Вивернута казка

Одного разу Нікчема Ван посміхнувся. Вероніка могла б заприсягнутися, що блискуча фігурка волоцюги щойно розтягувала тонкі губи в гидкій посмішці. Дівчинка годину поспіль слідкувала за статуеткою. Але Нікчема, одягнений в лахміття чи то монаха, чи то чаклуна, більше ніяк себе не викрив.

Розповісти батькам? Не повірять. Мама зітхне та поцілує в потилицю. А тато… «Доню, в тебе просто дуже жвава фантазія» – дівчинка вдало скопіювала татусів вираз обличчя люстерку з вирізьбленою ручкою. Брат? Він просто буде гиготіти та назве дурепою.

Вероніка була налякана, але зобразила найрішучішу мармизку й проказала вголос: «Я тебе не боюся, Ван!»

Нічого не сталося. Тоді вона взяла важелезну статуетку до рук, пильно подивилася в обличчя Нікчемі та повторила: «Не боюся». Очі Вана блимнули бузковими зірками, відбиваючись в її прикрасі. Дівчинка зойкнула та впустила фігурку додолу. Але замість дзвінкого звуку розбиття на лискучі друзки, вона почула глухе торохтіння всередині. Вероніка сторожко подивилася в темну дірочку на дні статуетки. А дірочка подивилася на неї. Потім там кліпнули повіки, і замість ока висунувся вказівний палець та зігнувся, запрошуючи до себе.

Вероніка набрала повні груди повітря, щоб заверещати.

– А казала, що не боїшся! – уїдливо пролунало із фігурки.

– Будеш лякати, то розіб'ю! – видихнула юна принцеса.

– Ха, це не так просто. А ще – тоді зникнуть всі ненаписані казки, а чарівні оповідки, що вже є, люди просто забудуть. І винна будеш ти! Бо я – Ван Казкар, дурне ти дівчисько!

– Тоді я поставлю тебе в темну шухляду та закрию на ключ! – придумала дівчинка.

– Це не допоможе, – відказала середина Нікчеми. – Казки вже почали зникати та плутатися. Не віриш? То пригадай, як звати принцесу з твоєї улюбленої казочки?

Вероніка марно намагалася згадати бодай назву вподобаної оповідки. Бридке хихотіння заважало, дратувало і лякало одночасно. Але мала була справжньою принцесою, тому швидко збагнула, що Нікчема Ван не просто так базікає. Йому щось потрібно від неї!

– А це інша справа, – задоволено пролунало із фігурки, наче волоцюга почув думки Вероніки. – Вирушай негайно в подорож та принеси мені райдужну перлину!

– Я тобі не лицар! – обурилася Вероніка. – Якщо ти не помітив, я – принцеса! І навіть на поні без допомоги сісти не зможу.

– Ти сама зі мною заговорила, ніхто за язик не тягнув. Та й не треба тобі той поні, – раптом вдавано лагідно проказав голос. – Просто дай мені руку.

Дівчинка вагалася. Їй дуже не хотілося зробити те, що тато називав «вляпатись в історію». Але ж вона принцеса, і має відповідальність перед своїми підданими (так каже мама).

– А навіщо тобі перлина? – Вероніка підозріло примружилася в бік Нікчеми, який зсередини виявився Казкарем.

– О! Вона має велику силу й поверне мені мене. І тоді я зупиню знищення казок. Бо я Казкар – пихато проказав «внутрішній голос» Вана. – Моя в'язниця відчинилася, щойно ти звернулася до мене та подивилася в очі. Знала б ти, як це нудно лише раз на сто років мати можливість подивитися навколо!

Дівчинка на мить замислилася. Певно жахливо ось так чекати роками, щоб хтось заговорив до тебе.

– І де шукати ту перлину? – майже погодилася на пригоди Вероніка.

– Звісно в казці! Тільки не у твоєї, а в моєї.

– Тобто не в «моєї» казці? – здивувалася дівчинка.

– А ти думала, що живеш реальним життям? – хрипко з присвистом зареготав Ван. – От дійде черга щезнути до цієї оповідки, сама побачиш! Краще дай руку!

Принцеса боязко взялася за примарні пальці й – РАЗ! опинилася всередині порцелянового волоцюги. Навколо кружляла райдужна напівтемрява. Крізь нерівний отвір в донці статуетки було видно її кімнату. Ван сидів в пташиній клітці. Дверцята були прочинені, але в'язень чомусь не поспішав вийти. Натомість він жестом запросив Вероніку всередину. Тут її співбесідник дійсно був більше схожий на чаклуна ніж на безхатька в чужому одязі.

Дівчинка сіла на подушки в центрі в'язниці та взяла філіжанку дивного чаю, яку запропонував Казкар. Сам він відсьорбнув з іншої. Але Вероніка встигла помітити, як Ван щось кинув їй в горнятко й не стала ковтати запашну рідину, хоч аромат був просто неймовірний! Принцеса задоволено примружила очі. І почула обережні кроки. Вона рвучко обернулася на звук. Нікчема тупцяв біля виходу з клітки із вузликом на паличці.

– Дременути хотів, а мене залишити замість себе? – розсердилася Вероніка.

– Ну, хотів! – знітився Ван й одразу ж роздратовано додав, – Бо ти лише дівчисько! Не впораєшся, то мені ще сто років чекати?

– Чого ж не пішов?

– Без перлини не пускає, – взяв борідку в кулак в'язень. – Таки доведеться покластися на тебе.

Він розв'язав вузлик і дістав невеличкий кругляк, прикрашений рисками. Зітхнув й простягнув руку з камінцем принцесі.

– Це що, великий ґудзик? – запитала дівчинка.

– Ґудзик, – перекривляв її Ван. – Це мапа лабіринту! В центрі його знаходиться перлина. Поки все не пішло шкереберть, просто принеси.

– Просто? – перепитала Вероніка.

– Для мене так, бо я і є Казкар, – майнув рукою в'язень. – А от що тебе чекає, я не знаю. Все, йди, бо моя казка дуже стара. Можливо вже почала руйнуватися. Або щезне твоя.

Він знов всівся на подушки. Взяв горнятко гості та випив до дна. Заснув Ван раніше, ніж впав на оксамитові ковдри.

– Куди йти? – запізно запитала мала й почула хропіння у відповідь.

Вероніка вийшла з клітки, роззирнулася навколо й побачила бліді стежки, прикриті веселковим серпанком, наче промінчики сонця відбиваються від неглибокого ставку в печері. Вона повернулася спиною до «віконця» у свою кімнату і рішуче покрокувала в бік голови фігурки.

Дівчинка йшла вже кілька годин, втомилася, зголодніла, стерла босі ніжки об керамічну стежку. І от, коли вона пройшла місце, де статуетка носила пасок, білий порцеляновий пагорб відкрив її погляду дивний ярмарок. Торговельні лотки вабили смаколиками та напоями. А от продавчинь не було. Їсти та пити Вероніці хотілося надзвичайно. Вона звернула до ринку. Лотки, наче торговельні автомати, вимагали плату. Але монетки її королівства, яки вона знайшла в кишені піжами, магічні механізми презирливо викидали в жолоб для решти. Над прорізами чітко був намальований той самий «ґудзик». Проте міняти його на їжу було поганою ідеєю. Принцеса зітхнула та попленталась далі, слухаючи неналежне її статусу бурчання шлунку. Вона піднялася на наступний пагорб і подивилася назад. Ринок щез. Дівчинка втомлено сіла перепочити.

За спиною почувся гуркіт. Її наздоганяв повний духмяного сіна віз. Оце пощастило! Він котився в потрібному напрямку. Вероніка спочатку бігла поряд, а потім, насмілилася застрибнути в м'яку купу. Дерев'яні колеса незручно підкидали на нерівностях, проте їхати все ж таки було краще, ніж йти. Дівчинка міцно трималася за стінку, та не помітила, як впустила в сіно камінець-кругляк! Тоді віз брикнув голоблями та викинув її на дорогу. Принцеса не розгубилася і підхопилася навздогін. Але тут з усіх боків з'явилися точнісінько таки самі вози. Веронічин віз загубився в натовпі. Вона в розпачі сіла на пористу поверхню. Проте справжні принцеси – цілеспрямовані. Тому дівчинка обтрусила піжаму і вперто пішла уперед.

Так вона дійшла до шиї фігурки й с полегшенням видихнула. Візки, наче пихаті водії, не давали проїхати один одному та створили повноцінний затор у цьому вузькому місці.

Вероніка влізла на перший віз та почала скидати сіно. Порожньо. Ні, так вона не знайде мапу до нових віників. Дівчинка сумно подивилася вперед. Десь там має бути лабіринт. Перед неї височіла скеля, в розлом котрій вливалася вода з підземного джерела. Невеличке прозоре озеро було просто під нею. Візок з принцесою загрозливо нахилився, сіно невагомою хмаринкою посипалося у воду та попливло за течією. Вероніку осяяло! Вона якомога швидко почала перекидати повозки в воду. Вантаж безшумно зносило, та вже на п'ятому возику почувся дзвінкий бульк. Є!

Дівчинка зістрибнула в воду і намацала кругляк. Потім напилася джерельної води та уважно роздивилася навколо. Малюнок скель щось нагадував. Точно! Це наче збільшена мапа. Отже, прийшла.

Судячи з рисок на камені – ця дивна річка і є лабіринт в кам'яних стінах. Плавати Вероніка вміла. Проте подолати таку дистанцію самотужки вона ніяк не могла наважитися.

Раптом на неї впала чиясь тінь.

– Віддай мапу, – тужливо застогнала людина з човна. Кістлява рука потягнулася за камінцем.

– Віддам, – спокійно відказала принцеса. – Якщо відвезеш мене туди й назад.

– Ти що, не злякалась? – нормальним голосом проказала постать в каптурі.

– Ні, – втомлено відповіла дівчинка. – Потренуйся ще. Але спочатку відвези, будь ласка.

– Сідай, – зітхнув незнайомець.

В центрі скелястого лабіринту виявився піщаний острівець. А на пляжі сидів велетень, марно намагаючись припасувати перлину до палиці. На ньому був одяг зі шкіри мамонта. Мабуть, цей чолов'яга належав до дуже старої казки, яка потроху руйнувалася. Бо він не міг збагнути, чому намистина не тримається на відполірованому дрючку. Велетень помітив принцесу і чомусь злякався.

– Ну так, піжама жахлива, – чемно погодилася Вероніка. – Можна подивитися на перлинку?

Але могутня істота жваво заховала руку за спину, мов трирічка.

– Тоді міняємось! – запропонувала дівчинка і зняла з шиї діамант на шнурку. – Й ти мене віднесеш додому.

Коштовність була більшою за розміром ніж перлинка, і велетень радісно захитав головою.

Зворотну подорож можна було б назвати приємною, якби від чолов'яги не тхнуло повним джентльменським набором печерної людини. Проте вони подолали весь шлях лише за годину.

Про всяк випадок, Вероніка не стала заходити в клітку, а подала перлину крізь прути. Ван рвучко вхопив веселкову прикрасу, кинув її в горнятко з чаєм і проковтнув напій. Його очі блимнули бузковими вогниками. Казкар повільно вийшов з клітки та взяв принцесу за руку. Вони серпанком вислизнули назовні зі статуетки. Ван знов просунув руку в отвір фігурки та потягнув. Казкар напружився, вперся ногами в дно і викрутив Нікчему навиворіт! Всередині мелодійно клацнуло.

– Тепер все, – Казкар поправив капелюха, дивлячись на статуетку самому собі. – Капосник в клітці.

– І я згадала! – радісно повідомила дівчинка. – Принцесу з улюбленої казки звуть Вероніка!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.