Такого ні він, ні я ще не бачили. Червоні тіні дрижали на стінах, повзали, мов велетенські потворні ящірки, по стелі. Мені хотілося вище підняти руку зі свічкою, що усе уважно роздивитись. Ми неспішно пішли далі через прохід, та пройшовши зо тридцять кроків, побачили, що тепер шлях роздвоївся. Широкий прохід забирав трохи ліворуч, а праворуч шлях лежав у вузьку тріщину, все ж достатньо широку, щоб через неї пройшла людина.

- Ну що, куди підемо? ,- спитав Валько пошепки, ніби тут ще хтось був.

Я почесав потилицю.

- Аби нам не заблукати... Пішли ліворуч.

Ми взяли у сторону широкого проходу. Під ногами потріскував щебінь, який потроху осипався зі стелі і стін сотні, а може і тисячі років. Вологі прохолодні стіни були немов покриті кам'яними шипами, один необережний рух- і плече чи стегно починало неприємно боліти, одежина легко рвалась, а на шкірі залишалась глибока подряпина. Я вже кілька разів зачепився плечем за гостре каміння і тепер йшов обережно і повільно.

Ми пройшли ще через приблизно п'ятдесят кроків і прохід знову роздвоївся. Тепер, що ліворуч, що праворуч тріщини були однаковими.

- А тепер куди? Знову ліворуч?

Я обернувся до Валька, який йшов за мною.

Товариш уважно обстежив тріщини. Потім подивився на мене:

- Проходи однакові, без міток чи довгої мотузки ми ще заблукаємо...

- Отож! Ось, візьми,- я дав товаришеві свічку і запалив її.

- Я піду ліворуч далі, а ти лишайся тут. Якщо буде щось цікаве- покличу тебе, а як ні- повернусь назад.

Валько сів на невеликий виступ і поклав свічку поруч.

- Ти тільки голос подавай, щоб я тебе чув.

- Добре!

Я пішов далі, кілька разів обертався і бачив вогник від свічки товариша. Та вже скоро дорога почала петляти, так, що світла позаду я вже не бачив. Через деякий час стіни ніби роздались в сторони, прохід став ширше і згодом я опинився у доволі просторій залі, з височенною стелею, так що кінця її я не міг побачити. На стінах то тут, то там були широкі тріщини, які походили на вікна. Я підійшов ближче до одної з таких і зблизька побачив, що то був прохід, більше схожий на велетенську нору.

- Валько! Валько!,- голосно покликав я товариша.

Свічка моя вже майже погасла, тож я хутко дістав нову і запалив її. А старий огарок загасив і кинув до кишені- може ще згодиться.

-Валько! - ще раз крикнув я, повернувся у бік виходу і з криком жаху відкинувся назад, злякавшись блідого обличчя, яке знаходилось майже впритул до мене. Я зі стогоном впав на підлогу, свічка ледь не випала з рук. Вогник майже погас, та все ж втримався малесенькою іскоркою і коли рука моя піднялась догори і завмерла- іскорка знову розгорілась у гарне рівне полум'я.

- От дурень! Я ледь не убився!,-видихнув я. То був Валько, який тихо підійшов до мене впритул. Він хотів налякати мене і це у нього вийшло.

Я піднявся на ноги, бурмочучи прокляття на адресу товариша, а він лише весело реготав, задоволений своєю витівкою.

Врешті решт я трохи заспокоївся, ми удвох почали уважно оглядати велику залу, у якій опинились. Тепер я роздивився, що підлога тут була не рівна, а підіймалася до середини. Праворуч під стіною була темна вода. Я підійшов ближче і побачив, що то була невеличка підземна річка, яка повільно текла кудись під скелю. Я опустився на коліно і доторкнувся до води. Пальці мої обдало холодом.

- Охх, яка холодна!

- Дивись!

Валько підійшов до стіни і покликав мене. Я підійшов ближче - товариш роздивлявся круглі отвори у стіні. Скеля була схожа на велетенську губку з отворами, через які спокійно могла пролізти людина середнього зросту. Я лишив свічку, потім обома руками вчепився за край одного з отворів, підтягнувся і проліз усередину. Долоні мої відчули щось холодне і липке.

Я висунув руки на світло подивитись у що я вляпався. З моїх пальців стікав прозорий слиз. Я підніс долоні до носа- смерділо чи то рибою, чи то старим ставком. Я з огидою витер долоні у штани і попросив товариша подати свічку.

Валько передав свічку і заліз у отвір слідом за мною.

- Що за...що це таке?- він також обмастив руки у той слиз.

- Не знаю, але щось гидке і пахне не дуже.

Я пригинаючись пішов уперед, товариш мій крокував слідом за мною. Прохід потроху звужувався, стіни і підлога поблискували відбиваючи полум'я свічки.

Я раптом уявив, що з усіх боків навколо нас один лише твердий камінь і темрява. А білий світ, свіже повітря і люди десь далеко- далеко. Ми одні тут, серед лабіринтів, яким немає ні кінця ні краю. І якщо ми заблукаємо, то нас вже ніхто не зможе знайти у цій споконвічній темряві, серед слизького каменю, який ніколи не бачив сонячного світла. Рука моя мимоволі доторкнулася до скелі і пальці знову відчули холод і слиз. Мене ледь не вивернуло від огиди.

- Що це? Ти чув?

Валько раптом зупинився, завмер, шепіт його стривожений і схвильований заставив і мене стати і прислухатись.

- Здається тихо. Що ти чув?

Але як тільки я проказав слова, мої вуха вловили ледь чутний тихий свист. Я присів і подивився на товариша. Очі його налякано поблискували.

- Що це?

- Здається ніби свистить хтось..

- Може то вітер дме у шпарину...

- Не знаю..

Тихий свист пролунав знову і мені здалось, що звук йшов з тої сторони, звідки ми прийшли- від великого залу.

Я боявся собі в тому признатись, але мені здалось, що джерело того звуку стало до нас ближче. Мені стало страшно і я вже не хотів нічого обстежувати. Я подивився на товариша, в його очах я також побачив страх. Але мені було соромно першим запропонувати ушиватись з печери.

І знову ми почули свист. Звук став точно ближче і звучав вже десь за поворотом. Ми обоє повернулись і одночасно протягнули свічки у сторону звуку. Я побачив, як по стіні, по кам'яним виступам у п'яти кроках від нас, там, де починався плавний поворот, повільно тече слиз. Валько теж це бачив і зробив крок у той бік, щоб краще роздивитись, що то таке.

Та раптом ми обоє сіпнулись назад, крик застряг у моєму горлі- я побачив на стіні пальці, або те, що було дуже схоже на пальці. Довгі, з гострими закрученими темними нігтями, навіть скоріше кігтями, пальці виринали з пітьми, нервово дрижали, обмацуючи каміння на стінах. У світлі свічки я побачив, як слідом за пальцями з'явилась рука -довга наче змія і напівпрозора. З тієї руки по стіні стікав немов мед слиз. Але враз пальці завмерли ніби прислухаючись до чогось. І раптом рука мілко здригнулась і відсапнулась назад у темряву, ніби вогник свічки зробив їй боляче. Далі ми з товаришем не стали чекати, і кинулись геть. Ми пробігли добру сотню кроків і зупинились.

Нам потрібно було вибратись з печери, але тепер ми заходили ще глибше у нескінчені лабіринти і ось- ось могли тут загубитись. Та ставати здобиччю тієї страшної прозорої істоти зовсім не хотілось.

Валько швидко запалив свічку від моєї, бо під час бігу вона у нього згасла. У мене в самого було таке відчуття, що вогонь то є наша єдина серйозна зброя і без нього ми тут згинемо.

- Ти бачив? Ти бачив?, - шепотів мій товариш і я помітив, як дрижить його підборіддя.

- Бачив! Що то було?

- Не знаю, що то було, але воно прийшло по наші душі. Господи допоможи!

Валько швидко перехрестився.

- Треба вибиратись з цього проклятого місця.

- Я не знаю, куди йти!

З хвилину я думав одночасно прислухаючись до звуків навколо.

- У нас тут тільки одна дорога- йти назад. Тільки так ми виберемось з печери.

- Я туди не піду! Ти ж бачив! Ти ж сам бачив!

- А куди нам йти? Воно за нами не пішло.

Я сів навколішки і почав шукати під ногами каміння. Знайшов декілька доволі великих і порозсовував їх по кишенях.

- Каменем можна буде жбурнути, якщо буде небезпека. І давай триматись один одного.

Валько теж позасовував по кишенях каменюки і ми потроху пішли назад виставивши перед собою свічки.

Ось вже був той самий поворот, де ми побачили руку страховиська. Стіни скрізь були покриті слизом. Ось і другий коридор.

- Куди далі?

Валько показав свічкою потрібний прохід. Я і сам знав, але через переляк, у голові у мене запаморочилося і я вже нічого не розумів. Ми повернули у правильну сторону. Стіни тут трохи звужувалися і я усім тілом відчував усю величезну вагу землі, каміння, скель, яка з усіх боків мене обіймала, намагалась сплющити, розтерти, перетворити на ось такий слиз, яким були вкриті стіни. Я раптом уявив, що ми ніколи не виберемося з цієї пастки, не побачимо світу божого, а так і згинемо у цій вічній темряві. Та думка лише одну мить немов іскра промайнула у моїй голові, але і цього було достатньо, щоб коліна мої затремтіли і я відчув смертельну слабкість. Щоб якось скинути з себе відчуття відчаю, я зашепотіла до товариша:

- Не зупиняйся. Ні у якому разі не зупиняйся, щоб там не було. Біжимо до виходу. Ти пам'ятаєш дорогу? Як опинимось у великій залі, куди нам далі?

- Я пам'ятаю, я все пам'ятаю!

Я чув, що товариш мій ледь не плакав. Але все ж стримувався, тож і я тримався.

- Там буде коридор, перший коло води- ось нам туди. А там недалеко і вихід. Боже, я ж тут помру..

- Ми виберемось. Не кажи дурниць, але головне не зупинятись. Зрозумів?

Валько нічого не відповів.

Ось уже був вихід у велику залу. Ми вийшли на простір. Очі мої шукали воду.

І тут я побачив ті створіння. Напівпрозорі тіла їх повільно сповзали з отворів у скелі. Долоні немов у ящірок, прилипали до каменю і так вони переміщувалися, залишаючи за собою темний слід слизу. Обличчя і очей в них не було- лише великий кривий отвір роту, який постійно був відкритий, неначе тому чудовиську не вистачало повітря. Над відкритим ротом знаходилось дві темні дірки, напевно то був ніс - саме з тих дірок лунав тихий монотонний свист. Чудовиська, мов змії, повзли по стінах, повільно наближаючись до нас.

Ми з товаришем одночасно закричали від страху, та все ж у нас було достатньо духу кинутись до потрібного проходу коло підземної річки. Краєм зору я бачив, як ті створіння повзуть у наш бік. Вони були людиноподібні, але щось у їхньому вигляді, у їхній суті було від комахи. Щось таке... огидне і неприйнятне для людини..

Ті кілька десятків кроків до потрібного коридору здались мені вічністю. У кожному кроці був сконцентрований жах, відчай, відчуття близької смерті. Я ніби помирав у ту мить і одночасно воскресав.

Валько обігнав мене і біг вже попереду. Ось вже ми забігли в потрібний коридор, але раптом світ перекинувся. Червоні іскри зайнялись перед очима. Я зрозумів що я зашпортався і полетів на підлогу.

Це був кінець. В моїй голові раптом промайнула думка: Я зараз помру.

Я сам здивувався тому, що та думка була на диво спокійна і виважена- так, ніби я дивився на себе зі сторони.

Свічка вилетіла у мене з рук і згасла. Я бачив лише якісь короткі сполохи. Кричати я не міг, бо забив при падінні груди і немов риба на березі, хапав повітря відкритим ротом. Раптом я відчув, як щось тягне мене за ноги. Я не тручався, не відбивався, а лише прислухався і чув тихий печальний посвист.

- Я помираю, - м'яко і спокійно звучало в моїй голові, ніби хтось інший думав за мене.

Прийшов я до тями тоді, коли побачив світло. Виявилося, що мій товариш почув, як я зашпортався і впав у печері і не лишив мене, а повернувся за мною. Він схопив мене за ноги і потягнув до виходу, який був зовсім поруч. Побачивши світло, я немов та риба, що знову попала з берега у воду, трохи прийшов до тями, стрепенувся і відчув силу у тілі. Але у голові ще гуділо і я погано розумів, що відбувається. Та все ж, за допомогою Валька, я по мотузці якось спустився на дно каньйону. За мною спустився і мій рятівник. Ми побігли геть і спинились вже коло дерев'яного місточка через Смотрич. У річці ми вмились. Вода була прохолодною і такою приємною!

Валько тягнув мене далі, я плентався за ним, але був наче у ві сні- мало що розумів. Та скоро, вже коло дому, я більш менш прийшов до тями і міг відповідати на питання товариша. Він сам був блідий і переляканий.

Ми ще раз вмились коло колодязя і тоді дійсно стало легше. Коротко попрощавшись ми розійшлись, домовившись, що нічого нікому не розкажемо. Що то буде наша головна таємниця.

І ми дійсно стримали своє слово. Ось тільки тепер, через багато років, коли і товариша мого вже давно немає на білому світі, я розповідаю вам цю дивну історію.

Дивно, але мені і зараз інколи здається, що тоді, у далекому дитинстві я помер, залишився десь там, у темній і вологій печері, з тими страшними прозорими істотами, а це все лише дивний сон. Сон, який все ніяк не може закінчитись.

Юхим Ілліч замовчав і все задумливо дивився на свої долоні, ніби намагався знайти там відповіді на усі питання. Через деякий час він важко зітхнув, підняв очі, глянув, ніби прокинувся зі сну, на слухачів і раптом посміхнувся. І було у тій посмішці щось таке невловимо легке, щось таке щире і лагідне, немов то посміхнулась дитина. І усі у відповідь теж посміхнулись- спокійно і радісно.

Поки нотаріус розказував свою історію, за вікном заметіль вщухла. Неспішно починався зимовий ранок. Вітер і хуртовина припинились зовсім і сніг- мілкий і густий тихо сипав, покривав світ Божий і все що в ньому. Позамітало геть усе, неможливо було розібрати- де дорога, де тин, де погріб- все стало білим нескінченим полем. У небі світили яскраві чисті зорі, і зі сходу потроху починало світліти - немов там, далеко за небокраєм горіло велетенське полум'я.

Корчмар, по дідівськи кряхтячи, пішов підкинути дрів до печі. Старий солдат накинув на плечі кожух, вийшов на двір, розкурив трубку і довго стояв, неспішно пускаючи кільця диму і все про щось думав, позіхав і тихо зітхав.

Катерина куняла за столом і Йосип приніс подушку, ковдру і постелив їй коло печі на лаві. Потім, немов дитину, обережно відвів Катерину до лави і ласкаво вкрив. Та одразу ж міцно заснула. Юхим Ілліч не захотів лягати, він все сидів за столом, поклавши голову на руки і дрімав. Корчмар і йому запропонував лягти, але той лише мовчки покивав головою і далі продовжив сидіти за столом, опустивши чоло на долоні.

Отець Арсеній теж не лягав відпочивати. Він учив лице і руки прохолодною водою, дістав з глибокої кишені невеличкий Молитвослів у затертій шкіряній обкладинці, пішов у дальній кут зі свічкою і став тихо молитись. Корчмар лиш інколи кидав короткі погляди з під густих сивих брів на священика, але не заважав йому і намагався не гриміти баняками і відрами.

Було тихо і спокійно.

На ранок, коли яскраве веселе сонце почало топити морозні візерунки на вікні, Катерина нарешті прокинулась. У корчмі вже нікого не було. Усі подорожуючі роз'їхались, корчмар на подвір'ї дерев'яною широкою лопатою чистив доріжки від снігу.

Катерина солодко потягнулась і посміхнулась. Потім сіла. Скоро і їй треба буде рушати у дорогу додому.

Починався новий день.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.