У пошуках щастя

Одного разу юна горгона Медуза прогулювалася своїм храмом, що височів над хмарами, і розмірковувала вголос на одвічні теми. Її змії, що прикрашали її голову замість волосся, стирчали в різні сторони, не забуваючи час від часу висловлювати свою думку з приводу її міркувань. Вона була дуже самотньою через те, що один погляд на змій, що перепліталися і сичали на її голові, міг перетворити будь—яке живе створіння на камінь.

—Мені набридло бути одинокою, — бурчала Медуза сама до себе, — Всі мене бояться і ніхто не любить.

— Твоя покійна матінка знайш-ш-ла ж якось собі чоловіка, — сичала одна із змій.

— І ти знайдеш-ш-ш, не обов’язково всім подобатись для цього, — підтримувала її інша.

— Всім гарною всеодно не будеш-ш-ш, — піддакувала третя.

— Цить, — шикнула на них Медуза, — заважаєте мені міркувати. Я не маю на меті подобатись всім, а хочу принца знайти, як в казках пишуть. І кохання. І діток.

Її думки вголос перервав якийсь стогін, що чувся з-за зачинених на сім замків дверей. Медуза давно в цьому краю храму не гуляла, а може й ніколи. А то обов’язково б звернула увагу на такі масивні двері зі зміїними замками. Заглянула крізь замкову щілину і побачила худого і виснаженого чоловіка, прикутого кайданками до стіни так, що його ноги не торкалися підлоги.

— Ти хто?, — запитала Медуза, — І що ти тут робиш?

— Я – принц. Мене полонила зла горгона, але загинула сама, а я лишився тут, такий самотній і нещасний. Можеш звільнити мене?

— То ти жертва?, — уточнила Медуза.

— Може твоя матінка не даремно його залишила прикутим до стіни?, — засичала одна зі змій.

— Не чіпай його, він може бути небезпечним, — підтримала свою колежанку інша змія.

— Щось він на лиходія не дуже с-схожий, такий нещасний, — виступила третя на захист жертви.

— Ну то й що, я його відгодую, обігрію, приведу до ладу і ось тобі здійснення мрії – принц, кохання і дітки, — міркувала вголос Медуза, сперечаючись зі своїми зміями, — А він мене полюбить за те, що я його врятую.

Медуза крізь замкову щілину запитала у принца:

— Як порятую тебе, то одружишся зі мною?

— Звісно, — погодився принц, хоча чи міг він відповісти інакше…

— А як тебе полонили? Як замкнули? Бо я ж сама не знаю, як тобі допомогти…

— Грала гарна музика і було темно, а то я б одразу на камінь перетворився. А в темноті не бачив змій, то й живий лишився. А тоді чув, як горгона говорила своїм зміям, що треба інструмент у печері заховати, щоб ніхто не міг випадково відчинити двері.

— Гаразд, потерпи ще трохи, я тебе порятую.

Дочекалась Медуза ночі і, незважаючи на всі перестороги своїх змій, спустилась з гори у пошуках печери. Перед нею розкинулась лісова галявина, а далі ліс, що вночі здавався чорним. Під самісіньким лісом стояла гарненька невеличка хатинка, осяяна місячним сяйвом. У вікнах не було світла. Вона підійшла ближче і постукала. Двері відчинив гном з ліхтарем у руці.

— Хто тут? – здивовано вигукнув гном, озираючись навколо. Нікого не побачив і вже хотів зачинити двері, як почув голос:

— Це я, Медуза. Вимкни ліхтар, щоб я ненароком не перетворила тебе на камінь, — промовила горгона.

— Що треба?, — запитав гном, не подаючи виду, що йому лячно.

— Я шукаю печеру, де може бути музичний інструмент, захований моєю матінкою. Не бачив такої?

— Хто ж печеру у лісі шукає, — набундючився гном, — Печеру шукай у горі під храмом. А хочеш я тебе проведу?

— Хочу, — відповіла Медуза, — Тільки як ти без світла підеш? Мої змії тебе одразу на камінь обернуть…

Гном дістав з кишені чарівну сопілку і заграв. Змії на голові Медузи закопошилися, зашипіли і сплелись в слухняну косу, позасинавши. Гном одразу увімкнув ліхтар і махнув:

— Пішли. Вони трохи подрімають, — усміхнувся, — А ти вінця сонного не маєш чи що? Матінка твоя мала, коли я причісував її змій звуками сопілки, вона його одягала на голову і змії спали, доки вінця не знімеш.

— Я в храмі бачила такий вінець, але так і не змогла одягнути його. Змії мої все копошилися і він не налазив. А матінка мені про нього нічого не розповідала, — вони прямували до підніжжя гори, підсвічуючи ліхтарем шлях.

— Ось, прийшли, — промовив гном, підсвічуючи вхід у печеру, — Я тут на тебе зачекаю. Хочеш дам тобі ліхтар?

— А ти чому зі мною не йдеш?

— Коли ліра грає, то всі навколо засинають. На горгон вона не діє, не хвилюйся.

Полізла молода горгона в печеру. Чим далі вона пролазила – тим гучніший відчувався звук, аж поки вона не побачила ліру, що стояла на камені. Мелодія лилася, наповнюючи печеру спокоєм і негою.

«І як тепер її примусити замовчати?» — промайнула думка в голові горгони, аж змії прокинулися від тієї думки і закопошилися. А ліра раптово замовкла, щойно Медуза взяла її до рук.

З лірою в руках горгона виповзла з печери, завчасно загасивши ліхтар, бо змії прокинулися. Гном зойкнув від несподіванки, ліра розхвилювалася і знову почала бриніти мелодія, розливаючись тягучим туманом. Повільно, мов у слоу-мо, гном опустився на траву, широко позіхнув і міцно заснув.

Що б Медуза не робила, він не прокидався. Вона і сіпала його, і штурхала, і світила ліхтарем в очі. Проте все намарно. Ліра засоромлено мовчала, змії ж сичали безперестанку.

— Так, з-згадуй свої каз-з-ки, — шипіла найнадокучливіша.

— Точно, я ж його ще не цілувала. Але ж у казках поцілунок діяв тільки на принців і принцес, а він – простий гном, — жалілася на життя Медуза.

— А ти с-с-спробуй, — сичала зміїна голова.

«Нехай йому грець» — вилаялася Медуза і полізла до гнома з поцілунком.

— Йой, ти що, здуріла? – обурився гном, прокинувшись від поцілунку, — Чого цілуватись лізеш?

— Та я тебе рятую, йолопе, — приховуючи свою сором’язливість, мовила Медуза, — Грай на своїй сопілці і пішли принца рятувати.

— Якого ще принца? – здивувався гном, вклавши Медузиних змій спати сопілковою мелодією.

— Дорогою розповім, — потягнула гнома за руку, вручивши йому його ліхтар, — Хутчіш, бо вже світає.

Поки вони дістались храму на вершині гори, вже був обід. Воно й не дивно, вгору важче йти, ніж з гори котитись.

Нарешті вони добрели до храму. Дорогою Медуза розповіла всю історію про принца гномові.

— Ну гаразд, йди рятуй свого принца, а я поки на твоє хазяйство подивлюся, — сказав гном, прямуючи до хліва, що був розташований там же, на горі, тільки трохи в бік від храму.

Медуза схопила ліру і піднесла її до замків. Ліра захвилювалась, заграла. Змії закопошились і засичали, оживши, і порозповзались по своїх норах. Двері, звільнені від чарів, відчинились і Медуза крикнула:

— Принце, заплющ очі і не дивись, доки я тебе не звільню.

Принц послухався і Медуза зламала кайдани, якими він був прикутий.

— Дякую тобі, моя рятівниця, — промовив принц, не розплющуючи очей,

— Тепер зачекай, поки я по вінець сходжу, змій своїх присплю і можна одружуватись — запропонувала Медуза і хутко побігла до урочистої зали, де лежав вінець на спеціальній подушці з оксамиту.

Змії на голові Медузи сичали і відмовляли її від такого поспішного рішення, проте вперта горгона стояла на своєму. Вінець так і не наліз на її розпатланих змій, що звивалися і стирчали на всі боки. Тому вона схопила вінець і поспішила до гнома, щоб він звуками сопілки заспокоїв змій і вона змогла б одягнути вінець.

Щойно вона дісталась до хліва з поросятами, як побачила принца, що перетворювався на триголового орла. Кожна його голова дихала вогнем, спалюючи все, що потрапляло під ці вогняні струмені. Медуза побачила як псевдо-принц розвернувся в бік гнома і випустив одразу з усіх пащек потужні струмені вогню.

— Гноме, — вигукнула Медуза, привертаючи його увагу.

Він різко повернув голову в бік Медузи, потрапив під вплив її розкуйовджених змій і миттю перетворився на кам’яну статую. Струмені вогню ковзнули по закам’янілому тілу гнома і пройшли далі, підсмаживши кілька поросят. Тоді горгона підскочила до триголового орла, якого ще кілька хвилин тому вважала справжнім принцом. Направила всю свою силу і лють на три пари очей, що від несподіванки пильно вдивлялись в зміїні очі, в прямому сенсі кам’яніючи.

Ну ось, стоїть посеред двору кам’яна статуя триголового орла. Медуза зустрічала такі по всьому храму, не задумуючись ніколи звідки вони там взялися. Мабуть колись матінка так захищала своє помешкання від посягань підступних чудовиськ. А от чому останній був просто прикутий до стіни, було незрозумілим. А ще якраз навпроти цієї статуї стояв закам’янілий гном з ліхтарем.

— Ну і навіщо ти його на камінь перетворила? Що робитимеш тепер? – шипіла одна зі змій на голові горгони.

— Перетворила на камінь, щоб це чудовисько його не спалило вщент. А зараз буду думати як оживити його, — зітхнула Медуза, відчуваючи, що потрапила в пастку власної безрозсудності. Не прислухалась до голосу своїх змій і звільнила врешті-решт чудовисько, що прикидалось поневоленим принцом.

— Ще ніколи і нікому не вдавалося провести зворотнє перетворення, — сичала друга змія, — Ніхто не знає, як це зробити.

Медуза вже і цілувала кам’яного гнома, і згадувала різні закляття, але ніяк не вдавалося його оживити. Сердилась Медуза сама на себе, на своїх змій і сумувала за гномом. Аж сльози на очі наверталися. Не стрималася і гірко заплакала. Гарячі солоні сльози котилися, мов горох, по щоках горгони, падаючи рясними краплями на кам’яного гнома. Раптом той заворушився, кам’яний панцир пішов тріщинками і почав осипатися на землю. Змії на голові Медузи зашипіли, закопошилися і, самостійно влігшись, сплелися в косу, даючи змогу Медузі одягнути вінець.

— Це як? Це що? – дивувався гном, обмацуючи своє тіло руками, — Дивина…

— Сама в шоці, — вимовила Медуза, міцно обіймаючи гнома.

Так вже вийшло, що сльози закоханої горгони повернули до життя закам’янілого гнома. А той виявився не простим гномом, а справжнім принцом гномів. Одружилися вони того ж дня, не пропадати ж даремно тим підсмаженим поросятам. Довели їх до готовності на вертелі і частували гостей. На весіллі гуляло все гномове королівство, дивуючись тому, що всі лишалися живими, споглядаючи за Медузою і її нареченим. І жили вони довго і цікаво, час від часу випускаючи змій зі сну посичати і поділитися мудрістю. А гном, одружившись з Медузою, більше не кам’янів від погляду на її змій, навіть без мелодії чарівної сопілки.