Барва та її покликання

Барвиста дуже довго чекала на той момент, коли вдягне свого красивого гостроверхого капелюха, візьме у руки заповітний золотий дзвіночок і, нарешті, стане до служби як домовик-хранитель.

У парах із домовиками працювали дворовики, втім, останніх Барва не брала до уваги, бо не вважала їхню роботу цікавою та корисною. Чого не скажеш про домовичків.

Скільки чудових історій розповідала їй бабуся про роки праці в домівках людей. Домовики допомагали в справах по дому: знаходили загублені речі, вимикали світло чи електроприлади, коли господарі забували, поспішаючи на роботу. Бавилися з їхніми улюбленцями, щоб ті не сумували. Також поливали кімнатні рослини. Господиням допомагали куховарити: стежили за стравами в печі чи за молоком на плиті, а господарям знаходили загублений цвяшок, під час ремонту подавали інструменти, коли ті не могли до них дотягнутись. Для Барви домовики були прикладом, і вона жадала скоріше стати корисною для оселі, котра її обере.

Крім того, домовички були неймовірно гарними: завжди з чистими личками, з густим, охайно зачесаним шовковим волоссям. Їхня шкіра зовсім трішки світилась, щоб легше було пересуватися темним будинком, не зачіпаючи предмети. Інколи Барва гасила все світло у своєму будинку, і тренувалася ходити навшпиньки, користуючись лиш власним світлом, щоб досконало вивчити цей прийом.

Терпіння шкрябало десь між лопаток, а темний пісок у годинничку все не поспішав займати своє місце.

— Бависточко, ти чому тут у темряві сидиш? — запитала бабуся Сніжка й постукала пальцем по скляному будиночку, котрий стояв трішки вище на поличці, — Світко, прокидайся вже, сонце зайшло, а ти досі боки відлежуєш.

Світлячка, на ім’я Світка дуже любила поспати й рідко встигала ловити перші темні піщинки в годиннику. Невдоволено насупившись, світлячка розправила крильця й засяяла яскравіше, ніж вранішні промені.

— Бабусю, як думаєш, яким буде мій будинок, коли я стану домовиком? — замріяно запитала Барва.

— Тобі треба спершу пройти випробування, дитино, — повчально мовила Сніжка, та сіла в плетене з тонких лозин крісло.

— Бабу-у-у-сю, — невдоволено протягнула Барва, — ким ж я ще можу бути, як не домовиком? Усі в сім’ї були такими, інакше й бути не може.

— Не кажи гоп, дитино, поки не перескочиш, — тяжко видихнувши, мовила бабуся. Вона завжди так казала, скільки б Барвиста не сперечалася про своє покликання.

Коли остання темна піщина заховала золоту, у двері гучно постукали. Натхненна майбутніми подіями Барва різко відчинила їх, даруючи гостю широку усмішку. На порозі стояла дівчинка її віку. Кирпатий носик тримав великі окуляри, від яких очі дівчинки здавалися неприродно великими. Це була грибна дворови́чка, такі зазвичай після проходження випробування залишаються дворовиками, котрі не дуже подобалися Барві.

Дворовики були нецікаві. Виглядали завжди замурзано, бо ховалися глибоко під землею, поки охороняли будинки. Завданням дворовиків було чаклувати над захистом осель, щоб Пітьмяники не проникали всередину й не шкодили жителям. Чарівними дзвіночками вони вистукували мелодії, чутні лиш їм, і за словами бабусі, від тих мелодій весь будинок вкривався мерехтливим серпанком, крізь який не міг пробитися, навіть, найдрібніший Пітьмяник. Дворовики не були схожі на домовиків. Для маскування в них на головах росли грибні шапочки чи довгі пухнасті паростки, у декого виростали дикі квіти, а дехто був схожий на камінчик. Дворовиків можна було вирізнити одразу, та й жодного разу, жоден із них не ставав домовиком чи навпаки.

Барва знала, що за нею має хтось зайти, аби провести до місця випробування, та не очікувала, що це буде саме дворовик.

Випробування хранителів проходило на місці новенького будинку, куди от-от мали заселитися жителі. Барвиста стояла перед високою багатоповерхівкою. Темні вікна будинку порожньо дивилися на дівчину, наче очікували, щоб хтось, нарешті, запалив у них світло.

— Кхе-кхе, — гучно прокашлявся кремезний дворовик із товстелезним пеньком на голові, з котрого проростали дрібні грибочки, — мене звати Дах, і сьогодні я проводитиму ваше випробування.

Важкою ходою старий Дах пройшовся повз молодих хранителів, оцінююче вдивляючись у кожну шапочку чи капелюшок.

— Як ви добре знаєте, випробування на розподіл хранителів проходить таким чином: ви ділитесь на дві колони. Одна колона заходить у будинок і своїми новенькими дзвіночками торкається дверей. Якщо двері впускають вас — ви автоматично стаєте власником оселі й відповідно домовиком. Якщо ж оселя вам не відгукнулась, ви повертаєтесь до мене і стаєте в іншу колону. Інша колона піднімається на рівень вікна своєї обраної оселі й торкається дзвіночком до вікна. Якщо дзвіночок задзеленчить від скла, ця оселя стає під ваш захист, а ви автоматично стаєте дворовиками-хранителями.

— А як ми зрозуміємо, що це саме наша оселя? — запитала та ж дівчинка-грибочок, котра провела Барву на випробування.

— Гарне питання, Крапле, — похвально закивав головою Дах і потер долоні. — Домівка сама вас прикличе, оскільки жадає, щоб у ній хтось жив. Слухайте цей поклик дуже уважно. Усе зрозуміло?

Домовички та дворовички дружно викрикнули: «Так» і швиденько розділилися на дві колони. Нікого не дивувало, що в колоні дворовиків були лише грибні шапочки та трав’яні паростки, а колона з потенційними домовичками ледь-ледь мерехтіла в темряві.

Над головами шипіли тіні, інколи спускаючись до маленьких прудких хранителів, котрі вже тримали в руках вручені їм золоті дзвоники.

Пітьмяники. Темні духи, метою яких є нашкодити оселям людей. Вони проникають у домівки, розбивають посуд чи лякають малечу, ганяють тварин чи вимикають світло. Інколи сварять жителів оселі й лишають у їхніх серцях злість та образи. Ніхто не знає, звідки з’явилися ці потворні тіні, і чому вони так люблять шкодити людям.

Барва міцно притисла до грудей омріяний дзвіночок, стараючись не чути страхітливе шипіння тих темних істот, і впевненою ходою рушила в будівлю.

Холодний та темний будинок гулко відбивав кожен крок дрібненьких ніжок десятків домовиків. Усі швидко розбіглися по своїх поверхах, де-не-де вже чулись щасливі вигуки. Барва почала повільно прислухатися до кожної з дверей, котрі ще не були відмічені легким світлом хранителя. Раптом, вона почула тихенький шепіт, котрий приємно лоскотав вушко. Той шепіт йшов від дверей на останньому поверсі. Барвиста, мов на крилах, ринулася на той звук, витягнула вперед дзвіночок, і щосили, притиснула його до холодного дерева.

Але нічого не відбулося.

Ледь чутний шепіт нікуди не зникав: «Живи в мене, будемо разом, я дам тобі тепло й буду оберігати твої сни», шепотіла оселя, але не хотіла впускати Барву у свої обійми. Як би довго дівчинка не стояла біля дверей, вони не піддавались. Весь під’їзд, у який зайшла Барвиста, мерехтів та лунав щасливим сміхом домовичків, котрі знайшли свої покликання, лиш вона, самотня та нещасна, сиділа перед зачиненими дверима й не розуміла, що відбувається.

— Мабуть, це мої двері, — обережно мовив тихенький голос у Барви за спиною.

Дівчинка повільно повернула голову й побачила вже знайому шапку грибочка, з-під якої на неї дивилися неприродно великі очі.

— Н-ні, ти помиляєшся, — тремтячими вустами мовила Барва, — вони покликали мене.

— Мене також, — легко всміхнулася дворови́чка на ім’я Крапля, — будемо напарницями.

— Ні! — крикнула Барва, — Ти маєш бути там, на вулиці, це мої двері!

Дівчинка так розгнівалась, що скочила на ноги, штовхнула Краплю на підлогу, вирвала в неї дзвіночок і втиснула його в дерев’яну поверхню дверей. Дзвіночок ковзнув всередину, легенько задзеленчав, та вискочив із руки Барви. Втім, сама домови́чка увійти не змогла.

— Як це… Цього не може бути… ти вулична, у тебе гриб! А я сяю! Я не можу бути на твоєму місці!

— Пробач, — винувато мовила Крапля, повільно піднялася на ноги, обтрусила платтячко й рушила до дверей.

Шепіт змінився щасливим дзенькотом дзвіночка за дверима, коли Крапля плавно пройшла повз них, зникаючи в заповітній оселі.

Барва зі злості жбурнула звій золотий дзвіночок і побігла геть від ненависного будинку. Навздогін оселя мовила: «Я чекатиму на тебе»!

Протягом наступних декількох днів Барвиста категорично відмовлялась із будь-ким спілкуватись. Барва злилась. Так злилася, що здавалося, наче весь світ навколо змінив світлі кольори на темні, ховаючись в обіймах Пітьмяників.

Ще через два дні в кімнату Барви постукала бабуся:

— Барвисто, до тебе прийшли, відчини двері, будь ласка.

— Я не хочу нікого бачити, — гримнуло дівча й заховалося під ковдру з головою.

— Барвисто! — бабуся рідко сердилась, та останні дні й на неї вплинули не кращим чином.

Щоб не засмучувати родичку ще більше, Барва, таки, відчинила двері незваному гостеві. Ним виявився старий Дах — наставник дворовиків.

— Чого вам? — грубо мовила дівчинка.

— Я хочу тобі дещо показати, — повільно мовив Дах, пильно дивлячись на домови́чку.

Під його важким поглядом здавалося, що підлога стає м’якою і воліє ковтнути Барву з усіма її образами.

— Будь біля будинку сьогодні, коли в піщаному годиннику золотого піску лишиться на останній денний промінь.

На цих словах Дах попрощався та покинув домівку Барвисти.

Дівчинка довго думала, чи треба послухатися Даха і прийти до будинку, котрий не прийняв її так, як вона мріяла. Втім, вирішила, що варто поставити крапку й довести всім, що вона не буде тою, ким не бажає.

Барва вдягнула своє найгарніше вбрання, заплела волосся в складну косу й гордовито начепила капелюха.

Останній денний промінь зникав під натиском ночі, коли Барва прийшла до багатоповерхівки.

— Я радий тебе бачити, — почувся поряд знайомий голос старого Даха.

— Я не на довго, лиш хочу ще раз сказати, що не буду виконувати обов’язки дворовика. Я хатня, як моя бабуся та батьки! Я гідна цього, я вивчала це ремесло, скільки себе пам’ятаю!

— А чому ти не вивчала ремесло своїх колег? — спокійно запитав Дах. — Домовики завжди працюють у парі. Злагоджена робота, знання особливостей ремесла один одного — запорука гарної праці. Одне не може працювати без іншого.

— Дворовики рідко контактують із домовиками, це знають усі, а домовики не мають часу перевіряти чи впоралися дворовики. То для чого я тут?

Дах видихнув, похитав головою й подивився в небо. Тіні заполонили все навколо, коли останній сонячний промінь ковзнув за горизонт і повільно розтікся по ньому золотою калюжею.

Пітьмяники знову зашипіли над головами, наче чекали лиш цього моменту, тримали шипіння глибоко в середині й зараз насолоджуються можливістю вільно шурхотіти, розлітаючись то тут, то там.

Раптом, Барва почула дивний звук. Це було щось схоже на мугикання. Гул наростав, переливався різними голосами, сплітався в одну мелодію. Цей гул йшов від будинку. Звук став, наче живий, видимий, він падав серпанком на будівлю, вкриваючи її, наче укривалом. Серпанок спускався від даху повільно, і якщо придивитись, можна було побачити, як десятки дворовичків хапають його своїми дзвіночками, розтягують і пускають далі вниз. Через декілька хвилин весь будинок мерехтів ледь помітною веселковою пеленою, а гул почав повільно затихати.

Неймовірної краси видовище заворожило Барву настільки, що вона забула, як дихати. Пісню дворовиків можуть чути лиш вони самі, бабуся часто говорила, що мріяла б хоч раз послухати чаклунські співи, котрі й утворюють чарівний захисний серпанок.

— Це і є бар’єр? — тремтячим голосом запитала Барвиста, непомітно для себе, крокуючи до будівлі.

— Так, — коротко мовив Дах і указав на останній поверх. — Але поглянь.

Барва прослідкувала за пальцем старого дворовика й помітила, як біля двох вікон у серпанковому бар’єрі зіяє велетенська діра.

— Це твоя домівка, Барвисто, і вона не захищена.

До вух Барви донеслося знайоме шипіння Пітьмяників, дівчинка роззирнулась і побачила, як три великі тіні розлетілись у різні сторони, і почали нишпорити по бар’єру, наче щось шукали. Один Пітьмяник враз зупинився й Барва зрозуміла, що він побачив дірку в захисті. Дівчинка зойкнула з переляку, і сама того не очікуючи, побігла до будинку щосили.

На жаль, обігнати спритних духів вона не могла, поки вона пробігла по стіні до свого віконця, Пітьмяники вже проникнули в оселю, хоч інші дворовики й намагались якось закрити діру своїми силами.

Барва зазирнула через вікно й не повірила власним очам: квартира була, наче оповита темрявою, хоча і всюди горіло світло. Господарі квартири сварились, маленький хлопчик, котрий сидів у дитячому кріслі, голосно плакав, на плиті брязкотіли каструлі, бо з них через верх валила пара. А посеред цього хаосу була маленька, тендітна дівчинка-грибочок, котру оточили злісні Пітьмяники й не давали і кроку ступити, щоб, хоч якось зарадити. Здавалось, що злісні духи ростуть із кожною секундою, наїдаючись негативних емоцій оселі.

— Це все через мене? — хриплим голосом запитала Барвиста, притуливши чоло до холодного віконного скла. — Через те, що я відмовилася виконувати свої обов’язки?

— Кожна праця важлива, Барвисто. Нема гідної чи не гідної роботи. Ти і Крапля — ви частинки одного механізму, якщо не працюєш ти, не може працювати й вона. Ба більше, навіть інші хранителі страждають через невеличку діру в співпраці. Вони хвилюються за кожну оселю, не лише за свою. Вони тримають бар’єр та коли він не цілісний, вони безсилі його поремонтувати, бо до цієї оселі маєш доступ лише ти.

— Я не знала, що дворовики роблять так багато, я думала…

— Не треба зараз жаліти себе й шукати виправдань, дитино. У тебе є шанс виправити все. Покажи своїм колегам та майбутнім друзям, що на тебе можна покластись. Наспівай свою першу пісню, Барвисто.

Дах простягнув дівчинці руку й відкрив долоню, у ній лежав золотий дзвіночок, котрий Барва викинула нещодавно. Дзвіночок ліг у руку Барвисти так, наче був там усе життя. Дівчинка торкнулася дзвіночком віконного скла, і воно приємно задзвеніло.

Барвиста почула в себе в голові незнайому мелодію, і замугикала в такт їй, бо була не в змозі встояти. Пісня з неї лилась так, наче це було єдине, чого вона жадала все життя. Дзвіночок затанцював у долоні й випустив прозору павутинку, котра почала сплітатись у найтоншу тканину, розтягуючись на два вікна оселі Барвисти.

Коли серпанок із дзвіночка Барви з’єднався з бар’єром будинку, Пітьмяники закричали, загарчали і здиміли, наче їх і не було. Враз, малюк перестав плакати, а сварка в домі припинилась. Втомлена Крапля підійшла до вікна, у яке зазирала Барва.

— Дякую, що прийшла, — мовила дівчинка-грибочок і поправила велетенські окуляри на носі. — Пробач, що зайняла твоє місце.

Барва помовчала хвилинку, а потім розплакалась. Їй було гірко від власної поведінки, від злих думок, що ховались у ній, від того, що не слухала бабусю і її науку. Від того, що через неї бідна Крапля всі ці дні обороняла їхню оселю й зараз виглядає дуже втомленою.

— Це ти мене пробач, Краплинко! Я усвідомила, що немає гідних чи не гідних покликань, є важка праця, й від кожного залежить загальний успіх. Відтепер я співатиму гучніше за всіх і захищатиму тебе та нашу оселю з усіх сил. Я буду найкращою хранителькою. А ти, домови́чко Краплинко, будь мені напарницею та подругою.

Краплинка щасливо закивала капелюшком-грибочком і подарувала Барві широку усмішку. А Барва, нарешті, знайшла своє покликання.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.