Свято вогнів

Кайтена в клані не люблять. Вигнанець, який не просто повернувся в клан, а й зміцнив своє становище. Людина, до чиєї думки прислухається голова клану. Наречений голови клану.

Аннет доводиться багато вислуховувати за його спиною. Незліченні поради, натяки та впевненість в тому, що Кайтен одного разу зрадить і її. Вона не терпить. Знову і знову її вогненний погляд змушує замовкнути чужі роти.

І знову настає свято вогнів. Карнавал, яскраві спалахи розквітають на небі. Але Аннет вже давно не тікає в місто, щоб повеселитися серед простого народу. Їй більше не потрібно тікати.

В той день в клановому храмі вона чекає на Кайтена, щоб стати його дружиною.

Кайтен не приходить. І світ розколюється на до і після.

Роти закривати ставати набагато складніше. І вогненний, повний гіркоти погляд, вже не змушує нікого вдавитися словами. Вони всі говорять. Постійно.

Коли Аннет просто хочеться закрити вуха і кричати, і кричати, і кричати. Не зупиняючись. Адже Кайтена більше немає поруч.

Вони пропонують їй наречених. Красивих, вигідних хлопчиків.

Вони проклинають Кайтена і говорять про нього те, про що раніше боялися навіть натякнути.

Зрадник, який використовував клан. І його голову. Її. Аннет.

А їй більше нічого не хочеться. Абсолютно нічого. Але як вона хоч на мить може повірити чужим, уїдливим словам?

І розвідникам клану віддається двозначний наказ. Знайти. Живим. За будь-яку ціну.

Тут невпинно б'є світло в очі. Яскравим оглушливим сяйвом. І краплі байдуже падають вниз. Спати не можна. Думати важко. Неможливо.

Але він старається згадувати. Навіть саме болісне.

Аннет посміхається. Аннет сміється. Аннет торкається його татуювання з лагідною, тремтячою ніжністю. Свято вогнів. Перше та всі наступні.

День, коли вона чекає його в храмі. І не чекає.

Він залишив її.

– Забудь її. Підкорися. Ти слуга клану КарМорган.

Він може думати тільки про чорні лінії, що покривали його тіло. На яких навіки зображене інше ім'я.

– Як тебе звати?

– Кайтен. Кайтен КарМорган, – голос не слухається його. Він говорить те, що вони хотіли б чути. Але віри цим словам ще немає.

Кайрен ДайГреміс. Кайтен-вигнанець. Кайтен ДайГреміс. У нього було багато імен.

І він зрадив її. Знову помилився. А за минулу помилку йому довелося занадто багато чим заплатити.

– Що? КарМоргани живі?

На секунду обличчя Аннет спотворюється. Кровна помста завершилася при її діду. Повинна була завершитися.

– Спадкоємець залишився живий. І відродив рід.

Аннет похмурніє. Вона повинна віддати страшний наказ. Не може не віддати.

– КарМоргани повинні бути знищені. Тепер назавжди.

Вона сподівалася, що їй ніколи не доведеться віддавати такий наказ. Але Кайтен знаходиться у них. Якщо ще живий. Їй так хочеться в це вірити. Не можна не вірити.

Вона бореться разом з усіма. Не в перших рядах, але Аннет не може залишити своїх людей. А хлопчисько вискакує прямо на неї. Темноволосий, чорноокий. І зупиняється розуміючи. Йти йому нікуди. А Аннет стоїть навпроти, стискаючи руків'я меча.

Хлопчисько. КарМорган. В кольорах свого клану.

Спадкоємець залишився живий. І відродив рід.

Хочеш повторення, Аннет, так? Хлопчик рветься вперед, ніби читаючи нерішучість в її очах.

Вона підіймає меч. Зволікати більше не можна.

Кайтена призводять до неї відразу після битви. В кольорах чужого клану. Виснажений, він ледве стоїть на ногах. Він сам скидає сорочку, коли Аннет підходить ближче. Темні лінії перекреслюють свіжі шрами. Вона простежує кінчиками пальців один з них. Кайтен залишається без руху.

– Погрожували спалити кислотою, – зірваний голос, ледве чутний хрип.

– Я з'явилася вчасно?

– Ти завжди вчасно. Вибач я…

– Неважливо. Нічого більше не важливо, крім того, що ти вижив. Мені все одно, навіть якщо ти їм щось говорив, щось обіцяв. Ти міг обіцяти все що завгодно. Головне, що ти знову зі мною, тут і зараз. Ти ж радий цьому?

– Найбільше на світі, – і він раптово посміхається. Криво, спотворено. – Я все-таки побачу тебе в храмі. Наче ти дочекалася мене.

Все-таки побачу? Ніби? Кайтен, ти вважаєш, що в храмі я вижену тебе? Після всього, що сталося? Дійсно?

Вона видихає і, піднявши підборіддя, починає дзвінким голосом:

– Кайтене. Найбільше на світі я вірю тобі. А це значить, що в храм ти потрапиш тільки для того, щоб поєднатися зі мною шлюбом. І ніяких начебто. Я дочекалась. І ти мене теж. Так чи ні?

– Так, дочекався, – і похитується. Аннет тут же обіймає його, утримуючи у своїх руках.

– Чуєш, тримайся. Я кохаю тебе.

Яка розмова! Потрібно було відразу до лікаря... Вона продовжує щось говорити. Але більше Кайтен вже нічого не чує.

Тільки дочекайся мене...

У нас тепер є син...

Який ще син?

Тобто швидше вихованець...

Сподіваюся, ти зрозумієш мене. Я не змогла. Пробач, я погана голова клану. Я не змогла.

Головне правильно виховати його. Він буде вірний.

Буде, я знаю.

Не гнівайся, Кайтен, правда... Яку церемонію ти хочеш в храмі?

У нас буде найкраща церемонія, яка остаточно заткне всім роти. Дійсно заткне.

Ти знаєш, що мені про тебе говорили?

Хоча ні, краще тобі не знати...

Кайтене, Кайтене, Кайтене!

Він підходить, опустивши голову донизу. Темноволосий і темноокий. Пониклий. Який в один день втратив усе.

– Як тебе звати, хлопчику?

Він підіймає на нього переляканий погляд.

– Марк. Марк ДайГреміс, батько.