Як вітерець навчився літати.

Колись давно-давно, ще коли вітер не вмів літати, сталася така пригода…

У невеликому лузі, що розкинувся берегами тихоплинної річки, край старого-старого лісу, народився молодий вітерець. Вдався вітерець

грайливим бешкетником.

Зранку до вечора шурхав лугом. То травою пробіжить та розчеше її своїм велетенським гребінцем, а то на очерет вискочить та як закрутить, закрутить його. Регоче й свистить.

Всім кульбабкам зачіски пороздмухує і глузує над їхніми оголеними голівками. Павуки-мухолови не на жарт сердилися через витівки вітер-

ця. Бо після його розваг змушені були знову й знову снувати своє павутиння. А вже коли вітерець до води докочувався, то обов’язково всіх

жаб в неї позаганяє, а сам на березі лежить та сміється з них. Щоки надме й катається на молодих листочках латаття.

Цілими днями розважався та бавився. Як набігається наввипередки з ґедзями та бджолами, то вже лежить на землі тихесенько-тихесенько. Підімне собі попід боки запашну соко-

виту травичку, розкинеться на весь луг та й вдивляється у синє небо. Неначе сумує…

Надвечір, стомлений, солодко заплющував очі і лягав спати. Огортав собою густі кущі ліщини та навіть подекуди ледь-ледь торкався

води. Гнав легку хвильку до того берега річки. А веселі водомірки підстрибували та з галасом:

«Лови його! Лови його!» підхоплювали вітерець і, ковзаючи, хутко розбігалися по домівках.

Засинав…

Бувало, що й уночі пробіжиться. Чи присниться йому щось, чи, можливо, боки відлежав та розминає. Шурх у верболіз, комарів пороздмухує і знову солоденько засопе на довгих зеле-

них вітах.

Минали дні…

Якось трапилося йому побавитися з невеличкою зграйкою метеликів. Ох і весела гра вийшла.

Бідні комахи навіть жалкували, що залетіли на цей беріг річки. Але саме тут, у лузі, росли найпахучіші та наймедоносніші трави і квіти.

Як тільки вітерець не грався з метеликами. Погнав він їх аж на самий край лугу. На сам-самісінький.

– Наздожену! – кричить. Біжить, з ніг збивається.

Перескочив через очерет, а ось і круча. А за нею – ліс… Зупинився, знітився. Трохи лячно стало йому. Ніколи він ще з лугу не виходив.

Деякий час вітерець пошелестів у кущах шипшини, що росли на піщаному схилі, наче розду-

мував.

Чи гнатися далі за тими метеликами? А можливо, вже й повертатися час, щоб якого лиха не сталося.

Але жага пригод та цікавість до незнайомого все ж взяли гору. Та й луг був поруч. І річка онде, зовсім близенько. Нічого боятися.

– Наздожену! – знову засвистів вітерець та аж здійняв хмарку піщаної куряви. І щодуж чкурнув за метеликами.

А ті залетіли у крону здоровенного зеленого дуба. Перелітають з гілки на гілку, та все вище й вище піднімаються. І так аж до самої верхівки.

Заліз і вітерець на самісінький вершечок дуба. Сидить, тремтить, бідний, від страху.

Боїться. Ніколи він так високо над землею небув.

А метелики облетіли його декілька разів, вже не боячись, та й подалися куди хотіли. Немов відчули, що нарешті вітерець стих та заспоко-

ївся.

Відтепер вони можуть вільно насолоджуватися теплим літнім днем і спокійно продовжи-ти свою мандрівку.

Сидить вітерець на дубі, вхопився за нього щосили та вниз глянути боїться. Моторошно. Земля далеко-далеко внизу, а вгорі тільки синє-синє небо. І луг, і річка враз стали якимись

меншими, ніж були досі. Що йому робити?

Аж тут дуб як зашелестить усіма листочками, що аж жолуді посипалися, та й каже ві-

терцю:

– Ну що? Довго ще тремтіти будеш? Ти

стрибай, не бійся. Як відчуєш страх – чіпляйся за мене. Я тебе своїм гіллям притримаю. –Нумо! Давай!

Вітерець довго роздумувати не став і щодуху гайнув донизу. Очі заплющив і поміж дубових гілок стрибнув каменем до землі.

Саме цієї миті він відчув в собі якусь неймовірну силу. Ні, він не просто падав. Вітерець леті-і-і-і-ів.

– Я лечу! Я лечу! – кричав вітерець.

Так вітерець навчився літати. Відтоді він завжди товаришує з деревами та кущами.

Майже завжди його можна зустріти в полі або в морі побачити. А як налітається у небі досхочу, то й по землі прогулятися може. Та тільки весь час за рідним лугом сумує. Де б не

бував, а кращого і затишнішого місця не віднайшов. Отож і прилітає кожнісінького вечора до лугу відпочити та поніжитися на його м’яких і запашних травах. Завжди в лузі ночує.

Літає вітер відтоді повсюди.